Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
22 червня 2021 року Справа №520/16096/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі судді Ніколаєвої О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дій,
ОСОБА_1 16.11.2020 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просить:
- скасувати рішення ГУ ПФ України в Харківській області від 17.09.2020 №4529 щодо відмови в призначенні пенсії за вислугу років на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» ОСОБА_1 ;
- зобов'язати ГУ ПФ України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 11.10.2017 по 02.09.2020 в КНП «Люботинська міська клінічна лікарня»;
- зобов'язати ГУ ПФ України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії період роботи в Комунальному некомерційному підприємстві «Люботинська міська лікарня» стаж з 01.09.2010 по 02.09.2020 у подвійному розмірі згідно статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ;
- зобов'язати ГУ ПФ в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я на підставі пункту «е» статті Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, починаючи з 10.09.2020 та виплатити заборгованість, що виникла з урахуванням вже виплачених сум.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення відповідача від 17.09.2020 №4529 прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення при визначенні стажу, відтак звернулась до суду з метою захисту порушених прав.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 16.11.2020 справу передано на розгляд судді Ніколаєвій О.В.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи у адміністративній справі №520/16096/2020.
Цією ж ухвалою відповідачу надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення копії ухвали про відкриття провадження у справі.
Відповідачем 04.01.2021 до суду надано відзив на позовну заяву, згідно з яким останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю з тих підстав, що позивач на час звернення із заявою від 10.09.2020 року про призначення пенсії за вислугу років не мала необхідного спеціального стажу роботи 26 років 6 місяців. Враховуючи те, що у позивача відсутній необхідний спеціальний стаж на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту „е” ст. 55 Закону України „Про пенсійне забезпечення, Головним управління правомірно та на законних підставах винесене рішення від 17.09.2020 № 4529 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до Закону №1788 та Прикінцевих положень Закону №1058. Таким чином, Головне управління діяло відповідно до норм чинного пенсійного законодавства, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а отже, позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, та такими, які не підлягають задоволенню.
У період з 29.03.2021 по 02.04.2021, 05.04.2021 та з 06.05.2021 по 16.05.2021 суддя перебувала у відпустці.
Розглянувши надані сторонами документи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Харківський окружний адміністративний суд встановив наступне.
Судом з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10.09.2020 року звернулась до пенсійного фонду з заявою щодо призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» та розділу XV Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням від 17.09.2020 №4529 вирішено відмовити ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років, як працівнику освіти відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» у зв'язку із відсутністю необхідного спеціального стажу, який дає право для призначення пенсії за вислугу років.
В обґрунтування прийнятого рішення зазначено, що відповідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та розділу XV Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники охорони здоров'я незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України від 04.11.1993 № 909, станом на 10 жовтня 2017 - не менше 26 років та 6 місяців. На підставі наданих документів та даних індивідуальних відомостей про застраховану особу загальний страховий стаж ОСОБА_1 складає 28 років 06 місяців 10 днів, в тому числі стаж роботи за вислугу років, з урахуванням кратності, складає 24 роки 05 місяців 07 днів. До загального пільгового стажу не зараховано в подвійному розмірі період роботи з 01.09.2010 по 03.07.2011, оскільки робота у відділені анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії була за сумісництвом, оскільки по трудовій книжці заявниця працювала у хірургічному відділенні.
Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Згідно до ст. 7 Закону України "Про пенсійне забезпечення", звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.
Пунктом "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (у редакції до 02.03.2015 року) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Законом України від 02 березня 2015 року №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон №213-VIII) статтю 55 Закону №1788-ХІІ викладено в новій редакції.
Так право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» вказаної статті мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
Законом України від 24 грудня 2015 року №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон №911-VIII) внесені зміни до статті 55 Закону №1788-ХІІ, зокрема у пункті «е» в абзаці першому слова «незалежно від віку» замінено словами та цифрами «після досягнення 55 років і»; доповнено абзацами дванадцятим -двадцять п'ятим.
Отже, пункт «е» у зазначеній редакції визначав, що працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.
Однак рішенням Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 .№1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII.
При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об'єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов'язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.
Конституційний Суд України вказав, що положення п. "а" ст .54, ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законом № 911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у п. "а" ст. 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення», та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням ст. ст. 1, 3, ч. 3 ст. 22, ст. 46 Основного Закону України.
Також, Конституційний Суд України зазначив, що положення п. "а" ст. 54, ст. 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213 щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213, суперечать положенням ст. ст. 1, 3, 46 Основного Закону України.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 року №2-р/2019, положення п. "а" ст. 54, ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 зі змінами, внесеними Законами України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 №213-VIII, Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 24.12.2015 №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Суд зазначає, що законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсії» №2148-VIII від 03 жовтня 2017 року, який набрав чинності 11 жовтня 2017 року Розділ XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» доповнено пунктом 2-1 та визначено, що особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Тобто вказаною нормою лише збережено гарантії пенсійного забезпечення певної категорії осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII від 03 жовтня 2017 року мають всі підстави для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Крім того, вказаною нормою не було внесено жодних змін до статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а тому остання підлягає застосуванню саме у редакції, яка відновлена за рішенням Конституційного Суду України №2-р/2019 від 04 червня 2019 року, а саме у редакції "право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку".
Разом з тим з матеріалів справи суд вбачає, що відмовляючи в призначенні пенсії позивачу, Головним управлінням зазначено, що право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники закладів охорони здоров'я незалежно під віку при наявності спеціального стажу роботи станом на 11.10.2017 - не менше 26 років 6 місяців.
При цьому згідно оскаржуваного рішення стаж позивача складає 28 років 06 місяців 10 днів, в тому числі стаж роботи за вислугу років, з урахуванням кратності, складає 24 роки 05 місяців 07 днів. До загального пільгового стажу не зараховано в подвійному розмірі період роботи з 01.09.2010 по 03.07.2011, оскільки робота в відділені анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії була за сумісництвом, оскільки по трудовій книжці заявниця працювала у хірургічному відділенні(а.с.17).
Частиною 4 статті 24 Закону №1058-IV)установлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених раніше чинним законодавством, окрім випадків, передбачених цим Законом.
Пільги щодо обчислення стажу роботи в деяких медичних закладах передбачені ст. 60 Закону №1788-XII, згідно якої робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров'я, закладах (відділеннях) з лікуванням осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров'я, патологоанатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров'я зараховується до стажу роботи в подвійному розмірі.
Таким чином, Закон України №1058-IV не встановлює обмежень щодо застосування ст. 60 Закону України №1788-XII щодо обчислення пільгового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах, а сама редакція ст. 60 Закону №1788-XII є чинною на теперішній час.
Відповідно до Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в редакції Закону України від 03.11.2017 №2148 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій " право на пенсію за вислугу років мають особи, які на день набрання чинності Законом №2148 (на 11.10.2017) мають вислугу років та стаж, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України №1788-ХІІ від 05.11.1991 "Про пенсійне забезпечення". Пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» робітники, спеціалісти і службовці державних підприємств, установ і організацій мають право працювати за сумісництвом, тобто виконувати, крім своєї основної, іншу роботу на умовах трудового договору. На умовах сумісництва працівники можуть працювати на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина у вільний від основної роботи час.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 за даними трудової книги НОМЕР_1 з 11.08.1999 зарахована медичною сестрою терапевтичної дільниці Люботинської центральної лікарні.
З 23.06.2001 переведена на посаду медичної сестри хірургічного кабінету поліклінічного відділення.
З 01.03.2005 переведена медичною сестрою травматичного кабінету поліклінічного відділення.
З 03.09.2007 переведена старшою медичною сестрою хірургічного відділення.
З 04.07.2011 переведена сестрою медичною анестезіологічного відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії.
З 07.09.2011 переведена старшою медичною сестрою відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії.
З 20.07.2018 прийнята на посаду сестри медичної-анестезисга відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії на 0.5 ставки за сумісництвом.
З 02.09.2020 позивача звільнено за власним бажанням.
Довідкою, що видана КНП «Люботинська міська лікарня» додатково підтверджено відомості про вищевказаний стаж позивача.
Крім того вказаною довідкою підтверджено, що з 01.10.2010 по дату звільнення ОСОБА_1 працювала в умовах які дають право на обчислення стажу в подвійному розмірі, згідно ст.60 Закону України Про пенсійне забезпечення».
Вимогами ч.4 ст. 24 Закону України №1058-IV встановлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених Законом.
Крім того, редакція статті 60 Закону України №1788-XII є чинною.
Стаття 24 Закону України №1058-IV не скасовує ст. 60 Закону України №1788-XII та не зупиняє її дію.
Водночас, нормами ст.16 Прикінцевих положень Закону України №1058-IV передбачено, що положення Закону України №1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугою років.
Відповідно до ст.22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Зі змісту листа Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров'я України та Пенсійного Фонду України від 29.12.2005 №625/15-05/039-6 №10.01.09/2606 №16918/02-20 встановлено, що заклади охорони здоров'я: протитуберкульозні кабінети, психіатричні кабінети, кабінети інфекційних захворювань, психоневрологічні відділення, психіатричні бригади швидкої допомоги відносяться до таких, час роботи в яких зараховується до стажу роботи в подвійному розмірі.
Згідно спільного листа Міністерства праці та соціальної політики, Пенсійного фонду України та Міністерства охорони здоров'я України від 10.09.2002 №10.03.67/1000 відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до подвійного стажу роботи зараховується час роботи у відділеннях анестезіології та інтенсивної терапії лікувальних засобів.
Відповідно до раніше діючих наказів у реанімаційній службі закладів охорони здоров'я існували відділення (групи) анестезіології-реанімації, які створювалися в лікарнях з числом ліжок хірургічного профілю до 80%. В закладах, де кількість хірургічних ліжок менша і таке відділення не могло бути створено за встановленими нормативами (пологові будинки з числом ліжок хірургічного профілю 75, центральні районні лікарні, онкологічні лікарні та диспансери з числом хірургічних ліжок 50), організовувалися палати для реанімації і інтенсивної терапії з введенням посад лікарів-анестезіологів-реаніматологів та медичних сестер-анестезистів (наказ МОЗ СРСР від 19.08.1969 №605 «Про поліпшення анестезіолого-реанімаційної служби в державі»). Наказом МОЗ СРСР від 28.12.1976 №1188 «Про подальше удосконалення реанімаційної допомоги населенню» та № 841 від 11.06.1986 «Про подальше удосконалення анестезіолого-реанімаційної допомоги населенню» в лікарнях створювались групи анестезіології.
Згідно пункту 4 Положення про відділення анестезіології з ліжками та без ліжок для інтенсивної терапії, анестезіологічну групу, відділення інтенсивної терапії лікувально-профілактичних закладів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я від 8 жовтня 1997 № 303 «Про регламентацію діяльності анестезіологічної служби України», передбачено, що якщо лікувально-профілактичні заклади не відповідають вищепереліченим вимогам, то в них для забезпечення анестезіологічної допомоги створюються відділенні анестезіології без ліжок для інтенсивної терапії або анестезіологічні групи.
Згідно спільного рішення Міністерства праці та соціальної політики України, Пенсійного фонду України та Міністерства охорони здоров'я України від 10.09.2002 №10.03.67/1000 час роботи в відділеннях (групах) анестезіології, які існували до введення в дію Наказу МОЗ України від 08.10.1997 №303 зараховується стаж роботи для призначення пенсії в подвійному розмірі.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для зарахування позивачу вищевказаного періоду роботи до страхового стажу в подвійному розмірі.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 27.02.2020 по справі №462/1713/17, від 04.12.2019 по справі №689/872/17 та від 11.12.2018 по справі №310/385/17, яка в силу вимог ч. 5 ст.242 КАС України має бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Також, правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 11 квітня 2018 у справі №456/1310/17, від 17.06.2020 №357/11458/17, від 21.10.2019 №295/8391/15-а, в яких суд зазначив, що чинне законодавство не містять жодних застережень щодо неврахування стажу роботи у випадку роботи у закладах охорони здоров'я за сумісництвом.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98).
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Аналізуючи поняття «якість закону», Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» 9№ 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
З огляду на встановлені обставини, рішення відповідача підлягає скасуванню, та з метою належного способу порушених прав позивача слід зобов'язати зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 11.10.2017 по 02.09.2020 в КНП «Люботинська міська клінічна лікарня» та зобов'язати зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії період роботи в Комунальному некомерційному підприємстві «Люботинська міська лікарня» стаж з 01.09.2010 по 02.09.2020 у подвійному розмірі згідно статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ.
Щодо частини позовних вимог зобов'язального характеру.
Доводи відповідача про те, що суд не може зобов'язати орган владних повноважень до прийняття конкретного рішення, оскільки це буде фактичне втручання в його дискреційні повноваження, суд вважає необґрунтованими. Обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача. Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень. Аналогічна позиція випливає зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 у справі № 826/17109/13-а.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку зобов'язання відповідача надати дозвіл є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
Натомість, у цій справі відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, прийняти відмову або надати дозвіл. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.
При цьому, слід зазначити, якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанта поведінки у суб'єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов'язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судами зазначеного способу захисту права не можливо вважати втручанням у дискреційні повноваження такого суб'єкта владних повноважень.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що «ефективний засіб правового захисту» повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 у справі № 2а-204/12).
Тобто, законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а статтею 8 Конституції України закріплено що в Україні визнається і діє принцип верховенство права.
Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.
З огляду на вказане, керуючись ст. 245 КАС України, суд дійшов до висновку про задоволення частини позовних вимог про зобов'язання відповідача призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я на підставі пункту «е» статті Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, починаючи з 10.09.2020 та виплатити заборгованість, що виникла з урахуванням вже виплачених сум.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновків про наявність правових підстав для задоволення адміністративного позову.
Відповідно до ч.1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дій - задовольнити.
Скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 17.09.2020 №4529 щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 11.10.2017 по 02.09.2020 в КНП «Люботинська міська клінічна лікарня».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії період роботи в Комунальному некомерційному підприємстві «Люботинська міська лікарня» стаж з 01.09.2010 по 02.09.2020 у подвійному розмірі згідно статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я на підставі пункту «е» статті Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, починаючи з 10.09.2020 та виплатити заборгованість, що виникла з урахуванням вже виплачених сум.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) суму сплаченого судового збору у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, під. 3, пов. 2, м. Харків,61022, код ЄДРПОУ 14099344).
Рішення набирає законної сили у порядку, передбаченому статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та підлягає оскарженню у порядку та у строки, визначені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 22.06.2021.
Суддя О.В. Ніколаєва