23 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 380/7433/20 пров. № А/857/1586/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді Сеника Р.П.,
суддів Судова-Хомюк Н.М., Хобор Р.Б.,
з участю секретаря судового засідання Лутчин А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 380/7433/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
суддя в 1-й інстанції -Клименко О.М.,
час ухвалення рішення - 18.11.2020 року,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення - 23.11.2020 року,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Управління Служби безпеки України у Львівській області, в якому просить:
- прийняти позовну заяву та відкрити провадження у справі;
- стягнути з Управління Служби безпеки України у Львівській області (код ЄДРПОУ 20001591, м. Львів, вул. Д. Вітовського, 55) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в сумі 147779,94 грн.;
- вирішити питання про розподіл судових витрат.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в період з 2007 року по 2019 рік проходив військову службу в Управлінні Служби безпеки України у Львівській області на посадах старшинського та офіцерського складу. Наказом першого заступника Голови Служби безпеки України від 13 вересня 2019 року № 1228-ОС його звільнено в запас Служби безпеки України відповідно до підпункту “а” пункту 61 та підпункту “а” (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, а згідно наказу начальника Управління Служби безпеки України у Львівській області № 581-ОС від 26 вересня 2019 року з 03 жовтня 2019 року виключено зі списку особового складу Управління.
Станом на день звільнення з військової служби (03 жовтня 2019 року) відповідач не провів з позивачем остаточний розрахунок, а саме не виплатив грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, а також грошову компенсацію за невикористані календарні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Лише на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року у справі № 380/3570/20 відповідач 17 серпня 2020 року виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій. Відтак, остаточний розрахунок з позивачем проведено відповідачем 17 серпня 2020 року.
Позивач вважає, що оскільки відповідач не провів з ним під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, а саме не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, то він відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки такого розрахунку, сума якого становить 147779,94 гривень.
У зв'язку з вищенаведеним, адміністративний позов просить задовольнити в повному обсязі.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 380/7433/20 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Управління Служби безпеки України у Львівській області (вул. Дмитра Вітовського, 55, м. Львів, 79012, код ЄДРПОУ 20001591) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04 жовтня 2019 року по 16 серпня 2020 року (включно) в сумі 3191,38 грн. В решті позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції оскаржив позивач, подавши на нього апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що винесене з порушенням норм як матеріального так і процесуального права.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що судом першої інстанції правомірно взято до уваги нормативно-правову базу на якій базуються позовні вимоги та неправомірно проігноровано визначену позивачем суму заборгованості. Також вказано на те, що при вирішенні даної справи некоректно застосовано принцип співмірності.
Просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 380/7433/20 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Вислухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів приходить до переконання, що вона не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи частково позовні вимоги у справі, суд першої інстанції виходив з того, що факт порушення відповідачем строку розрахунку з позивачем щодо сум індексації при звільненні встановлений судом у справі №380/3570/20, а тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на стягнення суми середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку з моменту його звільнення до часу виплати йому відповідних сум. При цьому, визначаючи розмір виплати за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції застосував принцип співмірності з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача.
Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Встановлено, підтверджено матеріалами справи, що наказом першого заступника Голови Служби безпеки України від 13 вересня 2019 року № 1228-ОС ОСОБА_1 звільнено в запас Служби безпеки України відповідно до підпункту “а” пункту 61 та підпункту “а” (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”.
Наказом начальника Управління Служби безпеки України у Львівській області № 581 - ОС від 26 вересня 2019 року ОСОБА_1 виключено з списків особового складу Управління з 03 жовтня 2019 року.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого 04 червня 2015 року Службою безпеки України, позивач є учасником бойових дій.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року у справі № 380/3570/20 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України у Львівській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 на день звільнення 03 жовтня 2019 року компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, за 2015 - 2019 роки.
Зобов'язано Управління Служби безпеки України у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби - 03 жовтня 2019 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року у справі № 380/3570/20 відповідач 17 серпня 2020 року перерахував на картковий рахунок позивача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у сумі 32598,46 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку ОСОБА_1 за період з 16 серпня 2020 року по 17 серпня 2020 року.
Позивач вважає, що оскільки виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки відповідач у день його звільнення не провів, то відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, він має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, у зв'язку з чим звернуся до суду з цим позовом.
Предметом спору у цій справі є оцінка: наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати у день звільнення з військової служби грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період затримки такого розрахунку з 04 жовтня 2019 року до дня фактичного розрахунку 17 серпня 2020 року.
З приводу спірних правовідносин колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язані тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язані тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Так, позивач виключений зі списків особового складу 03 жовтня 2019 року, а грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік виплачена йому відповідачем 17 серпня 2020 року.
Отже, станом на день виключення зі списків особового складу, відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік.
Відповідно до наявної у матеріалах справи інформації щодо нарахованого та виплаченого грошового забезпечення за 2 календарних місяці перед звільненням старшого лейтенанта ОСОБА_1 з 01 серпня 2019 року по 30 вересня 2019 року розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (03 жовтня 2019 року) становив 33345,81 грн. До цієї суми увійшла також компенсація ПДФО (18%) - 5086,77 грн.
Відповідно до підпункту “е” пункту 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються компенсаційні виплати.
З огляду наведене, розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (03 жовтня 2019 року) без урахування суми компенсації ПДФО (18%) у розмірі 5086,77 грн. становить 28259,04 грн. (33345,81 грн. - 5086,77 грн.), що не заперечується позивачем.
Кількість календарних днів за серпень-вересень 2019 року становить 61 календарний день.
Відтак, середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 463,26 грн.
Період за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме з 04 жовтня 2019 року до дня фактичного розрахунку 17 серпня 2020 року становить 318 календарних днів.
Таким чином, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 147316,68 грн. (463,26 х 318 календарних днів).
За таких, обставин справи та враховуючи висновки, викладені у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц Великої Палати Верховного Суду, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на наступне.
Як встановлено, сума присудженої позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій (32598,46 грн.), що у більш як чотири рази є меншою ніж визначена сума середнього грошового забезпечення за час затримки її виплати при звільненні.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд апеляційної інстанції вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 3191,38 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Крім цього, при визначенні суми стягнення з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні колегія суддів враховує, що Управлінням Служби безпеки України у Львівській області добровільно, у повному обсязі та в стислі терміни виконано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року у справі № 380/3570/20, одразу ж після набрання ним законної сили, що вказує на те, що відповідачем, оперативно виплачено позивачу належні суми при звільненні, що впливає на ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
Відтак, вірним є висновок суду першої інстанції рішення суду щодо часткового задоволення позовних вимог шляхом стягнення за статтею 117 КЗпП України за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 3191,38 грн..
Зазначене відповідає правовій позиції викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц .
Суд першої інстанції при вирішенні даного спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені висновки суду є вичерпні, а доводи апелянта - безпідставні, свідчать про довільне і неправильне трактування ним норм законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 380/7433/20 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. П. Сеник
судді Н. М. Судова-Хомюк
Р. Б. Хобор
Повне судове рішення складено 24.02.2021 року