Провадження № 22-ц/803/1241/21 Справа № 188/634/20 Суддя у 1-й інстанції - Бурда П. О. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
22 березня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Куценко Т.Р.
суддів - Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу
ОСОБА_1 ,
фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 ,
на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та встановлення юридичного факту, -
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та встановлення юридичного факту (а.с. 1-5).
Позов обґрунтовано тим, що вона з 09.11.2016 року до 03.10.2018 року перебувала у трудових відносинах з відповідачкою. Протягом всього часу роботи відповідачка постійно порушувала права позивачки, як працівника. Після звільнення відповідачка не виплатила позивачці компенсацію за невикористані дні відпусток та заробітну плату. Позивачка стверджувала, що внаслідок протиправних дій відповідачки їй завдано моральної шкоди. Позивачка зазначає, що повинна була докладати додаткових зусиль для організації свого життя та родини, внаслідок незаконних дій відповідачки вона зазнала душевні страждання, наслідком яких стало погіршення фізичного та духовного стану. Позивачка наголошує, що на момент роботи у відповідачки самостійно мала доглядати свого чоловіка-інваліда, який хворів на онкологічне захворювання з 2014 року, постійна нестача грошей через незаконні дії відповідачки, а саме: недоплати за понаднормові години, відсутність регулярних виплат, відсутність індексації заробітної плати, робота два роки без відпусток не дозволяли позивачці надати відповідний догляд чоловіку, купувати вкрай необхідні ліки. Такі переживання кожного дня негативно впливали на її фізичний стан. Вона була змушена шукати іншу роботу, але при звільнені їй не виплатили належні кошти, які були потрібні для операції чоловіку, яку так і не зробили через відсутність коштів і через 11 місяців чоловік помер.
Посилаючись на ст. ст. 47, 83, 116, 117 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України, позивачка просила стягнути на свою користь з відповідачки грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток у розмірі 6 656,00грн., заробітну плату за жовтень 2018 року у розмірі 687,54 грн., заробітну плату за серпень 2018 року у розмірі 2 997,01 грн., середній заробіток за весь час затримки виплати у розмірі 74 460,00 грн., відшкодування моральної шкоди в розмірі 20 000,00 грн., всього грошові кошти в розмірі 104 800,55 грн. та встановити факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності.
28.07.2020 року позивачка подала заяву про збільшення позовних вимог, у якій просила суд стягнути з відповідачки на її користь середній заробіток за весь час затримки виплати у розмірі 79 175,80 грн та відшкодування моральної шкоди в розмірі 140 000,00 грн, всього грошові кошти в розмірі 219 175,80 грн. і встановити факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності (а.с. 60-65).
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 55 845,00 грн.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 3 000,00 грн.
В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в розмірі 1 500,52 грн. та на оплату правничої допомоги в розмірі 2 926,65 грн., всього в розмірі 4 427,17 грн. (а.с. 107, 109-115).
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ФОП ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права /а.с. 127-134/.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 також подала апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення суду в частині стягнення з ФОП ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки виплати у розмірі 79 175,80 грн. та збільшити розмір моральної шкоди, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, а також на те, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи /а.с. 147-150/.
ОСОБА_1 не скористалась своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2
ФОП ОСОБА_2 скористалась своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційні скарги ОСОБА_1 та фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.
Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга ФОП ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що позивачка з 09.11.2016 року до 03.10.2018 року працювала у відповідачки продавцем за трудовим договором № 1618 від 10.11.2016 року.
У листопаді 2019 року позивачка звернулася зі скаргою на порушення її трудових прав відповідачкою до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області. Листом заступника начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці Павлоградському регіоні Управління праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області І.Лазарєва від 19.11.2019 за № 14-1364-ДС-11/04 позивачці надано відповідь на скаргу, до якої додано копію акту інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019 року. З цього акту вбачається, що відповідачкою дійсно порушувалися трудові права позивачки, зокрема, відповідачка не виплатила їй заробітну плату за жовтень 2018 року у розмірі 687,54 грн., заробітну плату за серпень 2018 року у розмірі 2 997,01 грн. та при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток у розмірі 6 656,00 грн.
Відповідачка 18.12.2019 року направила позивачці рекомендованого листа з пропозицією з'явитися до неї 21.12.2019 року о 10.00 год. для проведення, зокрема, розрахунку в повному обсязі.
Вказаний лист позивачка отримала 26.12.2019 року, однак ніяких заходів, щоб отримати від відповідачки повний розрахунок, не вжила, до відповідачки не звернулась, ніяких поважних причин такої поведінки суду не зазначила.
Зазначені обставини підтверджуються копіями трудової книжки позивачки, її скарги до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, листа заступника начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці Павлоградському регіоні Управління праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області І. Лазарєва від 19.11.2019 року за № 14-1364-ДС-11/04, акту інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю №ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019 року, листа відповідачки позивачці від 18.12.2019 року, рекомендованого повідомлення про вручення цього листа позивачці і визнаються сторонами.
14.05.2020 року позивачка направила до суду поштою дану позовну заяву, яка надійшла до суду 18.05.2020 року.
Під час розгляду справи відповідачка направила поштовим переказом позивачці грошові кошти в розмірі 10 340,55 грн. в рахунок невиплаченої заробітної плати та грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, визнавши факт порушення нею прав позивачки в частині цих видів виплат, встановлений Актом інспекційного відвідування від 19.11.2019 року, і цей грошовий переказ позивачкою отриманий 07.07.2020 року.
Позивачка визнала у заяві про збільшення позовних вимог і в судовому засіданні, що з нею відбувся фактичний розрахунок належних звільненому працівникові сум 07.07.2020 року, що підтверджується отриманням відповідних коштів у розмірі 10 340,55 грн.
Вирішуючи питання щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивачки її середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні при відсутності спору про розмір належних працівникові сум, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Такої за суттю позиції дотримувався Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, суд вважає, що істотним є період такого прострочення.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та вказаних критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Застосовуючи до обставин цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, судом першої інстанції вірно було враховано наступне.
Позивачка мала підстави вважати порушеним її право на отримання повного розрахунку при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України в день звільнення 03.10.2018 року, про що свідчить її скарга до органу Держпраці, яка, між, тим подана через рік після звільнення.
Про підтвердження цього права вона дізналась, отримавши листа заступника начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці Павлоградському регіоні Управління праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області І. Лазарєва від 19.11.2019 року за № 14-1364-ДС-11/04 з доданим до нього актом інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019 року.
Отримала такого акту і відповідачка, яка вжила заходів до усунення зазначених у акті порушень трудового законодавства і 18.12.2019 року направила листа позивачці із пропозицією з'явитися для отримання, зокрема, повного розрахунку при звільненні.
26.12.2019 позивачка отримала вказаного листа відповідачки, але без поважних причин не звернулася до неї за отриманням грошових коштів, належних їй при звільненні.
Натомість позивачка звернулася до суду з цим позовом 14.05.2020 року, тобто зі спливом більш ніж півтора року після звільнення з роботи, яке мало місце 03 жовтня 2018 року.
Також, судом вірно враховано те, що відповідачка не надала на вимогу позивачки довідку про її заробітну плату за період роботи у відповідачки, що є порушенням вимог ст.49 КЗпП, за приписами якої власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.
З огляду на неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивачки та відповідачки, колегія суддів погоджується з висновком суду про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню частково за період з 03.10.2018 до 01.01.2020 в розмірі 55 845,00 грн., оскільки, це буде справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення. Також, колегія суддів погоджується з періодом визначеним судом, оскільки позивачка мала реальну можливість після отримання 26.12.2019 року листа відповідачки з'явитися до відповідачки і отримати повний розрахунок або запропонувати відповідачці інший спосіб розрахунку, однак ухилилася від отримання грошових коштів з метою отримання більшого розміру виплат за затримку розрахунку при звільненні в порядку, передбаченому ст.117 КЗпП України.
Також, колегія суддів погоджується з тим, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Відповідно до роз'яснень, викладених в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування моральної шкоди» під моральною шкодою слід розуміти витрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
При з'ясуванні питання щодо відшкодування моральної шкоди суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння моральних страждань, або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.
Згідно з пунктом 13 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Відтак, невиплата відповідачкою при звільненні позивачки всіх належних їй сум заробітної плати є порушенням права позивачки на отримання оплати за свою працю, яка сталась з вини роботодавця.
Відсутність грошових коштів позбавляє особу права на належне забезпечення своєї життєдіяльності, змінює спосіб її життя, вимагає докладати додаткові зусилля для влаштування свого побуту.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (ч. 1). Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2).
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч. 3).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (ч. 4).
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, §62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Задовольняючи частково позов у частині вимог про відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000,00 грн, суд першої інстанції, з дотриманням вимог ЦПК України, повно та всебічно з'ясував обставини справи, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановив, що порушення трудових прав позивача призвели до моральних страждань та встановив розмір відшкодування, виходячи з принципів виваженості, розумності та справедливості, що на думку колегії суддів узгоджується із положенням статті 237-1 КЗпП України.
Щодо позовної вимоги про встановлення факту грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У пункті Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звернуто увагу судів на те, що відповідно до статей 255, 271 ( змісту яких зараз відповідають статті 293 та 315) ЦПК (1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06) в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Позивачка просить встановити факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності.
Інше грубе порушення трудового законодавства становить описову диспозицію статті статті 172 Кримінального кодексу (далі - КК) України «Грубе порушення законодавства про працю», а безпідставна невиплата заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності - описову диспозицію статті 175 КК України «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат». Встановлення таких фактів означає встановлення ознак об'єктивної сторони кримінальних правопорушень, і відповідно до ст.ст.2, 3 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України є завданням кримінального провадження.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог, оскільки чинним законодавством передбачено інший порядок встановлення цих фактів.
Крім того, факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою стсоовно позивача, в тому числі і щодо безпідставної невиплати заробітної плати вже були встановлені актом ГУ Держпраці у Дніпропетровській області інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю №ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019 року.
Стосовно судових витрат колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Суд першої інстанції задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 стягнув з ФОП ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 500,52 грн.
Оскільки в частині позовних вимог за які позивачем було сплачено судовий збір рішення суду підлягає залишенню без змін, то колегія суддів не вбачає підстав для зміни розміру стягнутого за рішенням суду судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів приходить до наступного.
ОСОБА_1 в заяві про збільшення позовних вимог просила стягнути з ФОП ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500 грн.
На підтвердження витрат позивачем надано додаток № 1 до договору № 13/07/2020 про надання правової допомоги від 13.07.2020 року (а.с. 72, 74) та розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу у першій судовій інстанції (а.с. 73, 75).
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження №11-562ас18).
Враховуючи те, що позивачем не надано доказів, що свідчать про оплату наданих послуг у розмірі заявленому позивачем, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500 грн., у зв'язку з чим рішення суду в цій частині підлягає скасуванню.
Доводи скарги ФОП ОСОБА_2 стосовно пропуску позивачем строку передбаченого ст. 233 КзпП на звернення до суду з даним позовом, колегія суддів не бере до уваги виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу .
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом із тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Вказані висновки відповідають правовій позиції викладеній у рішенні Конституційного суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 370/1754/15-ц та у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 500/6631/16-ц.
Судом було встановлено, що повний розрахунок по заробітній платі відповідачем з позивачем при звільненні було проведено під час розгляду вказаної справи у суді першої інстанції.
Таким чином, визначений ч. 2 ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду ОСОБА_3 з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі та моральної шкоди не сплив.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 , колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для повного задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, вказані доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, встановивши, що суд першої інстанції, внаслідок порушення норм процесуального права, прийшов до невірних висновків лише щодо розподілу судових витрат в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, у зв'язку з чим колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги ФОП ОСОБА_2 та скасування рішення суду лише в цій частині.
Також, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та встановлення юридичного факту, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни в цій частині.
Оскільки рішення суду підлягає скасуванню лише в частині розподілу судових витрат, а саме в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні підстави для компенсації заявнику ФОП ОСОБА_2 судових витрат за апеляційний розгляд справи.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року в частині розподілу судових витрат, а саме в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу - скасувати та ухвалити нове рішення яким у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу - відмовити в повному обсязі.
В іншій частині рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко
М.О.Макаров