справа № 760/13096/19
провадження № 22-ц/824/6890/2021
головуючий у суді І інстанції Кушнір С.І.
20 квітня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
У травні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому просила визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Також просила стягнути з відповідача суму сплаченого судового збору у розмірі 768,40 грн.
В обґрунтування позовних вимог, вказувала, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору дарування квартири від 24 травня 2011 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори Артеменко О.А., зареєстрованого в реєстрі за № 3-1084.
У спірній квартирі з 09 липня 1988 року зареєстрований та проживає її колишній чоловік - відповідач ОСОБА_2 , шлюб з яким було розірвано у 2007 році.
Позивач посилалась на те, що з 24 травня 2011 року, після набуття позивачем права власності на спірну квартиру, відповідач втратив право користування житловим приміщенням, оскільки: до складу співвласників квартири не належить; до складу членів сім'ї власника не належить (шлюб між ними розірвано до придбання квартири); ніяких договорів із власником квартири не укладав; користувався квартирою та був зареєстрований в квартирі як член сім'ї колишнього власника квартири (син колишнього власника квартири).
При цьому, втративши право користування квартирою, відповідач продовжує фактично користуватися житлом, з реєстрації місця проживання добровільно знятися відмовляється, житлово-комунальні послуги не сплачує.
Така поведінка відповідача порушує права позивача, як нового власника квартири, вільно розпоряджатися нею, в повній мірі реалізувати своє право власності і розпорядитись житлом відповідно до норм чинного житлового та цивільного законодавства.
На підставі викладеного, позивач звернулася до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів, в якому просила суд визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування зазначеним житловим приміщенням.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 09 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із указаним рішенням суду представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Богомаз А.П. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
Зазначає, що відповідач був забезпечений приватним житлом після реєстрації місця проживання, про що містяться докази в матеріалах справи, а саме: довідка і штамп у паспорті.
Також зазначає, що 21 серпня 2008 року відповідач добровільно, в результаті договору дарування, втратив всі права щодо квартири (подарував свою частку у квартирі), а те що він не знявся з реєстрації як раз і є предметом даної цивільної справи.
Вказує, що відповідача ніхто не примушував відчужувати власне приватне житло, а отже, висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не має іншого постійного житла є неправильним.
Вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки у відповідача жодних прав на користування квартирою немає (ні права власності, ні інших речових прав похідних від права власності).
Наголошує на тому, що на момент набуття права власності позивачем (24 травня 2011 року), відповідач зі складу співвласників квартири вийшов після відчуження квартири (21 серпня 2008 року). До складу членів сім'ї не належав, оскільки шлюб між сторонами розірвано 21 грудня 2007 року.
Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
У судовому засіданні представник позивача Богомаз А.П. просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Інші учасники справи (їх представники) у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явились, були належним чином повідомленні про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну адресу.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, що не з'явились.
Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції прийняв до уваги тривале проживання відповідача в квартирі за згоди попереднього власника, те, що відповідач не має іншого постійного житла, а тому задоволення вимог позивача призведе до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача. Тривалий час проживання відповідача у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції.
Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, однак вважає за належне змінити рішення в частині мотивів відмови у позові з огляду на наступне.
Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 листопада 1993 року.
Шлюб між сторонами розірвано на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2007 року.
Позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування квартири від 24 травня 2011 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори Артеменко О.А., зареєстрованого в реєстрі за №3-1084.
Право власності позивача зареєстровано в КП КМБТІ 08 червня 2011 року, реєстраційний номер: 33719140, що підтверджується Витягом про державну реєстрацію прав №30230198 від 08 червня 2011 року та даними інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №212943310 від 18 червня 2020 року.
Згідно договору дарування квартири від 24 травня 2011 року, ОСОБА_4 (Дарувальник) передав у власність (подарував), а ОСОБА_1 (Обдаровувана) прийняла у власність (в дар) квартиру АДРЕСА_1 .
Вбачається, що вказана квартира належала ОСОБА_4 : 1/2 частина на підставі договору дарування 1/2 частини квартири, посвідченого Войстрік О.В., державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори 21 серпня 2008 року за реєстровим № 7-1260, зареєстрованого в КМ БТІ 09 вересня 2008 року і записаного у реєстрову книгу № д. 362-90 за реєстровим № 3139 та зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23 травня 2011 року за №33719140, 1/6 частина на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Чіріч О.А. , державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори 25 вересня 2004 року за реєстровим № 2-2552, зареєстрованого в КМ БТІ 27 січня 2005 року і записаного у реєстрову книгу № 362-84 за реєстровим № 3139 та зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23 травня 2011 року за №33719140, та 1/3 частина на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житла Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації 16 липня 2003 року, згідно з розпорядженням (наказом) від 16 липня 2003 року №29724, зареєстрованого в КМ БТІ 11 серпня 2003 року і записаного у реєстрову книгу за №3139 та зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23 травня 2011 року за № 33719140 (п. 2 договору дарування).
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи №3167157 від 10 травня 2019 року, відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , - з 09 липня 1988 року по теперішній час.
Як убачається із позовної заяви, позивач просила визнати відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з даним позовом позивач указує на наявність у сторони позивача права власності на спірне майно, належність цього майна попередньому власнику, який був вселений у спірне майно та зареєстрований саме як попередній власник, проте на час звернення до суду з цим позовом право власності відповідачу на квартиру не належить.
У той же час вимоги позову заявлені саме про визнання відповідача таким, що втратив право використання спірного майна для проживання.
Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є спеціальною правовою конструкцією, яка врегламентована відповідними спеціальними нормами: ст. 405 ЦК України та ст. 71, 72 ЖК Української РСР.
Статтею 405 ЦКУ передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності.
Відповідно до ст. 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, передбачених указаною статтею.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку, що передбачено ст. 72 указаного Кодексу.
Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №209/2642/18 за аналогічних підстав, вказавши на підстави втрати права користування житловим приміщенням.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Тобто, підстави для визнання особи такою, що втратила право користування житлом передбачені саме положеннями статей 405 ЦК України та 71,72 ЖК Української РСР. Саме ці норми є спеціальними для вирішення указаних правовідносин, оскільки інші норми наведених кодексів не регулюють правовідносини щодо визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
При цьому, матеріалами справи не встановлено обставин, які є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування внаслідок відсутності без поважних причин понад встановлені указаними нормами строки у жилому приміщенні.
Апеляційний суд зважає на те, що право власності є непорушне та власник має право вимагати захисту свого порушеного права, зокрема усунення перешкод шляхом звернення з негаторним позовом. Проте позивачем заявлено вимогу, що не може бути співставлена з тими обставинами, якими вона обґрунтовує свої вимоги.
Стороною позивача у судовому засіданні були надані пояснення, які свідчать про підтвердження та наполягання саме на указаних вимогах про визнання відповідача таким, що втратив права користування спірним житлом, обґрунтовуючи ці вимоги безпосередньо обставинами, які не можуть бути підставою для задоволення цих вимог.
Так, втративши право власності на квартиру, відповідач продовжує фактично користуватися житлом та вчиняти добровільно дії щодо припинення реєстрації місця проживання у спірному приміщенні відмовляється.Отже, встановлені у цій справі обставини свідчать, що відповідач постійно проживає у спірному приміщенні та будь-які обставини, що свідчать про втрату його інтересу до цього житла не встановлені.
Разом з тим, негаторні вимоги у цьому спорі не заявлені, а підставою для задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є встановлення обставин непроживання особи у спірному приміщенні та втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У статті 15 ЦК України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
У статті 16 ЦК України зазначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Отже, позивач самостійно обрала спосіб захисту своїх прав, який має доводитись обставинами, які у цьому спорі не встановлені.
Тому, ухвалюючи рішення суд першої інстанції не встановив факт порушення особистих прав позивача, які підлягають захисту в судовому порядку в обраний нею спосіб.
Оскільки суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак з підстав, які колегія апеляційного суду вважає помилковими, оскаржуване рішення підлягає зміні в частині мотивів для відмови у задоволенні позову відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 375, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 09 лютого 2021 року змінити в частині мотивів для відмови у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 23 квітня 2021 року.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба