ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
13 квітня 2021 року м. Київ № 640/9935/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді головуючого судді Балась Т.П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування наказу №58 від 03.04.2018,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 25.05.2020 (а.с.23-29) просить суд:
- визнати протиправним та скасувати п. 2 ( п.п. 2.1., 2.2., 2.3.) наказу Державної міграційної служби України "Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання" № 58 від 03 квітня 2018 року, що стосується громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначила, що не погоджується з наказом в повному обсязі та вважає його таким, що прийнятий з грубим порушенням законодавства України, в тому числі, Конституції України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.05.2020 суддею Васильченко І.П відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд вказаної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; залучено в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Васильченко І.П, розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.10.2020 призначений повторний автоматизований розподіл справи.
За результатами повторного автоматизованого розподілу справу №640/9935/20 передано на розгляд судді Балась Т.П.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.11.2020 суддею Балась Т.П. прийнято до провадження адміністративну справу 640/9935/20.
10.06.2020 представником ДМС України подано відзив на позовну заяву, у якому останній стверджує про правомірність прийнятого ним рішення та просить суд відмовити в задоволенні адміністративного позову. Так, зокрема, відповідач вказує, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання прийняте з порушенням вимог закону та підлягає скасуванню відповідно до вимог п. 2.9 розд. II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2014 за № 1335/23867 (зі змінами) наказом Голови ДМС: «посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС визнаються недійсними та підлягають вилученню».
Щодо заявленого представником відповідача клопотання, викладеного у прохальній частині відзиву від 10.06.2020, про здійснення розгляду справи за участю представника відповідача суд зазначає наступне.
Так, відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Таким чином, з огляду на викладені положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд за результатами розгляду клопотання однієї із сторін може ухвалити про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за наявності відповідних обставин.
У силу ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України).
Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та наведених законодавчих положень, судом при відкритті провадження зроблено висновок про можливість розгляду адміністративної справи №640/9935/20 за правилами спрощеного позовного провадження.
При цьому, у розглядуваному клопотанні представником відповідача не наведено жодної обставини, яка б перешкоджала розгляду даної справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку про необґрунтованість клопотання представника відповідача про здійснення розгляду справи за участю представника відповідача та відмову у його задоволенні.
09.07.2020 представником позивача подано заперечення на відзив, де позивач зазначає, що йому не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1988 році, а Закон України "Про імміграцію", прийнятий 07.06.2001, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень; позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка без надання дозволу на імміграцію.
Представником третьої особи відношення до позову не висловлено, заяв та клопотань до суду не надходило.
Справа вирішується на підставі наявних в ній матеріалів.
Розглянувши подані матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті суд звертає увагу на наступне.
Позивач прибула до СРСР у 1988 році та з 18.11.1988 року по 23.12.1991 рік працювала на Казанській швейній фабриці № 1.
24 червня 2003 року громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 звернулась до ВГП та ІС Оболонського РУ ГУМВС в м. Києві з клопотанням щодо видачі їй посвідки на проживання.
Згідно з висновком розгляду матеріалів громадянки В'єтнаму ОСОБА_1 від 26.06.2003, складеного ст. інспектором ВГІРФО Оболонського РУ ГУМВС України в м. Києві капітаном міліції Біденко С.А. та затвердженим начальником УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві полковником міліції Давиденком В.М., визнано за можливим документувати громадянку В'єтнаму ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання для іноземця.
У мотивувальній частині вказаного висновку зазначено, що громадянка В'єтнаму ОСОБА_1 вперше прибула до України у листопаді 1988 року, згідно з міжурядовою Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття на роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981. Документів, які дають підстави для відмови у задоволенні прохання громадянки В'єтнаму ОСОБА_1 , як зазначено у даному висновку, під час розгляду справи до ВГІРФО Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві не надходили.
УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 26 червня 2003 року було прийняте рішення про документування громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 посвідкою для постійного проживання в Україні згідно з п. 3 ч. 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983, щодо порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання іноземних громадян.
07 листопада 2003 року громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 отримала посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 , безстрокового терміну дії.
12.01.2018 Управління ДМС України в Київській області звернулось із запитом вих.№3201/322-18 до ГУ ДМС України в м. Києві щодо законності надання дозволу на імміграцію в Україну та оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Висновком ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві від 16.02.2018 про розгляд матеріалів щодо скасування посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 прийнято рішення про визнання висновку УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 26.06.2003 про документування посвідкою на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 таким, що прийнятий з порушенням Закону України «Про імміграцію».
У мотивувальній частині вказаного висновку від 16.02.2018 зазначено наступне.
У ході проведення відповідної перевірки встановлено, що громадянка СРВ ОСОБА_1 24.06.2003 звернулася до ВГП та ІС Оболонського РУ ГУМВС України в м. Києві з клопотанням щодо видачі їй посвідки на постійне проживання, оскільки вона прибула до СРСР (м. Казань, Республіка Татарстан - сучасна територія РФ) в 1988 році та у період з 18.11.1988 по 23.12.1991 працювала на Казанській швейній фабриці № 1 ім. Карла Маркса (довідка № 713с від 20.06.2003). 26.06.2003 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі заяви вказаної іноземки було прийнято рішення про документування її посвідкою на постійне проживання, відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (далі - Закон).
Однак, відповідно до вказаної законодавчої норми, такими, що мають дозвіл на імміграцію, вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні, і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Закон України "Про імміграцію" від 07.06.2001 р. був офіційно опублікований в газеті "Урядовий кур'єр" N 119 від 07.07.2001 року.
Таким чином, вказаний Закон набрав чинності 07.08.2001 року. Отже, шестимісячний термін для подання зави про видачу посвідки на постійне проживання в Україні сплинув 08.08.2002 р.
Таким чином, на момент звернення громадянки СРВ ОСОБА_1 , а саме 24.06.2003, положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без оформлення дозволу на імміграцію відповідно до абзацу третього пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». У зв'язку з цим, оформлена громадянці СРВ ОСОБА_1 посвідка серії НОМЕР_3 підлягає визнанню недійсною та вилученню.
На підставі вищевказаного висновку Державною міграційною службою України прийнято наказ №58 від 03.04.2018 про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання, яким скасовано повністю рішення Управління ГІРФО ГУМВС України в м. Києві від 26.06.2003 про видачу посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню, видану на підставі цього рішення, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 07.11.2003.
При перевірці документів позивача на прикордонному пункті пропуску "Бориспіль" працівниками прикордонної служби було вилучено посвідку на постійне проживання громадянки СРВ ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 , виданої УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 07.11.2003 року. Відділом прикордонної служби "Бориспіль-1" 0КПП "Київ" видано довідку про вилучення посвідки на постійне проживання № Д30 від 18.11.2019.
Для з'ясування причин анулювання посвідки, 10.03.2020 та 12.03.2020 позивачем були надіслані відповідні звернення до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області. Відтак, позивач вважає, що з моменту отримання відповіді на звернення останній дізнався про порушення своїх прав та інтересів.
Не погоджуючись з оскаржуваним рішенням в частині, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
При вирішенні даної справи, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.
Згідно зі статтею 16 цього Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.
Відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України "Про імміграцію", в редакції чинній станом на грудень 2004 року, особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.
Відповідно до розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ, цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування.
Так, 07 липня 2001 року вказаний Закон опубліковано у виданні "Урядовий кур'єр" № 119.
Відповідно до пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15 липня 2013 року № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за № 1335/23867, рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом Голови ДМС України повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС України, визнаються недійсними та підлягають вилученню.
Аналіз наведених правових норм дають підстави для висновку, що посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію.
При цьому, іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ.
Враховуючи, що Закон України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ опубліковано 07 липня 2001 року у виданні "Урядовий кур'єр" № 119, отже цей Закон набув чинності 07 серпня 2001 року.
Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 у 1988 році прибула до СРСР, м. Казань. З 18 листопада 1988 року працювала на Казанській швейній фабриці №1 ім. К. Маркса, відповідно до підписаної в 1981 році між Урядом СРВ та Урядом СРСР Угоди про Працю (а.с.52).
Наказом №256 від 23.12.1991 звільнена за власним бажанням (а.с.48-49). З 1992 по 2003 роки працювала у ПП «Теком-К».
Із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні громадянка СРВ ОСОБА_1 звернулася 24.06.2003 року, тобто з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону.
Згідно з пп. 8 п. 72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (надалі - Порядок №321), посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства.
У разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу / територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку. За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС. На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС (п. 73 Порядку №321).
Разом з тим, приписами п.п. 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява №29979/04 проаналізовано поняття «належне урядування», згідно з яким, аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Таким чином, виключно у зв'язку з допущенням суб'єктом владних повноважень процедурного порушення в частині дії у часі положення абз. 4 п. 4 розділу V Закону України «Про імміграцію» визнано недійсною посвідку, якою документовано позивача та якою останній користувався протягом досить тривалого часу, а саме: у період з 2003 по 2019 рік, маючи обґрунтоване сподівання на належне виконання суб'єктом владних повноважень (міграційним органом) своїх повноважень під час її первісного оформлення.
Відтак, у межах спірних правовідносин позивач не повинен нести негативні наслідки протиправної поведінки державного органу (у даному разі міграційного органу), оскільки порушення відбулося не з його вини, що також не заперечувалось відповідачами під час судового розгляду справи, а виправлення допущеної помилки шляхом визнання недійсною посвідки на постійне проживання, виданої більше 15 років тому, є недопустимим.
З урахуванням вищевикладеного наказ від 03 квітня 2018 року №58 в частині пункту 2 з підпунктами 2.1-2.3, що стосуються громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 прийнято Державною міграційною службою України не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України; не обґрунтовано; з порушенням процедури його прийняття, а тому він є протиправним та підлягає скасуванню.
У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог та задоволення останніх у повному обсязі.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, сума сплаченого судового збору у розмірі 840,80 грн. підлягає стягненню з Державної міграційної служби України.
Перевіривши вимоги позивача щодо компенсації витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не обмежує розмір таких витрат.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною четвертою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Представником позивача, адвокатом Виноградовим О.С. заявлені до відшкодування витрати, пов'язані з професійною правничою допомогою, отриманою позивачем від адвоката в рамках адміністративної справи № 640/9935/20 у суді в розмірі 5 000,00 грн.
Дослідивши матеріали справи суд зазначає таке.
Так, в матеріалах справи міститься договір від 24.04.2020 № 07/04/20 про надання правничої допомоги, укладений між Адвокатським бюро "Виноградов і Партнери", в особі Керуючого Виноградова Олексія Сергійовича та ОСОБА_1 (Клієнт), за умовами якого замовник доручає, а АДВОКАТСЬКЕ БЮРО приймає на себе зобов'язання здійснити на належному рівні роботи, вказані в цьому Договорі, та передати Замовнику результати цих робіт, а Замовник погоджується прийняти виконані роботи та виплатити Виконавцеві винагороду за виконання робіт і умовах даного Договору. (а.с.11-12).
Пунктом 3.1 вказаного договору передбачено, що вартість послуг АДВОКАТСЬКОГО БЮРО за цим договором складає 13 000 гривень 00 коп. за весь перелік послуг, вказаний в п.1.2 Договору та сплачується в гривні на розрахунковий рахунок Замовника в наступному порядку:
- 5 000 (п'ять тисяч) гривень 00 коп. на умовах 100 відсоткової передплати не пізніше ніж через 4 робочих днів з моменту підписання даного договору сторонами;
- 4 000 (чотири тисячі) гривень 00 коп. на умовах 100 відсоткової передплати не пізніше ніж через 30 робочих днів з моменту отримання рішення по справі суду першої інстанції в разі подання апеляційної скарги на Рішення суду першої інстанції;
- 4 000 (чотири тисячі) гривень 00 коп. на умовах 100 відсоткової передплати не пізніше ніж через 30 (тридцять) робочих днів з моменту отримання рішення по справі суду апеляційної інстанції в разі подання касаційної скарги на Рішення суду апеляційної інстанції.
Пунктом 3.3. зазначено, що не пізніше 3 робочих днів після отримання Рішення суду по справі в кожній судовій інстанції, АДВОКАТСЬКЕ БЮРО надає Замовнику відповідні Акти приймання - передачі наданих Виконавцем послуг за даним договором. Замовник зобов'язаний підписати Акт приймання - передачі наданих послуг протягом 3-х робочих днів з моменту отримання чи в той же строк направити Виконавцю мотивовану відмову у випадку, якщо зазначені в Акті послуги не відповідають фактично наданим Виконавцем послуг згідно з умовами цього Договору та вимогам, установленим чинним законодавством в Україні.
Представником позивача на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу додано до матеріалів справи копію квитанції № СССК-0М26-ЗЗВ1-А8К9 від 26.04.2020 на суму 5 000,00 грн. (а.с.13).
Згідно з частиною 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату робіт (послуг) спеціаліста, перекладача чи експерта, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Верховний Суд в додатковій постанові від 12.09.2018 (справа №810/4749/15) зазначив, що з аналізу положень ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України убачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Також Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 (справа №826/856/18) зазначив про те, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Крім того, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Таким чином, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст. 1 Закону № 5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст. 1 Закону № 5076).
Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до ст. 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставин Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідачем у відзиві на позов зазначено про неспівмірність, необґрунтованість та завищення позивачем витрат на професійну правничу допомогу у даній справі, з огляду на що вважає, що відсутні підстави для компенсації витрат позивача на правову допомогу.
Ураховуючи викладене в сукупності, суд зазначає, фактичний об'єм виконаної адвокатом роботи, складність справи, ціну позову, суд вважає розумно обґрунтованими заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок Державної міграційної служби України у розмірі 5 000,00 грн.
Вказаний розмір витрат обумовлений об'єктивною тривалістю часу, яку мав витратити адвокат під час підготовки позовної заяви у справі № 640/9935/20, якістю та об'ємом підготовлених матеріалів, а також складністю питань, які були предметом розгляду у справі.
Вказані представником відповідача у заяві обставини не знайшли свого підтвердження під час перевірки доказів понесених витрат на правову допомогу, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що немає підстав для зменшення заявленого розміру.
У зв'язку з цим, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Державної міграційної служби України витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2-5, 72-73, 77-78, 90, 139, 143, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати п. 2 ( п.п. 2.1., 2.2., 2.3.) наказу Державної міграційної служби України "Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання" № 58 від 03 квітня 2018 року, що стосується громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ).
3. Стягнути на користь громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної Міграційної служби України судові витрати у розмірі 5 840 (п'ять тисяч вісімсот сорок) гривень 80 (вісімдесят) копійок.
Позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 )
Відповідач - Державна міграційна служба України (Код ЄДРПОУ: 37508470, зареєстроване місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська , буд. 9)
Третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (Код ЄДРПОУ: 42552598, зареєстроване місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська , буд. 4-А).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя Т.П. Балась