12 листопада 2020 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 753/1220/20
провадження номер: 22-ц/824/11946/2020
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря - Орел П.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сабаріна Юрія Володимировича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Лужецької О.Р., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою,
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є співласниками квартири АДРЕСА_1 урівних долях та зареєстровані у ній. На даний час у вказаній квартирі також зареєстрований відповідач ОСОБА_2 .
Зазначала, що вказана квартира була приватизована нею, відповідачем ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . В подальшомуухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2010 року у справі №2-7491/10 затверджено мирову угоду, згідно з якою припинено право власності відповідача ОСОБА_2 на його частку у квартирі шляхом її безоплатної передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних долях.
Вказувала, що шлюб між нею та відповідачем було розірвано 29 березня 1990 року. На момент затвердження мирової угоди ОСОБА_2 був зареєстрований у зазначеній квартирі і за умовами мирової угоди не втрачав права реєстрації за цією адресою. Однак, з 2009 року і по даний час відповідач ОСОБА_2 з добровільних підстав постійно проживає за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується затвердженою судом мировою угодою, актом від 07 серпня 2009 року та показами свідків.
Зазначала, що з 2009 року вона за рахунок власних коштів сплачує комунальні послуги, в тому числі за відповідача, який фактично не проживає та не бере жодної участі у витратах по утриманню квартири, прибудинкової території, проведенню ремонтних робіт тощо. Жодних перешкод у праві користування зазначеною квартирою позивач відповідачу не створювала та не створює, що також підтверджується листом Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві від 17 грудня 2019 року №28435/125/48/05-19. Позивач вказувала, що відсутність участі відповідача у оплаті комунальних послуг, проведення ремонтних робіт, інших витрат по утриманню квартири і прибудинкової території, порушує її права, як співвласника майна, яка несе додаткове фінансове навантаження, а також створює перешкоди у здійсненні права вільного користування і розпорядження належним їй майном.
З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 , таким, що втратив право користування житлом: квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 09 липня 2020 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача - адвокат Сабарін Ю.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що відповідач понад 10 років не проживає у спірній квартирі, таке рішення він прийняв добровільно, ніяких перешкод у проживанні відповідача з боку позивача чи третьої особи йому не чинилось. Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що умовами мирової угоди, яка затверджена ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2020 у справі №2-7491/10, не визначено, що відповідач може безстроково та за будь-яких умов бути зареєстрованим у цій квартирі. Третя особа: ОСОБА_3 не був стороною мирової угоди та жодної згоди на реєстрацію відповідача не давав.
Вважає безпідставним посилання суду першої інстанції на те, що відповідач вимушений доглядати за хворою матір'ю та проживати разом з нею в Одеській області, як підставу поважності причин не проживання у спірній квартирі, оскільки це не узгоджується з вимогами житлового законодавства. До того ж надані відповідачем копії медичних документів складені у 2010 році, а відтак вони не є належними доказами на підтвердження вказаних обставин. Крім того, необхідність догляду за матір'ю не підтверджена жодним документом, а є припущенням відповідача. Вказує, що відповідач своїм проживанням у спірній квартирі фактично шантажує позивача та вимагає у неї грошові кошти.
Також вказує, що суд першої інстанції у другому судовому засіданні 09 липня 2020 року не розглянув заяви, подані позивачем разом з позовною заявою, а відразу перейшов до розгляду справи по суті, чим порушив норми процесуального права.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що на підставі мирової угоди, яка затверджена ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року у справі №2-7491/10, позивач ОСОБА_1 та третя особа: ОСОБА_3 є співвласниками по 1/6 частині квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав, а тому вони не є власниками усієї спірної квартири. Стверджує, що 3/6 частини цієї квартири є площею загального користування, де він зареєстрований. Наголошує, що ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2020 у справі №2-7491/10 підтверджено його право на реєстрацію у спірній квартирі, до якої він мінімум один раз на рік приїжджає для оплати необхідних платежів та проведення ремонтних робіт. Відповідач вимушений не проживати за місцем реєстрації, оскільки його мати, яка проживає по АДРЕСА_2 , перебуває у важкому стані і потребує постійного нагляду, тому він проживає разом з нею, що підтверджується відповідними медичними документами. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його безпідставності. Зокрема, суд зазначив, що відповідач не втратив інтересу до спірної квартири, а його не проживання в ній зумовлено наявністю поважної причини, а саме, догляд за хворою матір'ю, що не спростовано позивачем. Крім того ухвалою суду в іншій справі про закриття провадження у справі, у зв'язку із визнання мирової угоди, встановлено, що припинення права власності відповідача на 1/3 частину спірної квартири не позбавляє права відповідача на реєстрацію за даною адресою.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Відповідно до змісту ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до приписів ст.79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної власності в рівних долях, що підтверджується копією витягу про державну реєстрацію прав від 06 грудня 2001 року (а.с.16).
Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , що не заперечується учасниками справи.
Встановлено, що позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 29 березня 1990 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 (а.с. 12).
Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до вимог закону.
Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закон чи за рішенням суду.
Згідно з положеннями ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником , ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
На підтвердження заявлених позовних вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, позивач надала акт від 07 серпня 2009 року, складений майстром РЕД-6 Фліною Л.В. та сусідами: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який затверджений начальником ЖЕД-206 року ОСОБА_6 . Відповідно до цього акту ОСОБА_2 до 2003 року разом із сім'єю проживав у квартирі АДРЕСА_1 , а з 2003 року у ній не проживає (а.с.23).
З матеріалів справи вбачається, що у провадженні Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2010 року перебувала цивільна справі №2-7491/10 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Любарецька сільська рада народних депутатів Бориспільського району Київської області, Гаражно-будівельний кооператив «Супутник», про визнання права спільної сумісної власності на майно, усунення перешкод у володінні, користуванні і розпорядженні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, його поділ та виділення в натурі, визнання свідоцтва про право власності на половину житлового будинку недійсним, визнання права власності на 2/3 частини житлового будинку, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю, визнання права приватної власності на 2/3 частини на землю, визнання права власності на автогаражі, квартиру, виплату грошової компенсації за 1/3 частину спільної сумісної власності, припинення права на рівну частку спільного майна на квартиру.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2010 року у справі №2-7491/10 визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за умовами якої ОСОБА_2 визнає припинення його права власності на рівну частку у спільному сумісному майні шляхом передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних долях свою частку спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , що належить йому на праві спільної сумісної власності в рівній долі. Сторони домовились, що припинення права власності ОСОБА_2 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 не позбавляє його права реєстрації за даною адресою (а.с.17-19).
Відповідно до ст.208 ЦПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і в строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.
Отже судом першої інстанції вірно встановлено, що припинення права власності ОСОБА_2 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 не позбавляє його права реєстрації за даною адресою.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідач не проживає за місцем реєстрації, оскільки його мати ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає по АДРЕСА_2 , перебуває у важкому стані здоров'я і потребує постійного нагляду, тому він проживає разом з нею.
На підтвердження важкого стану здоров'я своєї матері ОСОБА_7 відповідач надав суду копію виписки з медичної картки стаціонарного хворого про злоякісне новоутворення, виданої 20 квітня 2012 року Одеськими ООД (а.с.52) та копію виписки з медичної картки стаціонарного хворого №29134, виданої КУ «Одеська обласна клінічна лікарня», відповідно до якої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала на стаціонарному лікуванні з 05 грудня 2018 року по 10 грудня 2018 року (а.с.53).
Тому доводи апеляційної скарги про те, що надані відповідачем копії медичних документів складені у 2010 році та не є належними доказами на підтвердження поважності причин не проживання відповідача у квартирі, є безпідставними.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем доведено, що він не користується спірною квартирою з поважних причин.
До того ж системний аналіз ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 08 грудня 2010 року свідчить про фактичну домовленість учасників справи про те, щоприпинення права власності ОСОБА_2 на 1/3 частину спірної квартири не позбавляє його права реєстрації, та як наслідок, права на проживання у спірній квартирі.
Вказані обставини у своїй сукупності виключають можливість визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом згідно з положеннями ст.405 ЦК України.
Установивши вказані обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_3 .
При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання.
Отже, за змістом указаних рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При вирішенні справ суди відповідно до п.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.
Отже, у кожній конкретній справі суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 199/5202/17-ц (провадження № 61-5046св19).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою неналежним чином збалансовуватиме інтереси сторін у справі та не відповідатиме «нагальній суспільній необхідності».
Таким чином при вирішенні справи судом правильно визначено характер спірних правовідносини між сторонами та вірно застосовано закон, що їх регулює.
Отже суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обгрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач своїм проживанням у спірній квартирі фактично шантажує позивача та вимагає у неї грошові кошти, не стосуються предмету доказування у даній справі і не мають правового значення для правильного вирішення справи, тому не приймаються апеляційним судом до уваги.
Колегія суддів вважає, що посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки у судовому засіданні 09 липня 2020 року суд не розглянув заяви, подані позивачем разом з позовною заявою, а відразу перейшов до розгляду справи по суті, то вказане порушення не може бути підставою для скасування рішення суду, оскільки не призвело до неправильного вирішення справи. При цьому колегія суддів враховує, що не може бути скасоване правильне по суті судове рішення з формальних міркувань.
Інші обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 , таким, що втратив право користування житлом.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сабаріна Юрія Володимировича залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: