ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 вересня 2021 року м. Київ № 640/16425/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Апарата Верховної Ради України
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Апарата Верховної Ради України (далі по тексту - відповідач), адреса: 01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 5, в якій позивач просить:
- бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року по 29 серпня 2019 року визнати протиправною;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року по 29 серпня 2019 року в сумі 244 564,49 грн;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 23 листопада 2007 року по день фактичного розрахунку, з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем в порушення вимог чинного законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата не виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Посилання на відсутність бюджетних призначень на оплату праці, на думку позивача, не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Позивач вважає протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України та такою, що порушує її трудові права та гарантії, визначені чинним законодавством, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року провадження у справі в частині позовних вимог, що стосуються період з 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року закрито.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Копія ухвали суду від 19 липня 2021 року разом з позовною заявою та доданими до неї документами отримані уповноваженою особою відповідача 12 серпня 2021 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, проте, відзиву на позовну заяву відповідачем на адресу суду не подано з невідомих причин.
Враховуючи неподання відповідачем відзиву на позовну заяву у встановлені судом строки без поважних причин, на підставі частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії довідки Апарату Верховної Ради України №20-26/1424 від 20 жовтня 2020 року, ОСОБА_1
- з 26 травня 2006 року по 23 листопада 2007 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України п'ятого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 44,5 календарних дні щорічної основної відпустки;
- з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 31,5 календарних дні щорічної основної відпустки та 21 календарний день додаткової відпустки;
- з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 24 календарних днів додаткової відпустки;
- з 28 листопада 2014 року по 02 квітня 2017 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». З 03 квітня 2017 року по 29 серпня 2019 року без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба). За вказаний період роботи не використано 142,5 календарних дні щорічної основної відпустки.
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, яка полягає у ненарухванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки, позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Спірні правовідносини виникли у сфері проходження патронатної служби і стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України "Про статус народного депутата України" і "Положенням про помічника-консультанта народного депутата України", затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі по тексту - Положення).
Частиною 1 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини 3 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Відповідно до частини 6 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата, відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Суд зазначає, що згідно з положеннями статей 21-49 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06 листопада 1992 року роз'яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною 7 статті 1.1 "Положення помічники-консультанти народного депутата України", які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина 8 статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Згідно частини 1 статті 4.1. Положення передбачає, що розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".
Щодо застосування норм Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України) та Закону України "Про відпустки", суд зазначає, що з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) слідує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин, до правовідносин у сфері проходження патронатної служби і, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України "Про відпустки".
Державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі по тексту -Закон № 504/96-ВР).
Згідно із частиною 3 статті 2 Закону України №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні (частина 1 статті 24 Закону № 504/96-ВР).
Положення частин 1 та 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин 1 та 4 статті 83 КЗпП України.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку, чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Аналіз наведених вище норм Закону № 504/96-ВР та КЗпП України дає підстави для висновку про те, що виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з роботи не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці та є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні.
Отже, як вбачається з вищенаведених положень, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Оскільки позивач була прийнята на посаду та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд приходить до висновку про те, що позивач перебувала у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із відповідним народним депутатом України Верховної Ради України восьмого скликання.
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.
При цьому, посилання відповідача у листі від 20 жовтня 2020 року №20-26/1424 на те, що у нього відсутній обов'язок виплати компенсації, оскільки, всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників - консультантів не відповідає вимогам закону. Частина шоста статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» не покладає такого обов'язку на народного депутата.
Видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Аналіз положень Закону України "Про статус народного депутата України" дає підстави вважати, що позивач перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народними депутатами України.
Щодо відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, суд зазначає таке.
Нормами Закону України "Про статус народного депутата України" визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Аналогічний правовий висновок викладено в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14.06.2016 року у справі № 826/23419/15 (К/800/5905/16).
Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку з 26 травня 2006 року по 23 листопада 2007 року - 44,5 календарні дні щорічної основної відпустки; з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року - 31,5 календарних дні щорічної основної відпустки та 21 календарний день додаткової відпустки; з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року - 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 24 календарних днів додаткової відпустки та з 28 листопада 2014 року по 02 квітня 2017 року.
Проте, суд зазначає, що розрахунок самої суми компенсації за невикористані позивачем дні відпустки належить до виключних повноважень відповідача.
З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим в частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Отже, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законодавством порядку вирішує справи.
В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року за №13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Отже, визначення суми компенсації на отримання якої має право позивач належить виключно до повноважень відповідача і тому суд не може зобов'язати виплачувати конкретну її суму, а має зобов'язати саме здійснити нарахування та виплату такої компенсації.
Також, суд зазначає, що в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій суб'єкта владних повноважень у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Відповідно до пункту 10.3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
Таким чином, вимога позивача в частині визначення нею конкретної суми, задоволенню не підлягає, а відтак, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд, керуючись приписами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить за межі позовних вимог з метою ефективного захисту прав позивача та вважає за необхідне зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної та додаткової відпусток за період з 26 травня 2006 року по 23 листопада 2007 року, з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року, з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року та з 28 листопада 2014 року по 02 квітня 2017 року.
В частині позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексів законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положеннями статті 2 Закону України "Про оплату праці", зокрема, передбачено, що основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
З аналізу наведеної правової норми вбачається, що компенсація за невикористану щорічну основну та додаткову відпустки відноситься до складової додаткової заробітної плати, виплату якої власник або уповноважений ним орган повинен здійснити в день звільнення працівника.
Як встановлено судом вище, позивачеві у день звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку, яка не виплачена у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів.
Таким чином, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день її звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню.
Враховуючи встановлені обставини та норми чинного законодавства України суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 908, 00 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 850,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України (01008, вул. Грушевського 5, місто Київ, код ЄДРПОУ 20064120) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з за період з 26 травня 2006 року по 23 листопада 2007 року, з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року, з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року та з 28 листопада 2014 року по 02 квітня 2017 року.
3. Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (01008, вул. Грушевського 5, місто Київ, код ЄДРПОУ 20064120) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної та додаткової відпусток за період з 26 травня 2006 року по 23 листопада 2007 року, з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року, з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року та з 28 листопада 2014 року по 02 квітня 2017 року.
4. Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (01008, вул. Грушевського 5, місто Київ, код ЄДРПОУ 20064120) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
5. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
6. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 850,00 грн (вісімсот п'ятдесят гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Апарат Верховної Ради України (01008, вул. Грушевського 5, місто Київ, код ЄДРПОУ 20064120).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник