15 квітня 2021 року
м. Рівне
Справа № 569/11838/19
Провадження № 22-ц/4815/366/21
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.
суддів: Ковальчук Н.М.,Шимківа С.С.,
секретар судового засідання : Ковальчук Л.В.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянула в порядку письмового провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 грудня 2020 року, ухваленого в складі судді Харечко С.П., повний текст рішення виготовлено 14.12.2020 року, у справі № 569/11838/19
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання права приватної власності.
Позов мотивований тим, що 17 листопада 2006 року між ним та ОСОБА_2 , було укладено шлюб, який в подальшому розірвано рішенням Рівненського міського суду від 17 вересня 2013 року. Вказує, що за час шлюбу ними було набуто квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу. Вартість квартири за договором становить 327 100 грн. Для купівлі квартири сторонами було використано власні кошти та кредитні кошти у сумі 150000грн.
Фактично кредит як під час шлюбу, так і після нього він сплачував самостійно, оскільки мав стабільний дохід, адже отримував заробітну плату. Вказує, що його колишня дружина ОСОБА_2 ніде не працювала та доходів не мала. Після розірвання шлюбу жодних коштів на погашення кредиту на квартиру його колишня дружина не сплачувала, а ним було сплачено 136092,37 грн. основного боргу, відсотків та пені, що підтверджується відповідними квитанціями. Крім того, вказує, що за період шлюбу ними було набуте інше рухоме майно, яке він просить суд поділити відповідно до прохальної частини позову.
Просив суд про задоволення позову.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання права приватної власності - задоволено частково.
В порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частину двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,4 кв.м., житловою 31,3 кв.м.
В порядку поділу майна визнано за ОСОБА_2 , право власності на 1/2 частину двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,4 кв.м., житловою 31,3 кв.м.
Виділено ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності наступне майно: картина з кіньми, диван розкладний, шафа-купе, холодильник , газова плита, пральна машина, кухонні меблі (вбудовані), стіл - барна стійка, стільці барні 2 шт., мікрохвильова піч, сейф, телевізор.
Виділено відповідачу ОСОБА_3 зі спільної сумісної власності наступне майно: диван кутовий, стінка меблева, картини триптих (масло), пилосмок, парова швабра, комод, туалетний столик з дзеркалом, парова праска, праска, дошка для прасування, набір скляного посуду з позолотою, тостер +кавоварка +чайник (3 в 1), набір каструль з чайником, професійна швейна машинка, оверлок, бурштинова картина, штори та тюлі для вікон, підставка для вазонів, прихожа.
Вирішено питання про судовий збір.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким в задовольнити його вимоги.
Вказує, що суд не врахував, що після розірвання шлюбу відповідач кошти на погашення кредиту не вносила, а ним одноособово за цей період було сплачено 95052,45 грн. на погашення основного боргу за кредитом. Вважає, що частка у майні яка придбана за ці кошти є виключно його особистою приватною власністю та становить 1/3 частини квартири, решта 2/3 частини належить на праві спільної сумісної власності подружжя та належить сторонам у рівних частинах.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вважає, що рішення суду законним та обґрунтованим, просить залишити його без зміни, а скаргу без задоволення.
Рішення в частині розподілу рухомого майна не оскаржується, а тому апеляційним судом не переглядається.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення в повній мірі відповідає.
Установлено, що 17 листопада 2006 року, у відділі РАЦС Рівненського міського управління юстиції, актовий запис № 2127 було укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який в подальшому розірвано рішенням Рівненського міського суду від 17 вересня 2013 року.
На підставі договору купівлі-продажу від 22.10.2010 року сторони була придбали квартиру за адресою АДРЕСА_1 , за 327100.00 гривень Договір зареєстрований серія та номер: 2847 від 22.10.2010 року, приватним нотаріусом Піддубною Л.П. , на власника - ОСОБА_2 .
22.10.2010 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Державний ощадний банк України» було укладено договір про іпотечний кредит № 112, відповідно до якого було надано 150000.00грн. терміном на 95 місяців на придбання двокімнатної квартири, загальною площею 44,4 кв.м. житловою 31,3 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . Останній платіж по вищевказаному іпотечному договору повинен був бути здійснений не пізніше 21.09.2018р.?
22.10.2010 року між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки по зобов'язаннях ОСОБА_2 за договором про іпотечний кредит від 22.10.2010р. № 112.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норму статті 60 СК України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17.
Разом з тим аналіз статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого ними у період шлюбу.
Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Відповідно до частини другої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Згідно з частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
З матеріалів справи вбачається, що кредитні кошти отримані ОСОБА_2 за іпотечним договором від 22.10.2010 року були використані на придбання спірної квартири, оскільки майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Таким чином, слід дійти висновку, про те, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, так як придбана ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 за час шлюбу, а оскільки презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя останнім не спростована, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 по 1/2 частині за кожним.
Аргументи ОСОБА_1 про те, що він здійснював погашення більшої частки кредиту, є безпідставними, оскільки здійснення погашення кредиту, який був використаний в інтересах сім'ї, є спільним обов'язком подружжя.
Тільки за наявності непогашеного зобов'язання за кредитним зобов'язанням, таке має бути враховано при поділі майна подружжя, оскільки у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержану за рахунок останніх квартиру, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.
Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, постанові Верховного Суду від 18.11.2020 року у справі №344/3574/17.
Крім того, позивач не позбавлений можливості, за наявності правових підстав, ставити питання щодо повернення за рахунок відповідача половини сплачених ним після розірвання шлюбу коштів в рахунок погашення кредиту, як солідарного боржника.
Таким чином, доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду не впливають, оскільки спростовуються встановленими обставинами справи. Інші доводи апеляційної скарги фактично стосуються переоцінки доказів та встановлених на їх підставі обставин справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 грудня 2020року залишити без зміни.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений 15 квітня 2021 року.
Головуючий :
Судді :