Постанова
Іменем України
Єдиний унікальний номер справи 755/17235/17
Номер провадження 22-ц/824/7509/2021
Головуючий у суді першої інстанції В.П. Катющенко
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач
12 травня 2021року місто Київ
Номер справи 755/17235/17
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :
головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач),
суддів: Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І.
секретар судового засідання: Сіра Ю.М.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 16 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Катющенко В.П., в приміщенні Дніпровського районного суду м.Києва, датаскладення повного рішення 26.02.2021, -
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 , третя особа: Міністерство юстиції України, про визнання заповіту недійсним. В обґрунтування позову зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати - ОСОБА_3 , після смерті якої залишилась спадщина, до складу якої серед іншого входить квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Як єдиний спадкоємець після смерті матері, він звернувся до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де дізнався, що 06 листопада 2008 року його мати заповіла вказану квартиру сторонній особі - ОСОБА_2 . Зазначив, що з 1998 року проживав з матір'ю, ОСОБА_2 бачив лише кілька разів. У 2008 році через проблеми з документами не працював, тому у сім'ї було скрутне матеріальне становище. ОСОБА_3 сильно захворіла та терміново потребувала коштів на лікування, у зв'язку з чим зверталася до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» з проханням укласти з нею договір довічного утримання на умовах фінансового забезпечення. Однак, запропоноване щомісячне грошове забезпечення у розмірі 300 грн її не влаштувало, а тому мати позивача звернулась до відповідача за фінансовою допомогою, так як терміново потребувала великої суми коштів на лікування. ОСОБА_3 , маючи проблеми зі здоров'ям, розуміла, що невдовзі їй знадобиться допомога, яку вона розраховувала отримати від соціального працівника, але за наявності договору довічного утримання на умовах матеріального забезпечення, вона б не мала права на таку допомогу, тому склала заповіт на ім'я ОСОБА_2 як гарант виконання боргових зобов'язань перед нею. Коли у 2017 році стан матері різко погіршився, а позивач працював та не міг весь час бути з нею, ОСОБА_3 стала на облік до Територіального центру соціального обслуговування Дніпровського району та отримувала допомогу від соціального працівника. Деякий час після складання оспорюваного заповіту відповідач допомагала матері позивача фінансово, приносила продукти, а згодом зникла з їх життя, а мати забула про складений заповіт. Весь тягар утримання хворої матері, її лікування в останні роки життя та її поховання позивач взяв на себе. Відповідач звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за заповітом, але свідоцтво про право на спадщину не отримала, у спадщину не вступила, спадковим майном не користується та його не утримує. Вказане свідчить про відсутність за життя у ОСОБА_3 наміру заповідати свою квартиру стороннім особам, оскільки оскаржуваний заповіт вона склала у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем та з метою приховати договір довічного утримання, оскільки фактично між нею та відповідачем склалися відносини, що випливають з договору довічного утримання, а тому заповіт є удаваним правочином. Фактично ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, погоджуючись на передачу майна за заповітом лише за умови надання їй фінансового утримання. Вказав на те, що саме відсутність у ОСОБА_3 під час складення заповіту волевиявлення на безоплатну передачу майна є підставою для визнання такого заповіту як удаваного договору довічного утримання недійсним. З урахуванням вказаних обставин, просив суд визнати недійсним удаваний правочин - заповіт, складений 06 листопада 2008 року від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Кияницею А.Ф., та зареєстрований в реєстрі за № 12107.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 16 лютого 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, помилкову оцінку доказів зібраних по справ, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.
В обґрунтування зазначив, що суд першої інстанції невірно застосував у даних правовідносинах норми ст.203, ст.235, ст.1257 ЦК України, оскільки позивачем було доведено факт удаваності заповіту. Суд не врахував, що його мати за життя склала заповіт на ім'я відповідача як гарант виконання нею своїх боргових зобов'язань перед ОСОБА_2 . Суд першої інстанції не взяв до уваги, що договір довічного утримання не був укладений між його матір'ю та відповідачем у зв'язку із тим, що станом на 06.11.2008 не було правової можливості укласти договір довічного утримання через те, що спірна квартира була заставлена відповідачем у якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Суд не надав належну оцінку доказам, а саме: відповіді ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» № 34/1/20 від 23.04.2020, оскільки факт звернення ОСОБА_3 з питань щодо укладення договору довічного утримання напередодні складення оскаржуваного заповіту підтверджує те, що вона мала намір укласти саме договір довічного утримання. Також суд першої інстанції не взяв до уваги пояснення відповідача у тому, що вона надавала ОСОБА_3 невеликі суми коштів у розмірі 300-500 грн, приїжджала до неї у лікарню, купувала ліки, продукти харчування, засоби гігієни, що свідчить про те, що між ОСОБА_3 та відповідачем склалися відносини, що випливають із договору довічного утримання. Зокрема, судом проігнорована відповідь з Територіального центру соціального обслуговування, якою підтверджується твердження позивача щодо потреби ОСОБА_3 в майбутньому у сторонній допомозі.
Також суд залишив поза увагою те, що заповіт як угода, яка проявляє волю заповідача щодо розпорядження належним йому майном після його смерті, вимагає посвідчення дійсності волевиявлення й тотожності волі заповідача і змісту заповіту, тому закон пред'являє до заповіту підвищені вимоги в дотриманні умов його складення. Удаваність спірного заповіту доводиться спрямованістю волі як ОСОБА_3 так і ОСОБА_2 на встановлення інших цивільно - правових відносин.
Вважає, що судом першої інстанції безпідставно не було застосовано ст.8 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.2 Міжнародного пакту про громадські та політичні права 1966 року, ст.6, 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, ст.129 Конституції України, а оскаржуване рішення не відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Своїм правом на подачу відзиву відповідач та третя особа не скористалися.
У судове засідання апеляційного суду учасники справи (їх представники) не з'явилися. Відповідач ОСОБА_2 будучи належним чином повідомленою про час та дату розгляду справи, що підтверджується зворотним повідомленням про вручення поштового відправлення, причини своєї неявки суду не повідомила. Будь - яких заяв чи клопотань до апеляційного суду від неї не надходило. Представник третьої особи Міністерства юстиції України Немирівська А.Г. надіслала до суду клопотання про розгляд справи без участі представника Міністерства, у якому зазначила, що розгляд даної справи Міністерство залишає на розсуд суду.
Через відсутність у 2021 році кошторисних призначень за КЕКВ 2240 «Оплата послуг (крім комунальних)» на оплату послуг з пересилання письмової кореспонденції через відділення поштового зв'язку у належному розмірі поштова кореспонденція суду, а саме судові повістки - повідомлення про час, дату та місце розгляду справи 12.05.2021 не направлялася позивачу та його представнику на їхні поштові адреси. Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 про час та дату розгляду справи повідомлялися телефонограмою та шляхом направлення електронного відправлення на електронну адресу представника позивача ОСОБА_4 11.05.2021 від представника позивача ОСОБА_4 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із її перебуванням в іншому судовому засіданні в Шевченківському районному суді м. Києва у справі №761/24986/20, а позивач не володіє достатніми знаннями у галузі права для здійснення свого захисту у суді. Причини його неявки у клопотанні не вказані. Також у клопотанні зазначено дати у період з 17.05.2021 по 28.07.2021, у які представник позивача буде перебувати в інших судових засіданнях, що просить суд врахувати при визначенні дати судового засідання у даній справі у разі відкладення її розгляду.
Розглянувши клопотання представника позивача ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції визнав вказані в ньому причини неявки позивача та його представника до суду апеляційної інстанції неповажними, оскільки доказів на підтвердження зазначених у клопотанні причин поважності неявки до апеляційного суду представник позивача не надала у розпорядження суду апеляційної інстанції. Крім того, неявка представника позивача в судове засідання суду апеляційної інстанції не є підставою для неявки самого позивача в судове засідання, доказів поважності причин неявки позивача в судове засідання суду не надано, тому суд розцінив їх як неповажні.
Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності учасників справи (їх представників) та скласти повну постанову у визначений законом строк. Вступна та резолютивна частини постанови не виготовлялись та не проголошувались судом 12.05.2021.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2, ч.4 ст.263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч.1, ч.2 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 (у віці 80 років) померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_1 , виданим 03 лютого 2017 року Відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві, актовий запис №2213.
Позивач у справі ОСОБА_1 є сином померлої ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 03 серпня 1957 року, виданим Бюро записів актів громадського стану Залізничного району м. Києва, актовий запис №808.
ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 знята з реєстраційного обліку 28.02.2017 у зв'язку зі смертю. Зазначене підтверджується довідками №734 та №735 від 10 березня 2017 року, виданими Комунальним концерном «Центр комунального сервісу».
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на належне їй майно, зокрема на квартиру АДРЕСА_2 .
06 листопада 2008 року ОСОБА_3 було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кияницею А.Ф., зареєстрований в реєстрі за №12107, яким належну їй квартиру АДРЕСА_2 вона заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також цим заповітом ОСОБА_3 скасувала раніше складений нею заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соврас О.Ю. 16 червня 2005 року за реєстровим №3740.
Заповіт, складений ОСОБА_3 06 листопада 2008 року, зареєстрований у спадковому реєстрі за номером 45769238, що підтверджується Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі №17137623 від 06.11.2008, виданим приватним нотаріусом Кияницею А.Ф.
07 липня 2017 року ОСОБА_1 як спадкоємець за законом на майно померлої матері ОСОБА_3 звернувся до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де цього ж дня було заведено спадкову справу №424/2017 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , за номером у Спадковому реєстрі 60903067.
ОСОБА_2 як спадкоємець по заповіту на майно померлої ОСОБА_3 звернулася до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини 12 липня 2017 року.
11 серпня 2017 року Шістнадцятою київською державною нотаріальною конторою видано ОСОБА_1. свідоцтво за реєстровим №5-686 про право на спадщину, яка складається з: автомобіля - марки ЗАЗ, модель 1140, реєстраційний номер НОМЕР_3 , що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі.
26 жовтня 2017 року Шістнадцятою київською державною нотаріальною конторою видано ОСОБА_1. свідоцтво за реєстровим №5-880 про право на спадщину, яка складається з грошових вкладів з відповідною грошовою компенсацією та нарахованих на вищезазначені суми відсотків на день виплати коштів і простих іменних акцій, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі.
Звертаючись до суду із даним позовом як на підставу для визнання заповіту недійсним, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач посилався на удаваність такого правочину, який, на його думку, мав на меті передачу власником свого майна у власність відповідача з отриманням взаємної винагороди та не був вчинений безоплатно на користь ОСОБА_2 .
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість та недоведеність належними та допустимими доказами у справі заявлених ОСОБА_1 позовних вимог. Судом не було встановлено, що померла ОСОБА_3 на час складення оспорюваного заповіту мала на меті приховати договір довічного утримання.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із матеріалами справи та встановленими судом обставинами справи, з огляду на наступне.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках
Так, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Положеннями статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ст.1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України зазначено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Частиною першою статті 209 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Відповідно до положень частини третьої статті 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з істотним порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати його складання тощо.
Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні істотні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
Із матеріалів справи вбачається та було встановлено судом, що ОСОБА_3 склала заповіт від 06 листопада 2008 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кияницею А.Ф. та зареєстровано в реєстрі за №12107. За вказаним заповітом ОСОБА_3 заповіла належну їй квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Такий заповіт було виготовлено за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, підписуючи даний заповіт ОСОБА_3 зазначила в останньому, що заповіт прочитаний вголос і власноручно підписаний нею. Нотаріус роз'яснила заповідачу зміст ст.ст. 1241, 1307 ЦК України. Також вказаним заповітом ОСОБА_3 скасувала раніше складений нею заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соврас О.Ю. 16 червня 2005 року за № 3740.
Отже, оспорюваний позивачем заповіт відповідає вимогам щодо змісту, форми його складення та порядку його нотаріального посвідчення.
Згідно висновку судово-психіатричної експертизи № 316 від 06 червня 2019 року, проведеної на виконання ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 14.05.2018 Київським міським центром судово-психіатричної експертизи відносно ОСОБА_3 , остання в період підписання заповіту (06.11.2018) на будь-який психічний розлад не страждала. За своїм психічним станом ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Така експертиза була призначена судом на вимогу позивача, оскільки звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 обґрунтовував його тим, що його мати ОСОБА_3 вчинила оспорюваний заповіт у час загострення хвороби, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, та під впливом відповідача склала оспорюваний заповіт не розуміючи значення своїх дій та не могла керувати ними на момент складання заповіту. У подальшому, після отримання висновку за результатами проведення судово-психіатричної експертизи відносно ОСОБА_3 , 08.07.2020 позивачем було змінено підстави позову про визнання заповіту недійсним з того, що ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними на час складення оспорюваного заповіту на підставу оскарження заповіту, оскільки ОСОБА_3 склала його з метою приховати договір довічного утримання, а тому заповіт є удаваним правочином.
Наведене дає суду підстави вважати, що ОСОБА_1 всіляко не погоджується із складним його матір'ю на ім'я відповідача заповіту, а тому отримавши висновок експерта про те, що ОСОБА_3 не страждала на будь-який психічний розлад та за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними підписуючи оскаржуваний заповіт, що слугувало б одним з доказів який би надавав підстави суду для відмови у задоволенні позову з підстав заявлених позивачем, ОСОБА_1 змінює підстави позову (скориставшись зміною складу суду, який розпочав розгляд справи спочатку), посилаючись вже на удаваність такого правочину.
Так, статтею 1233 ЦК України визначено, що заповіт є особистим розпорядженням особи на випадок своєї смерті.
Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Відповідно до статей 744, 749 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання потребує волевиявлення обох сторін та обов'язкової його нотаріальної форми посвідчення (стаття 745 ЦК України). Також договір довічного утримання, за яким передається у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.
Положеннями статті 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Отже, за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Зі змісту заповіту вбачається, що ОСОБА_3 заповіла належну їй на праві власності квартиру на користь ОСОБА_2 безоплатно.
Належних доказів передачі ОСОБА_3 майна за заповітом ОСОБА_2 лише за умови надання їй довічного догляду та утримання матеріали справи не містять. Також не доведено позивачем виникнення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відносин з приводу утримання, оскільки склавши заповіт щодо нерухомого майна ОСОБА_3 усвідомлювала свої дії, що підтверджується висновком експерта. Нотаріусом було роз'яснено заповідачу вимоги ст.ст.1241, 1307 ЦК України, прочитано заповіт вголос.
Та обставина, що відповідач періодично допомагала ОСОБА_3 матеріально та доглядала її в лікарні, не свідчить, що між ОСОБА_3 існувала попередня домовленість з ОСОБА_2 , якій вона заповіла свою квартиру, про фактичне укладення померлою договору довічного утримання.
Звернення ОСОБА_3 до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» з питань щодо укладення договору довічного утримання напередодні складення оскаржуваного заповіту та до Територіального центру соціального обслуговування не свідчить про те, що складаючи заповіт на ім'я відповідача ОСОБА_3 вона мала намір укласти з ОСОБА_2 саме договір довічного утримання. Навпаки, звернувши до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» ОСОБА_3 договору довічного утримання не уклала, оскільки не погоджувалася із істотними умовами такого правочину.
Колегія суддів зауважує, що заповіт вчиняється безоплатно на користь певної особи, а правовою метою договору довічного утримання є передача власником свого майна у власність іншої особи з отриманням взаємної винагороди.
Твердження позивача про те, що його мати погоджувалася на передачу майна за заповітом лише за умови надання їй довічного догляду та утримання є лише його припущеннями, які не підтверджені належними та допустимими доказами у справі та загалом зводяться до незгоди позивача із складеним його матір'ю заповіту на ім'я відповідача.
Так, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Доказів відсутності у ОСОБА_3 під час укладення заповіту волевиявлення на безоплатну передачу майна ОСОБА_2 матеріали справи не містять. Таких доказів не було надано стороною позивача у розпорядження апеляційного суду. Отже, у суду були відсутні підстави для визнання заповіту недійсним як удаваного договору довічного утримання на підставі ст.ст.203, 235 ЦК України, а тому суд першої інстанції з метою недопущення порушення прав відповідача та дотримання волевиявлення померлої ОСОБА_3 , дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оскаржуваного заповіту недійсним як удаваного правочину.
З урахуванням наведеного, встановивши, що заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку складення, особу заповідача встановлено за паспортом із зазначенням у заповіті реєстраційного номеру облікової картки платника податків, підписаний особисто заповідачем, зазначено місце складення заповіту, вказано дату й місце його посвідчення, він посвідчений уповноваженою на те особою, яка перевірила дієздатність заповідача і з'ясувала її дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок смерті, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено наявності підстав, які б мали наслідком недійсність заповіту, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов'язком. Особистий підпис ОСОБА_3 у заповіті свідчить про вільне волевиявлення заповідача, й обставини, які вплинули на волевиявлення заповідача, судом не встановлені. Змінюючи підстави для визнання оспорюваного заповіту недійсним позивач фактично висловлює свою незгоду із таким правочином, що є його власною думкую, яка не підтверджується належними та допустимими доказами у справі.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Суд навів у рішенні мотиви з яких не вбачав підстав для задоволення позову. Під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставини справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у скарзі, апеляційний суд не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись ст. ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд -
Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 16 лютого 2021 року залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 12 травня 2021 року.
Судді:
Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус
О.І. Шкоріна