іменем України
12 квітня 2021 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 739/1165/20
Головуючий у першій інстанції - Чепурко В. В.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/484/21
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Бечка Є.М.,
суддів - Євстафіїва О.К., Шарапової О.Л.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
дата складання повного тексту рішення: 22 грудня 2020 року, місце його ухвалення: м.Новгород-Сіверський,
У жовтні 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором про надання банківських послуг б/н від 15 квітня 2011 року у розмірі 18 066 грн 87 коп., станом на 09 вересня 2020 року, яка складається з заборгованості за тілом кредиту - 12194 грн 11 коп., заборгованості за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст.625 ЦК України - 2622 грн 06 коп. та нарахованої пені - 3250 грн 70 коп.
Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписала заяву №б/н від 15 квітня 2011 року.
Підписуючи заяву, відповідачка погодилася, що дана заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Тарифами, які викладені на банківському сайті, складає між нею та Банком Договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Підписанням заяви, між сторонами, у відповідності до ст.634 ЦК України, був укладений Договір про надання банківських послуг, який за своєю правовою природою є змішаним договором і містить в собі умови договору банківського рахунку та кредитного договору.
Згідно вказаного договору відповідачці було відкрито кредитний рахунок та встановлено початковий кредитний ліміт, що зазначений у довідці про зміну умов кредитування та обслуговування картрахунку, та який було збільшено до 8000 грн. Зміна кредитного ліміту визначена п.2.1.1.2.3, п.2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг, а пунктами 1.1.3.2.3 передбачена можливість зміни Тарифів.
Позивач вказував, що згідно Умов та Правил, які почали діяти з 01 березня 2019 року сторони дійшли згоди, що в разі порушення зобов'язання, починаючи з 181 дня, клієнт зобов'язаний сплатити на користь банку заборгованість по кредиту, а також проценти від суми неповернутого в строк кредиту, які у відповідності до ч.2 ст.625 ЦК України встановлюються за домовленістю сторін у процентах від простроченої суми заборгованості в розмірі 86,4% - для картки «Універсальна» та 84% - для картки «Універсальна голд».
Також в позові зазначається, що банк свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, а відповідачка зобов'язання належним чином не виконувала, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 09 вересня 2020 року становить 18066 грн 87 коп.
Заочним рішенням Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість у сумі 12194 грн 11 коп. та судовий збір у сумі 1418 грн 73 коп.
Суд виходив з того, що відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді відповідальність у вигляді відсотків за користування кредитними коштами та неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань, про що зазначено судом першої інстанції, посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. В той же час, зважаючи, що ОСОБА_1 отримала кредитні кошти, задовольнив стягнення заборгованості по тілу кредиту.
Не погоджуючись з вказаним рішення АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задовольнити, в іншій частині залишити без зміни.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не звернув уваги, що в заяві, яку підписала відповідачка зазначено, що дана заява разом з пам'яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, Тарифами Банку, складають договір про надання банківських послуг, що в подальшому зобов'язався самостійно знайомитися зі всіма змінами, у публічно розміщених Умовах та правилах.
Скаржник вказує, що крім анкети-заяви, відповідачем у той же день також підписано довіку про умови кредитування з використанням кредитної картки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та даною довідкою визначені всі умови, зокрема і відсоткова ставка - 3% в місяць.
Позивач також вказував, що із виписки, яка має статус первинного документу, чітко прослідковується, що відповідачка користувалася грошима, потім погашала заборгованість за договором і знову користувався кредитними коштами, тобто погоджувалася із умовами договору.
Особа, яка подає апеляційну скаргу зазначає, що відмовляючи у стягненні заборгованості по відсоткам за ст.625 ЦК України та неустойці, суд не врахував, що саме на відповідачеві лежить обов'язок регулярно знайомитися зі змінами Умов та правил надання банківських послуг, Тарифами та у випадку незгоди зобов'язаний звернутися до банку з письмовою заявою про розірвання договору, що відповідачкою зроблено не було.
Також на думку особи, яка подає апеляційну скаргу, судом безпідставно відмовлено у стягненні пені, яка передбачена в довідці про умови кредитування, яка була надана суду.
Відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно приписів ч.1 ст.369 ЦПК України, справа за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року, розглядається судом апеляційної інстанції без виклику учасників справи.
Учасники справи повідомлялись про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення (виклику) сторін, у встановленому законом порядку.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до ст.263 ЦПК України передбачено, що рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Даним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає не у повній мірі.
З матеріалів справи вбачається, що 15 квітня 2011 року ОСОБА_1 підписала Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку. Згідно підписаної заяви відповідачка виявила бажання оформити на своє ім'я Пенсійну карту при цьому зазначивши, що бажає отримати ліміт по платіжній карті кредитка «Універсальна» Gold - 2000 грн (а.с.12).
Також відповідачка підписала довідку про умови кредитування кредитки, з якої вбачається, що ОСОБА_1 погодилась на сплату 3% в місцяь та сплату пені за прострочення виконання зобов'язання (а.с.13)
Згідно довідки ПриватБанку ОСОБА_1 на підставі кредитного договору № б/н було надано наступні кредитні картки: НОМЕР_1 від 15 квітня 2011 року з терміном дії до листопада 2014 року, НОМЕР_2 від 09 вересня 2014 року з терміном дії до вересня 2018 року, НОМЕР_2 від 20 грудня 2014 року з терміном дії до вересня 2018 року та НОМЕР_3 від 15 червня 2018 року з терміном дії до січня 2022 року (а.с.11).
Згідно іншої довідки про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки оформленої на ОСОБА_1 старт карткового рахунку по карті НОМЕР_1 відбувся 15 квітня 2011 року та в подальшому змінювався (а.с.10).
Згідно виписки за договором №б/н від 11 вересня 2020 року ОСОБА_1 активно користувалась кредитними коштами (а.с.47-50).
На підтвердження своїх позовних вимог представником Банку надано розрахунок заборгованості за договором б/н від 15 квітня 2011 року, укладеного між ПриватБанком та ОСОБА_1 станом на 31 грудня 2015 року. З даного розрахунку вбачається, що відповідачка мала заборгованість за тілом кредиту 2355 грн 69 коп., по процентам 116 грн 21 коп. (а.с.4-5), розрахунок заборгованості за договором б/н від 15 квітня 2011 року, укладеним між ПриватБанком та ОСОБА_1 , згідно якого вбачається, що Банком проведено розрахунок по 3,60%, заборгованість нарахована в сумі 15444 грн 81 коп. (а.с.6-8).
Також наявний розрахунок станом на 09 вересня 2020 року, з якого вбачається, що починаючи з грудня 2019 року нараховувались відсотки в розмірі 86,40 на рік, загальний розмір заборгованості складає 18066 грн 87 коп., з яких: 12194 грн 11 коп. заборгованість за тілом кредиту, 2622 грн 06 коп. заборгованість за відсотками, 3250 грн 70 коп. заборгованість за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст.625 (а.с.9)
До матеріалів справи банк додав Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку (а.с.14-37) та копію наказу №906 про затвердження Умов та Правил (а.с.38).
Інших доказів щодо предмету доказування суду не надано.
Враховуючи, що АТ КБ «ПриватБанк» оскаржує судове рішення лише в частині відмовлених позовних вимог та урахуванням правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №186/1743/15-ц, де визначено, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується, колегія суддів не переглядає судове рішення в частині задоволених позовних вимог.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, колегія суддів частково погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення відсотків та пені. З даного приводу апеляційний суд, з урахуванням обставин справи, виходить з наступного.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку
АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави, стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави, стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Вбачається, що підписуючи кредитний договір, ОСОБА_1 підписала також довідку про умови кредитування, яка наявна в матеріалах справи та передбачає 3% на місяць (36% річних) за користування кредитом, а також встановлено розмір і порядок нарахування пені при порушенні зобов'язань за договором.
З розрахунку заборгованості, наданого до позовної заяви, вбачається, що позивачем було проведено нарахування за кредитним договором відсотків в розмірі 86,40%, що не узгоджується з визначеним розміром в довідці.
Позивачем апеляційному суду надано інший розрахунок боргу, з якого вбачається, що всього залишок заборгованості за кредитним договором становить 8390 грн 80 коп., який складається з боргу по кредиту - 5283 грн 98 коп., залишок заборгованості по процентам - 2647 грн 27 коп., загальний залишок боргу по пені - 459 грн 55 коп. (а.с.100-104).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала своїх зобов'язань за кредитним договором, тому суд правильно стягнув заборгованість за кредитним договором. Однак, незважаючи на те, що судом першої інстанції не було стягнуто відсотки та пеню, проте стягнута сума, яка становить 12194 грн 11 коп. (виходячи з розрахунку, наданого суду першої інстанції), більша, ніж залишок заборгованості за кредитним договором (згідно розрахунку, наданого апеляційному суду), тому у суду немає підстав для зміни рішення суду та стягнення даних сум.
Доводи апеляційної скарги зводяться, що суд першої інстанції не звернув уваги на підписану довіку про умови кредитування з використанням кредитної картки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», є слушними, проте не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, зважаючи, що наданим розрахунком заборгованості згідно довідки заборгованість склала 8390 грн 80 коп., а судом стягнуто 12194 грн. 00 коп.
Доводи апеляційної скарги, що з виписки, яка має статус первинного документу, чітко прослідковується, що відповідачка користувалася грошима, потім погашала заборгованість за договором і знову користувався кредитними коштами, тобто погоджувалася із умовами договору, також не можуть бути підставою для скасування рішення, оскільки судом встановлено, що дійсно ОСОБА_1 має заборгованість перед банком.
Доводи апеляційної скарги, що підписуючи анкету-заяву відповідачка ознайомилася та погодилася з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Тарифами Банку, щодо умов кредитування, отже відсутність підпису на відповідних Тарифах та Умовах не свідчить про неукладеність договору, не приймаються судом до уваги, оскільки, відмовляючи у стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені, суд першої інстанції не виходив з того, що договір є неукладеним. Суд зазначив, що позивачем не доведено умови, на яких ним надано кредитні кошти ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги, що відмовляючи у стягненні заборгованості по відсоткам за ст.625 ЦК України та неустойці, суд не врахував, що саме на вдповідачеві лежить обов'язок регулярно знайомитися зі змінами Умов та правил надання банківських послуг, Тарифами та у випадку незгоди зобов'язаний звернутися до банку з письмовою заявою про розірвання договору, що відповідачкою зроблено не було, відхиляються апеляційним судом.
Слід зазначити, що за змістом положень статей 526, 530, 599, 610 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Згідно ст.611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Самою ст.625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто, ст.625 ЦК України передбачає компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень ст.549 цього Кодексу. Нараховані на суму боргу проценти входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №202/4494/16-ц, якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Вбачається, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала своїх зобов'язань за кредитним договором, термін якого визначений терміном дії кредитної картки - до 01/22 (а.с.11), матеріали справи не містять жодних доказів про те, що банк використав своє право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту до подання даного позову, тому подання позову 02 жовтня 2020 розцінюється судом як зміна умов основного зобов'язання щодо строку дії договору і з цієї дати у позивача виникло право на отримання сум, передбачених ст.625 ЦПК України.
Крім того, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних відносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Вимоги, передбачені частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме цих умов, які вважає узгодженими банк, не дотримані. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Аргументи апеляційної скарги на законність та обґрунтованість рішення суду в оскарженій частині не впливають, правильності висновків не спростовують.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23). Апеляційний суд констатує, що судом першої інстанції надано оцінку доказів, поданих стороною позивача при розгляді справи.
Згідно ч.1ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому, відповідно до положень ст.375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення, а заочне рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків встановлених ч.3ст.389 ЦПК України.
Головуючий: Судді: