Справа № 357/9449/20
2/357/986/21
Категорія 63
11 березня 2021 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючого судді - Кошель Б. І. ,
при секретарі - Тодосієнко О. А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 6 м. Біла Церква за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення особи із житлового приміщення,-
ОСОБА_1 звернулась до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із вищевказаним позовом, який мотивує тим, що їй на підставі свідоцтва про право на спадщину та свідоцтва про право власності належить будинок АДРЕСА_1 . У вказаному будинку за її згоди була зареєстрована як член сім'ї дружина її сина - ОСОБА_2 . Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було розірвано. Після розлучення відповідачка разом із дітьми продовжує проживати в будинку позивачки. 12.12.2018 року ОСОБА_1 зняла з реєстрації місця проживання у вказаному будинку, після чого відповідачка зареєструвала своє місце проживання за адресою проживання її батьків. Однак, ОСОБА_2 продовжує проживати в будинку позивачки добровільно виселитись не бажає, у зв'язку з чим порушує її права на вільне розпорядження та користування своєю власністю. Вказуючи, що право власності на будинок належить позивачці, натомість відповідачка не має законних підстав для проживання у будинку, адже зареєстрована за іншою адресою, позивачка просила виселити ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1 та стягнути судові витрати по справі.
Ухвалою суду від 12 грудня 2020 року у вказаній справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
29 січня 2021 року відповідачка ОСОБА_2 направила відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечувала та зазначила, що вона мешкає в спірному житловому приміщенні безперервно більше 10 років. Була заселена попереднім власником будинку ОСОБА_4 на правах члена сім'ї (невістки). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер і будинок перейшов у спадок його дружині ОСОБА_1 . Зазначає, що іншого житлового приміщення придатного для проживання відповідачка не має.Крім того, з нею проживають і перебувають на її утриманні двоє синів один із яких ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є неповнолітнім. Також вказує, що позивачка набувши у власність спірний будинок знала, що вона проживає в ньому на правах невістки (члена сім'ї) колишнього власника йього житла., а також, що відповідачка не має іншого житла. Також у випадку виселення відповідачки, неповнолітній внук ОСОБА_6 , вік якого 13 років згідно с. 3 стт. 29 ЦК України повинен теж буде змінити місце проживання, оскільки батько ОСОБА_3 проживає за іншою адресою та має іншу родину. Таким чином, окрім житлових прав відповідачки задоволення позову порушить житлові права її неповнолітнього сина. Більше того, будинок складається із ізольованих 2-х частин, тому присутність відповідачки у спірному будинку не завдає позивачці дискомфорту чи будь-яких незручностей. А тому просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Позивачка в судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, направила заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала в повному обсязі.
Відповідачка та її представник в судове засідання не з''явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, представник відповідачки направила клопотання про розгляд справи за їхньої відсутності, позовні вимоги не визнають.
Суд, дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з'ясувавши всі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи та надавши їм належну правову оцінку, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Так, судом встановлено, що будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 23.08.2018 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області Приймак А.П., зареєстрованого в реєстрі за №3-2731 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №135354349 від 23.08.2018 року, сформованого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області Приймак А.П.
Відповідачка ОСОБА_2 та син позивачки ОСОБА_3 з 07 червня 2002 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2015 року було розірвано.
Від вказаного шлюбу відповідачка ОСОБА_2 та ОСОБА_5 мають двох дітей: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
За згодою позивачки, ОСОБА_2 та її діти вселились та були зареєстровані у будинку АДРЕСА_1 .
Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у вересні 2015 року, відповідачка та її діти продовжують проживати у спірному будинку.
Відповідно до довідки про місце проживання та склад сім'ї №948 від 11.02.2020 року, виданої Управлінням адміністративних послуг Білоцерківської міської ради Київської області, у будинку АДРЕСА_1 , станом на 11.02.2020 року зареєстровані позивачка ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .Відповідно до довідки про зняття з реєстрації місця проживання від 12.12.2018 року, виданої Управлінням адміністративних послуг Білоцерківської міської ради Київської області, ОСОБА_2 знято з реєстрації за адресою АДРЕСА_2 з 12.12.2018 року у зв'язку із Постановою 207, п. 26 аб. 9 по заяві нового власника.
У своїх поясненнях позивачка підтвердила факт вселення ОСОБА_2 у 2009 році в будинок АДРЕСА_1 за згодою ОСОБА_4 , який на той час був власником спірного будинку, постійне проживання ОСОБА_2 , у вказаному будинку, а також і проживання відповідачки у тому ж будинку після розірвання шлюбу із ОСОБА_3 . Наведене учасниками справи не заперечується, а тому вони не підлягають доказуванню.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_3 , який є колишнім чоловіком відповідачки пояснив, що позивачка ОСОБА_1 надавала свою згоду на вселення відповідачки в спірний будинок. Крім того зазначив, що конфліктів, як йому відомо, сторони не мають.
З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстра прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №243009647 від 04.02.2021 року вбачається, що ОСОБА_2 на праві власності будь-яких об'єктів нерухомості, зокрема і житла, не має.
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. ч.4 ст.41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Згідно ч.1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі ст.310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. При цьому відповідно до ст.391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до ч.4, ч.5 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Статтею 156 ч.1 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно ч.2, 3 ст. 156 ЖК УРСР За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК Української РСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК Української РСР.
Згідно положень ч.1, 2 ст.64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до положень ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Оскільки ОСОБА_2 вселилась у квартиру за згодою усіх її мешканців, будучи членом сім'ї ОСОБА_3 , відповідачка тривалий час безперервно на законних підставах користуються цим житлом, тож вона набула права користування спірним будинком в установленому порядку та у відповідності до вищевикладених положень чинного законодавства.
Посилання позивачки на той факт, що відповідачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , на вищевказаний висновок суду не впливає, оскільки доказів на підтвердження такого факту суду не надано, крім того, права власності на житло, в якому, як пояснила позивачка, відповідачка зареєстрована, вона не має, а сама по собі реєстрація місця проживання не створює обумовленого законом права користування вказаним житлом, адже є лише засобом обліку державою місця проживання або перебування фізичних осіб.
Враховуючи, що ОСОБА_2 вселилась в будинок на законних підставах та мирно безперервно протягом тривалого часу користується цим будинком для проживання, тож для її виселення мають бути констатовані підстави для визнання її такою, що втратила право користування цим будинком.
Враховуючи, що відповідачка не була та не є власником будинку, тому в даному випадку її проживання у будинку визначається як право користування чужим майном, а саме сервітут.
Статтею 406 ЦК України передбачені підстави для припинення сервітуту.
Так, сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Враховуючи обставини справи, суд розглядає вимоги про виселення відповідачки в аспекті ст. 406 ч. 1 п. 4 ЦК України та ст. 406 ч. 2 ЦК України.
Оскільки підставою для набуття ОСОБА_2 права користування будинком було укладенням нею шлюбу із ОСОБА_3 та, як наслідок набуття нею статусу члена родини позивачки, з якими вона сумісно проживала та вела спільне господарство протягом певного часу, тож в якості підстави для припинення права ОСОБА_2 на проживання у будинку позивачка вказувала розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 .
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5)примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК Крим або органу місцевого самоврядування, посадових в службових осіб.
Статтею 25 Загальної декларації прав людини, прийнятою та проголошеною в резолюції 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 10 грудня 1948 року визначено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров'я й добробуту її самої та її родини.
Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (стаття 10).
Пунктом 1 статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року наголошено, що право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.
Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21 лютого 1990 року).
В контексті вищезазначених положень, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 ЄКПЛ, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене з погляду пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.
21 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у постанові (справа № 569/4373/16-ц) зробила висновок, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника будинку, у тому числі й колишніх, сам по собі факт припинення між сином позивачки та відповідачкою, яка набула права користування ним на законних підставах, шлюбних відносин без оцінки законності такого виселення та пропорційності такого втручання в право на житло особи, яку виселяють.
Виселення відповідачки в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло, внаслідок яких відповідачка може втратити не лише право на користування житлом, а й позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
За таких обставин, суд вважає, що виселення без надання іншого житла ОСОБА_2 з будинку, право користування на яку вона набула в законному порядку та якою тривалий час користувалась, брала участь в її утриманні, суперечить загальним принципам справедливого та доцільного втручання з боку держави в приватні відносини осіб.
При цьому сама позивачка внаслідок проживання у будинку не обмежена у праві проживати в ньому, користуватись ним або розпорядитись в установленому законом порядку, тож в даному випадку виселення з будинку відповідачки є способом захисту, який є непропорційним ступеню порушення права власності позивача на це житло та не переслідує легітимної мети. .
Підсумовуючи вищевикладене, суд не вбачає підстав для виселення відповідачки з підстав, передбачених ст. 406 ч. 1 п. 4 ЦК України.
Оцінюючи позовні вимоги в ракурсі положень ст. 406 ч. 2 ЦК України, суд виходить з наступного.
Оскільки законодавцем не визначені істотні обставини, які обумовлюють право власника майна висунути вимогу про припинення права користування житлом, тож ці обставини визначаються та оцінюються судом на власний розсуд з урахуванням положень чинного законодавства.
Так, зокрема ст. 116 ЖК України визначено, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.1, 5, 6 ст.81 ЦПК України, Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивачка ОСОБА_1 , обґрунтовуючи неможливість спільного проживання із відповідачкою в одному будинку, вказувала на те, що з відповідачкою ОСОБА_2 у неї виникають постійні сварки.
Водночас, позивачка не вказала з якого приводу такі сварки виникають та чому внаслідок цього проживання у одному будинку є неможливим.
Доказів того, що ОСОБА_2 систематично руйнує або псує будинок, або використовує його не за призначенням, або систематично порушують правила співжиття, суду не надано, отже підстав для виселення відповідачки без надання іншого житлового приміщення суд не вбачає.
Враховуючи вищевикладене, оскільки позивачою не доведено тих обставин, на які вона посилалась в обґрунтування заявлених позовних вимог, наявність законних підстав для захисту її права у запропонований спосіб, а також і що виселення відповідачки переслідує легітимну мету та такий спосіб захисту права є пропорційним ступеню порушення права відповідачки на житло, суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, судові витрати відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 16, 317, 319, 391, 406 ЦК України, ст. 150 ЖК України, ст. ст. 4, 12, 13, 76-81, 141, 258-259, 265, 268, 354-355 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СуддяБ. І. Кошель