м. Вінниця
27 листопада 2020 р. Справа № 120/4436/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України про визнання протиправної відмови та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної судової адміністрації України (далі - відповідач) про визнання протиправної відмови та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що йому безпідставно відмовлено у виплаті вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку в розмірі 10 місячних заробітних плат, що стало підставою для звернення до суду.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю відмови відповідача у нарахуванні та виплаті позивачу вихідної допомоги, посилаючись на те, що Законом України "Про судоустрій і статус суддів" гарантується право судді, який вийшов у відставку, на вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Так, у вересні 2013 року позивач звернувся із заявою про відставку до Вищої Ради юстиції, проте останнім порушено місячний строк розгляду такої заяви. Згідно із Постанови Верховної Ради України від 25.12.2015 за №59-VIII "Про звільнення суддів" позивача звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку і досягненням 65-річного віку.
Таким чином, на думку позивача, з листопада 2013 року по 25.12.2014 має місце тривала бездіяльність Вищої Ради юстиції України щодо несвоєчасного розгляду поданої заяви про відставку з посади судді протягом якої було прийнято ряд законів, якими звужено зміст та обсяг визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Зокрема, з 01.04.2014 вступив в дію Закон України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", яким порушено гарантії незалежності суддів у частині належного матеріального забезпечення, а саме виключено ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Рішенням Конституційного суду України № 2-р (11) 2020 від 15.04.2020 визнано, що не відповідає Конституції України, є неконституційним, положення підпункту 1 пункту 28 розділу 11 Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014, чим відновлено соціальну справедливість відносно суддів України.
Оскільки незаконними рішеннями та діями органів державної влади було порушено матеріальне право позивача на отримання вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою то, відповідно до ст. 56 Конституції України, позивач вважає, що має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Ухвалою від 02.09.2020 відкрито провадження у адміністративний справі та вирішено її розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін відповідно до положень ст. 262 КАС України. Установлено учасникам строк для подання заяв по суті.
28.09.2020 відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому висловлено прохання відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування своєї позиції відповідач вказав, що позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду Вінницької області у зв'язку з поданням заяви про відставку. Відповідно до наказу Апеляційного суду Вінницької області від 30.12.2014 № 166-06 позивача відраховано зі штату цього суду. При звільненні з посади судді позивачу не було нараховано та виплачено вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді, оскільки на день звільнення позивача з посади судді Апеляційного суду Вінницької області у зв'язку із поданням заяви про відставку (25.12.2014) у Законі № 2453-VІ була відсутня норма, яка б передбачала виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку.
При цьому, 1 квітня 2014 року набрав чинності Закон № 1166-VІІ, підпунктом 1 пункту 28 розділу II якого, статтю 136 Закону № 2453-VІ виключено. Отже, суддям, які виходили у відставку з 01.04.2014 до 30.09.2016 виплату вихідної допомоги законодавством не передбачено.
Щодо посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020 № 2-р(ІІ)/2020, як на підставу для задоволення позовних вимог, відповідач зазначає, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Разом з тим, за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.
Таким чином, дія підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VІІ втратила чинність 15.04.2020.
З'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вересні 2013 року звернувся до Вищої ради юстиції із заявою про відставку, огляду на досягнення 65-річного віку.
Постановою Верховної Ради України за №59-VIII від 25.12.2014, у зв'язку з поданням заяви про відставку, звільнено з посади судді Апеляційного суду Вінницької області ОСОБА_1 .
Відповідно до наказу Апеляційного суду Вінницької області за №166/2-06 від 30.12.2014 позивача виведено зі штату суду, у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Проте, на день звільнення, позивачу не була виплачена вихідна допомога у розмірі 10 (десяти) місячних заробітних плат за останньою посадою.
25.07.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив виплатити вихідну допомогу у розмірі 10 (десяти) місячних заробітних плат за останньою посадою.
Листом за №Г1616-20-1541/20 від 04.08.2020 позивачу відмовлено у виплаті вихідної допомоги у розмірі 10 (десяти) заробітних плат за останньою посадою.
Не погоджуючись із відмовою відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно із статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Пунктами 2 та 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначено, що суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції України і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію України як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію України як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в статті 150 Конституції України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим, суд може на підставі статті 144 Конституції України визнати такими, що не відповідають Конституції України чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі статті 124 Конституції України - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.
Частиною першою статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" за №2453-VI, в редакції від 09.06.2013 було встановлено, що судді, які вийшли у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Як вбачається із матеріалів справи позивач у вересні 2013 року звернувся до Вищої ради юстиції із заявою про відставку в 65-річному віці, що є граничним віком для здійснення судочинства в порядку, встановленому процесуальним законом.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 109 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" за №2453-VI, в редакції від 09.06.2013, заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.
Попри встановлений місячний строк заява позивача про його відставку не розглянута, позивача звільнено постановою ВРУ у відставку 25.12.2014.
Водночас, пунктом 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року, який набрав чинності з 01 квітня 2014 року, у Законі України "Про судоустрій і статус суддів" статтю 136 виключено.
Законом України "Про судоустрій та статус суддів" в редакції від 28 березня 2015 року, яка визначена Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" № 192-VIII від 12 лютого 2015 року не передбачено виплату вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою.
У зв'язку з прийняттям Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, який набув чинності з 30 вересня 2016 року, статтею 143 відновлено право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
Отже, судді, щодо яких в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року було прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку, до складу яких входить і позивач, були позбавленні права на отримання вихідної допомоги.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією України і законами України.
Суд зазначає, що матеріальне та соціально-побутове забезпечення, у тому числі й розмір вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем; медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядку соціального захисту суддів України, суддівська винагорода, щомісячне довічне грошове утримання є елементами статусу судді. Збереження наявного статусу судді, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді. Конституційний статус судді передбачає, у тому числі, що надання судді в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя, дає підстави ставити до суддів високі вимоги і зберігати довіру до їх компетентності та неупередженості.
Таким чином, статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 6-рп/99 від 24 червня 1999 року однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом забезпечення цих гарантій є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів
Згідно із частиною третьою статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Право на отримання вихідної допомоги судді при виході ним у відставку випливає і зі змісту пункту 6.4 Європейської хартії від 10 липня 1998 року про закон "Про статус суддів", Рекомендацій (2010) Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року, якими встановлено, що оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дій стимулів, через які можна впливати на їх рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці.
Також Конституційний Суд України в рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 вказав на гарантування суддям належної оплати праці, щомісячного грошового утримання, вихідної допомоги при виході у відставку, і що ці положення узгоджуються з вимогами міжнародних актів про незалежність суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, які є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. За своїм конституційним змістом вони встановлюють принцип заборони скасування чи зниження досягнутого рівня змісту та обсягу гарантій незалежності суддів.
Крім того, позивач посилається на обмеження його як судді прав і свобод, що може мати місце лише у випадках, прямо передбачених Конституції України як Основним Законом України.
У рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України розтлумачив зміст статті 126 Конституції України та зазначив, що його треба розуміти як такий, "що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення".
Тобто гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.
При вирішенні даної справи суд враховує також міжнародні стандарти у сфері судочинства.
Так, положеннями Європейської хартії від 10 липня 1998 року про закон "Про статус суддів" визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).
Також у Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що дуже важливо (особливо для новітніх демократій) передбачити конкретні нормативно-правові положення, які б гарантували захист від зменшення розміру суддівських виплат (пункт 62).
Крім того, в Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року № (2010)12, "оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці" (пункт 54).
Як вже зазначалось судом, особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституції України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.
Суд звертає увагу на те, що з 1992 року державою гарантується право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою, яке запроваджено згідно із частиною третьою статті 43 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року. Судді, який пішов у відставку, виплачувалася вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (із змінами, внесеними відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 року № 4015-XII "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус суддів"). Зазначене право є складовою правового інституту, що регулює статус судді у відставці (послідовно розміщалося у розділах та статтях законів, що регулювали статус судді у відставці).
В той же час Конституційний Суд України вказав, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір (пункт 3.2. Рішення Конституційного суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013).
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивач має право на отримання вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям, що призначені (обрані) на посаду раніше введеного в дію нового правового регулювання, порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені при призначенні (обранні) їх на посаду, за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень Основного Закону - Конституції України.
У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що судді, які вийшли у відставку в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року не можуть мати менше прав ніж судді, які вийшли у відставку до 01 квітня 2014 року або після 30 вересня 2016 року.
В Україні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина друга статті 21, частина друга статті 22 Конституції України ).
Суд вважає, що позивач має право на отримання вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою на підставі іншої прямої норми Конституції України, а саме статті 41 Конституції України, що узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Першого протоколу до Конвенції), яку можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.
Суд враховує вищевказані приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема, і Європейським судом з прав людини.
Із рішення Європейського суду з прав людини у справі "Зубко та інші проти України" від 26 квітня 2006 року вбачається, що заявниками у справі було четверо суддів, які стверджували, що держава була відповідальна за невиплату їм заборгованості з заробітної плати і надбавок за вислугу років та компенсації за затримку їх виплати. Вони зазначали, що не сплачуючи цю заборгованість тривалий час, держава здійснює невиправдане втручання у їхнє право на мирне володіння своїм майном всупереч положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Європейський суд погодився з тим, що неможливість для заявника домогтися виконання рішення на його чи її користь становить втручання у право на мирне володінням майном, як вказано у першому реченні пункту 1 статті 1 Першого протоколу. При цьому Європейський суд зазначив наступне: "Суд вважає, що втручання у права заявників було частково виправдане труднощами, пов'язаними з асигнуванням з державного бюджету коштів на виплати суддям і виконання пов'язаних з цим рішень. Ці ускладнення також частково пов'язані з реформою судової системи України і запровадженням змін у системі розподілу коштів на судову владу, з наступною передачею цих функцій від Міністерства юстиції України до Державної судової адміністрації".
На думку Європейського Суду, труднощі, на які посилається Уряд, безумовно зачіпають законні публічні інтереси, але не складають справедливої рівноваги між державними інтересами та інтересами тих заявників, які, крім того, несли відповідальність за виконання важливих публічних функцій в частині здійснення правосуддя. Зокрема, в пунктах 33-34 рішення Суд зауважує, що розгляд справи стосувався компенсації за неспроможність державних органів у період з 1995 по 2001 роки, діючи відповідно до їх законодавчих зобов'язань, забезпечити заявників виплатами, передбаченими Конституції України та Законом "Про судоустрій". Суд вирішує, таким чином, що становище заявників, особливо їх статус незалежних судових посадовців, вимагає, щоб державні органи виконали рішення і виділили необхідні кошти з цією метою без затримки. Також, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою забезпечення їх здатності виконувати свої професійні функції незалежно і неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на їх рішення і поведінку. У зв'язку з цим Суд посилається на відповідні правові інструменти Комітету міністрів Ради Європи, такі як Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи щодо "Незалежності, дієвості та ролі суддів" та Європейську Хартію "Про статус суддів", які наголошують на важливості цих факторів.
Суд дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном. Відповідно, невиконанням рішень, винесених на користь заявників, державні органи протягом тривалого часу позбавляли заявників отримання у повному обсязі виплат, на які вони мали право за законом, що може ускладнювати здійснення ними своїх повноважень з повною віддачею справі. Неможливість для заявників домогтися виконання рішень, винесених на їх користь, протягом одного року і чотирьох місяців (перший, другий та четвертий заявники) і двох років і шести місяців (у справі третього заявника), порушує їх право на мирне володіння майном у сенсі першого пункту статті 1 Першого протоколу.
Таким чином, Європейський суд з прав людини, надаючи тлумачення статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначив, що майно судді має особливий статус та будь-яке неправомірне втручання у право судді на своєчасну виплату винагороди національними суддям порушує їх право на мирне володіння майном, передбачене Конвенцією.
Суд вважає, що з правом судді на своєчасну виплату винагороди пов'язано його право на відставку; на отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядку соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 41 Конституції України.
Починаючи з 1992 року - з часу прийняття Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року, держава на законодавчому рівні гарантувала достатній рівень соціального забезпечення суддів та, зокрема, право кожного судді за умови наявності стажу на посаді судді не менш 20 років на відставку та на отримання при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку судді за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді, але не менше шестимісячного заробітку.
З матеріалів справи вбачається, що станом на січень 2001 року стаж позивача на посаді судді вже складав 20 років і з цього часу він набув право на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку.
Відповідно, продовжуючи працювати на посаді судді в Козятинському районному суді Вінницької області, Вінницькому обласному та Апеляційному суді Вінницької області, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, адже вносячи окремі зміни в статтю 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо розміру цієї виплати, законодавець лише Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року виключив цю норму, позбавивши суддів раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги.
Таким чином, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою у статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, яка діяла до 01 квітня 2014 року) вихідну допомогу як одного із елементів гарантії незалежності суддів.
В даному випадку позивач, станом на жовтень 2013 року, досягнувши граничного віку перебування на посаді, подавши заяву у відставку, мав правомірні очікування отримати вихідну допомогу, оскільки діяли положення Закону №2453-УІ (у редакції на момент спірних правовідносин) яких стаття 136 передбачала, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за осотанньою посадою.
Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики Європейського суду з прав людини суд дійшов висновку про протиправність позбавлення права на отримання вихідної допомоги при виході у відставку судді керуючись лише змінами в статтю 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", без врахування прав позивача визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном, а отже є порушенням прав позивача, визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Конституцією України визначено, що в Україні діє принцип верховенства права, а також окремо встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме: у разі введення воєнного або надзвичайного стану. Закон України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", яким скасовано норму статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", було прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме: до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Існування законодавчої норми щодо права судді на отримання вихідної допомоги, виникнення цього права у позивача, як судді, під час дії цієї норми закону та повне скасування проголошеного та набутого суддею права на вихідну допомогу без будь-яких альтернатив, на думку суду, свідчить про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.
Зазначене вище в контексті вимог принципу верховенства права дає підстави суду вважати, що положення Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" та Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" якими виключено норми, що надавали право судді на отримання вихідної допомоги, не можуть вважатись підставою для позбавлення позивача права на отримання такої допомоги як елементу забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже не повинні застосовуватись відповідачем.
Статтею 29 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" повноваження щодо видання наказу на підставі акта про звільнення судді з посади покладено на голову місцевого суду.
Відповідно до частини першої статті 146 цього Закону держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів відповідно до Конституції України.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 148 цього Закону України "Про судоустрій і статус суддів" фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
При цьому, суд враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII.
Пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 встановлено, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Попри те, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII, втратило чинність фактично з 15.04.2020, суд у вищевказаних мотивах навів законні підстави для виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних за останньою посадою.
Таким чином, оскільки відповідачем відмовлено позивачу у виплаті йому при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що суперечить Конституції України та міжнародним правовим нормам, тому суд дійшов висновку про обґрунтованість позовної вимоги про визнання протиправною відмови відповідача у виплаті позивачу при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Крім того, оскільки позовна вимога позивача про зобов'язання виплатити йому вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних за останньою посадою є похідною від визнання протиправною відмови відповідача у виплаті такої допомоги, тому суд вважає за необхідне зобов'язати Державну судову адміністрацію України виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Відповідно до положень частини першої статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів та висновків експертів.
Частинами першою, другою статті 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Також, надаючи оцінку вимозі позивача про встановлення судового контролю, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Наведена норма процесуального закону не є імперативною та передбачає право суду на власний розсуд, виходячи з фактичних обставин справи, приймати рішення про необхідність чи недоцільність у зобов'язанні суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення. Вирішуючи питання щодо встановлення судового контролю суд враховує надані позивачем докази, особливості покладених на суб'єкта владних повноважень обов'язків згідно з судовим рішенням та його можливості ці обов'язки виконати без достатніх зволікань.
У цій справі позивачем не обґрунтовано необхідності застосування заходів судового контролю, а у суду відсутні підстави вважати, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення після набрання ним законної сили.
З урахуванням наведеного, у задоволенні клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення належить відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір в розмірі 840,80 грн, належить стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправною відмову Державної судової адміністрації України у виплаті ОСОБА_1 при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Зобов'язати Державну судову адміністрацію України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної судової адміністрації України сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень 80 коп.).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Реквізити: ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ); Державна судова адміністрація України (код ЄДРПОУ - 26255795, місцезнаходження: вул. Липська, 18/5, м. Київ,01601)
Повний текст рішення складено: 27.11.2020
Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна