Справа № 755/6589/20 Головуючий в суді І інстанції Марфіна Н.В.
Провадження № 22ц-824/5551/2021 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
27 травня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Гуля В.В., Матвієнко Ю.О.,
за участі секретаря Примушка О.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Російська Федерація в особі офіційного представника - Посольства Російської Федерації в Україні, Рада національної безпеки та оборони України, Служба безпеки України, Міністерство соціальної політики України, про встановлення фактів, що мають юридичне значення,
У травні 2020 року заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та просить встановити юридичні факти того, що його вимушене переселення у листопаді 2014 року з тимчасово окупованої території Луганської області, неможливість ним вільно здійснювати своє право власності щодо свого майна на цій території, вільно займатися підприємницькою діяльністю, а також змушене підкорення заявника окупаційній владі на тимчасово окупованій території щодо обмежень і заборон вільно здійснювати право власності, підприємницьку діяльність тощо відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької та Луганської областей, здійснення контролю російською окупаційною адміністрацією на тимчасово окупованій території м. Луганська, а також за сприянням фізичних та юридичних осіб, на яких покладено санкції рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року «Про застосування та персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», що введено в дію Указом Президента України №126/2018 від 14 травня 2018 року.
Свої вимоги обґрунтовує зокрема тим, що він став внутрішньо переміщеною особою, оскільки його змусили залишити, покинути своє місце проживання у результаті збройного конфлікту і порушень прав людини з боку злочинних угруповань, російських окупаційних адміністрацій, російських найманців на території населеного пункту, де він мешкав зі своєю родиною до початку проведення антитерористичної операції, через що були порушені (і продовжують порушуватися) його права, оскільки він та його родина зазнали втручання в особисте життя, втратили свій звичайний спосіб життя, а також не можуть користуватися тим житлом на даній території, внаслідок чого він був змушений разом з родиною виїхати на територію, підконтрольну Україні, зазнати непередбачених додаткових витрат за свій власний рахунок, влаштовувати на новому місці свій побут, влаштовувати нове житло, тому наразі він позбавлений можливості вільно користуватись своїм майном та житлом у м. Луганськ та вільно здійснювати там свою підприємницьку діяльність. Також, на підставі положень Женевської Конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, був вимушений дотримуватись норм права, встановлених російською окупаційною адміністрацією на окупований частині Луганської області.
Метою встановлення вказаних фактів є визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, та буде мати юридичні наслідки пов'язані з виникненням прав та обов'язків щодо отримання відповідних пільг, привілеїв та можливостей передбачених законодавством України, законодавством інших країн, міжнародним законодавством, а також шляхом притягнення до відповідальності країни - агресора та осіб, що підтримували та підтримують Російську агресію та окупацію Російською Федерацією півострову Крим та частини Луганської та Донецької областей України.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року заяву задоволено частково, встановлено юридичний факт про те, що вимушене переселення ОСОБА_1 у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, а в задоволенні вимог іншої частини заяви відмовлено.
Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його у частині відмови у задоволенні інших вимог заяви скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення цих вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення заяви, суд першої інстанції, з огляду на встановлені судами обставини, з урахуванням положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дійшов висновку, що вимушене переселення ОСОБА_1 у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації РФ частини території Луганської області, оскільки вимушене переселення заявника відбулось за місцем його реєстрації, яким є місто Луганськ, разом з тим інші вимоги заявника задоволенню не підлягають, оскільки такі вимоги не є фактами, що мають юридичне значення, та за певних умов можуть бути наслідком встановленого судом вимушеного переселення заявника з тимчасово окупованої території.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12)
24 листопада 2014 року Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації видано Довідку №3004004304 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, згідно якої, фактичне місце проживання/перебування ОСОБА_1 зазначено як: АДРЕСА_2 (а.с.14)
Згідно статті 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку Донецькій та Луганській областях; нормативно-правовий акт № 2268-VIII від 18.01.2018 року, окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.
Цілями державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях є, зокрема, захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб (стаття 4 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»).
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що місцевий суд належним чином дослідив обставини справи та перевірив їх доказами, та дійшов правильного висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для встановлення факту про те, що вимушене переселення ОСОБА_1 з міста Луганськ відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупацією РФ міста Луганськ, і встановлення цього факту має для заявника юридичне значення, оскільки встановлення даного факту пов'язане з виникненням прав та обов'язків щодо отримання відповідних пільг, привілеїв та_можливостей передбачених законодавством України, законодавством інших країн, міжнародним законодавством, а також шляхом притягнення до відповідальності країни - агресора та осіб, що підтримували та підтримують Російську агресію та окупацію Російською Федерацією міста Луганськ.
Колегія суддів також погоджується з висновками місцевого суду про те, що інші вимоги заявника задоволенню не підлягають, оскільки такі вимоги не є фактами, що мають юридичне значення, та за певних умов можуть бути наслідком встановленого судом вимушеного переселення заявника з тимчасово окупованої території, тому ці вимоги не можуть бути задоволені.
Доводи апелянта в частині встановлення інших фактів, зокрема щодо неможливості ним користуватися своїм майном та здійснювати управління підприємством, а також вимушеного підкорення заявника окупаційній владі на тимчасово окупованій території щодо обмежень і заборон, повторюють доводи заяви і були предметом оцінки суду першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував, оскільки такі факти не можуть бути встановлені судом.
Інших вагомих та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376 ЦПК України могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: