06 липня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді Мельника В.В.,
суддів Фрич Т.В., Юрдиги О.С.
за участі секретаря Хлань В.О.
захисників Жданова М.О., Шульженка І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу з доповненнями ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 19 квітня 2021 року,
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 19.04.2021 задоволено клопотання прокурора Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Бабича Є.В., та накладено арешт на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 2325318780000), із забороною користування та розпорядження даним майном.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу слідчого судді, та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, апелянт зазначав, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою.
Квартира АДРЕСА_1 належить йому на праві приватної власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 250567648 від 30.03.2021.
У доданих до клопотання матеріалах відсутні докази того, що невстановлені досудовим розслідуванням особи шахрайським шляхом заволоділи належною ОСОБА_2 квартирою, оскільки, як убачається із протоколів допиту свідків у даному кримінальному провадженні, ОСОБА_2 беззаперечно усвідомлювала ті обставини, що вона 30.03.2021 перебувала у нотаріуса з метою укладання договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Потерпіла усвідомлювала суть своїх дій та обставини укладання вищевказаного договору, а також їй передавались грошові кошти за придбану квартиру.
Крім того, особу, яка перебувала з потерпілою у нотаріуса, остання представила всім присутнім, як свою матір, що не відповідає дійсності.
Апелянт вказував на те, що під час укладення договору купівлі-продажу квартири жодних посилань щодо вчинення на неї тиску, або наявності проблем зі здоров'ям ОСОБА_2 не висловлювала, поводилась природно.
Слідчим суддею не встановлено об'єктивних даних, які б підтверджували, що спірна квартира може зберегти на собі сліди або містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій або отримані внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч 4 ст. 190 КК України.
Також, слідчий суддя безпідставно заборонив користування спірною квартирою, та не взяв до уваги те, що клопотання прокурора не містить мотивів застосування даного обмеження.
Апелянт вказував на відсутність правових підстав для накладення арешту на майно, оскільки прокурором не надано доказів на підтвердження вказаних обставин.
24.05.2021 від ОСОБА_1 надійшли доповнення до апеляційної скарги, в яких він зазначав, що стороною обвинувачення не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення відносно ОСОБА_2 .
Апелянт вказував на те, що заява про вчинення кримінального правопорушення та протокол допиту потерпілої не можуть бути розцінені як належні та допустимі докази, оскільки викладені в даних документах обставини суперечать фактичним обставинам справи.
На думку апелянта, показання потерпілої ОСОБА_2 є непослідовними, нелогічними та такими, що суперечать іншим матеріалам кримінального провадження, зокрема показанням нотаріуса ОСОБА_3 , свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5
Шевченківським управлінням поліції Головним управлінням Національної поліції у місті Києва внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021100100001468 про те, що 01.04.2021 ОСОБА_2 завідомо неправдиво повідомила про вчинення злочину, та розпочато досудове розслідування у вищевказаному кримінальному провадженні.
Крім того, висновок КНП «Київська міська наркологічна лікарня «Соціотерапія» № 601709, який долучено до матеріалів потерпілою ОСОБА_2 , містить ознаки підроблення. Так, відповідно до вказаного висновку, ОСОБА_2 пройшла огляд у вищевказаному медичному закладі на стан сп'яніння о 17 год. 00 хв. 01.04.2021 за адресою: АДРЕСА_3 , однак, як убачається з матеріалів кримінального провадження, допит ОСОБА_2 у якості потерпілої проводився також 01.04.2021 в період часу з 16 год. 00 хв. до 16 год. 50 хв. в приміщенні Шевченківського управління поліції ГУНП в м. Києві за адресою: вул. Старовокзальна, 12. Даний огляд проведено після спливу двох діб з моменту укладання ОСОБА_2 договору купівлі-продажу.
Крім того, 28.05.2021 від ОСОБА_1 надійшли доповнення до апеляційної скарги, які є аналогічні за змістом із доповненнями, поданими 24.05.2021.
Прокурор, власник майна ОСОБА_1 та потерпіла ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, клопотань про відкладення судового засідання не подавали.
З урахуванням положень ч. 4 ст. 405 КПК України, колегія суддів вважає за можливе проводити апеляційний розгляд у відсутності вказаних осіб.
Заслухавши доповідь судді, вислухавши доводи захисників Жданова М.О. та Шульженка І.В. в інтересах ОСОБА_1 , які підтримали апеляційну скаргу з доповненнями з наведених у ній підстав, дослідивши матеріали, які надійшли з суду першої інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги з доповненнями, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга з доповненнями ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Як убачається із наданих до суду апеляційної інстанції матеріалів судового провадження, СВ Шевченківського управління поліції Головного управління поліції у місті Києві здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12021100100001292, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 01.04.2021 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.
Згідно даних клопотання, в ході досудового розслідування встановлено, що 30.03.2021 перебуваючи за адресою: АДРЕСА_4 , невстановлені досудовим розслідування особи, шахрайським шляхом заволоділи правом власності на майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , спричинивши ОСОБА_2 матеріальних збитків в особливо великих розмірах.
Постановою слідчого СВ ВП № 1 Шевченківського управління поліції Головного управління поліції у місті Києві Дубаня Т.В. від 01.04.2021 квартиру АДРЕСА_1 , визнано речовими доказами у кримінальному провадженні № 12021100100001292 від 01.04.2021.
05.04.2021 прокурор Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Бабич Є.В. звернувся до слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва із клопотанням від 01.04.2021, в якому просив накласти арешт на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , із забороною користування та розпорядження даним майном.
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 19.04.2021 задоволено клопотання прокурора, та накладено арешт на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 2325318780000), із забороною користування та розпорядження даним майном.
Постановляючи ухвалу про арешт майна, слідчий суддя виходив з необхідності збереження майна як речового доказу.
З такими висновками слідчого судді суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційної інстанції.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього конфіскації, в тому числі і спеціальної, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.
Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
Згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону. При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов'язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на цій стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред'явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
За правилами ч. 3 ст. 170 КПК України, у випадку, передбаченому пунктом 1 ч. 2 цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України.
Відповідно до ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Як встановлено під час апеляційного розгляду, слідчий суддя обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 131-132, 170-173 КПК України, наклав арешт на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 2325318780000), із забороною користування та розпорядження даним майном, з тих підстав, що вказане майно у встановленому законом порядку визнано речовим доказом у межах кримінального провадження № 12021100100001292 від 01.04.2021, та відповідає критеріям, передбаченим ст. 98 КПК України.
Матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власників майна з метою збереження речових доказів.
З огляду на наведене та враховуючи, що слідчим суддею першої інстанції ретельно перевірено майно, на яке прокурор просив накласти арешт і його відношення до матеріалів кримінального провадження, колегія суддів вважає, що слідчий суддя дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення клопотання та накладення арешту на вказану в оскаржуваній ухвалі квартиру, оскільки у даному кримінальному провадженні є всі підстави вважати, що вказане майно може бути відчужене.
Таким чином, колегія суддів вважає, що слідчий суддя обґрунтовано, у відповідності до вимог ст. ст. 132, 170 - 173 КПК України, наклав арешт на майно, врахувавши і наслідки від вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження для інших осіб та забезпечивши своїм рішенням розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Викладені в апеляційній скарзі з доповненнями доводи про те, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 250567648 від 30.03.2021, не впливає на правильність висновків слідчого судді про наявність підстав для арешту раніше зазначеного нерухомого майна, оскільки арешт майна з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, по суті являє собою форму забезпечення доказів, та не пов'язує особу підозрюваного з можливістю арешту такого майна.
З огляду на положення ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке має ознаки речового доказу, повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто є його власником, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, знищення, приховання) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні.
Крім того, законність набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , і є предметом здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12021100100001292.
Колегія суддів звертає увагу, що слідчий суддя на даному етапі провадження не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема оцінювати докази з точки зору їх достатності та допустимості для визнання особи винуватою чи невинуватою у вчиненні кримінальних правопорушень. Слідчий суддя на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів повинен визначити лише чи є причетність особи до вчинення кримінальних правопорушень вірогідною та достатньою для застосування щодо особи заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
У зв'язку з наведеним, посилання апелянта на те, що стороною обвинувачення не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КПК України, а також суперечливість показів потерпілої ОСОБА_2 та неналежність і недопустимість висновку КНП «Київська міська наркологічна лікарня «Соціотерапія» № 601709, не впливають на правильність висновків слідчого судді, оскільки вказані обставини підлягають встановленню під час подальшого досудового розслідування та розгляду кримінального провадження по суті.
Доводи апеляційної скарги з доповненнями про недоведеність того, що спірна квартира може зберегти на собі сліди або містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, які встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій або отримані внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч 4 ст. 190 КК України, є безпідставними, оскільки встановлені прокурором фактичні обставини кримінальних правопорушень у даному кримінальному провадженні, містять сукупність підстав та розумних підозр вважати, що на даному етапі досудового розслідування є підстави для обґрунтованого припущення, щоквартира АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 2325318780000), може бути предметом кримінального правопорушення, а отже відповідає ознакам речових доказів, зазначеним в ст. 98 КПК України, що згідно ч. 3 ст. 173 КПК України дає підстави для його арешту як речового доказу з метою збереження.
Крім того, на переконання колегії суддів, слідчий суддя, накладаючи арешт на квартиру, із забороною користування та розпорядження, діяв у спосіб і у межах чинного законодавства, а тому доводи апелянта стосовно незаконності та необґрунтованості ухвали слідчого судді у цій частині слід визнати непереконливими.
Ухвалюючи рішення про заборону використовувати та розпоряджатися нерухомим майном, слідчим суддею враховано вимоги ч. 11 ст. 170 КПК України.
Посилання апелянта на те, що Шевченківським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у місті Києва внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021100100001468 про те, що 01.04.2021 ОСОБА_2 завідомо неправдиво повідомила про вчинення злочину, та розпочато досудове розслідування у вищевказаному кримінальному провадженні, не впливає на правильність висновків слідчого судді у даному судовому провадженні, з урахуванням відсутності на час розгляду клопотання судового рішення, яке набрало законної сили, про визнання ОСОБА_2 винуватою у вчиненні вищевказаного кримінального правопорушення.
Інші зазначені в апеляційній скарзі доводи не можуть бути безумовними підставами для скасування ухвали слідчого судді.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону України, які б давали підстави для скасування ухвали слідчого судді, по справі не вбачається.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду прийнято у відповідності до вимог закону, слідчий суддя при розгляді клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту на майно, а тому ухвалу слідчого судді необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу з доповненнями - без задоволення.
Ураховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 170, 173, 376, 407, 418, 422 КПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу з доповненнями ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 19 квітня 2021 року, - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.
Судді:
____________ ___________ ___________
В.В. Мельник Т.В. Фрич О.С. Юрдига