07 червня 2021 року Справа № 480/433/21
Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Осіпової О.О., розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №480/433/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області, в якій просить:
- визнати неправомірними дії відповідача, які полягають у не нарахуванні та не виплаті пенсії позивачу з 2016 року;
- зобов'язати відповідача поновити пенсійні виплати позивачу з 2016 року;
- зобов'язати відповідача здійсните негайне виконання прийнятого судом рішення - в межах виплати суми за місяць.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є внутрішньо переміщеною особою та перебуває на обліку в управлінні як отримувач пенсії за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058. Починаючи з 2016 року, виплата пенсії йому була припинена. Позивач вважає, що припинення виплати пенсії було здійснено відповідачем поза процедурою, встановленою законом, оскільки перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України є вичерпним і передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Підстави, які наведено у п.п. 1, 3-5 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та які можливо застосовувати до позивача, відсутні. Тому просить визнати неправомірними дії відповідача, які полягають у не нарахуванні та не виплаті пенсії з 2016 року та зобов'язати відповідача поновити пенсійні виплати з 2016 року.
Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 18.01.2021 відкрито провадження в даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
Вказана ухвала була направлена на адресу відповідача. Відзиву на позов відповідачем не надано, що не перешкоджає розгляду справи за наявними матеріалами.
Дослідивши наявні матеріали справи, заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 13.11.2013 перебуває на обліку в управлінні як отримувач пенсії за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058 (далі - Закон № 1058), що підтверджується копією пенсійного посвідчення НОМЕР_1 (а.с.11).
ОСОБА_1 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорту громадянина України (а.с.4-10).
Оскільки м. Шахтарськ тимчасово непідконтрольне органам влади України, то позивачем було подано документи для переведення виплати пенсії до м. Суми, а саме до Головного управління Пенсійного Фонду України в Сумській області, та отримувались пенсійні виплати на пенсійний рахунок у ПАТ «Державний ощадний банк України».
Однак, з 2016 року Головним Управлінням Пенсійного Фонду України в Сумській області нарахування пенсії не проводилось та виплата пенсії на пенсійний рахунок не здійснювалась.
Суд не може погодитись з такою позицією відповідача, а дії відповідача, які полягають у не нарахуванні та не виплаті пенсії позивачу з з 2016 року, суд вважає протиправними, враховуючи наступне.
Відповідно до ч.1 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави.
За приписами ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до ст.8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-ІV (надалі Закон №1058-ІV) передбачено право громадян України на отримання пенсій та соціальних послуг.
Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення (ст. 4 Закону №1058-ІV).
Згідно з частиною 1 статті 47 Закону №1058-ІV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
З 22 листопада 2014 року набрав чинності Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року №1706-VII (далі - Закон №1706-VII), яким відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення (ч.2 ст. 4 Закону №1706-VII).
Як згідно зі ст. 4 Закону №1706-VII, так і згідно з пунктом 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року №509 (далі - Порядок №509), факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених, зокрема, статтею 12 цього Закону.
Законом, який регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування є саме Закон №1058-IV. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування (ст. 5 Закону №1058-IV). Отже, саме цим Законом частиною 1 статті 49 визначено підстави припинення пенсії.
Так, за приписами цієї норми, виплата пенсії, зокрема, за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду припиняється у таких випадках: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом шести місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.
Підстави, які наведено у ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та які можливо застосовувати до позивача у даному випадку відсутні.
Вказане також узгоджується з позицією Верховного Суду у постанові від 06.02.2018 у справі за №263/7763/17 (провадження № К/9901/202/17) та у постанові Верховного Суду, прийнятої у зразковій справі від 03.05.2018 (справа № 805/402/18, провадження №Пз/9901/20/18), що набрала законної сили 04.09.2018.
Крім того, відповідно до ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.11.2003 №1382-ІV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до ч.2 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
В п.51 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Пічкур проти України" було зазначено, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України та у п. 54 зроблено висновок про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" Європейський суд з прав людини визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем "Молдавської Республіки Придністров'я" (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за ст. 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників. В цьому рішенні також зазначено, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратиський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією.
Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 13.06.2007 "Про незалежність судової влади" встановлено, що відповідно до ст. ст. 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.
З урахуванням встановлених фактів, суд приходить до висновку, що дії відповідача не відповідають критеріям, передбаченим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, є протиправними, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів у межах суми стягнення за один місяць.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині звернення до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати пенсії ОСОБА_1 у межах суми стягнення за один місяць також підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи положення вказаних норм, суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області суму судового збору в розмірі 908 грн., сплаченого згідно з квитанцією від 13.01.2021 № 22142 (а.с.19).
Щодо клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до п.п. 2.3.1 п. 2.3 Договору про надання правової допомоги № 01/1220/02 від 01.12.2020 року клієнт зобов'язаний cплатити гонорар адвокатському бюро в розмірі та в строк погоджені між ними.
Згідно з п.п. 1.1. п. 1 додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги № 01/1220/02 від 01.12.2020 року обсяг доручення: підготовка та подання позовної заяви, представництво інтересів клієнта, як позивача під час розгляду заяви у суді першої) інстанції - підготовка та подання заяв по суті справи та з процесуальних питань, безпосередня участь адвоката \ судовому засіданні (за необхідності).
Однак вказана справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, при розгляді даної справи судове засідання не проводилося, тому представництво інтересів позивача в судовому засіданні не здійснювалося.
Крім позовної заяви, інших заяв по суті справи адвокатом не складалося.
Докази сплати позивачем гонорару в матеріалах справи відсутні.
Відповідно до п.п. 4.1 п. 4 додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги № 01/1220/02 від 01.12.2020 року правова допомога вважаються наданою після підписання акту приймання передачі виконаних робіт (наданої правової допомоги), який підписується сторонами та скріплюється печатками (за наявності).
Однак, до матеріалів справи не було додано акту приймання передачі виконаних робіт, що унеможливлює з'ясувати фактичний обсяг наданих робіт та час, витрачений на їх виконання.
Отже, враховуючи відсутність доказів для визначення співмірності розрахунку витрат на оплату послуг адвоката з часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих послуг та виконаних робіт, а також доказів, які підтверджують здійснення відповідних виплат, підстави для задоволення клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн. відсутні.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області, які полягають у не нарахуванні та не виплаті пенсії ОСОБА_1 з 2016 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області (40009, м. Суми, вул. Пушкіна, 1, код ЄДРПОУ 21108013) поновити пенсійні виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) з 2016 року.
Звернути до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати пенсії ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) у межах суми стягнення за один місяць.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області (40009, м. Суми, вул. Пушкіна, 1, код ЄДРПОУ 21108013) судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.О. Осіпова