Постанова
Іменем України
16 січня 2021 року
м. Київ
справа № 759/13452/18
провадження № 61-9874св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Служба у справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Грунського Володимира Олеговича на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у складі судді Сенька М. Ф. та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, посилаючись на те, що вона та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який перебуває на її утриманні. Не зважаючи на наявність спільної дитини, сторони завжди проживали окремо, ніколи не вели спільного господарства та не були пов'язані спільним побутом. 22 квітня 2016 року їх син отримав важкі термічні опіки шиї, тулуба, обличчя та верхніх кінцівок, у зв'язку з чим перебував на лікуванні у Київській міській клінічній лікарні № 2. Оскільки лікування та реабілітація дитини в Україні дали не дуже втішні результати, то вона звернулася до відомої європейської клініки «РУДОЛЬФФІНЕРХАУЗ», що знаходиться в місті Відні Австрійської Республіки. 29 листопада 2017 року їй надійшло запрошення від вказаної клініки, однак відповідач відмовився надати свою згоду на виїзд сина до Австрійської Республіки. Її подальші спроби отримати у ОСОБА_2 дозвіл на лікування дитини за кордоном були безрезультатними. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд її малолітнього сина до Австрійської Республіки на лікування та реабілітацію без згоди і супроводу батька на строк до 30 календарних днів у період з 01 жовтня 2018 року по 01 жовтня 2020 року.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року позов задоволено. Надано дозвіл на виїзд неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за кордон до міста Відня Австрійської Республіки з метою обстеження та лікування в клініці «РУДОЛЬФФІНЕРХАУЗ» на строк до 30 календарних днів у період з дня набрання рішенням законної сили і до 01 жовтня 2020 року в супроводі матері ОСОБА_1 без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що чинним законодавством не обмежено право виїзду дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок такого виїзду за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків. З огляду на необхідність виїзду сина сторін за кордон з метою лікування та реабілітації суд визнав позовні вимоги обґрунтованими та такими, що відповідають найкращим інтересам дитини.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У травні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Грунський В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що дитина взагалі потребує оперативного лікування і що таке лікування має проводитися саме за кордоном. Наявні в матеріалах справи запрошення з австрійської клініки «РУДОЛЬФФІНЕРХАУЗ» за підписом лікаря ОСОБА_4 не відповідають критеріям належності та допустимості доказів, не містять будь-яких діагнозів чи рекомендацій щодо лікування сина сторін. Судами не надано жодної оцінки доводам відповідача про належне виконання ним свого батьківського обов'язку щодо утримання сина та чинення позивачем йому перешкод у спілкуванні з дитиною. Надання дозволу на довгостроковий виїзд за кордон фактично позбавляє ОСОБА_2 можливості брати участь у вихованні сина, а отже, порушує принцип рівності прав батьків та не відповідає інтересам дитини. Дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
У вересні 2019 року Служба у справах дітей Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації подала письмові пояснення на касаційну скаргу, в яких посилалася на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження відповідності виїзду малолітнього ОСОБА_3 за кордон його найкращим інтересам.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду міста Києва.
27 червня 2019 року справа № 759/13452/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який мешкає разом із матір'ю.
Сторони ніколи разом не проживали, не вели спільного господарства та не були пов'язані спільним побутом.
22 червня 2016 року малолітній ОСОБА_3 отримав важкі термічні опіки 15 % шиї, тулуба, обличчя та верхніх кінцівок, у зв'язку з чим потребував оперативного лікування. Курс лікування дитина проходила у Київській міській клінічній лікарні № 2, з якої була виписана в задовільному стані з призначенням амбулаторного лікування.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що має можливість забезпечити лікування та реабілітацію дитини у Віденській клініці «РУДОЛЬФФІНЕРХАУЗ», на підтвердження чого надала запрошення (погодження) лікаря вказаної клініки ОСОБА_4 від 29 листопада 2017 року та від 16 квітня 2018 року, адресоване посольству Австрії в Україні, на госпіталізацію пацієнта ОСОБА_3 для стаціонарного, а в подальшому - амбулаторного лікування.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статей 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), в тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Таким чином, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що внаслідок перенесення опікової травми син сторін потребує лікування, яке погодилася надати клініка «РУДОЛЬФФІНЕРХАУЗ», суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що надання дозволу на тимчасовий одноразовий виїзд малолітнього ОСОБА_3 разом з матір'ю за кордон до міста Відня Австрійської Республіки без дозволу (згоди) та супроводу батька (із зазначенням відповідного часового проміжку перебування у цій державі - до 30-ти днів) відповідатиме якнайкращим інтересам дитини.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що дитина взагалі потребує оперативного лікування, і що таке лікування має проводитися саме за кордом, є неспроможними. Той факт, що у дитини сторін наявні наслідки опікової травми у вигляді рубцевих масивів, які потребують оперативного лікування з подальшою реабілітацією, підтверджено, зокрема відповіддю Київської міської клінічної лікарні № 2 від 23 жовтня 2018 року № 1129, наданою на запит сторони відповідача. При цьому бажання матері провести медичний огляд та лікування дитини за кордоном не свідчить про позбавлення батька передбаченої законодавством можливості брати участь в її вихованні та спілкуванні з нею.
Аргументи касаційної скарги про те, що наявні в матеріалах справи запрошення з австрійської клініки «РУДОЛЬФФІНЕРХАУЗ» за підписом лікаря ОСОБА_4 не відповідають критеріям належності та допустимості доказів, не містять будь-яких діагнозів чи рекомендацій щодо лікування сина сторін, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги про те, що надання дозволу на довгостроковий виїзд за кордон фактично позбавляє ОСОБА_2 можливості брати участь у вихованні сина, а отже, порушує принцип рівності прав батьків, є неспроможними, так як судами надано такий дозвіл на строк до 30 календарних днів, тобто незначний період часу. Оскаржувані судові рішення ухвалені в інтересах дитини.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не надано жодної оцінки доводам відповідача про належне виконання ним свого батьківського обов'язку щодо утримання сина та чинення позивачем йому перешкод у спілкуванні з дитиною, також не заслуговують на увагу, оскільки вказані обставини не стосуються предмета спору та виходять за межі позовних вимог.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи не спростовують висновків судів і не впливають на правильність вирішення спору по суті.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Грунського Володимира Олеговича залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська