ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
місто Київ
12 год. 29 хв.
02.07.2009 р. № 3/674
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Блажівської Н. Є., суддів Григоровича П. О. та Смолія І. В., при секретарі судового засідання Миколаєнко І. О. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
За позовом Громадянина Іраку ОСОБА_1
доДержавного комітету України у справах національностей та релігій
проскасування рішення та зобов'язання вчинити дії
У судовому засіданні 2 липня 2009 року відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину Постанови.
Громадянин Іраку ОСОБА_1 (надалі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Державного комітету України у справах національностей та релігій (надалі -Відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 778-08 від 23 жовтня 2008 року та зобов'язання переглянути справу у відповідності з процедурою передбаченою законом.
Позовні вимоги мотивовані тим, що, на думку Позивача, спірне рішення про відмову в наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Представником Позивача також зазначено, що ОСОБА_1 був змушений залишити територію Іраку через свою співпрацю з силами коаліції і для нього було небезпечним залишатись в своїй країні, так як його життя і здоров'я були під загрозою.
Представник Відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у їх задоволенні. Представник Державного комітету України у справах національностей та релігій зазначив, що фактів інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами Позивача виявлено не було. Жодних обґрунтованих фактів переслідувань або загрози переслідувань на свою адресу заявник не навів. Заходи адміністративного впливу до заявника не застосовувались.
Розглянувши подані документи і матеріали та заслухавши пояснення Позивача, його представника та представника Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим кодексом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні тим самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.
Громадянин Іраку ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю араб, за віросповіданням -суніт. Виїхав з Іраку 10 жовтня 2006 року легально, на підставі візи. Спочатку виїхав до Сирії автомобільним транспортом, пробувши там 3 дні, після чого, вилетів літаком до Борисполя.
25 квітня 2007 року Позивач звернувся із заявою про надання статусу біженця до Управління міграційної служби в місті Києві. В заяві, ОСОБА_1 зазначив, що після американського вторгнення він співпрацював з американською армією у декількох медичних та військових установах, після чого отримав телефонні погрози з вимогою припинити співпрацю з американцями. Побоюючись за своє життя вирішив покинути країну постійного місця проживання виїхавши до Сирії, а потім одразу на Україну.
На співбесіді 8 травня 2007 року заявник зазначив, що на Батьківщині йому загрожує небезпека, оскільки після падіння режиму Саддама Хусейна життя Позивача стало неможливим через переслідування з боку повстанців через співпрацю з американцями. Зокрема вказав, що йому неодноразово погрожували повстанці і вимагали, щоб він покинув шиїтський район.
17 травня 2007 року Управлінням міграційної служби в місті Києві було складено висновок про доцільність відмови в наданні статусу біженця громадянину Іраку ОСОБА_1.
Рішенням Державного комітету у справах національностей та релігій № 193 від 28 листопада 2007 року було рекомендовано Управлінню міграційної служби у місті Києві скасувати рішення про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця та доручено прийняти рішення про оформлення документів громадянину Іраку ОСОБА_1 для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
На співбесіді 14 травня 2008 року заявник зазначив, що працював на американську армію в Іраку. Вказав, що мав ідентифікаційну картку, в якій було зазначено, що він працював на американських військових компаніях в компанії Sam Group. Co., після чого від місцевих повстанців йому почали надходити листи з погрозами.
25 липня 2008 року Управлінням міграційної служби в місті Києві було складено висновок про доцільність відмови в наданні статусу біженця громадянину Іраку ОСОБА_1.
23 жовтня 2008 року Державним комітетом України у справах національностей та релігій було прийнято рішення № 778-08 про відмову в наданні статусу біженця громадянину Іраку ОСОБА_1.
Відмова Відповідача мотивована відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Водночас, як зазначено у висновку провідного спеціаліста відділу у справах біженців Тяпкіна А. Б. щодо відмови у наданні статусу біженця, заявник повідомив, що співпрацював з американською армією у декількох медичних і військових установах. Через деякий час він почав отримувати телефонні погрози з вимогою залишити співпрацю з американцями.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України «Про біженців»біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 6 Закону України «Про біженців» до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено:
- прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;
- розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.
До компетенції органів міграційної служби статтею 7 зазначеного Закону віднесено, повноваження, зокрема щодо:
- прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом;
- прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця;
- розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;
- перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону України «Про біженців»орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до абзацу 6 статті 12 Закону України «Про біженців»рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У відповідності до статті 13 Закону України «Про біженців»у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як підтверджується матеріалами справи Позивача, він зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що після американського вторгнення він співпрацював з американською армією у декількох медичних та військових установах, після чого отримав телефонні погрози з вимогою припинити співпрацю з американцями. Побоюючись за своє життя вирішив покинути країну постійного місця проживання виїхавши до Сирії, а потім одразу на Україну.
«Побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Згідно із доповіддю Amnesty International стосовно ситуації в Іраку за 2008 рік зазначено, що багато мирних громадян загинуло в результаті підривання вибухових пристроїв, скоєних угрупованнями, які виступали проти іракського уряду і Багатонаціональних сил під командуванням США. Інші стали жертвами міжконфесійного конфлікту між озброєними формуваннями шиїтів і сунітів. Сотні людей було викрадено, піддані катуванням і вбиті; їх тіла потім викидали прямо на вулицях або їхні родичі знаходили їх у моргах.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування»є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Виходячи з наведеного вище, Суд встановив, що заява Позивача не є очевидно необґрунтованою.
Суд також звертає увагу на те, що необгрунтованим є вимагати документи, які доводять переслідування з боку влади від особи, яка переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому відмова суб'єкта владних повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт переслідування за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнані обгрунтованими.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: …3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суд вважає, що для цього Відповідач повинен ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі.
Суд звертає увагу сторін на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Враховуючи вищенаведене, Суд, прийшов до висновку, що Відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним Рішення № 778-08 від 23 жовтня 2008 року.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Положенням частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 7, 8, 9, 17, 94, 99, 100, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 778-08 від 23 жовтня 2008 року.
3. Зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій повторно розглянути питання щодо надання статусу біженця громадянину Іраку ОСОБА_1 відповідно до вимог чинного законодавства України.
4. Повернути громадянину Іраку ОСОБА_1 з Державного бюджету України 3 грн. 40 коп., сплаченого судового збору.
Постанова відповідно до частини 1 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Головуюча суддя Н. Є. Блажівська
Судді І. В. Смолій
П. О. Григорович