ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про закриття провадження у справі
27 вересня 2021 року м. Київ№ 640/16425/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Апарата Верховної Ради України
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Апарата Верховної Ради України (далі по тексту - відповідач), адреса: 01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 5, в якій позивач просить:
- бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року по 29 серпня 2019 року визнати протиправною;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року по 29 серпня 2019 року в сумі 244 564,49 грн;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 23 листопада 2007 року по день фактичного розрахунку, з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем в порушення вимог чинного законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата не виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Посилання на відсутність бюджетних призначень на оплату праці, на думку позивача, не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Позивач вважає протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України та такою, що порушує її трудові права та гарантії, визначені чинним законодавством, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Копія ухвали суду від 19 липня 2021 року разом з позовною заявою та доданими до неї документами отримані уповноваженою особою відповідача 12 серпня 2021 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, проте, відзиву на позовну заяву відповідачем на адресу суду не подано з невідомих причин.
Враховуючи неподання відповідачем відзиву на позовну заяву у встановлені судом строки без поважних причин, на підставі частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії довідки Апарату Верховної Ради України №20-26/1424 від 20 жовтня 2020 року, ОСОБА_1
- з 26 травня 2006 року по 23 листопада 2007 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України п'ятого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 44,5 календарних дні щорічної основної відпустки;
- з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 31,5 календарних дні щорічної основної відпустки та 21 календарний день додаткової відпустки;
- з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 24 календарних днів додаткової відпустки;
- з 28 листопада 2014 року по 02 квітня 2017 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». З 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба). За вказаний період роботи не використано 142,5 календарних дні щорічної основної відпустки.
Наведене в сукупності свідчить, що позивач у період з 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року займала посаду помічника-консультанта народного депутата України без поширення на неї дії Закону України «Про державну службу».
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам в частині періоду роботи з 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року, суд виходить з такого.
Так, у відповідності до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Абзацом 2 пункту 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у цьому Кодексі термін публічно - правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Під суб'єктом владних повноважень розуміється орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно - правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
В той же час, частиною 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Частиною 1 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України"(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини 3 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Згідно з положеннями частини 1 статті 21 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 23 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06 листопада 1992 року роз'яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною 6 статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі по тексту - Положення (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)), помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина 7 статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Відповідно до частини 2 статті 2.2. Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Частиною 1 статті 3.2. Положення передбачено, що помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Відповідно до частини 1 статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
Згідно частини 2 статті 4.1. Положення у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: 1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; 2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; 3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина 1 статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Як вбачається з доданих до позовної заяви документів, зокрема, позивач з 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року працювала на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України без поширення дії Закону України «Про державну службу».
Тобто, позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України.
Наведене свідчить, що спір щодо невиплати відповідачем грошової компенсації за невикористану відпустку у період з 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки у цей період дія Закону України «Про державну службу» на позивача не розповсюджувалась.
Такий спір підлягає розгляду у порядку норм Цивільного процесуального кодексу України (рішення Верховного Суду № 757/57336/16 від 20 лютого 2019 року).
Таким чином, з урахуванням положень діючого законодавства України, слід дійти висновку, що спір у справі між сторонами виник поза межами публічно-правових правовідносин, а отже віднесений до юрисдикції відповідного місцевого загального суду.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у справі «Занд проти Австрії» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
З аналізу наведених вище норм слідує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від основного принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини 1 статті 6 вищезгаданої Конвенції.
З урахуванням зазначеного, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для закриття провадження у справі.
Також, частиною 2 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.
Зважаючи, що провадження у справі підлягає закриттю лише в частині позовних вимог, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для повернення судового збору з бюджету за вказані позовні вимоги.
Керуючись частиною 2 статті 19, статтею 32, пунктом 1 частини 1 статті 238, статтями 239, 241-243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Закрити провадження у справі №640/16425/21 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії в частині позовних вимог, що стосуються періоду роботи з 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року.
2. Роз'яснити ОСОБА_1 право на звернення з вказаними позовними вимогами до відповідного місцевого загального суду.
3. Роз'яснити ОСОБА_1 , що повторне звернення до Окружного адміністративного суду міста Києва зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала набирає законної сили згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.Ю. Гарник