справа №22ц-2502/2009. Головуючий у першій інстанції: Полубан М.П.
категорія: 51 Суддя-доповідач: Віхров В.В.
23 квітня 2009 року Судова палата у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області колегією суддів у складі:
Головуючого - Віхрова В. В.,
Суддів: Дерев'янка О. Г., Красвітної Т. П.,
за участі секретаря Горобець К. В.,
представників відповідача Шапка З.Д.,
позивача ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Дніпропетровськ цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до Відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою Відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від четвертого березня 2009 року, -
Позивач пред'явив у листопаді 2008 року через суд позов до ВАТ «Павлоградвугілля», посилаючись на отримання в червні 2007 року травму на виробництві під час роботи машиністом гірничих машин з кваліфікацією п'ятого розряду на шахті «Степова» за трудовим договором з ВАТ «Павлоградвугілля», внаслідок чого з ним розірвано трудовий договір за п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпПУ, і йому у жовтні 2007 року встановлено стійку втрату професійної працездатності на 80 % з рекомендацією медикаментозного лікування і протезування, а він пережив душевних страждань через втрачене здоров'я, постійне відчуття наслідків травми, втрату можливості самостійно займатися домашнім побутом, що порушило його звичайний спосіб життя, на підставі чого просив відшкодувати завдану умовами праці моральну шкоду в сумі 200 000 гривень.
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від четвертого березня 2009 року позов задоволений частково, і на користь ОСОБА_5 стягнуто з ВАТ «Павлоградвугілля» 30 000 гривень; вирішено питання про судові витрати.
В апеляційній скарзі ВАТ «Павлоградвугілля» вказує на те, що довідка МСЕК про ступінь втрати працездатності підтверджує пов'язаність стійкої втрати працездатності з професійним захворюванням позивача, але не підтверджує факт завдання моральної шкоди, на підтвердження якого позивач доказів не надав, а також посилається на неправильне застосування ст. 9 Закону України «Про охорону праці», ст. 999 ЦК України, за якими завдана ушкодженням здоров'я у процесі трудової діяльності шкода має відшкодовуватися відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування за рахунок відповідного фонду, а для застосування ст.ст. 153, 2371 КЗпПУ підстави відсутні, оскільки під час прийняття на роботу позивач під розпис ознайомився зі шкідливими умовами його праці та можливого їх впливу на його здоров'я і погодився на роботу з такими умовами, у зв'язку з чим в апеляційній скарзі порушується питання про відмову в задоволені позову.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, яка виклала доводи оскарження, наполягаючи на відсутності підстав для задоволення позову, представника позивача, який вважає рішення місцевого суду законним і справедливим, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, дійшов висновку про необхідність перегляду рішення суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач 29.06.2007 зазнав трудового каліцтва, через що до спірних правовідносин з огляду на ст. 57 Конституції України і норми законів України про затвердження державного бюджету на 2006, 2007 pp., як і норми розділу І Закону України від 23.02.2007 № 717-V, положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» застосуванню не підлягають, а тому з урахуванням встановлених душевних страждань на засадах цивільного законодавства роботодавець згідно з ст. 237і КЗпПУ має відшкодувати завдану моральну шкоду в сумі 30 000 гривень.
Судом першої інстанції з наведенням відповідних мотивів з оцінки доказів встановлено, що позивач працював за трудовим договором з ВАТ «Павлоградвугілля» машиністом гірничих машин з кваліфікацією п'ятого розряду на шахті «Степова», де 29.06.2007 позивач отримав виробничу травму, про що 30.06.2007 складений акт за формою Н-1 за № 17, внаслідок чого рішенням МСЕК 25.10.2007 позивачу встановлено стійку втрату професійної працездатності на 80 %, що апелянт не оскаржує.
Судом першої інстанції також встановлено, що через свою необережність позивач сприяв власному травмуванню і з огляду на характер трудового каліцтва та свій вік, сімейний стан відчуває наслідки такого постійно, пережив душевні страждання через фізичний біль, що зазнав у зв'язку з каліцтвом, та через наступну за цим втрату професійної працездатності, відчуває великі незручності в побуті, неповноцінність, що вимагає додаткових зусиль для організації свого життя. Ці обставини місцевим судом встановлені за наслідками дослідження в судовому засіданні та оцінки пояснень позивача у зв'язку з об'єктивними фактичними даними стану здоров'я з огляду на законодавчу презумпцію за ст.ст. 12, 23 ЦК України, мотиви з приводу чого судом першої інстанції в рішенні наведені. Водночас, з матеріалів справи вбачається, що відповідач на спростування цих фактів у встановлений нормами ЦПК України строк жодних доказів суду не надав.
За таких обставин, колегія суддів має відзначити, що відповідно до ст.ст. 1, 9 ЦК України до трудових відносин застосовуються норми ЦК України, якщо тільки вони не врегульовані нормами КЗпПУ, а до відносин соціального захисту осіб, включаючи соціальне страхування, цивільне законодавство застосовується в разі, якщо на це є пряме відсилання у відповідному законі, через що неспроможні посилання відповідача на ст. 999 ЦК України, яка відносин державного обов'язкового соціального страхування не стосується.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен вправі заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, що забезпечується в тому числі належними, безпечними і здоровими умовами праці, в продовження чого ст. 2 КЗпПУ відносить до прав працівника з трудового договору про роботу, серед іншого, право на здорові і безпечні умови праці, якому кореспондує обов'язок роботодавця за ст.ст. 29, 153, 160 КЗпПУ до початку роботи, зокрема, проінформувати працівника під розписку про умови праці, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, а також забезпечувати безпечні і нешкідливі умови праці з впровадженням сучасних засобів техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, контролювати дотримання вимог з охорони праці. Відзначається, що небезпечні та шкідливі умові праці і фактори на робочому місці, про які попереджається працівник до фактичного допуску до роботи, за своїм походженням є обставинами з високим ступенем ймовірності травмування працівника у процесі виконання ним трудових обов'язків, про настання якого сторонам трудового договору (ст. 21 КЗпПУ) заздалегідь невідомо, бо воно не є неминучим. У зв'язку з цим за ст. 29 КЗпПУ працівник, даючи розписку, засвідчує свою обізнаність з наявним ризиком нещасного випадку, настання якого припускається і не залежить від волі осіб, та з яким пов'язана втрата здоров'я і працездатності, як професійної, так і загальної.
Наявність такого ризику зумовлює відповідно до ст. 46 Конституції України право на соціальний захист, що забезпечується відповідно до ст.ст. 4, 6, 11 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування також у формі страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, за рахунок страхових внесків працівників і роботодавця, справляння яких обов'язкове для них згідно з ст.ст. 253, 254 КЗпПУ.
З огляду на це роботодавець відповідно до ст. 6 Закону України № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», будучи страхувальником, страхує свої майнові інтереси на випадок відшкодування ним шкоди, завданої невиконанням свого обов'язку за ч.3 ст. 153 КЗпПУ, що є страхуванням цивільної відповідальності за порушення трудового договору, за яким вигодонабувачем згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про охорону праці» визнається працівник, який набуває право вимоги до страховика в особі Фонду соціального страхування. Відповідно, Конституційний Суд України рішенням від 27.01.2004 за № 1-рп/2004 у справі про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування, надаючи тлумачення нормам Закону № 1105-XIV в редакції, чинній до внесення розділом І Закону України від 23.02.2007 № 717-V змін, вказав на те, що згідно з ст. 237 КЗпПУ, 1167 ЦК України відшкодовується моральна шкода, завдана особам, які не визнаються застрахованими особами за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Відтак, страховик на той час в межах визначеної в Законі страхової суми ніс ризик завдання роботодавцем працівнику, за якого сплачуються внески, шкоди і майнової, і моральної (немайнової) внаслідок порушення трудового договору щодо умов та охорони праці, на що вказував і Пленум Верховного Суду України в п. І3 постанови № 9 від 24.10.2003 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди».
Звідси, в світлі офіційного тлумачення, наданого рішенням Конституційного Суду України від 08.10.2008 за № 20-рп/2008 у справі про страхові виплати, внесеними розділом І Закону України від 23.02.2007 № 717-V змінами законодавець виключив страхування відповідальності роботодавця за завдану порушенням трудового договору моральну шкоду Фондом соціального страхування за рахунок сплачуваних йому згідно із Законом № 2272-ІІІ від 22.02.2001 внесків, внаслідок чого за ризик завдання працівнику моральної шкоди внаслідок порушення його прав з трудового договору роботодавцем останній відповідає самостійно на підставі п. 4 ст. 611 ЦК України і ст. 2371 КЗпПУ.
Отже, в той час як позивачем пред'явлені вимоги із захисту свого права на працю за ст. 43 Конституції України, доводи апеляції відповідача зведені до відсутності підстав для виникнення права позивача на соціальний захист за ст. 46 Конституції України, а тому такі доводи з огляду на ст. 303 ЦПК України апеляційний суд до уваги не приймає.
Оскільки безспірно встановлено, що невиконання відповідачем своїх обов'язків з укладеного ним трудового договору за ст.ст. 153, 160 КЗпПУ прямо спричинило настання обставин, що неминуче призвели до ушкодження здоров'я і душевних страждань позивача, а відповідач не довів вжиття з свого боку всіх можливих заходів для убезпечення технологічних процесів і належного контролю за додержанням вимог з охорони праці задля запобігання таким обставинам, не спростувавши презумпцію своєї вини за ст. 614 ЦК України, то суд першої інстанції, розв'язуючи цей трудовий спір, правильно застосував ст. 237і КЗпПУ, як про це відзначав Пленум Верховного Суду України в п.п. 6, 13 постанови № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».
Позовна давність на пред'явлені вимоги відповідно до ст. 268 ЦК України не поширюється.
Проте, суд першої інстанції порушив вимоги ст. 13 ЦК України, присудивши суму відшкодування не стільки як спосіб захисту прав позивача, скільки як кару, що не властиво приватноправовим відносинам, через що така сума відшкодування не відповідає засадам цивільного законодавства за ст.3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності, через явне її завищення. З наведених міркувань, суд апеляційної інстанції дійшов переконання про наявність підстав за ст. 309 ЦПК України для ухвалення рішення про зміну рішення суду першої інстанції зі зменшенням суми відшкодування моральної шкоди, яка має бути визначена відповідно до ст. 23 ЦК України, виходячи з тривалості душевних страждань, їх глибини та суті, з тим, що б позивач мав можливість відчути допомогу адекватну немайновим втратам, понесеним у зв'язку з каліцтвом, а так само з урахуванням вини позивача у виникненні шкоди, що в цій справі має істотне значення. На переконання колегії суддів, з огляду на тяжкість вимушених змін у життєвих, виробничих і побутових стосунках позивача належить визнати доведеним відшкодування моральної шкоди в сумі 8 000 гривень, яке справедливе настільки, наскільки досягається рівновага інтересів позивача та відповідача.
Керуючись ст.ст. 209, 218, 291, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, судова палата, -
Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» задовольнити частково.
Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від четвертого березня 2009 року змінити, зменшивши суму присудженого відшкодування, у зв'язку з чим стягнути на користь ОСОБА_5 з Відкритого акціонерного товариства «Павлоградвугілля» 8 000 {вісім тисяч) гривень.
В іншій частині рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від четвертого березня 2009 року залишити без змін
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене шляхом подання касаційної скарги, а так само на нього може бути принесене прокурором касаційне подання, протягом двох місяців безпосередньо до Верховного Суду України.