Постанова
Іменем України
14 січня 2021 року
м. Київ
справа № 336/2148/17
провадження № 61-18918св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив визнати недійсним договір дарування від 24 січня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
В обґрунтування позову зазначав, що 18 серпня 2012 року він надав ОСОБА_2 позику в сумі 15 000 доларів США. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов'язання з повернення позичених коштів, він у листопаді 2014 року звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.
В ході розгляду справи про стягнення заборгованості за його заявою про забезпечення позову ухвалою суду від 30 грудня 2014 року було накладено арешт на рухоме та нерухоме майно ОСОБА_2 .
Незважаючи на накладений судом арешт та перебування в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з листопада 2014 року цивільної справи за його позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, останній 24 січня 2015 року уклав зі своєю матір'ю ОСОБА_3 договір дарування, за умовами якого подарував їй належний йому будинок АДРЕСА_1 .
Зазначений договір був укладений з метою уникнення звернення стягнення на будинок в ході виконавчого провадження з виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики.
Оскільки ОСОБА_2 уклав договір дарування без наміру відчуження майна, він є фіктивним.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 24 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т. Ю. та зареєстрований в реєстрі за номером 96. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що укладений ОСОБА_2 зі своєю матір'ю ОСОБА_3 договір дарування будинку у січні 2015 року містить ознаки фіктивного правочину, оскільки у грудні 2014 року на все майно відповідача ОСОБА_2 було накладено арешт, тому оспорюваний правочин був направлений не на фактичне відчуження майна, а виключно на унеможливлення звернення стягнення на таке майно в ході виконання рішення суду про стягнення з нього боргу на користь ОСОБА_1 .
Та обставина, що ОСОБА_2 дійсно не мав наміру відчужувати майно, а ОСОБА_3 фактично не вступила у володіння таким майном, підтверджується тим, що ОСОБА_3 станом на травень 2017 року залишається зареєстрованою у АДРЕСА_2 , при цьому у своїх зверненнях до суду у 2017 році в якості адреси свого фактичного проживання зазначала саме адресу реєстрації, а ОСОБА_2 змінив місце реєстрації лише у 2017 році, незважаючи на те, що ще у січні 2015 року перестав бути власником будинку АДРЕСА_1 .
Справа переглядалася судами неодноразово.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 24 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю. та зареєстрований в реєстрі за номером 96.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний договір дарування уклали сторони, які є близькими родичами, після звернення позивача до суду про стягнення з позичальника грошових коштів на підставі укладеного між ними договору позики та накладення ухвалою суду заборони на відчуження майна, без наміру створення правових наслідків, що свідчить про фіктивний перехід права власності на спірне нерухоме майно до близького родича з метою уникнення звернення стягнення на це майно в майбутньому під час виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.
Однак, ухвалюючи рішення в справі, суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідачів та їх представника, щодо належного повідомлення яких про час і місце розгляду справи відсутні докази, розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з'ясував, чим порушив конституційне право вказаних осіб на участь у судовому розгляді, не забезпечив їм можливості надати суду докази та навести доводи, що суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд.
Оскільки розгляд справи судом першої інстанції відбувся без участі відповідачів, які не були повідомлені належним чином про час та місце судового розгляду справи, що відповідно до пункту третього частини третьої статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року підлягає скасуванню з прийняттям постанови про задоволення позову ОСОБА_1 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги зазначали, що апеляційний суд формально переглянув справу, не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_2 було відомо про ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року про накладення арешту на його майно не відповідають дійсності.
Суди безпідставно не витребували та не дослідили матеріали справи № 336/9184/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, а також матеріали виконавчого провадження.
Ухвала Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року про забезпечення позову не відповідала вимогам до виконавчого документа, встановленим статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», та не могла бути звернута до виконання.
Апеляційний суд не встановив, чи дійсно мали місце обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, та які мають вирішальне значення для правильного вирішення справи.
Незалучення до участі у справі у якості третьої особи приватного нотаріуса, який посвідчував оспорюваний договір, є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.
20 листопада 2019 року справа № 336/2148/17 надійшла до Верховного Суду.
ОСОБА_1 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.
Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 25 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики в сумі 336 000 грн та 3% річних від простроченої суми боргу.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, а також грошові кошти, що належать на праві власності ОСОБА_2
ОСОБА_2 на праві власності належав будинок АДРЕСА_1 , що підтверджувалось витягом про реєстрацію права власності № 2692623.
24 січня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_3 прийняла у дар житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2015 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто борг за договором позики в загальній сумі 347 544, 48 грн.
23 серпня 2016 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу спірного будинку.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16- ц (провадження № 14-260цс19), а також у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц.
Встановивши, що ОСОБА_2 , відчужуючи належний йому на праві власності будинок АДРЕСА_1 своїй матері ОСОБА_3 , був обізнаний про перебування в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з листопада 2014 року цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до нього про стягнення заборгованості за договором позики та про наявність ухвали Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року про накладення арешту на все належне йому рухоме та нерухоме майно, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення.
Крім того, з'ясувавши, що при укладенні 24 січня 2015 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання такого майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 , суди обґрунтовано визнали недійсним оспорюваний правочин.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 і ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року залишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков