Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
22 червня 2021 року Справа №520/316/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі судді Ніколаєвої О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 13.01.2021 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач, АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати підйомної допомоги як такому, що переїхали у зв'язку з призначенням на посаду на підставі наказу про призначення і наказу командира військової частини про вступ військовослужбовця до виконання обов'язків за посадою на відстань більше 100 км. в розмірі місячного грошового забезпечення та зобов'язати відповідача виплатити підйомної допомоги як такому, що переїхали у зв'язку з призначенням на посаду на підставі наказу про призначення і наказу командира військової частини про вступ військовослужбовця до виконання обов'язків за посадою на відстань більше 100 км. у розмірі місячного грошового забезпечення;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги після укладення ним першого контракту та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомоги після укладення ним першого контракту в розмірі 12 800,00 грн.;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 22.05.2017 по 09.10.2020 та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 22.05.2017 по 09.10.2020;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що при виключенні з особового складу військової частини, останнім не здійснено нарахування та виплату передбачених законодавством виплат.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 13.01.2021 справу передано на розгляд судді Ніколаєвій О.В.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 18.01.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи у адміністративній справі №520/316/21.
Цією ж ухвалою відповідачу надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення копії ухвали про відкриття провадження у справі.
Відповідачем 01.03.2021 до суду надано відзив на позовну заяву, згідно з яким останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю з тих підстав, що позивачу було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020, а також індексацію. Крім того, виплата одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту не належить до виплати позивачу з огляду на те, що ані Постанова № 704, ані Порядок № 260 не передбачають виплату одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту на проходження військової служби особам, які уклали перший контракт на проходження військової служби до набрання чинності Постанови № 704, тобто до 01.03.2018 року. До того ж, виплата підйомної допомоги як такому, що переїхав у зв'язку з призначенням на посаду позивачу не належить, оскільки останнім не змінено пункту постійної дислокації.
Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, в якому підтримав позицію, викладену у адміністративному позові.
У період з 29.03.2021 по 02.04.2021, 05.04.2021 та з 06.05.2021 по 16.05.2021, 28.05.2021, 10.06.2021 суддя перебувала у відпустці.
Розглянувши надані сторонами документи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Харківський окружний адміністративний суд встановив наступне.
Судом з матеріалів справи встановлено, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_4 в період з 22.05.2017 по 09.10.2020 .
Позивач є учасником бойових дій з 04.04.2018, що підтверджується копією посвідчення серії № НОМЕР_5 .
Однак, при виключенні з особового складу військової частини, останнім не здійснено нарахування та виплати підйомної допомоги, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, індексації грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Щодо частини позовних вимог про невиплату підйомної допомоги, судом встановлено наступне.
Відповідно до положень частини 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 3 статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що при переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій військовій службі, на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв'язку з призначенням на військову посаду, їм виплачується підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби.
Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року.
Пунктом 12 Указу Президента України №1153/2008 від 10 грудня 2008 року передбачено, що встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), і за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище.
Присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, звільнення з військової служби осіб, які проходять строкову військову службу, оформлюється письмовими наказами по стройовій частині.
Порядок підготовки та видання наказів з питань проходження військової служби встановлюється Міністром оборони України.
Суд зазначає, що Наказом Міністерства оборони України від 05.02.2018 № 45 затверджено Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги (Порядок № 45). Відповідно до Наказу № 45, втратив чинність наказ Міністра оборони України від 22 жовтня 2001 року № 370 "Про затвердження Інструкції про порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги". Оскільки спірні правовідносини щодо виплати підйомної допомоги склалися у 2017 році, суд керується чинними нормами законодавства станом на момент виникнення спірних правовідносин, тобто положеннями наказу Міністра оборони України від 22 жовтня 2001 року № 370.
Пунктом 1 Інструкції про порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги, затвердженої наказом Міністра оборони України від 22 жовтня 2001 року №370 передбачено, що особам офіцерського складу, прапорщикам (мічманам) та військовослужбовцям рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, що переїхали до нового місця служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з призначенням на посади або зміною постійної дислокації військової частини (підрозділу) до місця постійної дислокації військової частини або підрозділу зі зміною місця проживання, виплачується підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення.
Згідно з пунктом 2 вказаної Інструкції, розмір підйомної допомоги визначається з окладу за основною посадою, на яку призначений військовослужбовець або яку він займав до дня прибуття військової частини (підрозділу) до нового пункту постійної дислокації, окладу за військове звання та додаткових видів грошового забезпечення на день виникнення права на отримання підйомної допомоги.
Пунктами 4.1, 4.2 пункту 4 вказаної Інструкції передбачено, що підйомна допомога офіцерам, прапорщикам (мічманам) і військовослужбовцям, які проходять службу за контрактом, виплачується тим, які переїхали у зв'язку з призначенням на посади, - за новим місцем служби на підставі наказу про призначення і наказу командира військової частини про вступ військовослужбовця до виконання обов'язків за посадою. Тим, які переїхали у зв'язку зі зміною постійної дислокації військової частини або підрозділу, - у новому пункті постійної дислокації частини (підрозділу) на підставі наказу командира частини про прибуття до місця дислокації.
Окрім цього, відповідно до пункту 18 Інструкції, підйомна допомога, в тому числі на членів сім'ї, не виплачується: якщо місце проживання військовослужбовців у зв'язку з призначенням на посади або зміною постійної дислокації військової частини (підрозділу) не змінилося. В цьому випадку підйомна допомога виплачується після фактичного переїзду військовослужбовця на постійне проживання до пункту дислокації військової частини.
Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що підйомна допомога є одним із видів соціального забезпечення військовослужбовців та їх сімей.
Підставою для її виплати є, зокрема, переїзд до нового місця служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з призначенням на посаду під час проходження військової служби за контрактом.
Підйомна допомога виплачується військовослужбовцям, які проходять службу за контрактом та які переїхали у зв'язку з призначенням на посади, - за новим місцем служби на підставі наказу про призначення і наказу командира військової частини про вступ військовослужбовця до виконання обов'язків за посадою.
Судом встановлено, що позивач до укладання контракту на проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_4 (м.Харків) проходив строкову військову службу у Військовій частині НОМЕР_4 (м.Харків).
Таким чином, вимоги щодо невиплати позивачу підйомної допомоги як такому, що переїхав у зв'язку з призначенням на посаду на підставі наказу про призначення і наказу командира військової частини про вступ військовослужбовця до виконання обов'язків за посадою на відстань більше 100 км у розмірі місячного грошового забезпечення задоволенню не підлягають.
Стосовно частини позовних вимог щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги після укладення ним першого контракту, судом встановлено наступне.
Відповідно до п.п.8 п.6 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" №704 від 30.08.2017 (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01.03.2018 року, визначено виплачувати одноразову грошову допомогу військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу після укладення ними першого контракту в таких розмірах: особам рядового складу - вісім розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; особам сержантського і старшинського (молодшого начальницького) складу - дев'ять розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; особам офіцерського (середнього, старшого та вищого начальницького) складу - десять розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197, затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок №260), який визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.
Згідно з п.1 розділу ХХІІ Порядку № 260, одноразова грошова допомога військовослужбовцям після укладення ними першого контракту виплачується: особам, які приймаються на посади рядового складу строком на 3 роки; особам, які приймаються на посади сержантського і старшинського складу строком від 3 до 5 років; особам, які приймаються на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу строком від 1 до 5 років; особам, які підписали контракт строком на 5 років, із числа військовослужбовців, призначених на посади осіб сержантського і старшинського складу, осіб офіцерського складу після закінчення вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти (підготовка яких здійснюється за державним замовленням), за умови вступу до виконання обов'язків за цими посадами.
Пунктом 3 розділу ХХІІ Порядку № 260 визначено, що виплата одноразової грошової допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця після набрання чинності першим контрактом, призначення на посаду та вступу до виконання обов'язків за посадою на підставі наказу командира.
Таким чином, виплата одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту на проходження військової служби особам, які приймаються на посади сержантського і старшинського складу, здійснюється за рапортом військовослужбовця у разі одночасного дотримання наступних умов: контракт укладено вперше; контракт укладено на строк від 3 до 5 років.
При цьому, виплата одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту на проходження військової служби була введена в дію саме п.п.8 п.6 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" №704 від 30.08.2017 (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01.03.2018.
Суд зазначає, що ані Постанова № 704, ані Порядок № 260 не передбачають виплату одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту на проходження військової служби особам, які уклали перший контракт на проходження військової служби до набрання чинності Постанови № 704, тобто до 01.03.2018.
З наявних матеріалів справи судом встановлено, що позивач проходив військову службу з 22.05.2017, тобто до 01.03.2018, відповідно, у Військової частини НОМЕР_4 не виникло обов'язку щодо виплати на користь позивача одноразової грошової допомоги після укладення ним першого контракту.
Таким чином суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову в цій частині.
Стосовно частини позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 22.05.2017 по 09.10.2020, судом встановлено наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі по тексту - Закон України №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
У свою чергу, спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі по тексту - Закон України №2011-XII).
Приписами статті 9 Закону України № 2011-XII встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
При цьому, статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Преамбулою Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 №1282-XII (далі по тексту - Закон України №1282-XII) встановлено, що цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Відповідно до статті 1 Закону України №1282-XII індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Положеннями статті 2 Закону України №1282-XII визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Відповідно до статей 4, 6 Закону України №1282-ХІІ (у редакції, яка діє з 01.01.2015, а щодо відсоткового значення порогу індексації - з 01.01.2016) індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсоток (з 01.01.2016 - 103 відсотка).
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 №2017-III (далі по тексту - Закон України №2017-III) індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що згідно зі статті 19 цього Закону є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Кабінетом Міністрів України затверджено постанову «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» від 17.07.2003 №1078 (далі по тексту - Порядок №1078).
Згідно з пунктом 4 Порядку №1078 передбачено, що індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Відповідно до абзацу 8 пункту 4 Порядку №1078 у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Відповідно до пункту 5 Порядку №1078 (у редакції чинній з 01.12.2015) у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Отже, на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації, при цьому базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які не мають разового характеру.
Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно - правових актів проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Судом з наданої відповідачем довідки (а.с.69-70) встановлено, що позивач отримував індексацію грошового забезпечення у період з грудня 2018 до жовтня 2020 року.
Доказів протилежного позивачем не надано, судом не встановлено.
З огляду на вказане, позовні вимоги підлягають задоволенню у частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з травня 2017 року по листопад 2018 року та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період.
Відносно частини позовних вимог щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки, суд зазначає наступне.
Положеннями статті 45 Конституції України закріплено положення, згідно якого кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі по тексту - Закон України №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Приписами пункту 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі по тексту - Закон України №3551-XII) передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Положеннями статті 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 №504/96-ВР (далі по тексту - Закон України №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Надання додаткової відпустки окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності передбачено вимогами статті 16-2 Закону України №504/96-В. Зокрема, учасникам бойових дій, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Системний правовий аналіз викладених норм дає підстави вважати, що додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, що гарантована державою для учасників бойових дій.
Згідно із пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі по тексту Закон України №2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону України №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
За змістом пункту 18 статті 10-1 Закону України №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
У пункті 19 вказаної статті Закону України №2011-ХІІ визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII та «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII (далі по тексту - Закони України №3543-XII та №1932-XII).
За визначенням статті 1 Закону України №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Разом з тим, за змістом частини першої статті 1 Закону України №1932-XI особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
При цьому, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абзац3 частина перша стаття 1 Закону України №3543-XII).
Правовий аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски.
Суд звертає увагу на те, що Законом України №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток, відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо, разом з тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується викладеними нормативно-правовими актами.
Відтак, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби, їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України №3551-ХІІ.
Аналогічний висновок зроблено Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у рішенні від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18, яке постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 залишено без змін.
При цьому суд враховує, що Верховним Судом указано, що висновки Верховного Суду у цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у період визначений підпунктами 17-18 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Згідно із частинами п'ятої, шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно наданого до суду відповідачем розрахунку позивачу нараховано та здійснено виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 у розмірі 14917,35 грн. (а.с.71).
Доказів протилежного позивачем не надано.
Отже, судом не встановлено протиправної бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2018-2020 роки.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Враховуючи зазначене, суд приходить до висновків про наявність правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову.
Зважаючи на відсутність документально підтверджених витрат по сплаті судового збору, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Вирішуючи питання стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4020,0 грн., суд зазначає наступне.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Відповідно до частини першої статті 16 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до складу витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.
Відповідно до приписів частин першої-четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Така правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 у справі №569/17904/17.
Водночас, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Такий висновок сформовано Верховним Судом у постановах від 21.03.2018 у справі №815/4300/17, від 11.04.2018 у справі №814/698/16, від 18.10.2018 у справі №813/4989/17.
Згідно частини шостої статті 135 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Положеннями частини сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Виходячи з положень частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує чи пов'язані такі витрати з розглядом справи.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі атрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), пункт 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Зазначені висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №810/3806/18, від 31.03.2020 у справі №726/549/19.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 02.09.2020 у справі №826/4959/16, вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові від 01.09.2020 у справі №640/6209/19, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також, судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Вказані критерії закріплені у частині п'ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Між позивачем (як замовником) та Адвокатським об'єднанням «Адвокатська компанія «Ульянов Бізнес Лойєрс» (як виконавцем) укладено договір про надання правової допомоги (далі по тексту - Договір), за умовами якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов'язання надати правову допомогу у зв'язку з порушення остаточного розрахунку грошовим забезпеченням під час звільнення військовослужбовця з військової служби з боку військових посадових осіб військової частини НОМЕР_4 .
За умовами пункту 2.10 Договору для надання юридичної допомоги замовнику виконавець призначив адвоката Пушкарьова І.О.
Згідно з пунктом 4.1 Договору за виконання зобов'язань, передбачених Договором, замовник зобов'язався сплатити готівкою готівкові кошти у розмірі 4020,0 грн.
На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу, представником позивача надано: реєстр дій та витрат на правовий захист, акт виконаних робіт, рахунок на оплату, квитанцію, меморіальний ордер.
Вказаними документами підтверджено, що Адвокатським об'єднанням «Адвокатська компанія «Ульянов Бізнес Лойєрс» надано позивачу послуги з професійної правничої допомоги.
Надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.
При цьому, віднесення до видів наданих послуг виконання судового рішення (450,0 грн.) є передчасним.
Стягненню підлягають витрати позивача на професійну правничу допомогу, пов'язану з процесом складання тексту позовної заяви та відповіді на відзив.
Водночас, суд враховує, що за результатами розгляду справи позовні вимоги задоволено частково.
Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Отже, законодавцем наведено чіткий перелік витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката до якого не входить сплата замовником суми ПДВ.
Таким чином, включення адвокатом до розрахунку витрат на правову допомогу суми ПДВ у розмірі 450,0 грн., яку сплачує замовник, не відповідає вимогам чинного законодавства.
Враховуючи наведене, визначаючись із обґрунтованістю заявлених витрат на правничу допомогу, суд виходить із того, що предмет спору у даній справі не є складним, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних та підготовка позову, не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи, тому суд вважає обґрунтованим, об'єктивним та таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у сумі 1500,0 грн.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з травня 2017 по листопад 2018.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з травня 2017 по листопад 2018.
У задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1500,0 грн.
Рішення набирає законної сили у порядку, передбаченому статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та підлягає оскарженню у порядку та у строки, визначені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 22.06.2021.
Суддя О.В. Ніколаєва