ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
07 липня 2021 року м. Київ № 640/11720/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до третя особаГоловного управління Національної поліції у місті Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15) Дарницьке управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві (02068, м. Київ, вул. Кошиця, буд. 3-А)
про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у місті Києві (надалі по тексту також - відповідач), третя особа - Дарницьке управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ №357 о/с від 03 червня 2019 року начальника Головного управління Національної поліції у місті Києві про звільнення позивача зі служби;
- поновити позивача на роботі на посаді дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Дарницького управління поліції;
- стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що оскаржуваний наказ про його звільнення із займаної посади прийнято відповідачем у період його тимчасової непрацездатності.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
У відзиві на адміністративний позов представник відповідача зазначив, що спірний наказ прийнято обґрунтовано, оскільки законодавством визначена спеціальна підстава для припинення служби в поліції, що відбувається у формі звільнення, а саме - набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення.
З огляду на викладене вище, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів.
При цьому, суд враховує клопотання позивача про розгляд справи в межах строків.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Наявною в матеріалах справи копією трудової книжки підтверджується, що ОСОБА_1 13 березня 2014 року прийнятий на службу в органи внутрішніх справ; з 07 листопада 2015 року прийнятий на службу в поліцію.
Відповідно до витягу з Головного управління Національної поліції у місті Києві від 03 червня 2019 року №357 о/с старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 10 частини 1 статті 77.
Підставою прийняття вказаного наказу зазначено: вирок Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року в справі №275/592/17, ухвала Житомирського апеляційного суду у справі №275/592/17 від 01 листопада 2018 року та доповідна записка начальника Дарницького управління поліції полковника поліції Чернишева С.В. від 08 травня 2019 року «Про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 ».
Незгода позивача із звільненням зі служби зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Так, згідно ст. 3 Закону № 580-VIII у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону № 580-VIII, поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Стаття 18 Закону № 580-VIII регламентує основні обов'язки поліцейських, серед яких, неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; професійно виконувати свої службові обов'язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов'язків, наказів керівництва.
Відповідно до п. 1 Розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1179 від 09 листопада 2016 р., під час виконання службових обов'язків поліцейський повинен, серед іншого, неухильно дотримуватися положень Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; професійно виконувати свої службові обов'язки, діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що визначені Конституцією, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, міжнародними договорами України, а також цими Правилами; неухильно дотримуватись антикорупційного законодавства України, обмежень, пов'язаних зі службою в Національній поліції України, визначених Законами України «Про Національну поліцію», «Про запобігання корупції» та іншими актами законодавства України.
Вищезазначені вимоги щодо етичної поведінки поліцейських кореспондуються також з нормами ст.ст. 37, 38 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14 жовтня 2014. Так, зокрема, ч. 1 ст. 38 вказаного законодавчого акту передбачено, що особи, зазначені у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, під час виконання своїх службових повноважень зобов'язані неухильно додержуватися вимог закону та загальновизнаних етичних норм поведінки, бути ввічливими у стосунках з громадянами, керівниками, колегами і підлеглими.
За приписами чч. 1, 2 ст. 19 Закону № 580-VIII у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом.
Питання звільнення зі служби в поліції визначені статтею 77 Закону № 580-VIII.
Так, відповідно до пункту 10 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення.
Наявними матеріалами справи підтверджується, що підставою звільнення позивача зі служби в поліції слугувало набрання законної сили 01 листопада 2018 року вироком Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 травня 2018 року в справі №275/592/17, на підставі якого позивача визнано винним у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 343, ч. 2 ст. 345, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 357 КК України.
Згідно частин 2, 3 Закону № 580-VIII днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Обґрунтування позовних вимог зводяться позивачем до того, що наказ про його звільнення всупереч вимог частини 3 статті 40 Кодексу законів про працю України прийнято в період тимчасової непрацездатності, що підтверджується відповідним листком непрацездатності, стосовно чого суд зазначає наступне.
Згідно із частиною 3 статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Отже, Кодекс законів про працю України містить гарантії заборони звільнення, у випадку звільнення саме з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
У пункті 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Разом із тим зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п.4 ст.36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення служби в поліції з підстав, передбачених пунктом 10 частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII, а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, приписи ч.3 ст.40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюються.
Наведені висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19.07.2018 року по справі №813/894/16 (провадження К/9901/18280/18), яка в силу вимог ч.5 ст. 242 КАС України має враховуватися судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Суд також враховує, що відповідач повідомив та належними доказами підтвердив, що про факт перебування позивача на лікарняному дізнався в день ознайомлення ОСОБА_1 з наказом про звільнення, тобто після дати такого звільнення, а саме - 10 червня 2019 року.
Так, у зв'язку з отриманою інформацією, відповідно до статті 18, частини 2 статті 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» для виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності, до оскаржуваного наказу внесено зміни на підставі наказу Головного управління Національної поліції у місті Києві від 15 серпня 2019 року №887 о/с, відповідно до якого днем звільнення ОСОБА_1 вважати 08 червня 2019 року.
Матеріали справи не містять доказів оскарження наказу №887 о/с від 15 серпня 2019 року та/або скасування його в судовому порядку.
Жодних інших підстав адміністративного позову позивачем не вказано, а наведені ним доводи спростовані нормами чинного законодавства та фактичними обставинами справи.
З урахуванням наведеного в сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача.
З огляду на те, що решта позовних вимог є похідними від основної, підстав для задоволення якої судом не вбачається, суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні адміністративного позову повністю.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, відповідачем доведена правомірність оскаржуваного наказу, з огляду на що суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для здійснення розподілу судових витрат - відсутні.
Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя А.Б. Федорчук