Постанова
Іменем України
13 січня 2021 року
м. Київ
справа № 344/4224/17
провадження № 61-14769св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
представник відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , на рішення Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області від 24 лютого 2020 року у складі судді
Пастернак І. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 03 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Матківського Р. Й.,
Максюти І. О., Горейко М. Д.,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . Перебував у шлюбі з ОСОБА_2 з 02 лютого 1991 року по 24 липня 2015 року. За вищевказаною адресою зареєстровані його колишня дружина
ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_4 та внучка ОСОБА_5 . Шлюбні відносини між ним та ОСОБА_2 були припинені згідно рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в липні 2015 року. Фактично з липня 2015 року ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає та не бере участі в утриманні квартири, комунальні послуги не сплачує. Всі витрати по утриманню квартири та по сплаті комунальних послуг несе він.
ОСОБА_2 є власником квартири
АДРЕСА_2 , де фактично вона проживає, у зв'язку з чим забезпечена житлом та має можливість зареєструвати своє місце проживання за вказаною адресою. Таким чином, оскільки, ОСОБА_2 не є співвласником квартири, сімейні відносини між нами припинені, спільно з ним не проживає, а тому остання втратила право користування квартирою по АДРЕСА_1 . Факт реєстрації місця проживання ОСОБА_2 у зазначеній квартирі негативно впливає на його життєустрій, оскільки в жовтні 2015 року він одружився і внаслідок того, що ОСОБА_2 , яка була його дружиною, зареєстрована в цій квартирі, між ним та теперішньою дружиною виникають непорозуміння з приводу факту реєстрації місця проживання ОСОБА_2 . Оскільки його теперішня дружина проживає за кордоном і має намір проживати разом з ним у м. Івано-Франківську, але через реєстрацію колишньої дружини у вказаній квартирі він цього зробити не може, то в такому випадку така реєстрація місця проживання його колишньої дружини порушує його права, передбачені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Він вважав, що ОСОБА_2 не будучи співвласником квартири, фактично не проживаючи в ній без поважних причин, але будучи зареєстрованою в квартирі перешкоджає йому належно реалізовувати свої права власника об'єкта нерухомості, визначені положеннями цивільного законодавства України.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 24 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, а саме - квартирою
АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка не проживала у вищевказаній квартирі з моменту розірвання у 2015 року шлюбу сторін понад строки, встановлені законодавством, не несла витрати по її утриманню, не є членом родини власника, а тому її слід визнати такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 лютого 2020 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у поданому позові та протягом розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 належними та допустимими доказами довів, що його колишня дружина ОСОБА_6 з часу розірвання шлюбу, тобто з липня 2015 року по квітень 2017 року, коли повернулась у зв'язку з подачею цього позову, без поважних причин не проживала у квартирі, тобто більше 6 місяців, що згідно зі статтею 72 ЖК УРСР є підставою для визнання її такою, що втратила право на проживання.
Відповідач не довела, і навіть не посилалась на обставини, що була відсутня у спірному житлову приміщенні з поважних причин, зазначених, у
статті 71 ЖК УРСР.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що реєстрація ОСОБА_2 у квартирі
АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 створює перешкоди у здійсненні ним права власності вільного користування і розпорядження власною квартирою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_2 , подане представником - Задною Р. Є., про зупинення виконання рішення Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області від 24 лютого 2020 року та постанови
Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року задоволено.
Зупинено виконання рішення Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області від 24 лютого 2020 року та постанови
Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року.
У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами при розгляді цієї справи не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц та від 21 травня 2020 року у справі
№ 428/3476/17, а також рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України».
Положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік. Тому, враховуючи вищенаведену позицію, беручи до уваги факт сімейних відносин між позивачем та відповідачем,
ОСОБА_2 вважала за правильне застосувати норми матеріального права, а саме статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України, які не були застосовані судами.
Судом першої інстанції взагалі не враховано факт перебування сторін у сімейних відносинах, і судом встановлено, що відповідачка не проживала у вищевказаній квартирі з моменту розірвання шлюбу 2015 року понад строки встановлені законодавством, не несла витрати по її утриманню, не є членом родини власника, а тому її слід визнати такою, що втратила право на користування спірним житловим приміщенням. Норми матеріального права, які застосовані у рішенні Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області: стаття 150 ЖК УРСР, статті 317, 391 ЦК України.
Судом апеляційної інстанції застосовано, крім статті 150 ЖК УРСР, статей 317, 391 ЦК України, також статті 71 та 72 ЖК УРСР.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому він просив вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 09 грудня 1993 року, виданого Бюро по приватизації при Дистанції цивільних споруд ОСОБА_1 є власником квартири, яка знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 , площею 62,3 кв. м (а. с. 5).
Згідно копії будинкової книги у квартирі
АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 з 04 квітня 1990 року, ОСОБА_2 з 16 квітня 1997 року,
ОСОБА_4 з 26 грудня 2007 року, ОСОБА_7 з 21 квітня
2016 року (а. с. 6-8).
24 липня 2015 року рішенням Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а. с. 9).
25 січня 2016 року рішенням Івано-Франківського міського суду
Івано-Франківської області, яке набрало законної сили 24 лютого 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання будинку, а саме квартири
АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя відмовлено
(а. с. 18-19).
24 лютого 2016 року ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року визнано неподаною та повернуто заявнику (а. с. 19 на звороті).
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником - Задною Р. Є., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За змістом статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно із частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Законодавець роз'яснює, що до поважних причин можна віднести строкову службу в армії, навчання, роботу за кордоном, лікування, тривалі відрядження, тощо. Власник житла і член його сім'ї можуть домовитись про інші умови припинення права користування житлом.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 ЖК Української РСР).
За змістом статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У відповідності до вимог статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходили із того, що відповідач без поважних причин не проживає у спірній квартирі з моменту розірвання у 2015 році шлюбу з позивачем понад строки, встановлені законодавством, про що свідчить рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 липня 2015 року, яким було розірвано шлюб між сторонами справи та встановлено їх окреме проживання, та показання свідків.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009.). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення
від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
З урахуванням встановлених у цій справі обставин, суди дійшли правильного висновку про позивач обґрунтував належним чином мету, яку він переслідував, звернувшись до суду із позовом про визнання відповідачки такою, що втратила право користування спірною квартирою, та довів співмірність її виселення відповідній меті, що виключає можливість порушення статті 8 Конвенції при розгляді цієї справи.
Крім того, звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що
ОСОБА_2 є власником квартири
АДРЕСА_2 , де фактично вона проживає, у зв'язку з чим забезпечена житлом та має можливість зареєструвати своє місце проживання за вказаною адресою. І, як встановлено судами у цій справі,
2/3 частки своєї квартири за вищевказаною адресою вона подарувала своїй дочці ОСОБА_8 . Таким чином, відповідачка відчужила своє майно уже під час провадження у цій справі через 9 місяців після відкриття провадження у справі.
При цьому Верховним Судом враховано вимоги статті 405 ЦПК України на які посилалась у скарзі відповідачка та встановлення конкретних обставин про те, що відповідачка добровільно виїхала зі спірної квартири в іншу квартиру, яка належала їй на праві власності та не проживала у спірному житлі з 2015 по 2017 рік, тобто понад один рік, тому втратила право на спірне житло.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права є необґрунтованими, оскільки суди врахували, що відповідачка була членом сім'ї позивача та застосували належні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 24 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович