17 лютого 2021 р.Справа № 520/5734/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бегунца А.О.,
Суддів: Мельнікової Л.В. , Рєзнікової С.С. ,
за участю секретаря судового засідання Машури Г.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Бабаєв А.І., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 14.09.20 року по справі № 520/5734/2020
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому, просив суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20, на думку позивача, підлягає скасуванню.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року вказаний позов задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, згідно з якою апелянт просить суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом при вирішенні справи норм матеріального (п.п.1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту") та процесуального (ст.ст. 76, 77, 90, 242 Кодексу адміністративного судочинства України) права.
Зокрема, апелянт посилався на те, що судом першої інстанції не враховано всі обставини справи, оскільки відповідно до інформації по країні походження, заявник не довів повідомлені ним побоювання повернення до країни походження.
Крім того, зазначає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може само по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 26.12.2016 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
17.01.2017 позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 3 від 17.01.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення, питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставу відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у повідомленні від 17.01.2017 №3 вказано наказ №7 від 17.01.2017 року.
ОСОБА_1 не погодившись з вказаним рішенням, звернувся в порядку адміністративного оскарження до Державної міграційної служби України, де просив скасувати наказ управління про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В подальшому позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 34 від 02.06.2017 року, в якому вказано, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 15.05.2017 року №30-17 про відхилення його скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, не погодившись із вказаними прийнятими рішеннями, оскаржив їх до Харківського окружного адміністративного суду.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2017 по справі № 820/2380/17, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.01.2018, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, наказу та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково, скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 17.01.2017 р. № 7, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 15.05.2017 р. №30-17, зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .
За результатами розгляду справи № 2016 КН 0034 Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістана ОСОБА_1 .
На підставі вказаного висновку Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 238-18 від 10.08.2018.
Також, на підставі вказаного рішення Державної міграційної служби України, Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено повідомлення від 04.09.2018 №64 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо ОСОБА_1 .
Не погодившись з прийнятим рішеннями, позивач оскаржив його до Харківського окружного адміністративного суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2018 року № 2040/7530/18, залишим без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27.02.2019 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення Державної міграційної служби України № 238-18 від 10.08.2018. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду справи № 2016 КН 0034 Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено висновок від 20.12.2019 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістана ОСОБА_1 .
В подальшому, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02.04.2020 року №84-20.
Також, на підставі вказаного рішення Державної міграційної служби України, Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено повідомлення від 13.04.2020 року №21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо ОСОБА_1 .
Позивач, вважаючи оскаржуване рішення протиправним, звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності оскаржуваного рішення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, у тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також суд апеляційної інстанції зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Так, як свідчать письмові докази, ОСОБА_1 громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився в Афганістані.
Позивач 26 грудня 2016 року звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час подання вказаної заяви зазначено, що він має повну середню освіту, яку отримав в Афганістані.
Позивач вказав, що під час навчання в університеті "Кардан" йому надходили погрози від членів угрупування "Талібан", а саме у разі відмови пронесення вибухівки до університету йому погрожували вбивством.
У своєму зверненні позивач вказав, що на даний момент існує загроза його життю в країні його походження - Афганістан, а саме надходження погрози вбивства з боку представників угрупування "Талібан" через відмову пронесення на територію університету "Кардан" вибухового пристрою.
Про вказані обставини позивач повідомляв відповідачу і під час проведених співбесід, про що свідчать наявні в матеріалах справи копії протоколів співбесід, з яких вбачається, що на підставу звернення до відповідача із заявою позивач вказує на існування загрози його життю зі сторони угрупування "Талібан".
Згідно з приписами ч.3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Так, в рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2018 року № 2040/7530/18, що набрало законної сили 27.02.2019, встановлено наступне.
За даними доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Афганістан від 15 лютого 2018 року, яка доступна за наступною адресою: http://www.refworld.org.ru/cgi-bin/texis/vtx/rwmain?page=printdoc&docid=5a8ac5a34:
"Більш 10 000 мирних жителів загинули або отримали поранення в 2017 році, як то кажуть в останньому щорічній доповіді ООН, який документує наслідки збройного конфлікту в Афганістані для мирного населення.
У Щорічній доповіді 2017 року, опублікованому сьогодні Місією Організації Об'єднаних Націй зі сприяння Афганістану (МООНСА) і Управлінням ООН з прав людини, задокументовано 10 453 постраждалих серед мирного населення - 3 438 убитих і 7 015 поранених. Хоча дані цифри свідчать про зменшення числа постраждалих на 9% в порівнянні з 2016 роком, доповідь підкреслює високе число постраждалих унаслідок нападів терористів-смертників і інших нападів з використанням саморобних вибухових пристроїв (СВУ).
Другою головною причиною жертв серед мирного населення в 2017 році стали наземні бойові дії між антиурядовими елементами і проурядовими силами, хоча спостерігалося зменшення числа на 19% в порівнянні з рекордним рівнем в 2016 році.
За даними доповіді, відповідальність за майже дві третини всіх постраждалих (65%) покладається на антиурядові елементи: 42% - на Талібан, 10% - на Даіши / Ісламська Держава в провінції Хорасан (Вилаят Хорасан) і 13% - на невстановлені та інші антиурядові елементи.
На проурядові сили покладається відповідальність за п'яту частину жертв серед мирного населення: 16% - на афганські сили безпеки, 2% - на міжнародні військові сили, 1% - на проурядові озброєні групи і невстановлені проурядові силам. Вироблений невстановленими силами перехресний вогонь під час наземних бойових дій між антиурядовими елементами і проурядовими силами привів до 11% жертв серед мирних жителів.
Жінки і діти, як і раніше в значній мірі піддаються насильству, пов'язаному з конфліктом. МООНСА задокументувала, що в 2017 році 359 жінок були вбиті, що на 5% більше, і 865 були поранені. Число жертв серед дітей - 861 убитий і 2 318 поранених - зменшилася на 10% в порівнянні з 2016 роком.
Напади, в яких антиурядові елементи навмисно робили своєю мішенню мирних жителів, стали причиною 27% жертв від загального числа постраждалих серед мирного населення, зареєстрованих в Афганістані в 2017 році, і головним чином, представляли собою нападу терористів-смертників і комплексні нападу, спрямовані на мирних жителів і на цивільні об'єкти…".
Відповідно до ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Також, у керівництві УВКБ ООН з оцінки потреб у міжнародному захисті осіб, шукаючих притулку з Афганістану від 30 серпня 2018 року, зокрема, зазначено, що Афганістан як і раніше охоплений збройним конфліктом не міжнародного характеру, в якому Афганськими національними силами оборони та безпеки, які підтримуються міжнародними збройними силами протистоїть ряд антиурядових елементів. За словами Генерального секретаря ООН, Афганістан продовжує стикатися з важковирішуваними проблемами в сфері безпеки, в політичній і економічній сферах. Як повідомляється, загальна ситуація з безпекою погіршується, ситуація характеризується як «тупікова» і «все погіршуюся». Всупереч заяві уряду Афганістану про готовність до виконання національних та міжнародних зобов'язань в галузі прав людини, його діяльності по забезпеченню захисту прав людини як і раніше не є послідовною. Повідомляється, що широкі верстви населення, включаючи жінок, дітей, представників етнічних меншин, ув'язнених та інших осіб, як і раніше піддаються численним порушенням прав людини зі сторони різних елементів. Порушення прав людини по відношенню до цивільного населення здійснюються у всіх регіонах країни. Повідомляється, що відбуваються напади на членів сімей осіб, які співпрацюють з урядом та міжнародним товариством. Щодо становище жінок у вказаному керівництві УВКБ ООН зазначено, що досі жінки не мають належних прав та більшість справ вирішуються за допомогою традиційних механізмів. Сексуальне та гендерно-обумовлене насилля по відношенню до жінок досі широко розповсюджено в Афганістані (а.с. 16-59).
Отже, загальновизнаним офіційними документами, підтверджуються обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Афганістану.
Тлумачення поняття «загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання» дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права.
Так, у справі Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) суд дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241), а також зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Ситуації у Афганістані за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони збройного конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом.
Разом з тим, звертаючись в Україні за захистом, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні, які, в свою чергу, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача.
За таких обставин, відповідачем в порушення норм чинного законодавства України не досліджено в повному обсязі та проаналізовано інформацію по країні походження позивача на момент винесення спірного рішення. Також, під час судового розгляду справи відповідачем не доведено обґрунтованості винесення рішення від 02.04.2020 року №84-20.
Таким чином, рішення Державної міграційної служби України від 02.04.2020 року №84-20 підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на те, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності прийнятого рішення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 року по справі № 520/5734/2020 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)А.О. Бегунц
Судді(підпис) (підпис) Л.В. Мельнікова С.С. Рєзнікова
Повний текст постанови складено 26.02.2021 року