Постанова
Іменем України
13 січня 2021 року
справа № 263/9049/17-ц
провадження № 61-20326св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - приватне акціонерне товариство «Металургійний комбінат «Азовсталь»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду
м. Маріуполя Донецької області від 08 серпня 2019 року у складі судді Папаценка П. І. та постанову Донецького апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І., Мироненко І. П., Баркова В. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» (далі -
ПрАТ «МК «Азовсталь») про визнання неправомірним (скасування) наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що з 1992 року вона перебувала
з відповідачем у трудових відносинах. 13 березня 2017 року з нею стався нещасний випадок, у результаті якого вона отримала виробничу травму
та тривалий час знаходилась на лікарняному.
Зазначала, що начальник цеха, в якому вона працювала, змусив її 05 липня 2017 року написати заяву про звільнення за згодою сторін з 06 липня
2017 року.
06 липня 2017 року нею було подано відповідачу заяву щодо відкликання вказаної заяви, проте відповідачем було відмовлено у задоволенні цієї заяви та звільнено її з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Разом із тим, зазначала, що у період її звільнення вона перебувала
на лікарняному.
Вважала, що звільнення її з роботи є незаконним, оскільки вона перебувала на лікарняному та надавала заяву про відкликання своєї заяви про звільнення.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд: визнати неправомірними (скасувати) наказ від 06 липня 2017 року № 11; поновити
її на посаді оператора поста управління, зайнятого на гарячих роботах № 14 відведення термічних печей 4 розряду; стягнути на її користь з відповідача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу, з дня звільнення
по день ухвалення судового рішення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області
від 08 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при звільненні позивачки відповідачем було дотримано вимоги трудового законодавства, а тому відсутні підстави для визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Донецького апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 08 серпня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності правових підстав для визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі
та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки при звільненні позивачки відповідачем було дотримано вимоги трудового законодавства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду,
ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2019 року було поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 08 серпня 2019 року та постанову Донецької області від 09 жовтня 2019 року, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області.
У грудні 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «МК «Азовсталь» про визнання неправомірним (скасування) наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу призначено
до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що її звільнено із займаної посади проведено з порушенням норм трудового законодавства, оскільки, як вона вважала, її звільнено у період тимчасової непрацездатності.
Вважала, що між нею та відповідачем не було згоди на звільнення
її за згодою сторін.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ПрАТ «МК «Азовсталь», посилалася на те, що касаційна скарга
є необґрунтованою, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій прийняті на основі повного та всебічного розгляду всіх обставин
й дослідження матеріалів цивільної справи, правильного застосування норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 01 липня 1992 року ОСОБА_1 працювала у ПрАТ «МК «Азовсталь»
на різних посадах, що підтверджується записами в її трудовій книжці.
01 червня 2003 року ОСОБА_1 була переведена в товстолистовий цех оператором поста управління, зайнятого на гарячих роботах № 14 відведення термічних печей 4 розряду (а. с. 12-14 т. 1).
05 липня 2017 року ОСОБА_1 написала заяву про її звільнення 06 липня 2017 року за угодою сторін (а. с. 85 т. 1).
06 липня 2017 року ОСОБА_1 до канцелярії ПрАТ «МК «Азовсталь» подала заяву від 05 липня 2017 року про відкликання заяви про звільнення, посилаючись на написання зазначеної заяви під тиском начальника цеха
та про намір стати до роботи після виходу з лікарняного, посилаючись
на вимоги статті 38 КЗпП України (а. с. 29 т. 1).
Наказом ПрАТ «Азовсталь» від 06 липня 2017 року № 11 ОСОБА_1 було звільнено з роботи за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 86 т. 1).
Згідно копії листка непрацездатності від 04 липня 2017 року серії АДВ
№ 984366 ОСОБА_1 перебувала на амбулаторному лікуванні. 31 липня 2017 року продовжувала хворіти, у зв'язку із чим було видано новий листок непрацездатності серії АДВ № 985329 (а. с. 114 т. 1).
Відповідно до листка непрацездатності серії АДВ № 985329 11 серпня
2017 року ОСОБА_1 повинна була стати до роботи (а. с. 115 т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня
2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції
до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати
або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Відповідно до частин першої та шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений
в абзаці сьомому статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 написала заяву про звільнення із займаної посади
за угодою сторін, на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України з 06 липня 2017 року, яку вона особисто подала відповідачу.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги
чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи,
які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,
не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про те, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення на неї тиску відповідачем під час написання заяви про звільнення із займаної посади
за угодою сторін. Сукупність вищевказаних фактів свідчить про домовленість між роботодавцем та працівником про звільнення на підставі угоди сторін, тому звільнення позивачки було правомірним.
Щодо звільнення позивачки у період її тимчасової непрацездатності
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України), а також
у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
У Рішенні Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до цієї Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7); гарантована Конституцією України рівність усіх людей
в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (абзаци четвертий, п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Аналіз положень частини третьої статті 40 КЗпП України свідчить про те,
що закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення
є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.
Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року
№ 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні Конституційний Суд України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п'ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка правильно звільнена на підставі пункту 1 частини першої
статті 36 КЗпП України, суд встановивши факт законності такого звільнення, а тому відсутні правові підстави для її поновлення на роботі. Проте суди
у порушення зазначених вище вимог закону допустили звільнення позивачки у період її тимчасової непрацездатності.
Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності позивачки - 11 серпня 2017 року.
До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження
№ 14-670цс19).
Щодо стягнення середнього заробітку
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Виходячи зі змісту частини першої статті 235 КЗпП України, оплата вимушеного прогулу має місце у разі звільнення без законної підстави
або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку
з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою.
Системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. При цьому причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором, неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці чи затримка видачі з вини роботодавця трудової книжки, що перешкоджає працівникові реалізувати своє право на працю в іншого роботодавця.
Водночас пряма заборона на звільнення у період тимчасової непрацездатності, закріплена у частині третій статті 40 КЗпП України,
що є самостійною гарантією, яку не варто ототожнювати з підставами звільнення. Іншими словами, звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, за наявності на те законних підстав для звільнення
(як то порушення умов трудового договору тощо), свідчить про порушення гарантії, передбаченої частиною третьою статті 40 КЗпП України, а не про відсутність законних підстав для звільнення.
Законодавство про працю не містить визначення ані вимушеного прогулу,
ані оплати за весь час вимушеного прогулу, проте ці терміни неодноразово вживаються у КЗпП України.
Аналіз положень КЗпП України та постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» дозволяє окреслити випадки, в яких може мати місце вимушений прогул, а саме у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови
в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.
Вказані висновки свідчать про те, що вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов'язки й отримувати
за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу
та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.
Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.
Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов'язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.
За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу
за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати.
Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку
за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України
і вони не підлягають розширеному тлумаченню.
Оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями
КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов'язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.
Склад трудового майнового правопорушення утворюють його елементи,
що одночасно є умовами матеріальної відповідальності роботодавця, а саме: неналежне виконання роботодавцем своїх трудових обов'язків (протиправні дії або бездіяльність); наявність майнової шкоди у вигляді втраченої працівником заробітної плати; причинний зв'язок між неналежним виконанням роботодавцем трудових обов'язків і заподіяною шкодою; вина роботодавця.
Для притягнення роботодавця до матеріальної відповідальності необхідні
усі чотири вищезазначені умови.
Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава
і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того,
що працівник не виконував свої трудові обов'язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом
до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога
по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100св20) та від 22 грудня 2020 року у справі № 501/330/18 (провадження № 61-8411св19).
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом
повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального
та процесуального права, оскаржувані судові рішення судів першої
та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону,
на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат,
з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування оскаржуваного судового рішення, часткове задоволення позовних вимог, а позивачка відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору у частині позовних вимог щодо поновлення на роботі.
Таким чином, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір відповідно до задоволених вимог, що підлягав сплаті позивачкою
за подачу позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі
2 624,00 грн (640,00 грн + 704,00 грн + 1 280,00 грн).
Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення
у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області
від 08 серпня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду
від 09 жовтня 2019 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» про визнання неправомірним (скасування) наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.
Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади оператора поста управління, зайнятого на гарячих роботах № 14 відведення термічних печей 4 розряду у товстолистовому цеху приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, з 06 липня 2017 року на 11 серпня 2017 року.
У іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути із приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» на користь держави судовий збір за розгляд справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 2 624,00 (дві тисячі шістсот двадцять чотири) грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович