вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"05" липня 2021 р. Справа№ 910/17306/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пономаренка Є.Ю.
суддів: Сітайло Л.Г.
Руденко М.А.
при секретарі судового засідання Пересенчук Я.Д.,
за участю представників:
від позивача - Каленська С.С., ордер серії АА №1096985 від 14.06.2021 та Моспан В.В., ордер серії ЧК №163239 від 14.06.2021;
від відповідача - представник не прибув,
розглянувши апеляційну скаргу приватного підприємства "Центр-Монтаж-Енерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2021 у справі №910/17306/20 (суддя Алєєва І.В., повний текст складено - 21.04.2021) за позовом приватного підприємства "Центр-Монтаж-Енерго" до товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна корпорація "Інтерсіті" про стягнення 1 275 187,75 грн.
ВСТАНОВИВ наступне.
Приватне підприємство "Центр-Монтаж-Енерго" подало на розгляд Господарського суду міста Києва позовну заяву (з урахуванням уточнень) до товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна корпорація "Інтерсіті" про стягнення 1 275 187,75 грн., з яких: 622 170 грн. попередня оплата, 114 421,31 грн. інфляційні втрати, 538 596,44 грн. 3% річних.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач в порушення укладеного між сторонами у спрощеному порядку договору не виконав взятих на себе зобов'язань в частині здійснення монтажу системи освітлення і сигналізації в м. Івано-Франківськ, у зв'язку з чим позивач, посилаючись на положення ст.1212 Цивільного кодексу України, вказує, що набув право на повернення, сплачених коштів попередньої оплати.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.04.2021 у справі №910/17306/20 у задоволенні позову відмовлено, у зв'язку з ненастанням строку повернення коштів попередньої оплати.
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовну заяву.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на вжиття всіх заходів для отримання відповідачем його вимог про повернення коштів попередньої оплати та зазначає, що вони були вручені належним чином останньому.
Представник апелянта - позивача у справі в судовому засіданні надав пояснення, якими підтримав апеляційну скаргу.
Відповідач правом на участь представника у даному судовому засіданні не скористався, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений.
Так, поштова кореспонденція надсилалася відповідачу за адресою його офіційного місцезнаходження.
При цьому, апеляційним судом враховується, що ухвала про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на 14.06.2021 була отримана відповідачем, що підтверджується Витягом з офіційного сайту АТ "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень.
Отже, відповідач обізнаний про наявність відкритого апеляційного провадження у даній справі.
В свою чергу, ухвала суду про оголошення перерви на 05.07.2021, направлена відповідачу, була повернута органом поштового зв'язку з відміткою на письмову заяву відправника, одержувача.
Згідно п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Сам лише факт не отримання відповідачем кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, вказує на суб'єктивну поведінку сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу.
Також колегія суддів, вважає за необхідне зазначити, що відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень регулюються Законом України "Про доступ до судових рішень" статтями 2, 4 якого встановлено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Причому, згідно з ст. 11 цього Закону, не пізніше 01.06.2006 року забезпечено постійне внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень електронних копій судових рішень Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, апеляційних та місцевих адміністративних судів, апеляційних та місцевих господарських судів, апеляційних загальних судів, а внесення судових рішень місцевих загальних судів - не пізніше 1 січня 2007 року.
Враховуючи належне повідомлення відповідача, а також з урахуванням того, що неявка його представника в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, вона розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.
Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.
Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - скасуванню, з прийняттям нового - про часткове задоволення позову, з наступних підстав.
На підставі рахунку № 10 від 01.11.2017, згідно платіжного доручення № 893 від 03.11.2017 перерахував відповідачу грошові кошти в сумі 404 550, 00 грн. на монтаж системи освітлення і сигналізації в м. Івано-Франківськ по вулиці Надрічна та на підставі рахунку № 11 від 01.11.2017 платіжним доручення № 892 від 03.11.2017 перерахував відповідачу грошові кошти в сумі 217 620, 00 грн. також на монтаж системи освітлення і сигналізації в м. Івано-Франківськ. Всього на загальну суму 622 170, 00 грн.
На вказану суму, відповідачем не виконані роботи з монтажу системи освітлення і сигналізації.
Позивач на адресу відповідача надіслав претензію № 1 від 31.03.2020 вих. № 209/03 та претензію № 2 від 28.04.2020 вих. № 250/04 щодо повернення коштів у розмірі 622 170, 00 грн., що підтверджується описами вкладення та фіскальними чеками (а.с.22, 25).
Позивач, посилаючись в уточненій позовній заяві на положення, зокрема, статті 1212 Цивільного кодексу України, просив суд стягнути з відповідача кошти попередньої оплати в сумі 622 170, 00 грн.
Місцевим господарським судом вказані позовні вимоги позивача залишені без задоволення, оскільки, за висновком суду, строк щодо повернення грошових коштів в розумінні ст. 530 Цивільного кодексу України у відповідача не настав, з огляду на ненадання позивачем доказів отримання відповідачем претензій про повернення коштів.
Колегія суддів з наведеними висновками суду першої інстанції не погоджується та вважає наявними підстави для часткового задоволення позовних вимог, виходячи з наступних підстав.
За положенням частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з вимогами частин 1, 8 статті 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.
Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Згідно ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 207 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Колегія суддів зазначає, що дії сторін стосовно виставлення відповідачем позивачу рахунків (із зазначенням в них виду та вартості підрядних робіт, що підлягають виконанню, а.с.108-109), а також їх оплата позивачем (а.с.14,17) свідчать про укладення договору підряду у спрощений спосіб та відповідно виникнення підрядних правовідносин.
Згідно із ст.837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Згідно з частиною 1 статті 853 Цивільного кодексу України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених в роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право в подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
Відповідно до частини четвертої статті 882 Цивільного кодексу України передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.
Відповідачем доказів виконання робіт з монтажу системи освітлення і сигналізації в м. Івано-Франківськ до суду не подано.
Згідно ч. 4 ст. 849 Цивільного кодексу України замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.
Отже, договір підряду може бути розірваний в результаті односторонньої відмови від нього у повному обсязі, тобто в результаті вчинення замовником одностороннього правочину, який тягне припинення зобов'язань його сторін, тому предметом судового дослідження у справі мало бути: чи мала місце одностороння відмова замовника від договору, чи був повідомлений підрядник про цю відмову, чи оплачена замовником виконана підрядником частина робіт, які правові підстави існують для неповернення підрядником замовнику частини авансу, що перевищує вартість виконаних ним за договором робіт.
Апеляційним судом встановлено, що у зв'язку з невиконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань з монтажу системи освітлення і сигналізації в м. Івано-Франківськ позивач листом від 31.03.2020 №209/03, направленим 31.03.2020 на адресу офіційного місцезнаходження підрядника, зазначив про невиконання ним робіт, що стало підставою для укладення нових договорів з іншими підрядниками, та вимагав повернути сплачені кошти в загальній сумі 622 170, 00 грн.
Колегія суддів зазначає, що вказана вимога про повернення коштів є фактичною відмовою замовника від договору підряду, про наведене свідчить також зазначення позивачем в ній про укладення нових договорів підряду з іншими виконавцями, у зв'язку з невиконанням відповідачем робіт, попередньо оплачених позивачем.
Стосовно висновку суду першої інстанції про ненадання позивачем доказів отримання відповідачем вимог позивача про повернення коштів, колегія суддів зазначає наступне.
Так, адресою державної реєстрації відповідача згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є: Україна, 1000, місто Київ, ВУЛИЦЯ ЧИГОРІНА, будинок 49, приміщення, 82, офіс 6.
Саме на вказану адресу позивачем 31.03.2020 та 28.04.2020 направлялися вимоги про повернення суми попередньої оплати.
Відповідач, в свою чергу, подаючи відзив на позовну заяву, жодних доводів щодо неотримання ним від позивача вказаних вимог не навів та відповідних доказів не надав.
Таким чином, враховуючи направлення вимог на адресу офіційного місцезнаходження відповідача та відсутність у останнього будь - яких заперечень щодо їх отримання, колегія суддів вважає, що відповідача було належним чином повідомлено про обставини необхідності повернення коштів попередньої оплати позивачу.
Відповідно, колегія суддів доходить висновку про повідомлення відповідача про відмову від договору.
Відтак, позивач як замовник скористався власним безумовним правом, передбаченим частиною 4 статті 849 Цивільного кодексу України, щодо розірвання договору в односторонньому порядку, а до суду звернувся з позовною вимогою про повернення передоплати як безпідставно набутого майна.
Відповідно до частини 2 статті 570 Цивільного кодексу України, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона є авансом.
Однак, з припиненням дії договору підряду така грошова сума втрачає ознаки авансу та стає майном (грошовими коштами), набутими підрядником без достатньої правової підстави.
Відповідно до частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Відтак, зазначена норма застосовується за наявності сукупності таких умов: набуття (збереження) майна (майном також є грошові кошти) однією особою за рахунок іншої; відсутність для цього підстав; або коли така підстава згодом відпала. Випадок, коли зобов'язання було припинено на вимогу однієї із сторін відповідно до закону чи умов договору належить до таких підстав.
Про можливість виникнення позадоговірного грошового зобов'язання на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України зазначала також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17, а також Верховний Суд у постанові від 15.02.2019 у справі № 910/21154/17.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин положення частини 4 статті 849 Цивільного кодексу України в сукупності з приписами статті 1212 Цивільного кодексу України, скасувати рішення суду першої інстанцій та прийняти у справі нове - про стягнення з відповідача на користь позивача 622 170,00 грн. безпідставно отриманих коштів.
Також, позивачем було заявлено до стягнення 3 % річних в сумі 538 596,44 грн. та інфляційні втрати в сумі 114 421,31 грн.
Вирішуючи питання щодо можливості нарахування інфляційних втрат та 3 % річних у справі, що розглядається, колегія суддів враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 22.09.2020 № 918/631/19 (12-42гс20), про наступне.
За змістом частини третьої статті 11 та частини першої статті 13 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Законодавець у частині першій статті 509 Цивільного кодексу України визначив зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, зокрема, сплатити гроші, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин другої та третьої статті 11 Цивільного кодексу України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Частиною другою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
У силу положення статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.
У кредитора згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення в оплаті основного боргу.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови).
Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах №703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та №646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження №12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18 (провадження №12-79гс19).
За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Тобто правовідношення, в якому у відповідача (підрядника) виникло зобов'язання повернути позивачу (замовнику) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти), є грошовим зобов'язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.
Слід зазначити, що стаття 625 розміщена у розділі І Загальні положення про зобов'язання книги п'ятої Цивільного кодексу України та визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Приписи розділу І книги п'ятої Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, у тому числі як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги п'ятої ЦК України), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги п'ятої цього Кодексу).
При цьому, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Не є таким винятком із загального правила випадок, коли замовник має право вимагати повернення оплачених, проте не виконаних підрядником робіт.
З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань на них поширюється дія положень частини другої статі 625 Цивільного кодексу України.
Разом з тим, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 538 596,44 грн., враховуючи наступне.
Так, позивач, заявляючи в прохальній частині уточненої позовної заяви, вимоги про стягнення 3% річних, навів в тексті даної заяви розрахунок, в якому вказана вимога названа пенею та відповідно її нарахування проводилося як вказаної санкції, тобто за подвійною обліковою ставкою НБУ за кожен день прострочення.
Отже, фактично заявлені позивачем до стягнення 3% річних за своєю правовою природою є пенею. При цьому, визначення позивачем її в прохальній частині уточненої позовної заяви, як 3 % річних, не змінюють правової природи вказаної санкції.
Так, згідно ч. ч. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (ч. ч. 1, 2 ст. 217 Господарського кодексу України).
Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Тобто, за наведеними вище положеннями Господарського кодексу України, господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов'язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.
Стаття 231 Господарського кодексу України окрім іншого визначає, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.
З аналізу положень статті 231 Господарського кодексу України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
Частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов'язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Положення частини 6 ст. 231 Господарського кодексу України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.
Також за статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій", частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", частиною другою статті 36 Закону України "Про телекомунікації".
Суд зазначає, що за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Вказана правова позиція також висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 № 904/4156/18.
Враховуючи вищевикладене, оскільки сторонами в укладеному у спрощеному порядку Договорі не визначено умов щодо розміру та бази нарахування пені, а також відсутнє і нормативне визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача заявлених до стягнення 3% річних (які за правовою природою є пенею) в сумі 538 596,44 грн.
При цьому, слід зазначити, що позивач не позбавлений права на звернення до суду в порядку окремого позовного провадження з вимогою про стягнення 3% річних.
Стосовно вимоги про стягнення інфляційних втрат в сумі 114 421,31 грн., слід зазначити наступне.
Згідно ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачена вказаною статтею сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а так само трьох процентів річних від простроченої суми, здійснюється незалежно від наявності відповідного положення в договорі.
З урахуванням того, що відповідач не виконав вимогу позивача щодо повернення йому коштів попередньої оплати, нарахування інфляційних втрат визнається апеляційним судом обґрунтованим.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується із визначеним позивачем початковим періодом нарахування інфляційних, а саме з листопада 2017 року, з огляду на наступне.
В силу положень статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
У даному випадку, позивач набув право на повернення коштів попередньої оплати внаслідок фактичної відмови замовника від договору підряду шляхом направлення претензії від 31.03.2020 №209/03.
Таким чином, у відповідача виник обов'язок з повернення коштів попередньої оплати лише після отримання вказаної претензії позивача.
Як вже було вказаного, описом вкладення та фіскальним чеком (а.с.22) підтверджується направлення позивачем 31.03.2020 вимоги від 31.03.2020 №209/03 відповідачу.
Згідно Нормативів пересилання поштових відправлень, затверджених Наказом Міністерства інфраструктури України від 28 листопада 2013 року № 958, нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку) складають: місцевої - Д+2, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення.
Таким чином, відповідач повинен був отримати вимогу позивача 02.04.2020 та враховуючи положення ст. 530 Цивільного кодексу України виконати її у семиденний строк, тобто до 09.04.2020.
Отже, 10.04.2020 є днем з якого розпочалося прострочення відповідачем зобов'язання з повернення коштів попередньої оплати.
Враховуючи викладене, обґрунтованим початковим періодом нарахування інфляційних є квітень 2020 року, а не листопад 2017 року, як визначив позивач.
Таким чином, вимога позивача про стягнення інфляційних підлягає частковому задоволенню за період з квітня 2020 року по вересень 2020 року на суму 12 492,17 грн.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновку про те, що господарським судом не було всебічно, повно та об'єктивно розглянуто в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, що призвело до невірних висновків в частині відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - скасуванню, з прийняттям нового - про часткове задоволення позову.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Щодо клопотання позивача, заявленого в суді першої інстанції, про покладення на відповідача 60 155,50 грн. витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Статтею 16 Господарського процесуального кодексу України передбачено право учасників справи користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно Договору про надання правової допомоги від 07.02.2020, укладеного між позивачем та адвокатом Каленською С.С, адвокат зобов'язується надати клієнту правову допомогу у справі за позовом ПП "Центр-Монтаж-Енерго" до ТОВ "Будівельна корпорація "Інтерсіті" про стягнення заборгованості.
Згідно Акту про приймання - передачі виконаних робіт (послуг) від 05.04.2021 вартість робіт становить 60 155,50 грн.
Частиною 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Позивачем подано розрахунок суми гонорару, який містить детальний опис, наданої правничої допомоги.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
На підтвердження оплати вказаних послуг в сумі 60 155,50 грн. позивачем надано видаткові касові ордери (а.с. 164-167).
Частиною четвертою статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи .
Відповідно до частини п'ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Тобто у розумінні цих норм процесуального права зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Такий висновок Верховного Суду викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
У даному випадку, відповідачем ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанцій жодних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги з підстав їх не співмірності не подавалося.
Також, апеляційним судом враховуються положення п. 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7, в якому передбачено, що, за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Згідно п. 3 ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, витрати на професійну правничу допомогу покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу приватного підприємства "Центр-Монтаж-Енерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2021 у справі №910/17306/20 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2021 у справі №910/17306/20 про відмову у задоволенні позову - скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити частково.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна корпорація "Інтерсіті" (Україна, 1000, місто Київ, ВУЛИЦЯ ЧИГОРІНА, будинок 49, приміщення, 82, офіс 6, код 41021074) на користь приватного підприємства "Центр-Монтаж-Енерго" (Україна, 20300, Черкаська обл., місто Умань, ВУЛИЦЯ УСПЕНСЬКА, будинок 17, код 34571728) 622 170 грн. попередньої оплати, 12 492 грн. 17 коп. інфляційних втрат, 9 519 грн. 93 коп. судового збору та 29 939 грн. 40 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна корпорація "Інтерсіті" (Україна, 1000, місто Київ, ВУЛИЦЯ ЧИГОРІНА, будинок 49, приміщення, 82, офіс 6, код 41021074) на користь приватного підприємства "Центр-Монтаж-Енерго" (Україна, 20300, Черкаська обл., місто Умань, ВУЛИЦЯ УСПЕНСЬКА, будинок 17, код 34571728) 14 279 грн. 90 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.
4. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складено: 12.07.2021 року.
Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко
Судді Л.Г. Сітайло
М.А. Руденко