16 грудня 2020 року Справа № 160/12325/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Кучми К.С.
при секретарі судового засідання - Ткаченко Ю.А.
за участю:
позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - Чабан О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі адміністративну справу за правилами загального позовного провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні, -
Позивач 05.10.2020 року звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просила:
- визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати їй вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 22 373,33 грн.;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку, що складає 22 373,33 грн.;
- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 01.09.2020 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1 040,62 грн. із утриманням податків та інших обов'язкових платежів.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що наказом прокурора Дніпропетровської області від 17.08.2020 р. №1007к її звільнено з посади прокурора відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Дніпропетровської області та з органів прокуратури, відповідно до п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру». З вказаним наказом її ознайомлено 21.08.2020 р. В цьому ж наказі вказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Дніпропетровської області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні. В день звільнення 31.08.2020 р. їй вручено трудову книжку та на її картковий рахунок надійшли кошти в розмірі 47 257,31 грн., чим здійснено остаточний розрахунок з нею при звільненні. З розрахункового листа та отриманої відповіді від 04.09.2020 р. позивачу стало відомо про порушення її трудових прав в частині ненарахування та невиплати всіх сум, що належали їй при звільненні, а саме: вихідної допомоги. Крім того, не проведення з вини відповідача зазначених виплат у день звільнення є підставою для його відповідальності, тобто зобов'язання виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.10.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без виклику (повідомлення) сторін.
До суду 09.11.2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що з дня набрання чинності Законом № 113-ІХ, а саме: з 25.09.2019 р., особливості застосування до прокурорів положень п.1 ч.1, ч.2 ст.40, ст.ст.42, 42-1, ч.ч.1-3, ст.49-2, ст.74, ч.3 ст.121 КЗпП України, на які посилається позивач, встановлюється Законом №1697-VІІ. Отже, з 25.09.2019 р. саме вищевказаний закон, а не КЗпП України, поширюється на правовідносини між ОСОБА_1 та Дніпропетровською обласною прокуратурою. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка міститься в постанові від 31.01.2018 (справа № 820/1119/16), норми Закону № 1697-VII є пріоритетними перед нормами КЗпП України і трудове законодавство підлягає застосуванню у випадку, якщо нормами спеціального закону не врегульовано спірних правовідносин або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Законом України № 1697-VII не передбачено виплату вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі п.9 ч.1 ст.51 цього Закону. У свою чергу, ст.44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697-VII. Враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законами № 1697-VII, № 113-ІХ, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набула права на її отримання. Юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі п.9 ст.51 Закону № 1697-VII в даному випадку є рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором. Тобто цей юридичний факт (підстава) є відмінним від того юридичного факту (підстави), у зв'язку з яким ст.44 КЗпП України передбачено виплату вихідної допомоги. Водночас, законодавцем не передбачено у вказаних нормах (не внесено зміни, доповнення) виплату вихідної допомоги прокурорам, звільненим з цих підстав, а тому відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою суду від 11.11.2020 року було задоволено заяву відповідача про перехід із спрощеного до загального провадження та подальший розгляд даної адміністративної справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 25.11.2020 року.
До суду 17.11.2020 року від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій зазначалося, що матеріалами справи підтверджується та не заперечується відповідачем, що вона звільнена саме на підставі п.п.9 ч.1 ст.51 Закону №1697. В даному випадку її було звільнено саме на підставі: ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, що визначено у наказі про звільнення від 17.08.2020 р. №1007к. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри заробітної плати прокурорів, не врегульовує відносини, що пов'язані з виплатою вихідної допомоги при звільненні у випадку ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Тому згідно з ст.7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Законом України №113 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» доповнено частиною п'ятою, згідно з якою на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Будь-яких інших обмежень щодо поширення норм трудового законодавства на ці правовідносини зазначеним нормативним актом не вводиться та інші гарантії трудових прав громадян не обмежуються. При цьому, Законами №1697 та №113 не врегульовано питання виплати вихідної допомоги у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а також відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з органів прокуратури, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Відповідач своїм правом на подачу заперечень на відповідь на відзив на позовну заяву не скористався.
25.11.2020 року у підготовче засідання з'явились сторони, у зв'язку з чим було проведено та закрито підготовче засідання та призначено розгляд справи по суті на 09.12.2020 року.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала повністю та просила суд позовну заяву задовольнити з викладених у ній підстав.
Представник відповідача в судовому засіданні пред'явлені позовні вимоги не визнала у повному обсязі та просила суд у задоволенні позову відмовити, у зв'язку з його необґрунтованістю.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури Дніпропетровської області з 04.07.2007 р. по 31.08.2020 р.
Позивач перебувала у відпустках у зв'язку з вагітністю та пологами з 09.07.2018 р. по 25.11.2018 р. включно та для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 26.11.2018 р.
Позивач приступила до виконання своїх службових обов'язків 04.05.2020 р.
В судовому засіданні також встановлено, що наказом прокурора Дніпропетровської області від 17.08.2020 р. №1007к позивача звільнено з посади прокурора відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Дніпропетровської області та з органів прокуратури, відповідно до п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
В цьому ж наказі вказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Дніпропетровської області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
В день звільнення 31.08.2020 р. позивачу вручено трудову книжку та на її картковий рахунок надійшли кошти в розмірі 47 257,31 грн., чим здійснено остаточний розрахунок з нею при звільненні.
Позивач пов'язує порушення своїх прав в частині не нарахування та невиплати відповідачем всіх сум, що належали їй при звільненні, а саме: вихідної допомоги. Також, не проведення з вини відповідача зазначених виплат у день звільнення є підставою для його відповідальності, тобто зобов'язання виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14.10.2014 р. №1697 «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697).
Відповідно до п.9 ч.1 ст.51 Закону №1697 прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Згідно з п.п.2 п.19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113 від 19.09.2019 р. (далі - Закон №113) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із підстав, зокрема рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації.
Законом України №113 статтю 51 Закону України «Про прокуратуру» доповнено частиною п'ятою, згідно з якою на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Будь-яких інших обмежень щодо поширення норм трудового законодавства на ці правовідносини зазначеним нормативним актом не вводиться та інші гарантії трудових прав громадян не обмежуються.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (ст.1).
За приписами п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Законом України №113 статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п'ятою. Так, відповідно до ч.5 ст.40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1 частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
При цьому, Законами №1697 та №113 не врегульовано питання виплати грошової компенсації вихідної допомоги у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а також відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з органів прокуратури, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Таким чином, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не заборонено та не врегульовано спірні правовідносини.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Також, згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16, якщо спеціальним законом не врегульовано питання звільнення працівників у випадку ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, тому в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
За вказаних обставин, застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення Кодексу законів про працю України.
Аналогічних висновків Верховний Суд України дійшов при ухваленні постанов від 28.02.2018 у справі № 817/280/16, Верховний Суд України при ухваленні постанов від 28.02.2019 у справі № 817/860/16, від 05.09.2019 у справі № 826/5593/16, від 30.01.2019 у справі №808/932/17.
Отже, враховуючи що спеціальним законодавством не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру», а також відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з органів прокуратури, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Щодо ненараховання та невиплати вихідної допомоги при звільненні, передбаченої ст.44 КЗпП.
За приписами п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з ст.44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Внесені зміни Законом № 113 в Закон України «Про прокуратуру» та в КЗпП України не встановлюють жодних обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Закон України «Про прокуратуру» встановлює обмеження тільки щодо не поширення положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Внесені зміни в КЗпП України стосуються обмежень щодо застосування положень частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Відтак, не встановлює обмеження щодо застосування ст.44 КЗпП України в спірних правовідносинах.
Крім того, право на вихідну допомогу при звільненні встановлюється і міжнародними договорами.
Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч.1 ст.9 Конституції України).
Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 р. №3933-ХІІ, ратифікованою Конвенцією МОП № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ст.12 якої передбачено право працівників на вихідну допомогу. Так, за вказаною нормою працівник, трудові відносини з яким було припинено, має право відповідно до національного законодавства й практики на вихідну допомогу або інші аналогічні види допомоги у зв'язку з припиненням трудових відносин, розмір якої залежить, зокрема, від стажу роботи й розміру заробітної плати, і котрі виплачуються безпосередньо роботодавцем або фонду, створеного з внесків роботодавців.
Отже, обов'язок виплати вихідної допомоги при звільненні, у тому числі прокурорам, випливає і з міжнародних зобов'язань України.
Так, у справі № 804/5863/17 Верховний Суд досліджував питання припинення трудових відносин, які складаються під час проходження служби в поліції (постанова від 16.10.2019). При аналізі таких норм (які як і правовідносини, пов'язані із звільненням прокурорів, мають специфіку) найвища судова інстанція вказала, що спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою. При цьому, Суд звернув увагу на принцип рівності прав і можливостей та заборону дискримінації у сфері праці, закріпленій у ч.1 ст.21 та у ст.24 Конституції України, ст.21 та ст.22 КЗпП України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до п.2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до розрахункового листка заробіток позивача за червень 2020 року склав 21882,29 грн. та за липень 2020 року склав 10 376,97 грн. Кількість робочих днів в червні 20 днів (з яких фактично відпрацьовано 20 днів) та в липні складає 23 дні (з яких фактично відпрацьовано 11 днів).
Розрахунок середньоденного заробітку за два місяці, що передували позивача звільненню: (21 882,29 грн. + 10 376,97 грн.) : (11 + 20) = 1 040,62 грн./день.
Таким чином, сума середньомісячного заробітку складає 22 373,33 грн. (1 040,62 грн. х 21,50).
Таким чином, суд вважає за можливе визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 22 373,33 грн. та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у зазначеній вище сумі.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог щодо стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 01.09.2020 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1 040,62 грн. із утриманням податків та інших обов'язкових платежів, суд вважає, що до даних правовідносин слід засовувати принцип співмірності.
При задоволенні позову суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
При розгляді даної справи суд враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 року у справі № 6-39цс11 та у Пленумі Верховного Суду України у постанові від 24 грудня 1999 року № 13, а також постанову Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18), висновки Верховного Суду України від 27.04.2016 року по справі №6-113цс16 та застосувати принцип співмірності, з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.
Аналогічна позиція викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18, від 24 липня 2019 року по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17, від 17 січня 2019 року по справі № 2-1579/11.
Зокрема, істотність частки компенсації за невиплачену допомогу при звільненні в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку якого складає: 22 373,33 грн./79 087,12 грн. (сума компенсації за невиплачену допомогу при звільненні / середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,28. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 1 040,62 грн. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,28 х 76 (робочих днів затримки розрахунку) = 22 144,39 грн.
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 22 144,39 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 року у справі №6-39цс11.
З цього приводу суд також зазначає, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 р. у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника. При вирішенні цього питання враховуються такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Суд також застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 ст.9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково з викладених вище підстав.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241 - 246, 250 КАС України, суд, -
Позовну заяву - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 22 373,33 грн.
Зобов'язати Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку, що складає 22 373,33 грн.
Стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку у сумі 22 280,71 грн. із утриманням податків та інших обов'язкових платежів.
У задоволенні решти позовної заяви - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст.295 КАС України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 18.12.2020 року.
Суддя К.С. Кучма