Справа № 240/17599/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Лавренчук О.В.
Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.
28 квітня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гонтарука В. М.
суддів: Залімського І. Г. Курка О. П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної установи "Житомирська установа виконання покарань (№8)" на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Житомирська установа виконання покарань (№8)" про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
в жовтні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до Державної установи "Житомирська установа виконання покарань (№8)", в якому просив суд:
- визнати протиправними дії Державної установи «Житомирська установа виконання покарань (№8)» щодо відмови у нарахуванні та виплаті середнього заробітку (грошового забезпечення) ОСОБА_1 , відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України з дати призову на строкову військову службу, а саме з 28 листопада 2019 року;
- зобов'язати Державну установу «Житомирська установа виконання покарань (№8)» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати призову на строкову військову службу, а саме з 28 листопада 2019 року.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
11 березня 2021 року до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів.
Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 24 березня 2021 року, з урахуванням ст. 311 КАС України, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що наказом Державної установи "Житомирська установа виконання покарань (№8)" №190 від 21.12.2018 призначено ОСОБА_1 , молодшим інспектором 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи "Житомирська установа виконання покарань (№8)".
Наказом №175к-19 від 20.12.2019 (по особовому складу), керуючись частиною 3 статті 119 Кодексу законів про працю України, Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" молодшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони увільнено від служби з 20 грудня 2019 року у зв'язку із призовом на строкову військову службу із збереженням місця служби, посади та без збереження грошового забезпечення на період проходження строкової військової служби.
Листом №15/19-20/С-16 від 03.03.2020 Державна установа "Житомирська установа виконання покарань (№8)" повідомила ОСОБА_1 про наступне: "згідно роз'яснення Верховного Суду України від 23.02.1998 №1-4/83 військовослужбовці військових формувань, особовий склад правоохоронних органів, яким присвоєно військові (спеціальні) звання, не перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями, а проходять службу і отримують грошове забезпечення, а не заробітну плату, у зв'язку з чим їх правовий і соціальний статус регулюється окремим законодавством про ці органи, а не нормами цивільного законодавства. Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.11.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про оплату праці не по поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб.. Таким чином, відсутні правові підстави щодо виплати Вам середньої заробітної плати."
Крім того, позивач звернувся до Міністерства юстиції України.
Листом №14512/С-8076/16.3.2 від 26.03.2020 Міністерство юстиції України повідомило позивача про те, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством, норми трудового законодавства не поширюються на вказану категорію осіб.
Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року № 2713-IV (далі - Закон № 2713-IV), правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.
Статтею 14 Закону № 2713-IV визначено, що до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).
Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Частиною 8 статті 14 Закону № 2713-IV встановлено, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Відповідно до ч.2 ст. 21 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», громадяни України для виконання обов'язків, пов'язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов'язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров'я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.
В свою чергу, частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
Статтею 119 Кодексу законів про працю України закріплені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків.
Відповідно до частин 1-3 та 5 зазначеної статті, на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.
Враховуючи зазначені норми матеріального права, апеляційний суд зазначає, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову/прийняття на військову службу.
Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких збереглося місце роботи такої особи.
Відповідно до матеріалів справи позивач на час призову на строкову військову службу позивач проходив службу в Державній установі «Житомирська установа виконання покарань (8)» на посаді молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони.
Зазначені обставини свідчать про те, що з часу призову на військову службу на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею 39 Закону №2232-XII та статтею 119 КЗпП України, зокрема щодо збереження за ним середнього заробітку в установі.
Оскільки відповідач свій обов'язок не виконував, виплату середнього заробітку своєму працівнику не здійснював, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відмова відповідача у виплаті позивачу середнього заробітку свідчить про протиправність дій суб'єкта владних повноважень.
Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи апелянта про те, що на позивача не розповсюджуються гарантії, закріплені в ст. 119 КЗпП України, оскільки обов'язок щодо забезпечення збереження місця роботи, посади і середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, покладений без виключення на всі підприємства, установи та організації, незалежно від підпорядкування та форми власності.
Не передбачають норми чинного законодавства можливості звільнення підприємств, установ та організацій від забезпечення гарантій працівника щодо збереження середнього заробітку в разі відсутності фінансування.
Також апеляційний суд вважає правильним застосування судом першої інстанції правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 19.11.2019 по справі №812/452/17 (ЄДРСР №85742743), від 12.12.2018 по справі № 818/437/17 (ЄДРСР №78528642) та багатьох інших, відповідно до якої особливий період в Україні, розпочався з виданням 18 березня 2014 року виконуючим обов'язки Президента України Указу «Про часткову мобілізацію». Проте як, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся. Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих обґрунтувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції.
Таким чином, з огляду на викладені вище обставини, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до вимог ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача колегією суддів не встановлено.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Державної установи "Житомирська установа виконання покарань (№8)" залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Гонтарук В. М.
Судді Залімський І. Г. Курко О. П.