12 листопада 2020 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 757/830/20-ц
номер провадження: 22-ц/824/10131/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря - Орел П.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та за апеляційною скаргою представника Міністерства юстиції України - Колток Оксани Миколаївни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року у складі судді Волкової С.Я., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, третя особа: Державна установа «Київській слідчий ізолятор», про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок тримання в нелюдських умовах в Державній установі «Київській слідчий ізолятор», що принижують гідність особи та поводження в порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, третя особа: Державна установа «Київській слідчий ізолятор», про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок утримування в нелюдських умовах, що принижують гідність особи, в Державній установі «Київській слідчий ізолятор», поводження в порушення ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Позовна заява мотивована тим, що він з 30 липня 2012 року по 09 серпня 2018 року утримувався у Київському слідчому ізоляторі Управління Державної пенітенціарної служби України в місті Києві та Київській області (з 05 січня 2017 року - Державна установа «Київській слідчий ізолятор»), а саме, у камерах №№17, 126, 149, 167, 330, 338, 340.
Зазначав, що умови тримання в установі суперечили нормам національного законодавства та ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки камери, в яких він перебував, були переповнені, у зв'язку з цим доводилось спати по черзі, а також на підлозі. Приміщення камер не відремонтовані та мають антисанітарійні умови, а саме, пліснява на стінах та в туалеті, сирість, бруд та сморід, в камерах були наявні таргани, клопи, павуки та миші. Вказував, що будівля, в якій утримуються ув'язнені, використовується більше 100 років та усі комунікації в цій будівлі знаходиться в аварійному стані. В приміщеннях камер відсутня належна вентиляція, що негативно впливає на здоров'я. Враховуючи, що у камерах були курці, він як співкамерник вимушений був бути пасивним курцем. Зазначає, що у камерах недостатнє опалення взимку, оскільки система опалення прогнила та замулена, а використання електричних обігрівачів заборонено. Освітлення в камерах часто вимикається, оскільки проводка застаріла, а природного та штучного освітлення недостатньо для роботи з документами по справі та читання літератури, що негативно впливало на зір. Вказував, що відсутнє безперебійне водопостачання в силу того, що система водопостачання знаходиться в аварійному стані, воду неможливо пити, так як вона не відповідає санітарним нормам. Відсутність постачання гарячої води до камерних приміщень затрудняє дотримання санітарних норм особистої гігієни. Один раз на місяця надавалась можливість прийняти душ, що приводило до антисанітарії в камерах, особливо влітку. На прийняття душу відводилось 15-20 хвилин, в якому відсутні санітарно-гігієнічні умови, на стінах пліснява та наліт невідомого походження, що призводило до появлення в ув'язнених грибка на ногах. Можливість випрати брудну білизну надавалось один раз на тиждень, що в умовах великого скупчення людей погано відображалось на санітарних умовах житлових приміщень та особистій гігієні заарештованих. Вказував, що матраци та ковдри, які йому видавались, були розірвані, мали брудний вид, в яких також були клопи та воші. Туалет в камері розташований у кутку, який лише з однієї сторони мав перегородку від умивальника та знаходився в 70 сантиметрах від найближчого ліжка. На вході до туалету не було дверей чи ширми, туалет не обладнаний бачком для змиву води та в ньому відсутня вентиляція, що змушувало користуватись ним дуже рідко, внаслідок чого у позивача було порушення функціонування кишечника, що призводило до болісних відчуттів в шлунку. Вказував, що у слідчому ізоляторі були відсутні відповідні препарати, обладнання й спеціалісти для діагностики та задовільного медичного обстеження і лікування захворювань. Харчування було недостатнє та неякісне, їжа була одноманітна, а для зберігання продуктів харчування, які були ним отриманні у виді посилок або передачі, були відсутні умови.
Вказував, що на його неодноразові скарги про зазначені вище порушення умов утримання до Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, він отримував формальні відповіді про те, що за результатами перевірки фактів, викладених у його звернення, свого підтвердження не знайшли.
Зазначав, що Європейським судом з прав людини неодноразово констатовано факт існування неналежних умов утримування осіб в Київському слідчому ізоляторі, зокрема, у рішенні від 14 листопада 2019 року у справі «Петрук та інші проти України», в якому зазначено, що умови тримання в Київському слідчому ізоляторі є такими, що принижують гідність у розумінні ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.Вказував, що період тримання ОСОБА_2 в нелюдських умовах Київського слідчого ізолятора аналогічний періоду тримання його в подібних умовах у вказаній установі.
Враховуючи наведені вище обставини, обсяг заподіяної йому шкоди, глибину та тривалість моральних страждань перебування в нелюдських умовах слідчого ізолятора, та виходячи з того, що Європейським судом з прав людини в якості відшкодування моральної шкоди за аналогічний термін перебування в нелюдських умовах Київського слідчого ізолятора присуджена компенсація в сумі 12 200 євро, позивач оцінив розмір моральної шкоди у сумі 300 000 грн 00 коп.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України через Державну казначейську службу України відшкодування моральної шкоди в розмірі 300 000 грн 00 коп.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 грн 00 коп.
У задоволенні решти позовних відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його змінити в частині визначення розміру моральної шкоди та стягнути на його користь моральну шкоду у розмірі 300 000 грн 00 коп., посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення судом норм матеріального і процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що визначений судом розмір компенсації у сумі 5 000 грн 00 коп., є недостатнім для відшкодування в повному обсязі моральної шкоди, завданої позивачу бездіяльністю Державної установи «Київський слідчий ізолятор». Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що у позовній заяві при визначенні обсягу заподіяної шкоди, глибини та тривалості моральних страждань він посилався на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Петрук та інші проти України» від 14 листопада 2019 року, у якому констатовано порушення ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та присуджено компенсацію, зокрема, ОСОБА_2 у розмірі 12 200 євро (з розрахунку 5,5 євро (тобто, 165 грн 00 коп.) за кожен день тримання в умовах, що принижували гідність та були нелюдськими. Цим ж рішенням Європейського суду з прав людини стягнуто компенсацію і на користь інших осіб. Вказує, що він та ОСОБА_2 є обвинуваченими по одній кримінальній справі та період тримання останнього в нелюдських умовах слідчого ізолятора аналогічний періоду його тримання в подібних умовах в цій установі. Тому вважає, що суд першої інстанції невірно визначав розмір компенсації моральної шкоди, чим порушив право позивача на справедливе відшкодування моральної шкоди.
В апеляційній скарзі представник Міністерства юстиції України - Колток О.М. просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у частині задоволення позову ОСОБА_1 відмовити повністю, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, недоведеність обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи та порушення судом норм процесуального права.
Апеляційна скарга представника мотивована тим, що суд порушив право відповідача Міністерства юстиції України на участь у судовому засіданні, оскільки представник Міністерства юстиції України з'явився у судове засідання, яке призначена судом на 01 червня 2020 року, однак секретар судового засідання повідомила про те, що судове засідання не відбудеться з технічних причин та про наступне засідання відповідача буде повідомлено судовою повісткою. Разом з тим, з Єдиного державного реєстру судових рішень представнику Міністерства юстиції України стало відомо, що 01 червня 2020 року суд ухвалив рішення у даній справі. Також вказує, що суд порушив право Міністерства юстиції України на подання заперечень в силу того, що відзив на позовну заяву був поданий до суду 12 травня 2020 року, а відповідь на відзив надійшла на адресу Міністерства юстиції України 17 червня 2020 року, тобто вже після ухвалення оскаржуваного рішення.
Зазначає, що суд першої інстанції не встановив належних відповідачів та не залучив до участі у справі відповідача щодо якого було ухвалене оскаржуване рішення. Вказує, що у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, держава бере участь як відповідач через орган, діями якого заподіяно шкоду, однак Держава не була залучена до участі у даній справі.
Також вказує, що суд першої інстанції не встановив жодних конкретних фактів порушень, які б були підтверджені належними та допустимими доказами, не встановлено обставин порушення Міністерством юстиції України прав, свобод чи інтересів позивача, а саме, завдання моральної шкоди діями чи бездіяльністю Міністерства юстиції України.
Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційні скарги, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційних скарг до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.
Відповідно до ч.2 ст.129 Конституції України до основних засад судочинства належить змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положення цього конституційного принципу закріплені у ст.ст. 12, 13 ЦПК України, якими встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Повідомлення про судове засідання відноситься до елементу змагальності сторін та є обов'язком суду.
За змістом п.2 ч.1 ст.43 ЦПК України учасники справи мають право брати участь у судових засіданнях.
Порядок повідомлення учасників справи про час і місце розгляду справи встановлений ст.ст.128-130 ЦПК України, про належне повідомлення особи про дату, час і місце судового засідання може свідчити розписка.
За змістом ч.2 ст.211, ч.2 ст.223 ЦПК України, про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, перешкоджає розгляду справи.
Неповідомлення судом учасників процесу про дату, час і місце судового засідання є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, частиною першою якої передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частиною 4 ст.223 ЦПК України передбачено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Згідно з ч.1 ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
З матеріалів справи вбачається, що 04 травня 2020 року судом першої інстанції на адресу відповідача Міністерства юстиції України була направлена судова повістка про виклик у судове засідання на 01 червня 2020 року о 14 год 00 хв. (а.с.114, т.1).
Однак, будь-яких доказів того, що судова повідка була вручена відповідачу матеріали справи не містять.
Таким чином, у матеріалах справи відсутні відомості про те, що відповідач Міністерство юстиції України було належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, яке призначене на 01 січня 2020 року, що було перешкодою для розгляду справи. Натомість суд першої інстанції розглянув справу без участі відповідача та ухвалив заочне рішення.
Відповідно до п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Таким чином недотримання судом норм процесуального права призвело до порушення права Міністерства юстиції України на справедливий суд, що в силу п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що оскаржуване заочне рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі та підлягає скасуванню.
Вирішуючи позов ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок тримання в нелюдських умовах в Державній установі «Київській слідчий ізолятор», що принижують гідність особи та поводження в порушення ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів вважає, що даний позов підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судом встановлено та підтверджується довідками Державної установи «Київській слідчий ізолятор» № 08/16779 від 30 серпня 2018 року, № 27116 від 12 грудня 2014 року, що ОСОБА_1 з 30 липня 2012 року до 09 серпня 2018 року утримувався під вартою в Державній установі «Київській слідчий ізолятор», тримався у камері №17, площею 9,6 кв.м, розрахованій на 3 ув'язнених; у камері № 149 , площею 31,9 кв.м, розрахованій на 12 ув'язнених; у камері № 167 , площею 58,1 кв.м, розрахованій на 22 ув'язнених; у камері №330, площею 12,9 кв.м, розрахованій на 4 ув'язнених; у камері №338, площею 12,1 кв.м, розрахованій на 3 ув'язнених; у камері №340, площею 13,2 кв.м, розрахованій на 5 ув'язнених.
Обґрунтовуючи наявність душевних і фізичних страждань ОСОБА_1 зазначав, що умови тримання в установі суперечили нормам національного законодавства та ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, позивач стверджував, що у камері № 17 площею 9,6 кв.м проживало 4 особи; у камері № 149 , площею 31,9 кв.м, проживало 20 осіб; у камері № 167 , площею 58,1 кв.м, проживало 32 особи; у камері № 330 , площею 12,9 кв.м, проживало 6 осіб; у камері № 340 , площею 13,2 кв.м, проживало 6 осіб. Також вказував про незадовільні умови утримування, зокрема, незадовільний стан приміщень, відсутність вентиляції, що в кожній камері є курці, інші співкамерники є заручниками ситуації, вимушені бути пасивними курцями, про недостатнє опалення взимку, про те, що освітлення та загалом електропостачання часто вимикається, про відсутність безперебійного водопостачання, що тільки один раз на тиждень надається можливість прийняти душ, випрати брудну білизну, не видаються для користування предмети першої необхідності та особистої гігієни, про жахливий стан матраців та ковдр, наявність тарганів, клопів, павуків, мишей, недостатнє та неякісне харчування; вказує про умови прогулянок, доступу до свіжого повітря та природного освітлення в ізоляторі, зокрема, про недостатній доступ до свіжого повітря та природного освітлення у камерах через розміщення решіток на вікнах, неможливість здійснення прогулянки на свіжому повітрі у достатньо необхідній кількості часу через відсутність необхідних умов.
Позивач зазначав, що тримання його в умовах Державної установи «Київській слідчий ізолятор» було таким, що принижує його гідність, а поводження з ним було таким, що порушує ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свої вимоги про відшкодування моральної шкоди з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, обґрунтовує також ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 56 Конституції України, ст.ст.23, 1173 ЦК України, а також просив врахувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15 та правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 204/5876/18.
Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно з ч.4 ст.10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч.8 ст.10 ЦПК України).
Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, на яку посилається позивач як на підставу своїх вимог, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
24 січня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (набрала чинність - 01 вересня 1997 року), якою передбачено створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Означений комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.
Зазначений комітет надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув'язненого в камері, призначеній для кількох ув'язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв.м площі.
Зазначене також знайшло своє відображення у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 66, ECHR 2005?II (витяги)); «Мельник проти України», № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України», № 15825/06, п. 84, від 25 жовтня 2007 року; «Двойних проти України», № 72277/01, п. 66, від 12 жовтня 2006 року); «Іглін проти України» № 39908/05 від 12.04.2012 року; «Давидов та інші проти України», № № 17674/02 і 39081/02 від 01 липня 2010 року; «Горбатенко проти України».
У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки заявники утримувалися в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв'язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення ст.3 Конвенції.
При цьому ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї та практику Суду як джерело права.
З огляду на це апеляційний суд приходить, до висновку, що тримання позивача в умовах Державної установи «Київській слідчий ізолятор» у період з 30 липня 2012 року до 09 серпня 2018 року було таким, що принижує його гідність, що з ОСОБА_1 поводились всупереч нормам ст.3 Конвенції.
Такого ж висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 204/5876/18.
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тому доводи апеляційної скарги Міністерства юстиції України про те, що у справі відсутні докази конкретних фактів порушень, а також відсутні обставини порушення Міністерством юстиції України прав, свобод чи інтересів позивача, не заслуговують на увагу з наведених вище підстав.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на положення ст.56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Аналогічне положення також міститься у ст.ст.1173, 1174 ЦК України, які визначають, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи посадових осіб.
До суб'єктів відповідальності згідно з нормами ст.ст.1173, 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основними ознаками органів державної влади є: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов'язками щодо реалізації державної влади.
У пункті 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що норми ст.56 Конституції України не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.
По справі встановлено, що Державна установа «Київській слідчий ізолятор» (ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 08563694) є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом).
Державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно-визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис.
Положеннями ч.ч.1,2 ст.96 ЦК України встановлено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.
Державна установа «Київський слідчий ізолятор», в умовах якої позивач тримався під вартою у період з 30 липня 2012 року до 09 серпня 2018 року, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому норми ст.56 Конституції України та, відповідно, ст. 1173 ЦК України у цьому випадку застосуванню не підлягають, і такий спосіб захисту позивач обрав помилково.
Втім позивач залучив до участі у справі у якості відповідача Державну казначейську службу України, а по суті таким відповідачем є Держава Україна, яка гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), у тому числі і під час відбування покарання. В разі встановлення порушення таких прав саме за рахунок держави відшкодовується завдана шкода.
Вказане положення відповідає правовим висновкам, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункти 30, 43, 44).
Позивач ОСОБА_1 у позові вказав відповідачами Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України, Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, які відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 20 від 24 січня 2020 року ліквідовано як юридичні особи (пункт 1), утворено як юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань, який є правонаступником територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються (пункти 2, 3).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.
Згідно з ч.1 ст.6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.
Установлено, що Державна установа «Київській слідчий ізолятор» є складовою Державної кримінально-виконавчої служби України, на яку покладено завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, отже, є установою, яка шляхом виконання відповідних повноважень здійснює правозастосовні та правоохоронні функції держави Україна. У своїй діяльності державна установа виконання покарань керується, зокрема, кримінально-виконавчим законодавством України, завданням якого, крім іншого, є визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав і законних інтересів.
Відповідно до ч.4 ст.58 ЦПК України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
Отже, враховуючи, що Держава беруть участь у справі не безпосередньо, а через відповідний орган державної влади, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги Міністерства юстиції України про те, що до участі у справі не залучено належного відповідача.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.23 ЦК України, на яку посилається позивач як підставу позовних вимог, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав для присудження позивачу завданої йому моральної шкоди відповідно ч.ч.1, 2 ст.23 ЦК України, оскільки особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, та виходить з того, що дії, наведені вище, призвели до приниження гідності позивача протягом тривалого часу.
Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 204/5876/18.
З огляду на вимоги закону та наведені вище обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 , з урахуванням розумності і справедливості, підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 в сумі 60 000 грн 00 коп. моральної шкоди, заподіяної внаслідок тримання в умовах Державної установи «Київській слідчий ізолятор», що принижують гідність та є поводженням всупереч ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такий розмір є співмірним і відповідає завданим позивачу моральним стражданням, який визначений судом з розрахунку 10 000 грн 00 коп. за 1 рік тримання під вартою в умовах Державної установи «Київській слідчий ізолятор», що принижують гідність позивача.
Доводи позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що при визначенні розміру моральної шкоди необхідно виходити із розміру справедливої сатисфакції, яку визначив Європейський суд з прав людини у справі «Петрук та інші проти України» від 14 листопада 2019 року, зокрема, ОСОБА_2 у розмірі 12 200 євро (з розрахунку 5,5 євро (тобто, 165 грн 00 коп.) за кожен день тримання в умовах, що принижували гідність та були нелюдськими, з яким позивач є обвинуваченим по одній кримінальній справі та період тримання ОСОБА_2 в нелюдських умовах слідчого ізолятора аналогічний періоду тримання позивача в подібних умовах в цій установі, апеляційний суд не приймає до уваги з таких підстав.
Так, відповідно до ст. 41 Розділу ІІ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
У даному випадку позивач помилково ототожнює поняття моральної шкоди та поняття справедливої сатисфакції, які за своїм правовим змістом є різними. Зокрема, поняття справедливої сатисфакції міститься у ст.41 Розділу ІІ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який врегульовує питання організації і діяльності Європейського суду з прав людини, тобто є його внутрішньою процедурною нормою. При цьому колегія суддів виходить з того, що поняття справедливої сатисфакції, вжите у ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є значно ширшим, ніж поняття моральної шкоди, вжите у законодавстві України.
Крім того, колегія суддів враховує, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Петрук та інші проти України» від 14 листопада 2019 року присуджена ОСОБА_2 сума у розмірі 12 200 євро складається не тільки з відшкодування моральної шкоди, а й з відшкодування матеріальної шкоди та компенсації судових витрат заявника (а.с.43 зворот, т.1).
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та апеляційну скаргу представника Міністерства юстиції України - Колток Оксани Миколаївни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, третя особа: Державна установа «Київській слідчий ізолятор», про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок тримання в нелюдських умовах в Державній установі «Київській слідчий ізолятор», що принижують гідність особи та поводження в порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - задовольнити частково.
Стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 60 000 (шістдесят тисяч) грн 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: