Рішення від 12.08.2021 по справі 910/20726/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.08.2021Справа № 910/20726/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Стеренчук М.О., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону вул. Петра Болбочана,8А, м.Київ, 01014

в інтересах держави в особі

Міністерства Оборони України 03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6

до Приватного акціонерного товариства "Айбокс Банк" вул.Ділова,9-а, м.Київ, 03150

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Євро Класс" 02002, місто Київ, ВУЛИЦЯ СТЕПАНА САГАЙДАКА, будинок 101

про стягнення 177 498,00 грн.

Представники сторін:

прокурор: Маліцька Ю.С.;

від позивача: Момотюк А.І.;

від відповідача: Доценко Т.О.;

від третьої особи: не з'явилися.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Військовим прокурором Київського гарнізону до Господарського суду міста Києва подано позовну заяву в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Айбокс Банк" 177 498,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на той факт, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВРО КЛАСС" порушило взяті на себе зобов'язання за укладеним між останнім та Міністерством оборони України Договором № 286/2/18/18 про поставку для державних потреб матеріально - технічних засобів речової служби (за кошти Державного бюджету України) від 14.05.2018 року в частині терміну постачання товару, виконання умов якого було забезпечено виданою відповідачем Банківською гарантією від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v на суму 177 498,00 грн., внаслідок чого наявні підстави для виплати Міністерству оборони України як бенефіціару вказаної суми.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2021 року позовну заяву залишено без руху та встановлено прокурору строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 року за результатами розгляду заяви прокурора № 11/526 вих. 21 від 02.02.2021, позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/20726/20, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Євро Класс" та приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 25.03.2021 року.

Судом доведено до відома, що до початку судового засідання 10.03.2021 року від позивача на виконання вимог ухвали суду від 18.02.2021 року надійшла заява № 1224 вих.21 від 09.03.2021 року про надання доказів направлення позовної заяви та доданих матеріалів на адресу третьої особи.

Через канцелярію суду від відповідача 23.03.2021 року надійшли:

- пояснення б/н б/д разом з доказами направлення на адресу позивача, в яких банк не погоджується з позовними вимогами, посилаючись на недоведеність прокурором та позивачем факту настання гарантійного випадку та відсутність вини ТОВ «Євро Класс» у простроченні поставки товару, протиправне застосування до товариства подвійної відповідальності за одне й теж саме порушення умов договору, а також ненадання бенефіціаром обґрунтованого розрахунку заявленої до стягнення суми гарантії та, відповідно, невідповідність змісту вимоги Міністерства оборони України умовам гарантії.

- заява б/н б/д про застосування строків позовної давності до вимог прокурора та відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на пропуск строку позовної давності в один рік згідно п.1 ч. 2 ст. 258 ЦК України та аналогічну правову природу пені та гарантійного платежу, оскільки з моменту нарахування ТОВ «Євро Класс» пені за договором про поставку до моменту подання позову минув 1 рік і 10 місяців;

- заява б/н б/д про залишення позовної заяви прокурора без розгляду, з посиланням на відсутність підстав для здійснення представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України та порушених економічних інтересів держави;

- клопотання б/н б/д про зобов'язання позивача надати розрахунок, а саме суми, що стягується у даній справі на підставі банківської гарантії, оскільки прокурором подано позов про стягнення максимальної суми гарантійного платежу без обґрунтування стягнення такого розміру, а також враховуючи попереднє стягнення з третьої особи пені та штрафу в судовому порядку.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2021 року підготовче засідання відкладено на 29.04.2021 року.

Судом повідомлено, що від прокурора 06.04.2021 року через канцелярію суду надійшли заперечення № 6/174вих. 21 від 01.04.2021 року у справі, в яких прокурор заперечує проти доводів відповідача, викладених у поясненнях, клопотаннях та заявах, та зазначає, зокрема, про підтвердження факту настання гарантійного випадку рішенням Господарського суду міста Києва від 13.08.2019 року № 910/7725/19, відсутність підстав для здійснення розрахунку суми гарантії, дотримання Міністерством оборони України порядку звернення з вимогою згідно гарантії та незастосування до вимог про стягнення гарантії строків позовної давності, передбачених для пені, зважаючи на їх різну правову природу.

За результатами розгляду в судовому засіданні 29.04.2021 року клопотання відповідача від 23.03.2021 року про залишення позову без розгляду, оскільки на виконання вимог ухвали суду від 22.01.2021 року про залишення позовної заяви без руху Військовою прокуратурою Київського гарнізону подано заяву № 526/вих.21 від 02.02.2021 року про усунення недоліків та надано належні та допустимі докази, які підтверджують необхідність та підстави здійснення прокурором представництва в суді законних інтересів держави в особі Міністерства оборони України, суд ухвалив протокольно відмовити в задоволенні клопотання відповідача від 23.03.2021 року про залишення позову без розгляду.

Також розглянувши в судовому засіданні 29.04.2021 року клопотання відповідача про зобов'язання позивача надати письмовий обґрунтований розрахунок суми заявленої до стягнення гарантії, у зв'язку з наявністю виключного права позивача щодо визначення предмету, підстав та ціни позову, судом протокольно ухвалено про відмову в задоволенні клопотання відповідача від 23.03.2021 року про зобов'язання позивача надати розрахунок.

В судовому засіданні 29.04.2021 року враховуючи те, що судом остаточно з'ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/20726/20 та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 10.06.2021 року.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті 10.06.2021 року та 14.07.2021 року протокольно оголошено перерву на 14.07.2021 року та 12.08.2021 року відповідно.

В судовому засідання 14.07.2021 року прокурором та представником Міністерства оборони України на виконання вимог суду подані клопотання б/н від 14.07.2021 року про долучення документів до матеріалів справи щодо повноважень особи, якою підписана вимога на виплату гарантії та щодо номеру ідентифікатору укладеного за результатами закупівлі договору.

До початку судового засідання 12.08.2021 року через канцелярію суду від відповідача надійшли пояснення б/н від 12.08.2021 року у справі № 910/20726/20 щодо додаткових доказів, поданих в судовому засіданні 14.04.2021 року.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру від прокурора та сторін, окрім наявних в матеріалах справи, на час розгляду справи по суті 12.05.2021 року до суду не надходило.

Від третьої особи будь - яких заяв та клопотань процесуального характеру, а також пояснень щодо суті спору до суду не надходило.

В судові засідання з розгляду справи по суті 10.06.2021 року, 14.07.2021 року та 12.08.2021 року з'явились прокурор, представники позивача та відповідача, представник третьої особи - не з'явився.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Доказів отримання третьою особою ухвали суду від 29.04.2021 року поштовим відділенням зв'язку на час розгляду справи 10.06.2021 року до суду не повернуто.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0105477690390, в якому зазначено, що станом на 26.05.2021 поштове відправлення знаходиться у точці видачі/доставки.

Копія ухвали суду від 10.06.2021, яка направлялась третій особі на вказану в позовній заяві адресу: 02002, м. Київ, вул. Степана Сагайдака, буд. 101, повернулась на адресу суду не врученою.

Окрім цього доказів отримання третьою особою ухвали суду від 14.07.2021 про оголошення перерви в судовому засіданні з розгляду справи по суті поштовим відділенням зв'язку на час розгляду справи 12.08.2021 року до суду не повернуто.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ “Укрпошта” щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0105478269702, згідно якого встановлено, що станом на 05.08.2021 року вказане поштове відправлення вручено за довіреністю.

Про поважні причини неявки представника третьої особи в судові засідання суд не повідомлено.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Класс» не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, третьою особою не забезпечено участь представника в судовому засіданні та не надано будь - яких письмових пояснень та доказів щодо суті спору, суд здійснював розгляд справи виключно за наявними матеріалами в судовому засіданні за відсутності представника третьої особи.

В судових засіданнях з розгляду справи по суті 10.06.2020 року, 14.07.2021 року та 12.08.2021 року прокурор і представник позивача підтримали позовні вимоги, викладені в позовній заяві, та просили їх задовольнити.

Представник відповідача в судових засіданнях 10.06.2020 року, 14.07.2021 року та 12.08.2021 року проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав, викладених в письмових поясненнях.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 12.08.2021 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення прокурора та представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, що 11 травня 2018 року Публічним акціонерним товариством «Айбокс Банк» (на даний час Приватне акціонерне товариство «Айбокс Банк») (гарант, відповідач у справі), яке діяло на підставі Банківської ліцензії № 53, виданої Національним банком України 26.07.2016 року, видано банківську Гарантію № 2309-0518/EKL3v (далі - Гарантія), підписана одноособово представником гаранта - Публічного акціонерного товариства «Айбокс Банк», засвідчена печаткою банку.відповідно до умов якого Публічне акціонерне товариство “Айбокс Банк” зобов'язується заплатити за Товариство з обмеженою відповідальністю “Євро Класс” (принципал, третя особа у справі) Міністерству оборони України (бенефіціар, позивач у справі) кошти за порушення (невиконаного чи неналежно виконаного зобов'язання перед бенефіціаром), але в будь - якому випадку в сумі, що не перевищує 177 498,00 грн., в якості забезпечення виконання договору, який буде укладено між бенефіціаром та принципалом (далі - Договір), згідно витягу із протоколу засідання тендерного комітету Міністерства оборони України щодо результатів відкритих торгів на закупівлю обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 1000 чол.) №75/207/5 від 26.04.2018 року, відповідно до оголошення № UA-2018-04-04-002032-а, опублікованого на веб-порталі уповноваженого органу.

Гарант бере на себе безумовні та безвідкличні зобов'язання виплатити бенефіціару - Міністерству оборони України суму, що не перевищує 177 498,00 грн., у випадку невиконання (неналежного виконання) принципалом - Товариством з обмеженою відповідальністю "Євро Класс" умов договору (щодо якості, кількості, строків) щодо закупівлі: Обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 1000 чол.), протягом 5 (п'яти) робочих днів з дня отримання ним письмової вимоги бенефіціара відповідно до чинного законодавства України з посиланням на цю гарантію за підписами уповноважених осіб, у якій має зазначатися номер і дата договору, сума належна до сплати, якщо у вимозі буде вказано, що сума, яку бенефіціар вимагає сплатити, повинна бути виплачена йому у зв'язку із невиконанням чи неналежним виконанням принципалом умов договору із зазначенням, в чому саме полягає невиконання чи неналежне виконання умов договору.

Будь-які вимоги або повідомлення стосовно цієї гарантії мають бути надіслані банку в письмовій формі та в такий час, щоб банк мав можливість отримати їх не пізніше тієї дати, після якої ця гарантія втрачає чинність.

Зобов'язання банку згідно цієї Гарантії втрачають силу в разі:

- закінчення строку дії цієї гарантії;

- своєчасного виконання у повному обсязі принципалом своїх зобов'язань перед бенефіціаром за договором;

- повернення оригіналу гарантії Банку або подання бенефіціаром письмової заяви про звільнення Банку від обов'язків за гарантією.

В матеріалах справи наявна копія Гарантії № 2309-0518/EKL3v від 11.05.2018 року,

Суд зазначає, що правовідносини між сторонами, що виникли на підставі гарантії, підпадають під правове регулювання норм § 4 глави 49 Цивільного кодексу України та глави 22 Господарського кодексу України, а також Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою правління Національного банку України від 15.12.2004 року № 639, Уніфікованих правил міжнародної торгової палати для гарантій за першою вимогою 1992 року.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі (ст. 547 Цивільного кодексу України).

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ст. 548 Цивільного кодексу України).

З наведеного вбачається, що способи забезпечення виконання зобов'язання покликані охороняти інтереси менш захищеної сторони за договором - кредитора шляхом покладення додаткового зобов'язального обтяження на боржника та/або на третю особу. Тобто, у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов'язання притягуються разом із боржником і треті особи, зокрема, при поруці та гарантії.

Стаття 560 Цивільного кодексу України визначає, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Частиною 1 статті 200 Господарського кодексу України визначено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень (ч. 3 ст. 200 ГК України).

Отже, у відносинах за гарантією беруть участь три суб'єкти - гарант, беніфіціар та принципал. Забезпечувальна функція гарантії полягає у тому, що вона (гарантія) забезпечує належне виконання принципалом його обов'язку перед беніфіціаром. Гарантія - це односторонній правочин, змістом якого є обов'язок гаранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. Тобто гарантія створює зобов'язання тільки для гаранта.

Згідно із ст. 562 Цивільного кодексу України зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Порядок, умови надання та отримання банками гарантій та їх виконання регулюються Положенням про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженим постановою Правління Національного банку України № 639 від 15.12.2004 року (далі - Положення).

Так, у пункті 9 ч. 3 розділу I Положення визначено, що гарантія - це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, відповідно до якого банк-гарант приймає на себе грошове зобов'язання перед бенефіціаром (оформлене в письмовій формі або у формі повідомлення) сплатити кошти за принципала в разі невиконання останнім своїх зобов'язань у повному обсязі або їх частину в разі пред'явлення бенефіціаром вимоги та дотримання всіх вимог, передбачених умовами гарантії. Вказаним Положенням передбачено, що безвідклична гарантія - гарантія, умови якої не можуть бути змінені і вона не може бути припинена банком-гарантом згідно із заявою принципала без згоди та погодження з бенефіціаром; безумовна гарантія - гарантія, за якою банк-гарант у разі порушення принципалом свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти бенефіціару за першою його вимогою без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов.

За змістом положень статей 561, 566 Цивільного кодексу України гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Відповідно до умов Гарантії № 2309-0518/EKL3v від 11.05.2018 року гарантія дійсна по 01 лютого 2019 року включно.

Таким чином, дослідивши зміст Гарантії, судом встановлено, що відповідач взяв на себе безумовні та безвідкличні зобов'язання виплатити бенефіціару кошти у розмірі, що не перевищує 177 498,00 грн. у випадку невиконання (неналежного виконання) принципалом умов договору та в разі отримання гарантом письмової вимоги бенефіціара відповідно до чинного законодавства України з посиланням на вказану гарантію за підписами уповноважених осіб.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про публічні закупівлі» забезпечення тендерної пропозиції - це надання забезпечення виконання зобов'язань учасника перед замовником, що виникли у зв'язку з поданням тендерної пропозиції, у вигляді такого забезпечення, як гарантія.

При цьому як свідчать матеріали справи, вказана Гарантія була видана відповідачем у забезпечення виконання зобов'язань принципала за Договором, що буде укладений за результатами публічної закупівлі № UA-2018-04-04-001925-а-а1.

Так, за результатами публічної закупівлі 14 травня 2018 року між Міністерством оборони України (замовник за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Євро Класс" (постачальник за договором, третя особа у справі) укладено Договір № 286/2/18/18 про поставку для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов'язується у 2018 році поставити Міністерству оборони України обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 1000 чол.) (далі - товар), зазначений у специфікації, а замовник - забезпечити приймання та оплату товару в кількості, у строки.

Розділами 2-14 Договору сторони погодили якість та ціну товару, порядок здійснення оплати та поставки товару, права та обов'язки сторін, відповідальність за порушення договірних зобов'язань тощо.

Даний Договір набуває чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2018, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення (пункт 10.1 Договору).

Як свідчать матеріали справи, вказаний Договір підписаний представниками постачальника та замовника та скріплений печатками обох сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з п. 1.2 Договору постачальник зобов'язався поставити замовнику обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 1000 чол.) до 15.06.2018 року включно - 8 шт. на суму 2 629 600,00 грн. без ПДВ, до 20.06.2018 року включно - 1 шт. на суму 328 700,00 грн. без ПДВ, а всього на суму 3 549 960,00 грн. з ПДВ.

Положеннями п. 5.1 Договору встановлено, що товар постачається на умовах DDP - склад замовника відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню термінів “Інкотермс” у редакції 2010 року згідно з положеннями договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами тощо. Терміни постачання обладнання визначено у рознарядці замовника, яка є невід'ємною частиною договору.

Відповідно до пункту 5.2 Договору місцем поставки товару є військові частини Міністерства оборони України, що зазначені у рознарядці Міністерства оборони України, яка є невід'ємною частиною цього договору, згідно з розрахунком поставки та обов'язковим дотриманням передбачених нею вимог до асортименту, кількості, адреси одержувачів замовника та черговості відвантажень.

У відповідності до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

За умовами пункту 3.1. Договору ціна цього Договору становить 3 549 960,00 грн., у тому числі ПДВ - 591 660,00 грн. (за загальним фондом).

Згідно зі статтею 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Як передбачено пунктом 2 частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

На виконання умов Договору Рознарядкою Міністерства оборони України (Додаток 12.1.1. до Договору в редакції Додаткової угоди № 1 від 05.07.2018 року) встановлені наступні терміни, місця та кількість постачання товару - обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 1000 чол.):

- А0284 (1 шт.) - до 15.06.2018 року включно;

- А 0998 (1 шт.) - до 15.06.2018 року включно;

- ХНУПС (1 шт.) - до 15.06.2018 року включно;

- ВІТВ НТУ “ХПІ” (1 шт.) - до 15.06.2018 року включно;

- А0501 (1 шт.) - до 15.06.2018 року включно;

- А0666 (1 шт.) - до 20.06.2018 року включно;

- А2167 (2 шт.) - до 15.06.2018 року включно;

- А0139 (1 шт.) - до 15.06.2018 року включно.

Згідно ч. 1 ст. 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Відповідно до пункту 2.4. Договору приймання товару за кількістю та якістю оформляється актом приймання - передачі, який складає одержувач Замовника на кожну партію товару після закінчення приймання товару в трьох примірниках: перший примірник - Замовнику, другий - одержувачу Замовника, третій - Постачальнику. Належним чином оформлені документи: акт приймання - передачі, видаткова накладна Постачальника та повідомлення-підтвердження відповідно до наказу Міністра оборони України від 31.12.2016 року №757 є підтвердженням приймання товару.

Проте, як зазначено прокурором в позовній заяві, всупереч вимогам Договору постачальник не виконав взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного постачання товару та відповідно до Додатку 12.1.1 до Договору, вказаний товар був поставлений з простроченням погоджених строків, а саме:

- згідно з актом приймання № 303, поставка до військової частини НОМЕР_1 здійснена 06.10.2018 року, з простроченням в 112 днів;

- згідно з актом приймання-передачі № 47, до військової частини НОМЕР_2 здійснена 20.12.2018 року, з простроченням в 187 днів;

- згідно з актом приймання № 88, поставка до військової частини НОМЕР_3 здійснена 10.11.2018 року, з простроченням в 142 днів;

- згідно з актом приймання № 38, поставка до військової частини НОМЕР_4 здійснена 26.11.2018 року, з простроченням в 163 дні.

Наразі, обставини виконання Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Євро Класс» умов Договору № 286/2/18/18 про поставку для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 14.05.2018 року, встановлені Господарським судом міста Києва під час розгляду справи № 910/7725/19 за позовом Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю “Євро Класс” про стягнення 338 369,52 грн. за неналежне виконанням останнім взятих на себе зобов'язань за спірним Договором, рішенням від 13.08.2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 року, позовні вимоги Міністерства оборони України задоволено повністю, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Євро Класс” на користь Міністерства оборони України 227 926,32 грн. пені, 110 443,20 грн. штрафу та 5075,54 грн. витрат зі сплати судового збору.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року “Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини”).

Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16.

Таким чином, фактичні обставини виконання умов Договору як такі, що в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиціальне значення для даної справи, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 13.08.2019 року у справі № 910/7725/19, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 року та набрало законної сили, зокрема, несвоєчасного (неналежного) виконання постачальником - ТОВ «Євро Класс» умов укладеного з Міністерством оборони України Договору в частині термінів поставки товару (Лінії самообслуговування на 1000 чол.), тобто не підлягають повторному доказуванню та мають обов'язкову силу для вирішення даної справи.

Відповідно до п. 11.3 Договору постачальник забезпечив виконання своїх зобов'язань за договором у розмірі 5 % вартості договору банківською гарантією від 11.05.2018 року №2309-0518/EKL3v, виданою ПАТ “Айбокс Банк” в сумі 177 498,00 грн.

Відтак, на підставі здійсненої оцінки наявних у матеріалах справи доказів судом встановлено, що оскільки ТОВ “Євро Класс” було порушено зобов'язання за Договором поставки № 286/2/18/18 від 14.05.2018 року, виконання якого забезпечувалось спірною Гарантією відповідача, Міністерством оборони України набуто право отримання коштів від ПАТ “Айбокс Банк” як гаранта в розмірі суми банківської Гарантії від 11.05.2018 року №2309-0518/EKL3v.

Частиною 1 статті 563 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Згідно із ч. 2 ст. 563 Цивільного кодексу України вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони (ч. 2 ст. 200 ГК України).

Як встановлено судом, умовами Гарантії передбачено, що Банк повинен виплатити Бенефіціару суму гарантії за умови одночасного виконання бенефіціаром усіх умов гарантії, а саме: отримання Банком письмової вимоги, яка повинна бути підписана уповноваженими особами, у вимозі має зазначатися номер і дата договору, сума належна до сплати, а також зазначено, в чому саме полягає невиконання або неналежне виконання принципалом умов Договору.

Відповідно до п. 2 Глави 4 розділу II Положення одержана вимога/повідомлення бенефіціара або банку бенефіціара є достатньою умовою для банку-гаранта (резидента) сплатити кошти бенефіціару за гарантією, якщо вимога/повідомлення та документи, обумовлені в гарантії, відповідатимуть умовам, які містяться в наданій гарантії, а також отримані банком-гарантом (резидентом) протягом строку дії гарантії і способом, зазначеним у гарантії.

В свою чергу ст. 1 Уніфікованих правил для гарантій за вимогою, в редакції 1992 року (публікація Міжнародної торгової палати № 458 (МТП № 458) визначено, що ці правила застосовуються до будь-якої банківської гарантії або доповненню до неї, яку гарант зобов'язався надати та в якій зазначено, що вона складена згідно з цими правилами (публікація МТП № 458) та обов'язкова для всіх сторін в гарантійному зобов'язанні, якщо інше прямо не зазначено в гарантії або доповненні до неї.

Гарантія за своєю природою є самостійною угодою, незалежною від основного контракту або тендера, на яких вона ґрунтується, тому гарант ніяким чином не пов'язаний таким контрактом або тендером, незважаючи на те, що посилання на них міститься в тексті гарантії. Обов'язок гаранта - сплатити грошову суму, зазначену в гарантії, при представленні письмової вимоги платити і інших документів, зазначених у гарантії, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам, описаним в гарантії (ст. 2 зазначених правил).

За матеріалами справи судом встановлено, що 28.12.2018 року бенефіціар - Міністерство оборони України повідомив банк про порушення принципалом (Товариством з обмеженою відповідальністю "Євро Класс") зобов'язань за Договором поставки № 286/2/18/18 від 14.05.2018 року в частині терміну постачання, а саме: станом на 20.06.2018 року визначений обсяг товару повністю не поставлено, та звернувся до банку з вимогою № 286/6/7062 за підписом директора Департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України Гулєвича В., яка згідно з вхідною відміткою (№ 165-01) отримана відповідачем 15.01.2019 року, у якій просив виплатити належну йому гарантію у сумі 177 498,00 грн. Копія зазначеної вимоги, до якої додавались копії Гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v, довіреностей Міністерства оборони України на ім'я Гулєвича В. № 220/336/д від 24.04.2018 року та № 220/499/д від 23.11.2018 року, наявна в матеріалах справи.

Факт отримання вказаної вимоги відповідачем не заперечувався та визнаний в поданому відзиві.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що Міністерство оборони України звернулось до відповідача з вимогою №286/7/7062 від 26.12.2018 року в межах строку дії спірної Гарантії, який визначено по 01.02.2019 року включно.

Відповідно до ч. 2 ст. 564 ЦК України гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Як зазначено в Гарантії, будь - які вимоги або повідомлення щодо цієї Гарантії мають бути надіслані банку в письмовій формі та в такий час, що б банк мав можливість отримати їх не пізніше тієї дати, після якої Гарантія втрачає чинність.

Окрім цього згідно п. 36 Положення банк - гарант (резидент), отримавши від бенефіціара або банку бенефіціара, або іншого банку вимогу, перевіряє достовірність цієї вимоги, а також те, що вона становить належне представлення.

За результатами розгляду вказаної вимоги позивача Приватне акціонерне товариство «Айбокс Банк» листом № 245/12-б/б-01 від 22.01.2019 року відмовило бенефіціарові - Міністерству оборони України у її задоволенні, оскільки вимогу позивача було підписано не уповноваженою на те особою, а саме долучені копії довіреностей представника Міністерства оборони України Гулєвича В.В. засвідчені не належним чином, з порушенням Національного стандарту України ДСТУ 4163-2003 «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів», до вимоги не долучено документів, що підтверджують обставини настання гарантійного випадку, а також принципалом надано банку підтвердження своєчасності здійснення поставки та виконання вимог Договору повністю.

Також відповідачем після закінчення строку дії Гарантії, встановленого до 01.02.2019 року включно, додатково до відповіді № 245/12-б/б-01 від 22.01.2019 року на вимогу позивача, на адресу Міністерства оборони України було направлено лист № 650/12-б/б від 06.02.2019 року, копія якого наявна в матеріалах справи, в якому гарант навів додаткові підстави для відмови в задоволенні вимоги бенефіціара № 286/6/7062 від 26.12.2018 року, посилаючись, зокрема, на виконання принципалом - ТОВ «Євро Класс» умов Договору поставки в повному обсязі, визначення умовами останнього самостійних видів неустойки у вигляді штрафу та пені, а також зазначаючи про наявність підстав для виплати гарантії виключно у випадку наявності сукупності різних видів порушень зобов'язань принципалом (щодо якості, кількості, строків), в той час як вимога позивача обґрунтована виключно порушенням принципалом терміну постачання товару. Додатково банк зазначив, що згідно зазначеного в Гарантії оголошення № UA-2018-04-04-002032-а вимога бенефіціара стосується виконання Договору № 286/2/18/19 від 15.05.2018 року, укладеного за іншою процедурою закупівель

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та зазначено прокурором в позовній заяві, свої зобов'язання щодо своєчасного виконання зобов'язань в частині виплати гаранту грошової суми Гарантії в розмірі 117 498,00 грн. у зв'язку з порушенням принципалом своїх зобов'язань за Договором поставки, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Гарантії відповідач не виконав, в результаті чого у останнього утворилась заборгованість у вказаній сумі, з вимогами про стягнення якої в судовому порядку прокурор звернувся з даним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України.

Водночас, оцінивши доводи сторін та здійснюючи правовий аналіз підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді у даній справі суд зазначає, що згідно із пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Частинами 1, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

За приписами статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 Господарського процесуального кодексу України.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Отже, в розумінні приписів наведених норм господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 року № 3-рп/99 зі справи за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17).

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року зазначив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Згідно викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18 правової позиції прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

В свою чергу невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже, суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. За висновками Великої Палати Верховного Суду прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Окрім цього Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.10.2019 року у справі № 903/19/18 надавши оцінку доводам щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також недостатньої їх обґрунтованості, дійшла висновку, що незалежно від причин неможливості самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Стаття 17 Конституції України встановлює, що оборона України, захист її суверенітету територіальної цілісності і недоторканності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, Збройних Сил України, справою всього народу. Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії.

Згідно з Указом Президента України від 15.12.1999 року № 1572/99 “Про систему центральних органів виконавчої влади” до системи центральної виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним провідним органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

Як визначено статтею 2 Закону України “Про оборону України” оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Відповідно до вищенаведених вимог законодавства та ст. ст. 74, 75 ГК України Міністерство оборони України утворює, реорганізує та ліквідовує у встановленому порядку підприємства, що належать до сфери його управління, контролює їх діяльність.

Статтею 326 Цивільного кодексу України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

В поданій суду позовній заяві прокурор зазначив, що пред'явлення даної позовної заяви в інтересах держави в особі Міністерства оборони України викликане винятково захистом порушених інтересів держави, оскільки предметом спору є стягнення суми Гарантії через неналежне виконання перед бенефіціаром - Міністерством оборони України Товариством з обмеженою відповідальністю «Євро Класс» як постачальником зобов'язань, покладених на останнього Договором про поставку для державних потреб матеріально-технічних засобів речової служби (за кошти Державного бюджету) № 286/2/18/18 від 14.05.2018 року.

Зокрема, як зазначено прокурором в позовній заяві, сторонами, які укладають договори з Міністерством оборони України, у тому числі договори про поставку, та які відповідно за результатами процедури закупівлі забезпечуються банківською гарантією, у подальшому не забезпечується належне виконання своїх договірних зобов'язань, що, як наслідок, спричиняє шкоду державі.

Спори, які виникають щодо неефективності використання коштів порушують економічні інтереси держави, що відповідно до вищенаведених вимог чинного законодавства покладає на прокуратуру України право на представництво інтересів держави в суді.

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор зазначив, що підставою представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України є тривале зволікання вказаного органу зі зверненням з позовною заявою до суду щодо захисту інтересів держави, у зв'язку із чим вказане порушення законодавства на даний час залишається не усунутим.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п'ятої статті 53 ГПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України “Про прокуратуру” прокурор звернувся до Міністерства оборони України з листом №16/5836вих.20 від 23.10.2020 року, в якому повідомив про наявність порушених інтересів держави, захист яких має здійснюватися останнім, про намір прокуратури звернутись з даним позовом до суду та просив надати інформацію щодо вжиття претензійно - позовних заходів Міністерством оборони України щодо стягнення суми банківської гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v.

При цьому неналежне здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України полягає у невжитті заходів щодо стягнення за банківською гарантією у судовому порядку, про що було повідомлено прокуратуру листом №298/5/1802 від 17.12.2020 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Окрім цього в матеріалах справи наявний лист прокурора № 16/5767 вих.20 від 15.10.2020 року на адресу Міністерства оборони України щодо надання інформації про вжиття заходів щодо стягнення сум гарантій, у відповідь на який останнє листом № 298/5/1118 від 19.10.2020 року повідомило прокурора про порушення договірних зобов'язань постачальниками та настання гарантійних випадків за низкою договорів, забезпечених банківськими гарантіями, в тому числі за Договором № 286/2/18/18 від 14.05.2018 року з ТОВ «Євро Класс», та значну завантаженість Департаменту юридичного забезпечення Міністерства оборони України.

Наразі, надаючи прокурору відповідь на його звернення, Міністерство оборони України свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловило, не заявило про наміри самостійно звернутися з позовом та/або провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів, обмежившись зазначенням про факти порушень законодавства за договорами.

Будь-яких доказів вчинення Міністерством оборони України дій щодо здійснення ним захисту інтересів держави, зокрема, щодо проведення відповідної претензійної роботи та/або звернення до суду з позовними вимогами До матеріалів справи не надано.

Відтак, прокурор дійшов правомірного висновку про бездіяльність Міністерства оборони України щодо захисту інтересів держави та наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у формі звернення до суду з відповідним позовом.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсною Гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v та/або її окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо умов спірної Гарантії на час її видачі банком з боку сторін відсутні.

Щодо викладених відповідачем в поданих пояснення запереченнях проти позовних вимог прокурора з посиланням, зокрема, на те, що за наявності рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/7725/19 про стягнення з ТОВ «Євро Класс» на користь Міністерства оборони України неустойки (пені та штрафу) за порушення умов Договору № 286/2/18/18 від 14.05.2018 року в частині строку поставки товару, задоволення позову у даній справі призведе до подвійної відповідальності постачальника за одне й те ж саме правопорушення, суд зазначає, що в розумінні приписів ст. 560 ЦК України гарантія за своєю правовою природою є самостійним правочином, який не залежить від зобов'язань, встановлених основним договором, на якому вона заснована, тому Гарант жодним чином не пов'язаний таким договором незважаючи на те, що посилання на них міститься у тексті Гарантії.

Так, неустойка і банківська гарантія є різними способами захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, різними засобами забезпечення виконання господарських зобов'язань. При цьому зазначені способи мають різну правову природу і не є взаємовиключними.

В той же час сплата коштів кредитору гарантом та сплата штрафних санкцій боржником за договором не належать до одного виду відповідальності.

Крім того, у пункті 11.4 Договору поставки зазначено, що підставою для повернення забезпечення виконання Договору є виконання постачальником всіх умов Договору у повному обсязі стосовно асортименту, якості, кількості та строків і виключно за цінами згідно положень цього Договору.

Таким чином, можливість стягнення з відповідача неустойки за порушення строків поставки товару за Договором поставки не ставиться в залежність від реалізації позивачем свого права на звернення стягнення за банківською гарантією, якою забезпечувалось виконання такого Договору. Крім того, положення договору не містять застережень про пріоритетність у застосуванні або можливість взаємного зарахування цих способів забезпечення виконання зобов'язань.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі № 908/7/18.

З огляду на вищевикладене, суд відхиляє твердження відповідача про те, що стягнення суми за банківською гарантією за наявності рішення суду у справі 910/15898/18 є подвійним стягненням.

Разом з тим у зв'язку із заявленням відповідачем про застосування наслідків пропуску строку спеціальної позовної давності в один рік, передбаченої приписами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною 5 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 86 ГПК України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За результатами аналізу зазначених правових норм суд наголошує що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Слід зауважити, що закінчення строку дії гарантії не є підставою для визнання її такою, що не підлягає виконанню, оскільки Міністерство оборони України звернулося у визначений строк з вимогою до ПАТ «Айбокс Банк» про сплату грошової суми відповідно до виданої гарантії та отримало відмову в її задоволенні, а отже, має право на звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності.

Проте, як зазначалось судом вище, неустойка і банківська гарантія є різними способами захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, різними засобами забезпечення виконання господарських зобов'язань. Зазначені способи мають різну правову природу і не є взаємовиключними. При цьому сплата коштів кредитору гарантом і сплата штрафних санкцій боржником не належать до одного виду відповідальності.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 910/12334/18.

Загальна позовна давність встановлюється тривалість у три роки (стаття 257 ЦК України).

До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини 2 статті 258 ЦК України).

Відтак, з урахуванням вищевикладених висновків, приймаючи до уваги предмет та підстави даного позову, оскільки даний спір розглядається в частині стягнення суми банківської гарантії на користь бенефіціара та не стосується вимог щодо стягнення неустойки (штрафу, пені), суд не вбачає підстав для застосування до вимоги прокурора про стягнення банківської гарантії спеціальної позовної давності в один рік та задоволення відповідної заяви відповідача.

Щодо заперечень відповідача проти позовних вимог з підстав ненадання обґрунтованого розрахунку гарантійного платежу в розмірі 177 498,00 грн., суми, яка підлягає стягненню, та її невідповідності умовам Банківської гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v, з посиланням на відсутність в банківській гарантії фіксованої суми гарантійних платежів, що підлягають виплаті бенефіціару у разі порушення принципалом своїх зобов'язань за забезпеченим договором, а отже безпідставності вимог Міністерства оборони України про виплату максимального розміру гарантії суд зазначає, що за приписами статті 566 ЦК України обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

За змістом Банківської гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v вбачається, що відповідач як гарант безвідклично та безумовно зобов'язується виплатити позивачу-бенефіціару суму, що не перевищує 177 498,00 грн., тобто будь-яку суму в межах загальної суми у випадку невиконання третьою особою взятих на себе зобов'язань за договором закупівлі.

Слід зауважити, що надана ПАТ «Айбокс Банк» банківська гарантія на суму 177 498,00 грн. є визначеною як в самій Банківській гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v, так і умовами п.11.3 укладеного між бенефіціаром та принципалом Договору, згідно якого постачальник забезпечив виконання своїх зобов'язань за Договором у розмірі 5% ціни Договору, отже за відсутності умов щодо зміни визначеної суми в укладеній між сторонами Гарантії і Договорі та права бенефіціара самостійного визначення розміру вимоги до банку - гаранта в межах максимальної суми банківської гарантії, підстави для здійснення розрахунку суми гарантії та надання такого розрахунку відповідачеві відсутні.

Окрім цього суд зазначає з урахуванням Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, що вимога бенефіціара - це лист або повідомлення з вимогою до банку-гаранта/банку- контргаранта сплатити кошти за гарантією/контргарантією. Вимога за гарантією складається бенефіціаром і подається у довільній формі, якщо інше не визначено умовами гарантії (у якій має зазначатися, у чому полягає порушення принципалом базових відносин, забезпечених гарантією), або надсилається у формі повідомлення банку-гаранту.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Так, як встановлено судом, умовами спірної Банківської гарантії передбачено, що відповідач повинен виплатити бенефіціару - Міністерству оборони України суму коштів за порушення (невиконання чи неналежне виконання) принципалом зобов'язань згідно умов Договору перед бенефіціаром, за умови виконання останніх усіх умов гарантії, саме надіслання вимоги з посиланням на цю гарантію, за підписами уповноважених осіб, із зазначенням номеру і дата договору, суми належної до сплати, а також зазначенням, в чому саме полягає невиконання чи неналежне виконання принципалом умов Договору.

Тобто з умов Гарантії та норм права слідує, що обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає.

Проте обов'язкового переліку документів, які мають бути додані до вимоги по гарантії, закон не містить, натомість вказує, що до вимоги додаються документи, вказані в гарантії, тобто законодавець залишив на вирішення особи, яка складає гарантію, визначення у тексті гарантії переліку документів, які повинні бути додані до вимоги за гарантією.

Наведене узгоджується з приписами Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, згідно п. 1 гл. 2 р. III якого у разі настання гарантійного випадку і для отримання відшкодування, забезпеченого гарантією, бенефіціар може подати безпосередньо до банку-гаранта або до банку-резидента (залежно від того, як це визначено умовами гарантії) вимогу для отримання відшкодування, забезпеченого гарантією, а також усі документи, передбачені умовами гарантії (якщо таке подання в ній передбачено).

Відповідно до п. 2 р. І Положення безумовна гарантія - гарантія, за якою банк-гаранту разі порушення принципалом свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти бенефіціару за першою його вимогою без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов.

Отже, вказане положення також не визначає обов'язкового переліку документів, які мають бути додані до вимоги по гарантії, залишаючи на вирішення особи, яка складає гарантію, визначення у тексті гарантії переліку документів, які повинні бути додані до вимоги за гарантією.

Судом встановлено, що вимога Міністерства оборони України №286/7/7062 від 26.12.2018 року містила посилання на спірну Гарантію, із зазначенням номера та дати договору, суми, належної до сплати з посиланням на неналежне виконання умов Договору ТОВ «Євро Класс» та була підписана одноособово директором Департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України полковником Гулєвичем В.В., повноваження якого було підтверджено копіями довіреностей Міністерства оборони України № 220/336/д від 24.04.2018 року та № 220/499/д від 23.11.2018 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Тобто за приписами вказаної статті представництво виникає на підставі договору, закону чи інших актів цивільного законодавства.

Зокрема, Положенням про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26.11.2014 року № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 року № 730) визначено право Міністра оборони України видавати довіреності.

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

За таких обставин, директор Департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України був уповноважений підписувати вимогу від імені Міністерства оборони України, оскільки діяв на підставі довіреності, виданої Міністром оборони України.

Тобто, враховуючи встановлені судом обставини суд зазначає, що вимога бенефіціара від 26.12.2018 року № 286/6/7062 відповідала як викладеним у Банківській гарантії умовам, так і загальним вимогам нормативних актів, що регулюють правовідносини щодо здійснення гарантій банків як специфічного засобу забезпечення виконання господарських зобов'язань.

При цьому судом самостійно здійснено пошук на сайті Держзакупівлі.онлайн https://www.dzo.com.ua/ та встановлено, що зважаючи на предмет закупівлі вимога бенефіціара містила посилання саме на Договір № 286/2/18/18 про поставку для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 14.05.2018 року, укладений за результатами публічної закупівлі № UA-2018-04-04-001925-а-а1 - Обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 1000 чол.).

Окрім цього за результатами публічної закупівлі № UA-2018-04-04-002032-а-а1 Міністерством оборони України було укладено інший правочин - Договір № 286/2/18/19 про поставку для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 15.05.2018 року, предметом якого є постачання Обладнання для їдалень (39312200-4) (Казан електричний, для варіння їжі, об'єм 250 л).

Отже, вищенаведене позбавляє відповідача можливості посилання як на одну з підстав для невиконання умов Гарантії на посилання бенефіціара у вимозі на іншій договір, що не відповідає предмету спірної закупівлі, та спростовує твердження про невідповідність вимоги позивача умовам Гарантії.

За змістом статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з частинами 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, є зобов'язанням.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У розумінні наведеної норми, яка надає визначення порушення зобов'язання, останнє може бути двох видів. По-перше, це невиконання зобов'язання, яке виникає якщо його сторони взагалі не виконують дій, що складають зміст зобов'язання (не передають річ, не виконують роботи, не надають послуги, не сплачують гроші тощо), або продовжують виконувати дії, від яких вони відповідно до зобов'язання мають утримуватися. По-друге, це неналежне виконання зобов'язання, тобто порушення умов, визначених змістом зобов'язання. У разі невідповідності виконання зобов'язання критеріям належності, можна говорити про неналежне виконання, а отже порушення зобов'язання.

З огляду на викладене, право на стягнення забезпечення виконання зобов'язання настає з моменту порушення принципалом такого зобов'язання (в даному випадку порушення умов Договору в частині недотримання термінів поставки продукції), факт якого встановлено рішенням суду від 13.08.2019 року у справі № 910/7725/19, яке набрало законної сили, тобто гарантійний випадок за наданою відповідачем гарантією є таким, що настав, відповідно, у відповідача виник обов'язок сплатити позивачу грошову суму в розмірі 177 498,00 грн. відповідно до умов виданої ним Банківської гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v.

Проте, як зазначено прокурором в позовній заяві та встановлено судом, всупереч досягнутим домовленостям, відповідач не здійснив виплату гарантійного платежу на користь бенефіціара за вимогою останнього при настанні гарантійного випадку, в зв'язку з чим утворилась заборгованість в сумі 177 498,00 грн.

За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 568 ЦК України зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі, зокрема, сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію.

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зокрема, як встановлено вище судом, відповідач в порушення умов Гарантії не здійснив виплату 177 498,00 грн. гарантійної суми у визначені законодавством та Гарантією строки, а отже є таким, що прострочив виконання зобов'язання.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що розмір заборгованості відповідача як гаранта з виплати Міністерству оборони України як бенефіціару гарантійної сумі згідно Банківської гарантії від 11.05.2018 року № 2309-0518/EKL3v відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, суд доходить висновку, що позовні вимоги прокурора про стягнення з відповідача 177 498,00 грн. гарантії підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений прокурором, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги прокурора підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та Керуючись ст. ст. 53, 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Айбокс Банк" (вул.Ділова,9-а, м.Київ, 03150, код ЄДРПОУ 21570492) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) 177 498,00 грн. (сто сімдесят сім тисяч чотириста дев'яносто вісім грн. 00 коп.) банківської гарантії.

3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Айбокс Банк" (вул.Ділова,9-а, м.Київ, 03150, код ЄДРПОУ 21570492) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону (01014, місто Київ, вул. Болбочана Петра, будинок 8, код ЄДРПОУ 38347014, р/р UA478201720343140002000082966, МФО 820172 в ДКСУ) витрати по сплаті судового збору в сумі 2663,00 грн. (дві тисячі шістсот шістдесят три грн. 00 коп.)

4. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 05 жовтня 2021 року.

Суддя А.М. Селівон