Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
20 квітня 2021 р. № 520/19294/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Заічко О.В., розглянувши у порядку спрощеного провадження в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом в якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27.11.2020 року №429-20; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 27.11.2020р. №429-20 є протиправним та таким, що порушує права, свободи та законні інтереси позивача, і підлягає скасуванню.
По справі було відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому ст. 257 КАС України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов, а також всі письмові та електронні докази.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження була надіслана відповідачу та отримана ним.
Відповідач надав відзив на позов, в якому заперечував проти позову, просив у задоволенні заявлених вимог відмовити з огляду того, що відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тому рішенням ДМС України 27.11.2020 року №429-20 відмовлено громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вказує, що відповідачем разом з відзивом на позов, надано до суду копії особової справи № 2019 КН 0011 громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з чим, підстави для витребування доказів, а саме матеріалів особової справи позивача, відсутні.
В свою чергу, позивач у відповіді на відзив, заперечував проти викладених доводів відповідача у відзиві, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Відповідно до ст. 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється згідно до вимог ст. 229 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , громадянин Сірійської Арабської Республіки, 29.08.2016 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16.09.2016 в Управлінні позивач отримав повідомлення №72 від 16.09.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ №152 від 16.09.2016.
Не погоджуючись з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області, позивач направив скаргу до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.04.2017 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №22 від 18.04.2017, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 07 квітня 2017 року №25-17 про відхилення скарги позивача на рішення Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З метою оскарження цього рішення, позивач звернувся з позовом до Харківського окружного адміністративного суду.
Постановою Харківського окружного адміністративного від 15.06.2017 по справі №820/1687/17 (набрала законної сили) задоволено адміністративний позов громадянина Сирії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 07.04.2017 №25-17 та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 16.09.2016 №152, зобов'язано ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
29.05.2018 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 29.05.2018 №30 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону, відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 18.05.2018 № 163-18.
За наслідками судового оскарження такого рішення 21.08.2018 рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі № 820/4352/18 (набрало законної сили) позивачу відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України.
31.01.2019 позивач повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20.02.2019 позивач отримав повідомлення №13 від 20.02.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У повідомленні зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ №56 від 20.02.2019.
Не погоджуючись з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області, позивач направив скаргу до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16.07.2019 позивач отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №74 від 16.07.2019, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 08.07.2019 №111-19 про відхилення скарги на наказ ГУ ДМС України у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 08.07.2019 №111-19 та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 20.02.2019 № 56 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
17.09.2019 року рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі №520/7084/19 позивачу відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України. ГУ ДМС України.
Другий апеляційний адміністративний суд рішенням від 19.12.2019 року скасував рішення Харківського окружного адміністративного суду від 17.09.2019 по справі № 520/7084/19 та прийняв нову постанову, якою позовні вимоги позивача до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу, рішення та зобов'язання вчинити певні дії задовольнив частково. Суд скасував рішення ДМС України № 111-19 від 08.07.2019 року, наказ ГУ ДМС України в Харківській області № 56 від 20.02.2019 року та зобов'язав ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
27.12.2020 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 17.12.2020 року №112 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 27.11.2020 року №429-20.
Прийняте відповідачем оскаржуване рішення від 27.11.2020 року № 429-20 і стало підставою для звернення позивача за захистом до Харківського окружного адміністративного суду з даною позовною заявою.
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд врахував наступні обставини справи та норми чинного законодавства.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч. 6 статті 5 Закону № 3671-VI).
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Так, частиною 7 статті 7 Закону №3671 передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
У відповідності до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Як зазначено в п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року №3", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 вказаної Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Вході розгляду справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Також, слід зазначити, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Водночас, таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, на виконання постанови ДААС від 19.12.2019 року у справі №520/7084/19 та на підставі частини восьмої ст.12 Закону, Головним управлінням підготовлено наказ від 31.07.2020 року №189 про повторний розгляд заяви та оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У заяві-анкеті позивача від 31.01.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник зазначає, що на даний момент, в країні його походження - Сірійської Арабської Республіки, існує загроза його життю через війну.
Крім того, в своїй заяві-анкеті заявник вказує, що при поверненні до країни його громадянської належності, а саме в місцевість в якій він проживає - Хасеке , де діє «Режим президента Башара Асада», а також «Робоча партія Курдистана», може бути примусово задіяний в конфлікт у складі однієї із груп.
Під час проведеної співбесіди заявник вказав, що в Сирії обов'язкова служба в армії, та при в'їзді в країну його можуть відразу забрати для проходження військової служби.
Суд відмічає, що згідно пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.
Водночас, суд відмічає, в позовній заяві, позивач вказує, що вже неодноразово звертався до органів державної міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в тому числі в 2016 році, за кінцевим результатом розгляду якої, рішенням Державної міграційної служби України від 18.05.2018р. № 163-18 відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасовою захисту» позивачу було повторно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.08.2018 року, залишеного без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду мою апеляційну скаргу на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.09.2018 року по справі №820/4352/18 позивачу відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України.
При отриманні від органів державної міграційної служби відмови, зазначені рішення та дії посадових осіб таких органів позивачем оскаржувались та були предметами спору в судовому порядку. Проте, за результатами таких оскаржень судовими рішеннями дії та рішення органів державної міграційної служби визнано правомірними.
Крім того, відомості додані позивачем до заяви по країні його громадської приналежності не містять доказів про існування загрози особисто для заявника в країні його походження.
Виходячи з заявлених побоювань заявника, які викладені в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.01.2019 року, протоколу співбесіди № 2019КН0011 від 22.10.2020 року, на виконання постанови ДААС від 19.12.2019 року у справі №520/7084/19, заявник виявив побоювання повернення до країни походження, через ситуацію, яка склалася після його виїзду з країни громадянської належності у зв'язку з розгортанням конфлікту та побоювань бути призваним до служби в армії.
Суд відхиляє посилання позивача викладені в позові та відповіді на відзив, що для нього може існувати реальний ризик порушення ст. 2, 3 Конвенції у разі повернення його до країни походження, оскільки вони є припущеннями, а заявник не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо, не повідомив і не надав жодних фактів чи документів, які б свідчили про його переслідування або загрозу переслідування в країні громадянської належності за ознаками, викладеними у пункті 1 частини першої статті 1 Закону.
Таких доказів до матеріалів справи не надано.
Водночас, повідомлені побоювання повернення до країни його походження (пункт 3 цього Висновку), не дають підстав визначити заявника біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених у Законі (пункт 1 частини 1 статті 1).
Позивачем не наведено фактів, які б беззаперечно свідчили про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року, та не надано документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, передбачені положеннями пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.
Крім того, суд зазначає, що матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженців 1951 року.
Також, ознак того, що позивач міг бути причетним до подій, які могли підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року не виявлено.
З огляду на викладене, судом встановлено, що позивачем не надано достовірних доказів в підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або членів його родини, як того вимагає частина 7 статті 7 Закону №3671.
Таким чином, доводи позивача про те, що рішення Державної міграційної служби України від 27.11.2020 року № 429-20 прийнято з порушенням вимог законодавства, є необґрунтованими.
Суд, вирішуючи спір, застосовуючи ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, врахував висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 року по справі № 820/4710/17.
За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, відповідачем прийнято законне та обґрунтоване рішення, яке узгоджуються з вимогами частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат здійснюється в порядку ст. 139 КАС України.
Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його складання у повному обсязі шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.
Повний текст рішення складено 20 квітня 2021 року.
Суддя Заічко О.В.