Постанова
Іменем України
10 червня 2021 року
м. Київ
справа № 766/14286/17
провадження № 61-18218св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державне підприємство «Адміністрація морських портів України»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року в складі судді Майдан С. І. та постанову Херсонського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Кузнєцової О. А., Вейтас І. В., Радченка С. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «Адміністрація морських портів України»), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати незаконним наказ про звільнення, поновити його на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з моменту звільнення до моменту винесення рішення по справі.
В обґрунтування позову зазначив, що 15 вересня 2014 року його було зараховано у порядку переведення до Державного підприємства «Херсонський морський торговельний порт» на посаду виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України». Згідно з наказом від 25 липня 2017 року № 336-к він був звільнений із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із скороченням штатів.
Позивач вказував на те, що його звільнення відбулося з порушенням вимог частини другої статті 40 КЗпП України, якою встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 вказаної статті допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Наполягав на тому, що відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним наказ ДП «Адміністрація морських портів України» про звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України» від 25 липня 2017 року № 336-к. Поновлено ОСОБА_1 на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України» Херсонської філії «Адміністрація морських портів України». Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року по 21 квітня 2020 року в сумі 902 121,48 грн без утримання податків та інших обов'язкових платежів. Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на користь держави судовий збір в сумі 8 000,00 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за один календарний місяць (березень 2020 року) у розмірі 27 495,72 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України» здійснено з порушенням вимог статті 49-2 КЗпП України щодо порядку вивільнення працівників, оскільки відповідач не запропоновував усі вакантні посади, які були наявні на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, у тому числі в інших філіях підприємства.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» задоволено частково. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року в частині стягнення з ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу та судового збору змінено, шляхом зменшення суми стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу з 902 121,48 грн до 898 193,52 грн без урахування прибуткового податку та інших обов'язкових платежів. Зменшено суму стягнення судового збору з ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь держави з 8 000,00 грн до 7 964,80 грн. В іншій частині рішення міського суду залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції неправильно розраховано середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року по 21 квітня 2020 року, оскільки неправильно визначено кількість робочих днів, у зв'язку з чим сума стягнення з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України» та поновлення його на посаді, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині, оскільки відповідач не запропоновував усі вакантні посади, які були наявні на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, у тому числі в інших філіях підприємства.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У грудні 2020 року ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в сумі 898 193,52 грн. Також заявник просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь судовий збір у сумі 17 209,60 грн.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не врахували, що ОСОБА_1 не долучив до позовної заявив жодного доказу, який міг підтвердити наявність у заявника інших вакантних посад, які не були запропоновані позивачу перед звільненням;
- порушили право заявника на розгляд справи упродовж розумного строку, що суттєво вплинуло на розмір компенсації (заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача);
- не врахували, що надаючи згоду на призначення виконуючим обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України» позивач усвідомлював, що він виконуватиме такі обов'язки тимчасово, а отже, може бути звільнений від їх виконання у разі прийняття такого рішення в будь-який час;
- не звернули увагу на те, що чинне законодавство не передбачає можливості поновлення працівника на роботі після закінчення строку дії трудового договору в судовому порядку;
- не дослідили усі наявні у справі докази;
- не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 264/2520/18; від 18 липня 2020 року у справі № 758/824/17, від 03 березня 2020 року у справі № 340/236/17, від 01 липня 2020 року у справі № 760/7225/16-ц, від 27 лютого 2020 року у справі № 757/4906/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 310/2428/18, від 15 січня 2020 року у справі № 761/210008/18, від 15 листопада 2019 року у справі № 714/1129/18, та у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17.
Також заявник вказав на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не надав жодної правової оцінки аргументам апеляційної скарги та не зазначив мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в апеляційній скарзі, що є суттєвим порушенням норм процесуального права.
Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» не надходило.
Рух справи у суді касаційної інстанції
08 грудня 2020 року касаційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року вищевказану касаційну скаргу залишено без руху. Встановлено строк для усунення недоліків до 15 січня 2021 року, але не більше десяти днів з дня вручення ухвали, зокрема запропоновано заявнику надати докази на підтвердження отримання оскаржуваної постанови апеляційного суду саме 12 листопада 2020 року та доплатити судовий збір у розмірі 1 350,00 грн.
У січні 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків, зокрема платіжне доручення від 22 грудня 2020 року № 7907 про сплату судового збору у розмірі 1 350,40 грн та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року заявнику продовжено строк для усунення недоліків до 01 березня 2021 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали. Зокрема запропоновано заявнику надати докази на підтвердження дати отримання копії оскаржуваної постанови апеляційного суду.
У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, зокрема копія листа АТ «Укрпошта» про надання інформації щодо пересилання поштових повідомлень.
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року поновлено ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» строк на касаційне оскарження рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року та постанови Херсонського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року; відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргоюДП «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії ДА «Адміністрація морських портів України» на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано матеріали справи № 766/14286/17 із Херсонського міського суду Херсонської області; надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
У березні 2021 року матеріали справи № 766/14286/17 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05 вересня 2014 року ОСОБА_1 було зараховано за переводом з Державного підприємства «Херсонський морський торговельний порт» на посаду виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва «Адміністрація морських портів України».
Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ДП «Адміністрація морських портів України», код ЄДРПОУ 38727770 є юридичною особою та має 15 відокремлених підрозділів.
Відповідно до наказу Херсонської філії ДП «Адміністрація морських портів України» від 24 травня 2017 № 235 «Про внесення змін до організаційної структури та штатного розпису підприємства», з метою упорядкування штатного розпису до затвердженої організаційної структури підприємства, відповідно до листа ДП «Адміністрація морських портів України» від 24 березня 2017 року № 1821, посаду «заступника начальника з загальних питань» 25 липня 2017 року скорочено. З цим наказом позивач ознайомлений 24 травня 2017 року.
Згідно з наказом від 24 травня 2017 року № 172-к «Про персональне попередження ОСОБА_1 про майбутнє вивільнення у зв'язку із скороченням посади», позивача було ознайомлено із відповідним наказом того ж дня, що підтверджуються підписом на наказі.
Листом-попередженням від 24 травня 2017 року ОСОБА_1 запропоновано список вакантних посад у Херсонській філії ДП «Адміністрація морських портів України», з якими позивач ознайомлений 24 травня 2017 року, та був не згоден із запропонованими посадами.
Листом-попередженням від 07 червня 2017 року ОСОБА_1 запропоновано список вакантних посад у Херсонській філії ДП «Адміністрація морських портів України», з якими позивач ознайомлений 07 червня 2017 року, та був не згоден із запропонованими посадами.
Листом-попередженням від 27 червня 2017 року ОСОБА_1 запропоновано список вакантних посад у Херсонській філії ДП «Адміністрація морських портів України», з якими позивач ознайомлений 27 червня 2017 року, та був не згоден із запропонованими посадами.
Відповідно до виписки із протоколу № 63 засідання профспілки «Херсонський морський торговельний порт» від 13 липня 2017 року вирішено надати згоду на звільнення ОСОБА_2 із посади виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань.
Наказом від 25 липня 2017 року № 336-к, ОСОБА_1 було звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штатів. З відповідним наказом позивач був ознайомлений того ж дня, що підтверджується його розписом на відповідному наказі.
Доказів, які підтверджують факт надання позивачу пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з'явилися на підприємстві з часу його попередження про звільнення 24 травня 2017 року та до моменту його звільнення, до 25 липня 2017 року матеріали справи не містять.
Крім того, судами встановлено, що в листі-попередження від 24 травня 2017 року, 07 червня 2017 року та 27 червня 2017 року про перелік вакантних посад, не були зазначенні наявні вакансії у Іллічівській філії ДП «Адміністрація морських портів України», Маріупольській філія ДП «Адміністрація морських портів України», Южненській філії ДП «Адміністрація морських портів України», у філії «Октябрьск» ДП «Адміністрація морських портів України», у Бердянській філії ДП «Адміністрація морських портів України», у Одеській філії ДП «Адміністрація морських портів України».
Звертаючись до суду про поновлення на роботі, ОСОБА_1 зазначив про порушення відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України, оскільки йому не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, які з'явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення, включаючи відокремлених підрозділів ДП «Адміністрація морських портів України».
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 КЗпП України, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17.
За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з'являвся на виклик суду, вчиняв інші дії по зволіканню розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим.
Отже, законодавцем визначено єдину підставу для виплати середнього заробітку в межах річного строку - наявність вини працівника у тривалому розгляді справи.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Згідно з пунктом 8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин). У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва ДП «Адміністрація морських портів України» здійснено з порушенням вимог статті 49-2 КЗпП України щодо порядку вивільнення працівників, оскільки відповідач не запропоновував усі вакантні посади, які були наявні на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, у тому числі в інших філіях підприємства, а тому дійшов обґрунтованого висновку про визнання незаконним наказу відповідача про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на роботі.
Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки судом встановлено факт порушення прав позивача при його звільненні, то також наявні підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі частини другої статті 235 КЗпП України.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції неправильно розраховано середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 25 липня 2017 року по 21 квітня 2020 року, оскільки неправильно визначено кількість робочих днів, у зв'язку з чим сума стягнення з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню.
Аргументи касаційної скарги про те, що надаючи згоду на призначення виконуючим обов'язки заступника начальника з загальних питань ДП «Адміністрація морських портів України» позивач усвідомлював, що він виконуватиме такі обов'язки тимчасово, а отже, може бути звільнений від їх виконання у разі прийняття такого рішення в будь-який час, Верховний Суд відхиляє з огляну на наступне.
У статті 5-1 КЗпП України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Тлумачення статті 5-1, частини першої статті 235 КЗпП України свідчить, що на особу, яка є виконуючим обов'язки, поширюється трудове законодавство, гарантії забезпечення права на працю, у тому числі й можливість захисту від незаконного звільнення.
Аналогічних висновків дійшла Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 654/941/17 (провадження № 61-576сво18).
Оскільки судами встановлено, що звільнення позивача з посади виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питанькерівництва ДП «Адміністрація морських портів України», яка була його основною роботою, відбулось з порушенням вимог статті 49-2 КЗпП України, суди дійшли правильного висновку про скасування наказу відповідача про звільнення позивача та поновлення останнього на роботі.
Доводи касаційної скарги про те, що чинне законодавство не передбачає можливості поновлення працівника на роботі після закінчення строку дії трудового договору в судовому порядку, Верховний Суд також відхиляє з таких підстав.
Згідно з частинами першої і другої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством.
Підставою для укладення строкового трудового договору на вимогу працівника є його заява про прийняття на роботу, в якій вказуються обставини або причини, що спонукають працівника найматися на роботу за строковим трудовим договором, а також строк, протягом якого він працюватиме.
При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події.
Строк, на який працівник наймається на роботу, обов'язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на строковий характер трудових відносин.
Відповідно до наказу відповідача від 15 вересня 2014 року № 437-к ОСОБА_1 прийнятий на роботу на посаду виконуючого обов'язки заступника начальника з загальних питань керівництва ДП «Адміністрація морських портів України» на період перебування у щорічній відпустці з 15 вересня 2014 року по 24 вересня 2014 року та у подальшому на період перебування у щорічній відпустці по догляду за дитиною до 3-х років заступника начальника з загальних питань ДП «Адміністрація морських портів України» ОСОБА_3 .
У матеріалах справи відсутні докази того, що настала подія повернення на роботу заступника начальника з загальних питань ДП «Адміністрація морських портів України» Лучко М. В. з відпустки по догляду за дитиною, а отже факт закінчення строку дії трудового договору з позивачем не доведено, і з огляду на встановленні порушення відповідачем трудового законодавства суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для поновлення позивача на роботі.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків викладених у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 264/2520/18; від 18 липня 2020 року у справі № 758/824/17, від 03 березня 2020 року у справі № 340/236/17, від 01 липня 2020 року у справі № 760/7225/16-ц, від 27 лютого 2020 року у справі № 757/4906/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 310/2428/18, від 15 січня 2020 року у справі № 761/210008/18, від 15 листопада 2019 року у справі № 714/1129/18, та у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником чинних норм трудового законодавства України та незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Херсонської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» залишити без задоволення.
Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 21 квітня 2020 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Херсонського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
Г. І. Усик