Постанова
Іменем України
16 січня 2021 року
м. Київ
справа № 754/9529/17
провадження № 61-5026св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що з 05 вересня 2003 року вона перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. В період шлюбу сторони за спільні кошти придбали рухоме та нерухоме майно, яке підлягає поділу між ними з врахуванням того, що їх спільний син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з нею. Виходячи з викладеного, ОСОБА_1 просила поділити її та відповідача спільне майно, виділивши їй у власність: 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; шафу-купе вартістю 6 000 грн; пральну машину «Indesit» вартістю 1 900 грн; швейну машину «Janome 1143» вартістю 600 грн; дитячі меблі (шафа, шафа-пенал, стіл, ліжко) вартістю 7 000 грн; матрац «Мехико» вартістю 600 грн; телевізор «Samsung» вартістю 500 грн; мікрохвильову піч «Samsung» вартістю 600 грн; журнальний стіл вартістю 200 грн, а відповідачу виділити у власність: 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; передпокій вартістю 1 400 грн; ноутбук «Toshiba» вартістю 1 500 грн; факс «Canon» вартістю 1 000 грн; ліжко двоспальне вартістю 2 500 грн; матрац двоспальний вартістю 1 000 грн; м'який куток (диван, два крісла) вартістю 3 500 грн; кухонні меблі (кухонний куток, стіл, 4 стільця) вартістю 2 000 грн; крісло вартістю 250 грн; телевізор «Lg421s561t» вартістю 4 500 грн; тумбу для телевізора вартістю 1 000 грн; магнітолу «Philips» вартістю 600 грн; обігрівач масляний вартістю 1 000 грн; комп'ютерний стіл вартістю 1 200 грн; водонагрівач «Electrolux» вартістю 2 500 грн; холодильник «Liebherr» вартістю 3 500 грн.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року у складі судді Панченка О. М. позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на шафу-купе вартістю 6 000 грн, пральну машину «Indesit» вартістю 1 900 грн, швейну машину «Janome 1143» вартістю 600 грн, дитячі меблі (шафа, шафа-пенал, стіл, ліжко) вартістю 7 000 грн, матрац «Мехико» вартістю 600 грн, телевізор «Samsung» вартістю 500 грн, мікрохвильову піч «Samsung» вартістю 600 грн, журнальний стіл вартістю 200 грн. Визнано за ОСОБА_2 право власності на передпокій вартістю 1 400 грн, ноутбук «Toshiba» вартістю 1 500 грн, факс «Canon» вартістю 1 000 грн, ліжко двоспальне вартістю 2 500 грн, матрац двоспальний вартістю 1 000 грн, м'який куток (диван, два крісла) вартістю 3 500 грн, кухонні меблі (кухонний куток, стіл, 4 стільця) вартістю 2 000 грн, крісло вартістю 250 грн, телевізор «Lg421s561t» вартістю 4 500 грн, тумбу для телевізора вартістю 1 000 грн, магнітолу «Philips» вартістю 600 грн, обігрівач масляний вартістю 1 000 грн, комп'ютерний стіл вартістю 1 200 грн, водонагрівач «Electrolux» вартістю 2 500 грн, холодильник «Liebherr» вартістю 3 500 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині поділу квартири АДРЕСА_1 , місцевий суд мотивував своє рішення тим, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , а відтак є його особистим майном і не підлягає поділу між подружжям. Задовольняючи позовні вимоги в частині поділу іншого майна, суд першої інстанції виходив з того, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки було придбане за спільні кошти та в інтересах сім'ї.
Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року в частині відмови в задоволенні позову про поділ квартири АДРЕСА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким в порядку поділу майна подружжя: визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що половина вартості спірної квартири була оплачена грошовими коштами, які відповідач отримав від продажу своєї особистої квартири, а відтак 1/2 частина спірної квартири є його особистою власністю. Щодо іншої 1/2 частини квартири, то грошові кошти, витрачені на її придбання, отримані відповідачем уборг на підставі договору позики від 08 вересня 2006 року, який укладений в інтересах сім'ї, грошові кошти були дійсно витрачені на придбання спірної квартири, в ній сторони проживали разом з сином, а відтак 1/2 частина цієї квартири є спільним майном подружжя та підлягає поділу між сторонами в рівних частинах.
В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалося, а тому не було предметом апеляційного перегляду.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У березні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції на підставі позову, що не був предметом розгляду в суді першої інстанції (порушення частини шостої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)), не надавши жодної оцінки доказам, які підтверджують отримання і неповернення позики для придбання спірної частини квартири, не врахувавши відсутності згоди позивача на отримання позики, проігнорувавши свій же висновок про тягар доказування обставин про спільність коштів, неправильно застосував положення статей 57, 60, 65, 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України), в результаті чого неправильно встановив обставини справи. Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд не з'ясував джерело коштів, які витрачені на придбання спірної частини квартири, при тому, що сам по собі факт її придбання в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. В оскаржуваній постанові є посилання на необхідність врахування боргів подружжя при поділі майна, проте вказана норма неправильно застосована судом апеляційної інстанції, що призвело до неправомірного отримання позивачем у власність 1/4 частини квартири без покладення на неї зобов'язання з повернення відповідної частини боргу. Крім того, під час розгляду справи про стягнення з нього аліментів на утримання дитини позивач визнавала, що спірна квартира є його особистою власністю, що вплинуло, враховуючи його матеріальний стан, на прийняття судом рішення про стягнення з нього як особи, яка не має постійного стабільного доходу, значного розміру аліментів.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду міста Києва.
14 травня 2019 року справа № 754/9529/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Виходячи з доводів касаційної скарги, предметом перегляду судом касаційної інстанції є постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання 1/2 частини спірної квартири спільним майном подружжя та її поділ між сторонами.
Судами встановлено, що з 05 вересня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року.
Cторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з матір'ю.
15 вересня 2006 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу ОСОБА_2 продав належну йому на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 1998 року квартиру АДРЕСА_2 . Продаж був здійснений за 308 050 грн.
Позивач не заперечувала, що зазначена квартира була особистою власністю ОСОБА_2 .
В цей же день ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15 вересня 2006 року за згодою ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 606 000 грн, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання цього договору.
Посилаючись на те, що спірна квартира є його особистою власністю, відповідач також вказував, що частина грошових коштів, витрачених на придбання квартири, в розмірі 303 000 грн була отримана ним у борг від батька ОСОБА_4 , що підтверджується договором позики від 08 вересня 2006 року.
Пунктом 3 частини першої статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування вказаної презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 Цивільного кодексу України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
За загальним правилом при розгляді справ про поділ спільного майна подружжя вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя.
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржуване рішення в частині поділу квартири АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, дійшов правильного висновку про те, що 1/2 частина спірної квартири придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , а відтак є його особистим майном та не підлягає поділу між подружжям, при цьому інша половина квартири є спільним майном подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частинах, оскільки договір позики від 08 вересня 2006 року, на який посилається ОСОБА_2 , спростовуючи презумпцію спільності права власності подружжя, укладений в інтересах сім'ї, отримані в борг грошові кошти в розмірі 303 000 грн витрачені на придбання спірної квартири, після придбання якої сторони разом з сином проживали в ній.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не заслуговують на увагу, оскільки як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що спірна квартира є спільним майном подружжя та просила поділити її в рівних частинах, визнавши за нею право власності на 1/2 її частину.
Аргументи касаційної скарги про те, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції не з'ясував джерело коштів, які витрачені на придбання спірної частини квартири, при тому, що сам по собі факт її придбання в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, при цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування вказаної презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Разом з тим відповідач, посилаючись на те, що спірна частина квартири є його особистим майном, а тому вона не підлягає поділу між подружжям, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин, натомість не заперечував, що кошти, отримані в борг за договором позики, використані для придбання квартири, тобто в інтересах сім'ї, та на час розгляду справи не повернуті позикодавцю.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно визнав за позивачем право власності на 1/4 частину спірної квартири, не поклавши на неї зобов'язання з повернення відповідної частини боргу за договором позики, також не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Враховуючи, що обставини укладення договору позики та визначення розміру боргу не були предметом дослідження судами, вказані доводи касаційної скарги по своїй суті зводяться до необхідності переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська