Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"22" червня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1475/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Комунального підприємства "Харківські теплові мережі", м. Харків
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прокси", м. Харків
про стягнення 688 285,98 грн
за участю представників:
позивача - Панасейко О.Ю. (дов. №40-1016/24 від 01.03.2020)
відповідача - Шматкова Д.С. (свідоцтво Серія ПТ №2444 від 30.10.2018)
23 квітня 2021 року до Господарського суду Харківської області з позовною заявою звернувся Позивач - Комунальне підприємство "Харківські теплові мережі" про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Прокси" (надалі - Відповідач) грошової суми у розмірі 688 285,98 грн. (де: 522 468,36 грн - вартість спожитої теплової енергії за договором купівлі-продажу теплової енергії в горячій воді №3363 від 01.07.2002, яка утворилась за січень 2015 по лютий 2021; 41 246,86 - 3% річних за період з 01.10.2015 по 01.04.2021; 124 570,76 грн - інфляційних втрат за період з 01.10.2015 по 01.04.2021), а також суму судового збору.
На підставі ухвали суду від 26.04.2021 позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк 10 днів з дня вручення йому цієї ухвали для усунення недоліків, шляхом надання до суду доказів сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі.
Так, до господарського суду представником Комунальне підприємство "Харківські теплові мережі" було надано заяву (вх. № 10468 від 11.05.2021) щодо усунення недоліків шляхом надання до суду сплати судового збору.
Позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на "25" травня 2021 р. о 11:30 ухвалою від 12.05.2021 р.
Судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 22 червня 2021 року о 10:00 ухвалою від 10.06.2021.
Представник Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх у повному обсязі. Додаткових пояснень, клопотань, заяв до суду не надав.
Представник Відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує з підстав викладених та наданих до суду у відзиві (вх. №13151 від 04.06.2021) та у заяві (вх. № 13152 від 04.06.2021) про застосування позовної давності. Додаткових пояснень, клопотань, заяв до суду не надав.
Суд, керуючись статтею 114 ГПК України, встановлює розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками справи докази, суд встановив наступне.
01.07.2002 Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» (Позивач) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Прокси» (Відповідач) уклали договір про постачання теплової енергії № 3363 (далі - Договір), відповідно до якого Позивач зобов'язується постачати Відповідачу теплову енергію до нежитлових приміщень Відповідача, що розташоване в житловому будинку за адресою: пр-т Московський 89/91 в м. Харкові на підставі розпорядження про початок та кінець опалювального сезону 2015-2016, 2016-2017, 2017-2018, 2018-2019, 2019-2020, 2020-2021.
Згідно з Додатком 1 Договору теплова енергія постачається Відповідачу в обсягах в гарячій воді в потрібних йому обсягах, а Споживач зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в термін, передбачений цим договором.
Відповідно до розділу 10. Договору, він набирає чинності з дня його підписання і діє до 31.12.2002. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін.
Відповідно до умов Договору, КП «Харківські теплові мережі» (Енергопостачальна організація) зобов'язалося постачати Відповідачеві (Споживачеві) теплову енергію в гарячій воді в потрібних йому обсягах на потреби, перелік яких вказано в п. 2.1. Договору, а Відповідач зобов'язався оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені договором, а саме розділом 6 договору. У відповідності до п.6.3. споживач за 10 днів до початку розрахункового періоду сплачує енергопостачальній організації попередню оплату вартості, необхідного обсягу теплової енергії, що і є заявкою на наступний розрахунковий період, з урахуванням залишкової суми (сальдо) розрахунків на початок розрахункового періоду.
Відповідно до п. 6.4 Договору, якщо споживач розраховується за приладами обліку:
- при перевищенні фактичного використання теплової енергії понад заявлену та сплачену до початку розрахункового періоду, це перевищення окремо оплачується споживачем не пізніше 25-го числа поточного місяця;
- у випадку, коли фактичне використання теплової енергії нижче від заявленого та сплаченого до початку розрахункового періоду, залишок (сальдо) розрахунків визначається за фактичними показниками приладів обліку.
Як вбачається з матеріалів позовної заяви та не спростовується Відповідачем Позивач на підставі розпорядження про початок та кінець опалювального сезону 2015-2016, 2016-2017, 2017-2018, 2018-2019, 2019-2020, 2020-2021 та договору про постачання теплової енергії № 3363 від 01.07.2002 здійснив постачання теплової енергії до нежитлових приміщень Відповідача, що розташоване в житловому будинку за адресою: пр-т Московський 89/91 в м. Харкові, у зв'язку з чим Споживачу були направлені рахунки за спожиту теплову енергію, які не сплачені.
Позивач зазначає, що житловий будинок по пр-т Московському буд. 89/91 в м. Харкові, не обладнаний приладами обліку теплової енергії, тому розрахунок вартості спожитої Відповідачем теплової енергії на потреби опалення здійснювався Позивачем розрахунковим способом згідно з нормативним документом “Норми та вказівки по нормуванню витрат палива та теплової енергії на опалення житлових та громадських споруд, а також на господарсько-побутові потреби в Україні” КТМ 204 України 244-94.
Факт споживання Відповідачем теплової енергії також, підтверджується актами на включення та відключення теплової енергії у зазначеному приміщення, так і до житлового будинку в цілому. Вищезазначені акти на включення та відключення опалення підписані та скріплені печатками повноважених представників КП “Харківські теплові мережі” та балансоутримувачем будинку.
Позивач посилається, на те, що станом на 01.04.2021 заборгованість за неналежне виконання договірних зобов'язань, яка утворилася за період з січня 2015 року по лютий 2021 року складає 522468,36грн.
Крім того, у зв'язку із простроченням виконання Відповідачем зобов'язань з оплати одержаної теплової енергії, на суму основного боргу Позивачем, в порядку ст. 625 ЦК України, нараховані також 3% річних у розмірі 41 246,86 грн. та інфляційні втрати у розмірі 127 570,76 грн.
Обставини щодо стягнення вказаних нарахувань у примусовому порядку стали підставою для звернення Комунального підприємства "Харківські теплові мережі" до суду із даним позовом.
Приймаючи до розгляду позовну заяву, відкриваючи провадження у справі за правилами загального позовного провадження, судом створено у тому числі Відповідачеві належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо.
Так, Відповідач скористувавшись своїм правом направив (надав) до суду відзив на позовну заяву разом з заявою про застосування строків позовної давності, з яких вбачається наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Прокси» (Відповідач) не спростовує наявності укладеного 01.07.2002 з Комунальним підприємством «Харківські теплові мережі» Договору про постачання теплової енергії № 3363 Відповідачу до нежитлових приміщень, що розташоване в житловому будинку за адресою: пр-т Московський 89/91 в м. Харкові.
Пунктом 6.3 Договору № 3363 передбачено, що Споживач за 10 днів до початку розрахункового періоду сплачує енергопостачальній організації попередню оплату вартості, необхідного обсягу теплової енергії, що і є заявкою на наступний розрахунковий період, з урахуванням залишкової суми (сальдо) розрахунків на початок розрахункової о періоду.
Відповідач вважає, що сума заявлена Позивачем щодо вимог про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію в сумі 522 468,36 грн. саме за період нарахування з січня 2015 року по лютий 2021 року, при цьому звернувся до суду з зазначеним позовом лише 16.04.2021 року, а отже трирічна позовна давність є такою, що спливла за зобов'язаннями зі сплати заборгованості за спожиту теплову енергію з січня 2015 року по квітень 2018 року.
А щодо звернення Позивача до суду вимог про стягнення пені, Відповідач посилається, що строк позовної давності нарахованій за період з 03.09.2019р. по 22.11.2019р. сплив.
Отже, Відповідач вважає, що розрахунок суми заборгованості за спожиту теплову енергію (з урахуванням часткових сплат Споживача/Відповідача) є: 522468,36 грн. - сума заборгованості зазначена Позивачем з січня 2015 року по лютий 2021 року; 240 094,86 грн. - сума заборгованості відповідно до актів з квітня 2018 року по лютий 2021 року.
Відповідно до встановлених законодавством строків (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу є тривалістю у три роки (статті 256 - 257 ЦК), Відповідач вважає, що вимоги про стягнення заборгованості, нарахованої за період з січня 2015 року по квітень 2018 року в розмірі 282 373,50 грн. (522 468,36 - 240 094,86) заявлені Позивачем поза межами строків позовної давності.
Також, Відповідач просить застосувати строк позовної давності за вимогою про сплату процентів і сум інфляційних нарахувань у розумінні передбачених статтями 536, 625 ЦК України посилаючись на підпункт 5.3 п. 5 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», а отже стягнення 3% річних, нарахованої Позивачем за період з січня 2015 року по квітень 2021 року в розмірі 28 921,15 (41246,86 - 12 325,71) грн. заявлені позивачем поза межами строків позовної давності, як і інфляційні втрати, що нараховані за період з січня 2015 року по квітень 2021 року в розмірі 96 483,94 (124 570,76 - 28 086,82) грн. також заявлені Позивачем поза межами строків позовної давності.
Позивач, захищаючи свої права та поданий до суду позов, звернувся до суду з клопотанням (вх .№ 13525 від 09.06.2021) про поновлення строку позовної давності по справі №922/1475/21 зазначивши, що "відновивши строк позовної давності суд, по-перше, відновить справедливість стосовно тих споживачів, які справно здійснюють оплату наданих послуг, по-друге, не дозволить неплатникам уникнути відповідальності хоча б частково, тому як стягнення заборгованості здійснюється за тарифами, що діяли на момент надання послуг і на сьогоднішній день вже сильно знецінені інфляцією.".
Також своє клопотання Позивач обґрунтовує, як й на те, що тривалий час підприємство знаходиться у тяжкому фінансовому стані, викликаному зокрема неплатежами різних категорій споживачів за спожиту теплову енергію, невідповідністю тарифів за теплову енергію для населення фактичним витратам на її виробництво, так й те, що для погашення заборгованості за послуги з теплопостачання підприємство використовує різні форми, у тому числі й звернення до суду за захистом порушеного права, у зв'язку з величезною кількістю споживачів (тільки по населенню біля 520 тис. особових рахунків), що не дає змогу підприємству і відразу пред'явити позови до всіх неплатників. А специфіка роботи теплопостачальних організацій така, що послуги надаються безупинно, і складається ситуація, коли ще не стягнені борги по раніше винесеним рішенням судів, а вже утворилися нові поточні борги в тих же й інших споживачів.
Позивач, також, посилається на те, що питома вага паливно-енергетичних ресурсів в структурі тарифів складає більше 85%. Вартість паливно-енергетичних ресурсів за період з 2011 по 2018 р.р. за рішеннями судів вже стягнута з КП “Харківські теплові мережі” їх постачальниками, в той час як заборгованість відповідачів за цей період дотепер не відшкодована, і відповідачами не надано жодного доказу про скрутний фінансовий стан, внаслідок чого вони не мали можливості своєчасно розраховуватись за спожиті послуги або звернутися за отриманням субсидії.
Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права щодо правомірності та обґрунтованості заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.
На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.
Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Загальні положення про договір визначені статям 626-637 ЦК України, а порядок укладення, зміна і розірвання договору статями 638-647, 649, 651-654 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтями 509, 510 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Приписами статей 526-527 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно із статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною першою статті 193 ГК України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Зокрема, статями 525 - 526 ЦК України передбачається, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу.
Частиною 2 статті 530 ЦК України передбачено, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Отже, згідно положень Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, оплата вартості спожитої теплової енергії повинна проводитись Відповідачем відповідно до умов договору та чинних нормативно-правових актів.
Статтею 19 Закону України "Про теплопостачання" також визначено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Частиною першою статті 714 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Відповідно до частини першої статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Приписами частини шостої статті 276 Господарського кодексу України встановлено, що розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.
Згідно з пунктом 23 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1198, розрахунки за спожиту теплову енергію здійснюються на межі продажу, яка є межею балансової належності (відповідальності), відповідно до договору на підставі показів вузла обліку згідно з діючими тарифами (цінами), затвердженими в установленому порядку.
У споживачів, що не мають приладів комерційного обліку, обсяг фактично спожитої теплової енергії розраховується відповідно до теплового навантаження, визначеного у договорі, з урахуванням середньомісячної фактичної температури теплоносія в теплових мережах теплопостачальної організації, середньомісячної температури зовнішнього повітря та кількості годин (діб) роботи тепловикористального обладнання в розрахунковому періоді.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до частин першої та другої статті 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Зазначена правова позиція наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
При цьому, як зазначено в постанові Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 910/1762/19, правовідносини у якій є подібними до правовідносин у даній справі, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Питання прийняття облікових карток (табуляграм) у справах про стягнення заборгованості за договорами постачання (купівлі-продажу) теплової енергії у гарячій воді, у контексті їх оцінки судами як доказів, неодноразово вирішувалося у судовій практиці (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 зі справи № 910/6652/17, від 12.07.2018 зі справи № 910/6654/17, від 12.10.2018 зі справи № 910/30728/15).
Так, матеріалами справи підтверджено, що Відповідач отримував від КП “Харківські теплові мережі” на підставі розпорядження про початок та кінець опалювального сезону 2015-2016, 2016-2017, 2017-2018, 2018-2019, 2019-2020, 2020-2021 та договору про постачання теплової енергії № 3363 від 01.07.2002 теплову енергію до нежитлових приміщень розташованих в житловому будинку за адресою: пр-т Московський 89/91 в м. Харкові.
Отже на підставі укладеного між теплопостачальною організацією та споживачем договору не звільняє споживача від обов'язку оплатити надані йому послуги з теплопостачання, проте Відповідачем викладено у відзиві на позов та у вигляді окремого клопотання було заявлено про застосування позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Відповідно до статті 262 Цивільного кодексу України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 Цивільного кодексу України).
Позовна давність не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.
Велика Палата Верховного Суду остаточно визначила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, якщо основне зобов'язання боржником не виконано (постанова від 08.11.2019 року у справі № 127/15672/16-ц).
Згідно правового висновку, який міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16, закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право.
Інститут позовної давності покликаний також сприяти сталості цивільних відносин.
Суд зазначає, що згідно з матеріалами справи вбачається, про неодноразове повідомлення Позивачем своїми листами (повідомленнями, претензіями) Відповідача щодо наявних боргів за постачання теплової енергії з 2015 по 2021 роки (а.с. 19, 21, 28, 36, 43, 51, 59, 67), проте належних доказів стосовно саме неможливості вчасного звернення з відповідним позовом матеріали справи не містять.
Предметом позову є вимога про стягнення заборгованості з Відповідача за спожиту теплову енергію на підставі розпорядження про початок та кінець опалювального сезону 2015-2016, 2016-2017, 2017-2018, 2018-2019, 2019-2020, 2020-2021 та договору про постачання теплової енергії № 3363 від 01.07.2002.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до господарського суду з позовом у цій справі 22.04.2021 (дата реєстрації судом у день подання позову), тобто поза межами трирічної позовної давності для вимог щодо стягнення боргу за спожиту теплову енергію разом з інфляційними втратами та 3 % річних, які є складовою частиною боргу, за період з 2015 року по 2021 рік. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові в цій частині.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених норм, а також враховуючи, що Відповідач в установленому Господарським процесуальним кодексом України порядку обставини, які повідомлені Позивачем, не спростував, доказів оплати теплової енергії у спірному періоді не надав, проте звернувся до суду з заявою про застосування строків позовної давності нарахованої за період з січня 2015 року по квітень 2018 року в розмірі 282 373,50 грн. (522 468,36 - 240 094,86) погоджується з таким твердженням, та те що така вимог заявлена Позивачем поза межами строків позовної давності.
Також, суд погоджується з твердженням Відповідача щодо вимог заявлених Позивачем поза межами строків позовної давності стосовно стягнення 3% річних, нарахованої Позивачем за період з січня 2015 року по квітень 2021 року в розмірі 28 921,15 (41246,86 - 12 325,71) грн. так і інфляційних втрат, що нараховані за період з січня 2015 року по квітень 2021 року в розмірі 96 483,94 (124 570,76 - 28 086,82) грн.
А отже суд дійшов висновку, що позовні вимоги КП "Харківські теплові мережі" хоча і підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами несплати Відповідачем заборгованості, проте є не обґрунтованим та підлягають лише частковому задоволенню, де стягненню підлягає заборгованість за період з квітня 2018 року по лютий 2021 року в розмірі 240 094,86 грн. (522 468,36 - 282 373,50).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням інфляційних витрат на суму боргу та процентів річних виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
Отже, в даному випадку, за порушення виконання грошового зобов'язання на відповідача покладається відповідальність відповідно до статті 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов'язку, нового додаткового обов'язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 549 ЦК України визначено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно зі ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
До матеріалів справи Позивачем надано розрахунок трьох процентів річних і інфляційних втрат. Перевіривши відповідні нарахування, з урахування строку позовної давності суд встановив, що вони не є арифметично вірними, у зв'язку із чим позовні вимоги КП "Харківські теплові мережі" що підлягають стягненню з Відповідача в частині складають: 3% річних за період з квітня 2018 року по квітень 2021 року в розмірі 12 325,71 грн.; інфляційних втрат з квітня 2018 року по квітень 2021 року в розмірі у розмірі 28086,82 грн.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню щодо стягнення з Відповідача грошової суми у розмірі 280 507,39 грн. (де: вартість спожитої теплової енергії за договором про постачання теплової енергії №3363 від 01.07.2002, яка утворилась період з квітня 2018 року по лютий 2021 року в розмірі 240 094,86 грн.; 3% річних за період з квітня 2018 року по квітень 2021 року в розмірі 12 325,71 грн.; інфляційних втрат з квітня 2018 року по квітень 2021 року в розмірі 28086,82 грн.)
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи питання розподілу судового збору, суд керується частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підставі, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629 ЦК України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити частково
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Прокси" (61091, м. Харків, вул. Танкопія, 13/3, кв. 97, код ЄДРПОУ 24278579) на користь Комунального підприємства "Харківські теплові мережі" (61037, м. Харків, вул. Мефодіївська, 11, код ЄДРПОУ 31557119) грошову суми у розмірі 280 507,39 грн. (де: вартість спожитої теплової енергії за договором про постачання теплової енергії №3363 від 01.07.2002, яка утворилась період з квітня 2018 року по лютий 2021 року в розмірі 240 094,86 грн.; 3% річних за період з квітня 2018 року по квітень 2021 року в розмірі 12 325,71 грн.; інфляційних втрат з квітня 2018 року по квітень 2021 року в розмірі 28086,82 грн.), а також витрати зі сплати судового збору в розмірі 4 207,61 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В частині позову щодо стягнення грошової суми у розмірі 407 778,59 грн. (де: вартість спожитої теплової енергії за договором про постачання теплової енергії №3363 від 01.07.2002, яка утворилась за січень 2015 по квітень 2018 у розмірі 282 373,50 грн; 3% річних за період з січня 2015 по квітень 2018 у розмірі 28 921,15 грн.; інфляційних втрат за період з січня 2015 по квітень 2018 у розмірі 96 483,94 грн.) - відмовити.
Повне рішення складено "02" липня 2021 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін