ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
17 лютого 2021 року Справа № 924/667/20
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.
при секретарі судового засідання Першко А.А.
розглянувши апеляційну скаргу Державного підприємства "Хмельницьке" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 16 листопада 2020 року в справі №924/667/20 (суддя - Заярнюк І.В.)
час та місце ухвалення: 16 листопада 2020 року; м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1; повний текст рішення складено 26 листопада 2020 року
за позовом Державного підприємства Радгосп "Лісовогринівецький"
до
Відповідача 1: Державного підприємства "Хмельницьке"
Відповідача 2: Хмельницької районної державної адміністрації
про визнання недійсним Розпорядження Хмельницької районної державної адміністрації №354/09-р від 2 квітня 2009 року; визнання недійсним Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року; скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га
за участю представників сторін:
від Позивача - Назаренко В.В.; Лежанський В.В.;
від Відповідача 1 - Нагнибіда В.І.; Жирік Я.І.;
від Відповідача 2 - не з'явився.
Державне підприємство Радгосп «Лісовогринівецький» (надалі - Позивач) звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Державного підприємства «Хмельницьке» (надалі - Відповідач 1), Хмельницької районної державної адміністрації (надалі - Відповідач 2), з позовною заявою в якій просив суд:
· визнати недійсним Розпорядження Відповідача 2 №354/09-р від 2 квітня 2009 року, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування Відповідача 1 на земельні ділянки на території Лісовогринівецької сільської ради;
· визнати недійсним виданий Відповідачу 1 Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 16,3983 га у межах згідно з планом на території Лісовогринівецької сільської ради, серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року;
· скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га, що розташована за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогриівецька сільська рада та держану реєстрацію прав постійного користування земельною ділянкою згідно Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року.
В обгрунтування своїх позовних вимог Позивач зазначив, що 28 вересня 1951 року сільськогосподарській артілі (колгоспу) «Перемога» села Лісових Гринівці Ружичнянського району Камянець-Подільської області УРСР було передано в безплатне і безстрокове користування, тобто довічно, земля в кількості 2628,2 га, що підтверджується Державним актом на вічне користування землею колгоспами № 536253. На думку Позивача, право постійного користування земельною ділянкою, розташованою на території Хмельницького району навколо сіл Лісові Гриніві та Скаржниці перейшло до Позивача в межах географічних координат відповідно до державного акту на вічне користування землею колгоспами № 536253 в порядку правонаступництва у складі іншого майна, в тому числі, з об'єктами нерухомого майна, розташованими на частинах земельних ділянок в селах Лісові Гринівці та Скаржниці. Як наголошує Позивач, відповідно до наказу про проведення інвентаризації №2 від 1 лютого 2018 року, вирішено провести інвентаризацію основних засобів, нематеріальних активів; товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків з перевіркою їх фактичної наявності та документального підтвердження. Рішенням №12 Лісовогринівецької сільської ради від 29 березня 2018 року, Позивачу було надано дозвіл на проведення інвентаризації та розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що належить на праві вічного користування Позивачу, згідно Державного акту від 28 вересня 1951 року №536253, орієнтовною площею 2628,2 га, однак при проведенні інвентаризації було встановлено, що в Державному земельному кадастрі, всередині географічних координат згідно Державного акту на вічне користування землею колгоспами №536253 від 28 вересня 1951 року, наявні відомості про державну реєстрацію за Відповідачем згідно Державного акту від 30 квітня 2009 року №ЯЯ 334679, виданого на підставі Розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2009 року №354/09-р, права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий' номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га цільове призначення 01.01. для ведення товарного сільського виробництва, державна власність. Зважаючи на встановлення таких обставин, Позивач звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 16 листопада 2020 року позовні вимоги були повністю задоволені (том 2, а.с. 180-189). Визнано недійсним Розпорядження Відповідача 2 №354/09-р від 2 квітня 2009 року, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування Відповідачем 1 на земельні ділянки на території Лісовогринівецької сільської ради. Визнано недійсним виданий Відповідачу 1 Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 16,3983 га у межах згідно з планом на території Лісовогринівецької сільської ради, серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року. Скасувано в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га, що розташована за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогриівецька сільська рада та держану реєстрацію прав постійного користування земельною ділянкою згідно Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №334679.
Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що ні право користування артілі Перемога, ні право користування радгоспу лікарських рослин та Позивача земельними ділянками не припинені, тому не могла визначатись подальша доля земель, які знаходились в постійному користуванні колгоспу Перемога, а в подальшому радгоспу лікарських рослин та Позивача. Таким чином, місцевий господарський суд в своєму рішенні прийшов до висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним Розпорядження Відповідача 2 №354/09-р від 2 квітня 2009 року, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів (що посвідчують право постійного користування Відповідача на земельні ділянки на території Лісовогринівецької сільської ради), визнання недійсним виданий Відповідачу 1 Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 16,3983 га у межах згідно з планом на території Лісовогринівецької сільської ради, серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року - обґрунтованим та підлягають задоволенню.
Окрім того місцевий господарський суд вказав, що в Державному земельному кадастрі наявні відомості про державну реєстрацію за Відповідачем згідно Державного акту від 30 квітня 2009 року №ЯЯ 334679, виданого на підставі Розпорядження від 2 квітня 2009 року №354/09-р, права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га цільове призначення 01.01. для ведення товарного сільського виробництва (державна власність). Місцевий господарський суд в рішенні вказав, що не потребує доказуванню факт законності користування спірною земельною ділянкою Позивачем, а тому вимога про скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га, що розташована за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогриівецька сільська рада та держану реєстрацію прав постійного користування земельною ділянкою згідно Державного акту - підлягають задоволенню.
Що ж стосується заяви Відповідача 1 про застосування наслідків спливу позовної давності, то місцевий господарський суд вказав, що перебіг позовної давності у даному випадку для позивача Почався з 29 березня 2018 року, а отже строк позовної давності для звернення із вказаним позовом до суду не пропущено, адже Позивач звернувся з позовом до суду 29 травня 2020 року, тобто в межах строку позовної давності.
Відповідач 1, не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 2-14), в якій з підстав, висвітлених в ній, просив суд: рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Відповідач 1 звертає увагу апеляційного суду на те, що Позивач надав суду лише копію акту на вічне користування землею колгоспу № 536253 від 28 вересня 1951 року, яка не була засвідчена належним чином у встановленому законом порядку, оскільки посвідчена не уповноваженою особою, яка немає права його посвідчувати. Також, Відповідач 1 зауважив, що копія зведеного інвентаризаційного плану не є належним доказом на підтвердження факту накладення земельних ділянок, а таким доказом мав би бути висновок судової земельно-технічної експертизи. Окрім того, апелянт зазначив, що ті судові рішення на які покликається в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не є преюдиційними для даної справи з огляду на зовсім інший склад учасників аніж у тій справі.
Також Відповідач 1 просить суд застосувати факт спливу позовної давності.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18 січня 2021 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача 1 на рішення Господарського суду Хмельницької області від 16 листопада 2020 року. Запропоновано Позивачу, Відповідачу 2 надати відзив та письмові пояснення на апеляційну скаргу Відповідача 1 та докази його надсилання апелянту.
26 січня 2021 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив від Відповідача 2, в котрому з підстав, наведених у даному відзиві, Відповідач 2 просив скасувати рішення місцевого господарського суду та відмовити в задоволенні позовних вимог (том 2, а.с. 47-49). Також Відповідач 2 зауважив, що на його переконання місцевий господарський суд вийшов за межі позовних вимог і скасував розпорядження голови Відповідача 2 в цілому на всю площу 684,97 га.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 1 лютого 2021 року було призначено справу № 924/667/20 до розгляду на 17 лютого 2021 року об 16:00 год..
На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 1 лютого 2021 року надійшов відзив Позивача, в котрих з підстав, зазначених у даному відзиві, Позивач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Відповідача 1, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін (том 2, а.с. 65-66). Позивач вказав, що в суді першої інстанції клопотання про витребування письмового доказу не заявлялося, так саме як і не зазначалося про неналежність чи недопустимість даного доказу, вважає покликання апелянта на лист Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільськогогосподарства безпідставним оскільки такий доказ подано поза межами процесуальних строків.
В судове засідання від 17 лютого 2021 року представники Відповідача 2 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Водночас, суд не викликав учасників справи у судове засідання, відповідно до частини 1 статті 120 ГПК України, що вказує на те, що ухвалою суду від 1 лютого 2021 року явка сторін обов'язковою не визнавалась.
Згідно частин 1-4 статті 120 ГПК України: суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою; суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою; виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень; ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п'ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи.
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Вказана ухвала була направлена судом рекомендованими листом з повідомленнями про вручення на поштовий адрес вказаний в апеляційній скарзі.
Суд апеляційної інстанції констатує, що в силу дії статті 273 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
Разом з тим, суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, що по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
З огляду на все вищезазначене, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливе розглядати дану апеляційну скаргу без участі представника Відповідача 2 за наявними в матеріалах справи доказами. Зважаючи на те, що в матеріалах справи міститься відзив на апеляційну скаргу Відповідача 2, в якому наведена його позиція з-приводу доводів та заперечень судового рішення та апеляційної скарги.
В судовому засіданні від 17 лютого 2021 року представником Відповідача 1 було подано заяву про відвід складу колегії суддів по справі №924/971/20, з підстав, наведених у даній заяві.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17 лютого 2021 року визнати заяву представника Відповідача 1 про відвід колегії суддів Північно-західного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Василишин А.Р., судді Бучинської Г.Б., судді Філіпової Т.Л. від розгляду справи № 924/667/20 необґрунтованою. В задоволенні заяви Відповідача 1 про відвід колегії суддів від розгляду справи №924/667/20 відмовлено, з підстав зазначених у вказаній ухвалі.
В судовому засіданні, від 17 лютого 2021 року представники Відповідача 1 підтримали доводи, наведені в апеляційній скарзі, та з підстав, висвітлених в ній, просили суд її задоволити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Також, представник апелянта у своїх поясненнях зауважив, що долучений до матеріалів справи Державний акт виданий артілії «Перемога» міститься лише в копії, яка засвідчена неналежним органо та чином, також, вказав, що у справі відсутні докази, які б вказували про накладення земельної ділянки, якою користуються Відповідач 1 із земельною ділянкою, якою користується Позивач. Крім того, представник Відповідача 1 просив застосувати наслідки спливу позовної давності. Також, представник Відповідача 1 вказав, що на переконання представника Відповідача 1 даний спір має розглядатися з огляду на предмет позовних вимог в адміністративному суду а провадження по даній справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 статті 231 ГПК України.
В судовому засіданні від 17 лютого 2021 року представники Позивача заперечили проти доводів, наведених в апеляційній скарзі, з підстав, наведених у відзиві, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. При цьому Позивач зауважив, що Державний акт містить відтиск гербової печатки уповноваженого органу, засвідчений належним чином та не ставився під сумнів представником Відповідача 1 в суді першої інстанції. Рішеннями міськрайонних судів встановленні обставини правонаступництва Позивача як щодо майна так і щодо земельної ділянки, якою користується Позивач на підставі діючого Державного акта, який досліджували в процесу розгляду таких справи, де стороною був Відповідач 1. Що ж стосується спливу строків позовної давності, то на переконання представника Позивача він не був пропущенний, адже про порушення свого права, Позивачу стало відомо під час проведення інвентаризації в березні 2018 року, про що безпосередньо зазначалося Позивачем під час подання позовної заяви.
Заслухавши пояснення представників Відповідача 1, Позивача, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія виходила з наступного.
Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що 29 квітня 1957 року на підставі рішення загальних зборів колгоспників колгоспу «Перемога» с. Лісові Гринівці відбувся перехід в радгосп «Перемога» та відповідно було передано всі землі, закріплені за колгоспом «Перемога», а також все громадянське майно (том 1, а.с. 28).
В той же час, відповідно до Постанови 238/39 БЮРО Хмельницького ОБКОМУ КП України і Виконкому обласної ради депутатів трудящих від 29 квітня 1957 року «Про укріплення існуючого Хмельницького радгоспу лікарських культур та організації нового радгоспу лікарських культур ім. Орджонікідзе Міністерства Охорони Здоров'я СРСР в Староушицькому районі на базі колгоспів «Шлях Леніна», ім. Орджонікідзе» було вирішено прийняти пропозицію Ружичнянського райвиконкому та райкому КП України про укрупнення існуючого радгоспу лікарських культур Міністерства Охорони Здоров'я СРСР за рахунок земель колгоспу «Перемога» с. Лісові Грінівці із загальною площею 2628 Га орної землі (том 1, а.с. 29-31).
Із наданого у матеріали справи рішення Лісовогринівецької сільради №1 від 18 січня 1991 року вбачається, що останнім схвалено матеріали інвентаризації земель, розроблені земельною комісією за участю спеціалістів філіалу Інституту "УкрНДІземпроект" згідно з додатками №1, №2, №3 (том 1, а.с. 33).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 року № 380 «Про збільшення виробництва лікарської рослинної сировини і препаратів з неї», спеціалізовані радгоспи по вирощуванню лікарських рослин передані Українському державно-акціонерному консорціуму «Укрфітотерапія» (том 1, а.с. 32).
У відповідності до Розпорядження представника Президента України «Про перереєстрацію радгоспу лікарських рослин на радгосп «Лісогринівецький» за № 221 від травня 1993 року керуючись Законами України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про власність» було вирішено перереєструвати радгосп лікарських рослин на радгосп «Лісогринівецький» (том 1, а.с. 34).
Рішенням загальних зборів директорів консорціуму "Укрфітотерапія" від 22 січня 2001 року (протокол №1) на базі Позивача створено Відповідача по виробництву насінево-садивного матеріалу.
20 лютого 2001 року на виконання рішення директорів консорціуму "Укрфітотерапія" від 22 січня 2001 року прийнято наказ УДК "Укрфітотерапія" № 9, яким Відповідачу 1 передано основні засоби і сільгоспугіддя згідно з додатком (том 1, а.с. 107).
Згідно акта приймання-передачі земельних ділянок від 23 лютого 2001 року, Позивач передав, а Відповідач прийняв земельні ділянки загальною площею 1987,6 га (том 1, а.с. 108).
Відповідно до Розпорядження КМ України № 158-р від 13 квітня 2007 року Позивача віднесено до сфери управління Мінагрополітики (том 1, а.с. 35).
Розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2009 року №354/09-р затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування Відповідача 1 на земельні ділянки на території Лісовогринівецької сільської ради загальною площею 684,97 га (том 1, а.с. 42).
На підставі розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2009 року №354/09-р видано Відповідачу 1, Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 30 квітня 2009 року №ЯЯ 334679 площею 16,3983 га цільове призначення 01.01. для ведення товарного сільського виробництва, кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 (том 1, а.с. 43).
Позивачем було долучено до матеріалів справи Наказ про проведення інвентаризації від 1 лютого 2018 року № 2 (том 1, а.с. 36) та рішення № 12 Лісовогринівецької сільської ради 36 чергової сесії від 29 березня 2018 року «Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) Позивачу Міністерства аграрної політики та продовольства України», яким надано дозвіл для Позивача на проведення інвентаризації та розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що належить на праві вічного користування Позивачу згідно Державного акту на вічне користування землею колгоспами від 28 вересня 1951 року № 536253, орієнтованою площею 2628,2 га, що розташовані на території села Лісові Гринівці та села Скаржинці Хмельницького району (том 1, а.с. 37).
Позивача, за наслідками проведеної інвентаризації, виявивши факт видання оскаржуваного Розпорядження Відповідача 2 та Державного акта, звернувся до суду за захистом, порушеного на його думку права, з позовом про визнання недійсним Розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2009 року №354/09-р, визнання недійсним Державного акта та скасування державної реєстрації речового права.
Отже розглядаючи спір в межах апеляційної скарги апеляційний господарський суд констатує наступне.
Що стосується заперечень Відповідача 1 наведених в апеляційній скарзі з приводу задоволення позовних вимог, в площинні наявності лише копії Державного акта на вічне користування землею від 28 вересня 1951 року, що ніби-то викликає сумніви у його існуванні та відповідно прийнятті судом такого акта як належного доказу, то колегія суддів зауважує наступне.
Аналізуючи спірні правовідносини на предмет застосування норм діючого матеріального законодавства України вбачається наступне.
Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що ожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
З огляду на положення статті 4 ГПК України і статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
За змістом положень процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
8 вересня 1951 року сільськогосподарській артілі (колгоспу) «Перемога» села Лісових Гринівців Ружичнянського району Камянець-Подільської області УРСР було передано в безплатне і безстрокове користування, тобто довічно, земля в кількості 2628,2 га, що підтверджується Державним актом на вічне користування землею колгоспами № 536253 (том 1, а.с. 19-24).
29 квітня 1957 року на підставі рішення загальних зборів колгоспників колгоспу «Перемога» с. Л. Гринівці та с. Скаржниці про створення на базі колгоспу «Перемога» радгоспу лікарських рослин та постанови Хмельницького бюро обкому КП України та облвиконкому від 29 квітня 1957 року «Про перехід колгоспу в радгосп Міністерства охорони здоров'я» було створено радгосп лікарських рослин.
Зокрема даною Постановою 238/39 БЮРО Хмельницького ОБКОМУ КП України і Виконкому обласної ради депутатів трудящих від 29 квітня 1957 року було зобов'язано Староушицький, Ружичнянський райком КП України та райвиконкоми: здійснити відведення земель колгоспів для організації нового радгоспу ліккультур, приєднання земель до існуючого радгоспу ліккультур проводити на основі добровільної згоди колгоспників; провести передачу радгоспам земель, а також майна та інших товарно-матеріальних цінностей колгоспів у відповідності з встановленим порядком. Також було зобов'язано облуправління сільського господарства передати радгоспам ліккультур безоплатно машини, будівлі та інші матеріальні цінності на базі яких укрупняється існуючий радгосп.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 року № 380 «Про збільшення виробництва лікарської рослинної сировини і препаратів з неї» спеціалізовані радгоспи по вирощуванню лікарських рослин передані Українському державно-акціонерному консорціуму "Укрфітотерапія".
Разом з цим Українському державно-акціонерному консорціуму "Укрфітотерапія" було надано право встановлювати договірні ціни на лікарську рослинну сировину і виготовлення з неї препарати.
Радгосп державне сільськогосподарське підприємство, найвища послідовно-соціальна форма сільського господарства, з націоналізованими засобами виробництва та найманою робочою силою.
Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» №563-XII від 18 грудня 1990 року здійснення земельної реформи покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські Ради народних депутатів і Раду Міністрів Української РСР, яких зобов'язано до 15 березня 1991 року провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначивши ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення.
Відповідно до пункту 4 зазначеної постанови місцеві ради народних депутатів на підставі матеріалів інвентаризації земель та відповідно до статті 27 Земельного кодексу Української РСР зобов'язано вирішити питання про припинення права користування ділянками, що використовуються не за цільовим призначенням, з порушенням встановлених вимог, а також нераціонально, і передачу їх до складу земель запасу для наступного надання у першочерговому порядку громадянам для організації селянських (фермерських) господарств, ведення особового підсобного господарства, садівництва.
Рішенням Лісовогрнівецької сільської ради № 1 від 18 січня 1991 року схвалено матеріали інвентаризації земель 1990 року, розроблені земельною комісією за участю спеціалістів філіалу Інституту «УкрНДІземпроект» згідно з додатками № 1, № 2, № 3 та встановлено на довічне право власності земель радгоспу лікарських рослин с. Лісові Гринівці в кількості 2628,2 га, що підтверджується Державним актом на вічне користування землею колгоспами №536253 (том 1, а.с. 33).
27 травня 1993 року розпорядженням представника Президента України радгосп лікарських рослин перереєстровано на радгосп «Лісовогринівецький» (форма власності - державна).
Відповідно до Статуту Позивача (том 1, а.с. 77-80), затвердженого радою трудового колективу радгоспу «Лісовогринівецький» 1993 року, Радгосп «Лісовогринівецький» входить до складу Українсько Республіканського державно-акціонерного консорціуму «Укрфітотерапія», як окрема юридична особа, яка здійснює свою діяльність на принципах самоврядування, господарського розрахунку і повної відповідальності у взаєминах з партнером.
У відповідності до пункту 5.1 Статуту радгоспу «Лісовогринівецький», майно радгоспу складають його основні і оборотні фонди закріплені за ним державою і належать йому на правах власності. Форма власності радгоспу - державна.
Відповідно до Розпорядження KM України № 158-р від 13 квітня 2007 року Радгосп «Лісовогринівецький» віднесено до сфери управління Мінагрополітики.
Враховуючи хронологію усіх вищеприйнятих нормативно-правових актів, колегія суддів зауважує, що такими доказами підтверджено те, що радгосп «Лісовогринівецький» є правонаступником колгоспу «Перемога» та радгоспу лікарських рослин, та що до нього перейшло право користування земельною ділянкою, якою користувались підприємства-попередники в силу вказівок в самих розпорядчих документах, в межах відповідно до державного акту на вічне користування землею колгоспами № 536253.
Відповідач 1 зауважує в своїй апеляційній скарзі, що він не вважає рішення Хмельницького міськрайонного суду по справі № 686/13875/18 від 6 грудня 2018 року та по справі № 686/17131/19 від 20 січня 2020 року, такими що містять преюдиційні обставини з-приводу правонаступництва Позивачем права користування земельними ділянками на підставі Державного акта від 28 вересня 1951 року.
Відповідно до частин 4, 5 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
В той же час, колегія суддів зазначає, що рішення Хмельницького міськрайонного суду по справі №686/13875/18 від 6 грудня 2018 року (за позовом ОСОБА_1 до Позивача про визнання Державно акта недійсним) та по справі № 686/17131/19 від 20 січня 2020 року (за позовом ОСОБА_2 до Позивача про позбавлення права користування державними насадженнями в межах Державного акта №536253 та визнання недійсним Державного акта) міститься висновок суду щодо того що: «радгосп «Лісовогринівецький» є правонаступником колгоспу «Перемога» та радгоспу лікарських рослин, до нього перейшло право користування земельною ділянкою, якою користувались підприємства-попередники, в межах відповідно до державного акту на вічне користування землею колгоспами № 536253».
Дослідивши зміст вищеописаних судових актів зважаючи на неподання Відповідачем 1 доказів на спростування таких висновків, колегія суддів констатує, що силу дії частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, рішення Хмельницького міськрайонного суду по справі № 686/13875/18 від 6 грудня 2018 року (за позовом ОСОБА_1 до Позивача про визнання Державно акта недійсним) та рішення по справі № 686/17131/19 від 20 січня 2020 року містять по суті преюдиційні обставини. Адже, по-перше, в даних справах в міськрайонних судах брала участь та сама особа (а саме Позивач) яка бере участь в цій справі в статусі Позивача; по-друге як в одній так і у іншій справі предметом дослідження був Державний акт від 28 вересня 1951 року; по-третє, Відповідач 1 (зважаючи що він не був стороною по даних справах) в силу дії частини 5 статті 75 ГПК України мав право спростувати обставини, встановлені в даних судових актах у загальному порядку з поданням відповідних доказів, водночас, матеріали справи не містять, а Відповідачем 1 не було подано, а ні до суду першої інстанції, а ні до суду апеляційної інстанції будь-яких доказів щодо спростування висновків, викладених у судових актах (справа № 686/17131/19; справа №686/13875/18).
Відповідно в колегія суддів відсутні підстави щодо відхилення висновків висвітлених у судових актах міськрайонного суду по справі № 686/17131/19 та справі №686/13875/18 та відсутні підстави поставити під сумнів такі судові акти (з огляду на не спростування Відповідачем 1 та Відповідачем 2 в даній справі в загальному порядку обставин встановлених в судових рішеннях), а прийняте судове рішення не може суперечити, обставини, встановленим у таких судових актах, а саме щодо того, що: Радгосп «Лісовогринівецький» є правонаступником колгоспу «Перемога» та радгоспу лікарських рослин, до нього перейшло право користування земельною ділянкою, якою користувались підприємства-попередники, в межах відповідно до державного акту на вічне користування землею колгоспами № 536253; Таким чином, майнові права, в т.ч. право постійного користування земельною ділянкою, розташованою на території Лісовогринівецької сільської ради, перейшло до радгоспу «Лісовогринівецький» в порядку правонаступництва у складі іншого майна разом, в тому числі, з об'єктами нерухомого майна, розташованими на частинах земельних ділянок і держава визнає цей факт на підставі ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень".
Крім того, зважаючи на те, що предметом позовних вимог, а відтак і об'єктом дослідження по даним судовим справах в міськрайоному суді був Державний акт від 28 вересня 1951 року (копію якого та дійсність не визнає Відповідач 1) та враховуючи те, що в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним Державного акта відмовлено, колегія суддів враховує висновки міськрайонних судів щодо дослідження та встановлені дійсності та чинності такого Державного акта, а відтак і його використання зі сторони правонаступника радгоспу «Перемога» - Позивачем.
Більше того, апеляційний господарський суд критично оцінює доводи апелянта і з огляду на те, що Відповідач 1 створений саме на базі Позивача, і землі котрі він використовує відповідно до державного акта він міг отримати виключно від Позивача (долучений неналежним чином засвідений акт приймання-передачі (том 1, а.с. 108), підписання якого посадовими особами Позивач, заперечив представник Позивач в судовому засіданні). Тож опосередковано такими запереченнями апелянт ще раз сам ставить під сумнів законність отримання ним спірної земельної ділянки.
Окрім того, не заслуговують на увагу, покликання Відповідача 1 в своїй апеляційній скарзі на те, що відсутні такого державного акта підтверджується листом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільськогосподарства України від 11 грудня 2020 року, оскільки: по-перше, в даному листі зазначено не про відсутність такого акта, а про те, що відомостей про передачу Мінекономіки Державного акта №536253 не виявлено, у зв'язку з чим Мінекономіки не може надати завірену копію такого акта; по-друге, Державний акт долучений до матеріалів справи містить відтиск гербової печатки Міністерства аграрної політики та продовольства України (яке було реорганізовано, а й відповідно архіви якого не досліджувалися) та відтиск печатки «згідно з оригіналом», зважаючи що відповідно до Розпорядження КМ України № 158-р від 13 квітня 2007 року Позивача віднесено до сфери управління саме Мінагрополітики.
Що ж стосується заперечень Відповідача 1 наведених в апеляційній скарзі з-приводу відсутності доказів щодо накладення меж земельних ділянок, то колегія суддів зауважує наступне.
Відповідно до державного акта № 536253 Позивач користується земельною ділянкою в розмірі 2628 га (тобто це землі села Лісові Гринівці Ружичнянського району, що знаходяться в межах Лісогринівецької сільської ради). Водночас, відповідно до оскаржуваного Розпорядження від 2 квітня 2009 року Відповідачу 1 було надано право на користування земельною ділянкою загальною площею 684, 97 га за межами населених пунктів на території Лісогринівецької сільської ради (том 1, а.с. 42). Відповідно з даних документів вбачається, що земельна ділянка, якою користується Позивач на підставі Державного акта від 28 вересня 1951 року є набагато більшою аніж земельна ділянка, що була виділена Відповідачу 1, та такі земельні ділянки співпадають по своїм координатам географічного розміщенням, а саме такі земельні ділянки розташовані на території Лісогринівецької сільської ради.
Крім того, Позивачем в підтвердження відомостей щодо того, що всередині географічних координат, згідно Державного акта на вічне користування земельною ділянкою, існує зареєстроване речове право на частину земельної ділянки, що знаходиться в межах земельної ділянки, якою користується Позивач було долучено матеріали Інвентаризації, а саме Зведений інвентаризаційний план (том 1, а.с. 27), виготовлений та засвідчений спеціалізованим суб'єктом-експертом, в якому відображено умовними позначеннями земельні ділянки та їх користувачі.
Зважаючи на заперечення Відповідачем 1 матеріалів інвентаризації, як доказу, яким засвідчується межі та стан земельних ділянок, колегія суддів констатує, що інвентаризація земель це перевірка і документальне підтвердження наявності та стану, оцінка активів та зобов'язань організації. Інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування земельних ділянок, їхніх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення державного земельного кадастру та інше. Ціллю інвентаризації земель є виявлення фактичних наявних земель, земельних ділянок та усіх підтверджуючих документів та приведення усіх даних у відповідність із фактичним станом речей. Підставою для проведення робіт із інвентаризації земель є прийняття рішення відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. Відповідно в матеріалах справи міститься рішення № 12 від 29 березня 2018 року Лісогринівецької сільської ради (зважаючи на місце розташування земельних ділянок), яким надано дозвіл на проведення інвентаризації та розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що належить на праві вічного користування Позивачу, згідно Державного акта від 28 вересня 1951 року, матеріали інвентаризації мають бути подані на розгляд та затвердження до Лісогринівецької сільської ради (том 1, а.с. 37). Відповідно Позивачем було прийнято Наказ про проведення інвентаризації.
Згідно статті 4 Земельного кодексу УРСР 1990 року, землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду не можуть передаватися у колективну та приватну власність, а залишаються в державній власності виключно для зазначених цілей.
Відповідно до частини 1 статті 24 Земельного кодексу України державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
В силу дії частини 1 статті 19 Земельного кодексу УPCP - колгоспи, радгоспи, інші підприємства, організації і установи у встановлених законом випадках можуть надавати з закріплених за ними земель у користування.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо надання Позивачем для Відповідача 1 земельних ділянок у користування, так як і відсутні докази щодо припинення права користування радгоспу лікарських рослин, а в подальшому Радгоспу "Лісовогринівецький" земельними ділянками.
В той же час, колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази щодо підтвердження права Відповідача 1, зокрема й в розумінні статті 80 Земельного кодексу України, на отримання земельної ділянки у користування, відповідно Відповідач 1 не підтвердив своїх прав на отримання таких земельних ділянок та необгрунтував законних підстав щодо надання та отримання земельної ділянки державної форми власності, а підтвердження речових прав Відповідача 1 зводиться лише до подання письмових заперечень з приводу дійсності та правильності засвідчення копії Державного аткта Позивача.
З приводу чого, колегія суддів звертає увагу, що Відповідачем 1 та Відповідачем 2, окрім оскаржуваного Розпорядження, не подано будь-яких документів які б засвідчували речове право Відповідача 1 щодо надання йому у постійне користування земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної форми власності.
Окрім того, в оскаржуваному Розпорядженні зазначено про те, що було розглянуто та затверджено технічну документацію Відповідачу 1 щодо права постійного користування земельною ділянкою.
В той же час, враховуючи зміст Наказу № 43 від 4 травня 199 року Державного комітету України по земельних ресурсах «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею» в матеріалах справи відсутні будь-які документи, а саме: рішення державної адміністрації про надання у постійне користування, договір відчуження земельної ділянки, інший документ чи рішення суду, що є підставою для надання дозволу щодо складання технічної документації та є підставою для користування земельною ділянкою; технічне завдання на розробку технічної документації зі складання державного ату.
Із досліджених в матеріалах справи доказів зважаючи на доводи та заперечення апеляційної скарги Відповідача 1, колегія суддів зауважує, що Відповідач 1 заперечує дійсність та законність посвідчення копії Державного акта, яким підтверджується право користування земельною ділянкою Позивачем, однак зважаючи на предмет позовних вимог, будь-якими доказами не підтверджує обставини виникненя у нього речового права та підстав для видання Розпорядження Відповідачем 2 щодо надання земельної ділянки у постійне користування (аби в загальному порядку спростувати висновки щодо права користування Позивача, зроблені в інших судових справах, наведених вище в даній постанові).
Відповідно статті 19 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992 року) і статті 123 Земельного кодексу України (в редакції від 25 жовтня 2001 року) надання земельних ділянок юридичним особам у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Однак, дані норми Відповідачем 1 не дотримані, так як в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження виникнення його речового права в правовому полі Земельного кодексу України.
Що ж стосується долученого Відповідачем 2 до матеріалів справи копії Наказу № 9 від 20 лютого 2001 року в якому в пункті 3 Українським державним консорціумом «Укрфітотерапія» вирішено передати з балансу Позивача на баланс Відповідача 1 сільгоспугіддя та копії Акту приймання-передачі земельних ділянок між Позивачем та Відповідачем 1, то колегія суддів зауважує, що зважаючи те, що дана земельна ділянка відноситься до земель державної форми власності, а тому в силу дії статей 3, 4 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року, Український державний консорціум «Укрфітотерапія» не є тим уповноваженим органом якому надано право розпоряджатися земельними ділянками державної форми власності (відповідно в подальшому мало б бути погодження чи розпорядчий документ уповноваженого органу щодо погодження чи затвердження таких дій по передачі земельних ділянок).
Окрім того, відповідно до Листа Міністерства аграрної політики (до сфери управління якого був віднесений як Позивач так і Відповідач 1) Відповідач 1 був створений саме на базі частини майна Позивача (без зазначення про будь-яку передачу земельних ділянок на баланс Відповідача 1); том 1, а.с. 106).
Суд апеляційної інстанції також не приймає до уваги твердження Відповідача 1, наведене в апеляційній скарзі, про те що протягом часу з 19 липня 1991 року (дати взяття на облік позивача в ГУ ДПС у Хмельницькій області) до 2 квітня 2009 року, Позивач не звертався за оформленням права власності, або права постійного користування спірною земельною ділянкою, в установленому Законом порядку, а відтак такого права не набув.
Так, згідно Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2005 року в справі № 1-17/2005 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України, Конституційний Суд України дійшов висновків про те, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою, а в пункті 5.6. цього Рішення Конституційний Суд України встановив, що є підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
В силу дії статті 17 Земельного кодексу України, передача земельних ділянок проводиться сільським, селещним, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань відповідних підприємств, товариств, до яких додаються матеріали, що обгрунтовують розмір земельної ділянки.
Крім того, відповідно до частини 4 статті 19 Земельного кодексу України року надання земельної ділянки, що є в користуванні, іншому землекористувачеві провадиться тільки після вилучення даної ділянки та за проектами відведення таких земельних ділянок.
Відповідно до статті 144 ЗК УРСР 1970 року (введено в дію з 1 січня 1971 року) та статті 80 ЗК УРСР 1990 року (введено в дію з 15 березня 1991 року) землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані у постійне (безстрокове або довгострокове за ЗК УРСР 1970 року) користування. До них належать також землі, право власності або користування якими припинено відповідно до статей 27 і 28 ЗК УРСР (припинення права користування землею). Цю ж вимогу містить Постанова ВР УРСР Про земельну реформу. А, отже, однією з обов'язкових ознак земель запасу є беззаперечне припинення права постійного користування ними попередніми користувачами.
В силу дії статті 92 Земельного кодексу кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.
Згідно з частин 1, 3 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
За змістом частини 5 статті 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Пункт "е" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України встановлює, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
Згідно частини 3 статті 152 Земельного кодексу України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
В силу дії статті 393 Цивільного кодексу України: правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується; власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта; у разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
Відповідно до статті 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що: суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси; суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Враховуючи усе вищевстановлене, колегія суддів зауважує, що в даному судовому рішенні встановлені обставини щодо правонаступництва Позивача як відносно майна так і земельної ділянки, якою користувався як радгосп лікарських рослин (а в подальшому Позивач) на підставі державного акта від 28 вересня 1951 року, адже саме за рахунок та на базі земель колгоспу «Перемога», якими він користувався на підставі державного акта від 28 вересня 1951 року було створено та укрупнено радгосп лікарських рослин, який в подальшому перереєстровано на радгосп «Лісогринівецький», зважаючи на прийняття Законів України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 року та «Про власність» від 7 лютого 1991 року (оскільки радгосп лікарських культур був при СРСР) з метою реалізації Декларації про державний суверенітет України та забезпечення вільного економічного розвитку та використання природного, земельного, економічного потенціалу країни для підвищення рівня життя народу (стаття 1 ЗУ «Про власність»). Окрім того, доказами долученими до матеріалів справи підтверджуються обставини щодо проведення інвентаризації таких земель (що дало можливість підтвердити чи спростувати користування Позивачем земельною ділянкою) в силу прийняття Земельного кодексу України та Постанови «Про земельну реформу».
Відтак зважаючи на підтвердження Позивачем свого права користування, за захистом якого він звернувся до суду з відповідним позовом, враховуючи, що а ні право користування артілі Перемога, а ні право користування радгоспу лікарських рослин та Радгоспу «Лісовогринівецький» земельними ділянками не припинено, в площинні відсутності зі сторони Відповідача 1 належних та допустимих доказів щодо підтвердження його суб'єктивного права на користування та виділення земельної ділянки державної форми власності (рішення відповідного органу, технічної та проектної документації) колегія суду приходить до висновку, що Відповідач 2 не мав права визначати подальшу долю таких земель, які знаходяться в постійному користуванні Позивача.
Колегія суддів підсумовуючи усе вищеописане в даній судовій постанові зауважує, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту.
При цьому, колегія суддів зауважує, що прийняття органом виконавчої влади ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу виконавчої влади є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб.
Предмет позову у даній справі по основній позовній вимозі (з котрої все розпочалося) стосується визнання незаконним та скасування розпорядження Відповідача 2 «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування Відповідачу 1 на земельні ділянки на території Лісовогринівецької сільської ради».
Таким чином, на переконання колегії суду, оспорюване розпорядження Відповідача 2 «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування Відповідачу 1 на земельні ділянки на території Лісовогринівецької сільської ради» було прийняте в порушення вимог статтей 6, 14, 19 Конституції України, статтей 3, 12, 20, 56, 57, 84, 122, 141, 142, 155 Земельного кодексу України, тому підлягає визнанню недійсним. Відтак, апеляційний господарський суд задовольняє позов в цій частині.
Дане вчинено і місцевим господарським судом. Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення в частині щодо визнання незаконним та скасування розпорядження.
Що ж стосується позовної вимоги про визнання недійсним Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 16,3983 га у межах згідно з планом на території Лісовогринівецької сільської ради, серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року, то колегія суддів зауважує таке.
Частиною 1 статті 173 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
При цьому, колегія суддів зауважує, що Державні акти про право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Право власності та постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником чи користувачем документа, що посвідчує відповідне право та його державної реєстрації. Законодавство не передбачає видачу автоматичну нового державного акту на право постійного користування земельною ділянкою або відповідного свідоцтва у разі зміни назви або організаційно-правової форми землекористувача.
У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі акти про право постійного користування.
Зважаючи на те, що підставою для видачі оскаржуваного державного акта Серії ЯЯ №334679 було Розпорядження Відповідача 2 №354/09 від 2 квітня 2009 року, яке визнано недійсним (що свідчить про відсутність правової підстави для існування в юридичній площинні такого Державного акта) та враховуючи ту обставину, що така позовна вимога є похідною від позовної вимоги Позивача про визнання недійсним розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2020 року (котра задоволена повністю з підстав описаних вище в даній постанові), колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги про недійсним Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 16,3983 га серія ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року є підставними і підлягає до задоволення. Відповідно суд апеляційної інстанції задоволює позов в цій частині та визнає недійсним державний акт ЯЯ №334679 від 30 квітня 2009 року.
Дане вчинено і місцевим господарським судом. Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення в частині щодо визнання недійсним Державного акта.
Щодо позовної вимоги про скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га, що розташована за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогриівецька сільська рада та держану реєстрацію прав постійного користування земельною ділянкою згідно Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №334679 від 30.04.2009 року, то колегія суд зазначає наступне.
Розглядаючи дану позовну вимогу колегія суддів враховує позицію представника Відповідача 1 наведену як в судовому засіданні від 17 лютого 2021 року так і в суді першої інстанції щодо того, що даний спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства з огляду на дану позовну вимогу, що є підставою для закриття провадження по справі на підставі пункту 1 статті 231 ГПК України.
Статтею 126 Земельного кодексу України визначено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Згідно частин 1, 2 статті 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації; державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.
В силу дії пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Відтак, в даному випадку, предметом розгляду є не стільки дії та рішення державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки дії Відповідачів 1 та 2 з розпорядження і використання земельної ділянки, власником якої, як встановлено вище в даній судовій постанові, є Позивач. При цьому позов не містить посилань на порушення процедури реєстрації, а стосується земельних правовідносин і незаконного розпорядження земельними ділянками.
Саме тому, вимога про скасування рішення державного реєстратора має похідний характер і її вирішення залежить від висновку суду з приводу правомірності розпорядження землями.
З огляду на вказане, колегія суддів констатує, що спір у цій частині не є публічно-правовим та належить до юрисдикції господарських судів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі №822/3024/17 та постанові Верховного Суду від 22 листопада 2018 року в справі №815/2057/16.
Водночас, такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.
Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. В такому випадку апріорі не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.
Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження, а тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року №823/2042/16 та постанові Верховного Суду від 21 лютого 2019 року в справі № П/811/1884/17.
Відтак колегія суддів констатує, що вимога про визнання недійсним рішення суб'єкта владних повноважень (із подальшим визнання недійсним Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою; скасування в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки) у сфері земельних відносин, ухваленого на користь юридичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права та обов'язки, безпосередньо стосується прав та обов'язків цієї особи, тому відповідний спір має розглядатися судом за правилами ГПК України. Наведене відповідає висновкам, викладеним раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі №361/3009/16-ц, 07 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц та № 488/5027/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, відступати від яких немає правових підстав.
З урахуванням наведених правових позицій Великої Палати Верховного Суду колегія суддів приходить до висновку, що спір між сторонами належить до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін. Відтак, Позивач обґрунтовано звернувся з даним позовом до господарського суду і справа є такою, що підлягає розгляду господарським судом, а тому доводи представника Відповідача 1 про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 статті 231 ГПК України є необгрунтованими та такими що спростовуються усім вищеописаним в даній поставі.
Водночас апеляційний господарський суд констатує, що в силу дії статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; рішень судів, що набрали законної сили; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
Згідно статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 1 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про держаний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки це внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Стаття 24 Закону України «Про держаний земельний кадастр» встановлює, що державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку.
Відповідно до статті 6 «Про Державний земельний кадастр» ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин; внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюється державним кадастровим реєстратором.
Внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру здійснюється виключно на підставі та відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр» та Порядку ведення Державного земельного кадастру.
Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку. Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за місцем їх розташування державним кадастровим реєстратором Держгеокадастру та його територіальних органів.
Документи, які подаються державному кадастровому реєстратору для державної реєстрації земельної ділянки: заява (у паперовій або електронній формі) про державну реєстрацію земельної ділянки; оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації), у паперовій або електронній формі відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій"; документація із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки у формі електронного документа.
Пунктом 60-62 Порядку ведення Державного земельного кадастру визначено, що запис у Поземельній книзі скасовується (поновлюється) Державним кадастровим реєстратором на підставі рішення суду. Скасування (поновлення) запису в Поземельній книзі здійснюється шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування (поновлення) із зазначенням дати та підстави для скасування (поновлення), посади, прізвища та ініціалів Державного кадастрового реєстратора, який скасував (поновив) запис, та формування з використанням програмного забезпечення Державного земельного кадастру нових аркушів Поземельної книги, які засвідчуються: в електронній (цифровій) формі - електронним цифровим підписом Державного кадастрового реєстратора; у паперовій формі - підписом Державного кадастрового реєстратора та скріплюються його печаткою. Державний кадастровий реєстратор письмово повідомляє протягом трьох робочих днів особу, на яку зареєстрована земельна ділянка, про скасування (поновлення) запису за формою згідно з додатком 10.
Із дослідженого колегією суддів Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку вбачається, що: цільове призначення земельної ділянки є землі сільськогосподарського призначення; вид використання земельної ділянки - товарне сільськогосподарське виробництво; форма власності - державна власність; документ на підставі якого здійснена державна реєстрація земельної ділянки - проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у разі зміни їх цільового призначення, 26 серпня 2008 року; державна реєстрація проведена 30 квітня 2009 року (том 1, а.с. 44).
В той же час, як зазначено вище в даній судовій постанові, Відповідачем 1 в підтвердження його права та підстав для надання в користування земельної ділянки державної форми власності не долучено навіть відповідних документів, які були підставою для проведення такої державної реєстрації.
Колегія суддів звертає увагу на те, що Законом України від 5 грудня 2019 року № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набув чинності 16 січня 2020 року, було внесені відповідні зміни до земельного законодавства з питання скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Так, статтею 79-1 Земельного кодексу України унормовано, що земельна ділянка припиняє існування як об'єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі: поділу або об'єднання земельних ділянок; скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації; якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», не було зареєстровано протягом року з вини заявника.
Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень)». Аналогічні зміни внесені до частини 10 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр».
Крім того частина десята статті 24 Закону «Про Державний земельний кадастр» визначає, що що ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав (за їх наявності).
У разі скасування державної реєстрації з підстав, зазначених в абзацах третьому і четвертому частини десятої, державний кадастровий реєстратор у десятиденний строк повідомляє про це особу, за заявою якої здійснено державну реєстрацію земельної ділянки, а в разі наявності зареєстрованих речових прав на неї - суб'єктів таких прав.
При цьому, відповідно до частини 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 5 грудня 2019 року № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.
Як вбачається із матеріалів справи, в Державному земельному кадастрі наявні відомості про державну реєстрацію за Державним підприємством «Хмельницьке» згідно Державного акту від 30 квітня 2009 року №ЯЯ 334679, виданого на підставі Розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2009 року №354/09-р, права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га цільове призначення 01.01. для ведення товарного сільського виробництва, державна власність.
Зважаючи на те, що Відповідачем 1 було зареєстровано право на земельні ділянки, яка як встановлено вище в даній судовій постанові перебуває у постійному користування на підставі державного акта у Позивача, відновити становище, яке існувало до порушення (з метою відновлення права яке існувало у Позивача до звернення з позовом в суд), на переконання колегії суддів, можливо лише в порядку статті 16 Цивільного кодексу України, шляхом скасування проведеної державної реєстрації речового права користування.
Між тим як уже було встановлено вище в даній судовій постанові та не потребує повторного доведення безпідставність користування спірною земельною ділянкою Відповідачем 1, тому вимога про скасування в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га, що розташована за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогриівецька сільська рада та держану реєстрацію прав постійного користування земельною ділянкою згідно Державного акту, є обгрунтованою та доведеною, а відтак підлягає задоволенню.
Відтак, апеляційний господарський суд задовольняє позов і в цій частині.
Дане вчинено і місцевим господарським судом. Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення і в частині скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Що ж стосується доводів Відповідача 1, зазначених в апеляційній скарзі (та відзиві на позовну заяву від 15 липня 2020 року; том 1, а.с. 97, 116) щодо застосування до позовних вимог у даній справі наслідків збігу позовної давності, то колегія суддів зазначає наступне.
У відповідності до частин 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України: позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, колегія суддів зазначає, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі права чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (стаття 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
Колегією суддів встановлено, що в даному випадку підстави для розгляду заяв Відповідача 1 та Відповідача 2 (том 3, а.с. 44-49) про застосування до спірних правовідносин позовної давності та наслідків її спливу наявні, оскільки позовні вимоги підлягають до задоволення, про що зазначено в даній судовій постанові за наслідками розгляду справи.
Згідно статтей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
При цьому, позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
Вказана правова позиція відображена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16.
Як вбачається із матеріалів справи, Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати недійсним Розпорядження Відповідача 2 №354/09-р від 02 квітня 2009 року; визнати недійсним виданий Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 30 квітня 2009 року; скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки.
Водночас як вбачається з позову Позивач обгрунтовуючи своє звернення до суду вказує, що відповідно до наказу про проведення інвентаризації №2 від 1 лютого 2018 року, вирішено провести інвентаризацію основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків з перевіркою їх фактичної наявності та документального підтвердження.
Рішенням №12 Лісовогринівецької сільської ради від 29 березня 2018 року Позивачу надано дозвіл на проведення інвентаризації та розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що належить на праві вічного користування Радгоспу «Лісовогринівецький» (том 1, а.с. 37).
Як зазначає Позивач в своїй позовній заяві (том 1, а.с. 4), при проведенні інвентаризації, виготовлені Позивачем технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що належить на праві вічного користування Позивачу, згідно Державного акту на вічне користування землею колгоспами від 28 вересня 1951 року №536253, орієнтовною площею 2628,2 га, що розташовані на території села Лісові Гринівці та села Скаржниці Хмельницького району, Хмельницької області, та внесенні відомостей про дану земельну ділянку до Державного земельного кадастру, було встановлено, що в Державному земельному кадастрі, всередині географічних координат згідно Державного акту на вічне користування землею колгоспами №536253 від 28 вересня 1951 року, наявні відомості про державну реєстрацію за Державним підприємством «Хмельницьке» (Код ЄДРПОУ 31375045), згідно Державного акту від 30 квітня 2009 року №ЯЯ 334679, виданого на підставі Розпорядження Відповідача 2 від 2 квітня 2009 року №354/09-р, права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 6825083600:04:001:0667 площею 16,3983 га цільове призначення 01.01. для ведення товарного сільського виробництва, державна власність.
Відтак, як вказано Позивачем у позові, про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку Позивачу стало відомо лише після проведення відповідних заходів з інвентаризації земель, а саме з 29 березня 2018 року.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пп.62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Зважаючи на вищевстановлене, лише за результатами системного аналізу зібраних доказів у їх сукупності було підтверджено факт існування державної реєстрації щодо земельної ділянки за Відповідачем 1, що й стало підставою для звернення Позивача до суду з даним позовом.
Таким чином, колегія суддів зауважує, що перебіг позовної давності у даному випадку для Позивача почався з 29 березня 2018 року, а отже строк позовної давності для звернення із вказаним позовом до суду не пропущено. Позивач звернувся з позовом до суду 29 травня 2020 року, тобто в межах строку позовної давності.
При цьому, як з матеріалів апеляційної скарги Відповідача 1 так із відзиву, де зазначено про застосування позовної давності не вбачається наведення обгрунтованих доводів стосовно того, що Позивач міг і повинен був дізнатися про дане порушення раніше.
Доводи Відповідача 1 щодо того, що Позивач повинен був знати зважаючи на його право користування такою земельною ділянкою, що видавалося оскаржуване Розпорядження та Державний акт для Відповідача 1 не підитвердженні будь-якими доказами, а є лише припущеннями Відповідача 1. Окрім того, зважаючи на розмір земельної ділянки, якою користується Позивач (2628 га) та розмір земельної ділянки, яку було надано Відповідачу 1 (684,97 га) цілком логічним є відсутність обізнаності щодо правого режиму усієї ділянки, зважаючи на те, що відповідне Розпорядження та Державний Акт приймалися зовсім іншим органом.
Зважаючи на усе вищенаведене в даній судовій постанові, колегія суддів приходить до висновку, що встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України трьохрічний строк позовної давності щодо позовних вимог у даній справі Позивачем пропущено не було, а відтак, у колегії суддів відсутні підстави для відмови Позивачу в задоволенні позовних вимог саме з причин пропуску позовної давності.
Відтак, доводи Відповідача 1, наведені в апеляційній скарзі щодо застосування до даних позовних вимог Позивача позовну давність не знайшли свого підтвердження, а тому колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги в цій частині безпідставними та непідтвердженими.
Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга Відповідачем 1, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача 1 згідно статті 129 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 270, 269-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Хмельницьке" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 16 листопада 2020 року в справі №924/667/20 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 16 листопада 2020 року в справі №924/667/20 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
5. Справу №924/667/20 повернути Господарському суду Хмельницької області.
Повний текст постанови виготовлено 22 лютого 2021 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Філіпова Т.Л.