Справа № 372/2952/15-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/178/2020
Головуючий у суді першої інстанції: Зінченко О.М.
Доповідач у суді апеляційної інстанції:Семенюк Т.А.
10 листопада 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - Семенюк Т.А
Суддів - Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М.,
при секретарі - Макаровій К.В.,
розглянувши в судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 1 лютого 2016 року по справі за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання недійсними розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, скасування їх державної реєстрації та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,-
У липні 2015 року прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсними розпорядження, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, скасування їх державної реєстрації та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, посилаючись в обґрунтування своїх вимог на те, що в ході проведення перевірки встановлено, що Обухівською районною державною адміністрацією Київської області в порушення діючого земельного законодавства передано у приватну власність земельні ділянки лісогосподарського призначення на території Старобезрадичівської сільської ради, а саме ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , загальною площею 6,5365 га., без згоди постійного користувача державного підприємства «Київське лісове господарство».
Оскільки відповідачами неправомірно отримані у власність земельні ділянки, заступник прокурора просив визнати незаконними, скасувати розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області, державні акти відповідачів, витребувати земельні ділянки з незаконного володіння на користь ДП «Київське лісове господарство».
Рішенням Обухівського суду Київської області від 1 лютого 2016 року позов задоволено.
Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 12 березня 2007 року № 151 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності в межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області».
Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2007 року №2047, яким затверджено проект із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок площею 6,5365 га ОСОБА_1 з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку для ведення індивідуального садівництва площею 0,6133 га з кадастровим номером 3223187700:12:014:0023, виданим на ім'я ОСОБА_1 .
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку для ведення індивідуального садівництва площею 5,9232 га з кадастровим номером 3223187700:12:014:0028, виданий на ім'я ОСОБА_1 .
Витребувано на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки площею 0,6133 га з кадастровим номером 3223187700:12:014:0023, та площею 5,9232 га з кадастровим номером 3223187700:12:014:0028, вартістю 8497450 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, у задоволенні позову відмовити, вважаючи, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 травня 2016 року рішення Обухівського суду Київської області від 1 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року рішення Апеляційного суду Київської області від 30 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Судом встановлено, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації № 151 від 12 березня 2007 року передано у власність 8 громадянам земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах території Старобезрадичівської сільської ради, а саме ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 6,5365 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.
Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8 громадянам для ведення особистого селянського господарства в межах території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області був виготовлений ТОВ « Науково-виробнича компанія «Горизонт».
8 червня 2007 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , на підставі вказаного розпорядження отримали державні акти на право власності на земельні ділянки в межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області для ведення особистого селянського господарства загальною площею 6,5365 га.
В подальшому ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 на підставі договорів купівлі-продажу від 20.06.2007 року відчужили земельні ділянки на користь ОСОБА_1 .
Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2007 року №2047, затверджено проект із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок площею 6,5365 га ОСОБА_1 з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.
Згідно листа державної інспекції сільського господарства Київської області №02-1-09/1172 від 12 травня 2015 року перевіркою дотримання вимог земельного законодавства встановлено, що на землях ДП «Київський лісгосп» - квартал 111 Козинського лісництва, станом на день проведення перевірки спірні земельні ділянки використовуються для ведення особистого селянського господарства.
Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації №333 від 23 червня 2003 року передано у постійне користування Козинському лісництву ДЛГО «Київліс» землі лісового фонду для ведення лісового господарства на території Старобезрадичівської сільської ради загальною площею 492,5 га.
Згідно акту прийому-передачі лісового фонду Старобезрадичівської сільської ради, в постійне користування Козинського лісництва ДЛГО «Київліс» на території Старобезрадичівської сільської ради передано земельну ділянку лісового фонду загальною площею 351,4 га.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення (ст.19 ЗК України).
Згідно з чч. 1, 2 та 4 ст. 20 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (ст.21 ЗК України).
Згідно з ст.55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Відповідно до ст.ст. 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, в яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Відтак, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які поширюється особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.
За ст.3 ЗК України, земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.
Частиною 2 ст.5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.
Оскільки, земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин мають визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.
Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що, за змістом ст.63 ЛК України, полягає в здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб (п.«б» ч.1 ст.164 ЗК України).
Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання з лісокористуванням.
Відповідно до ст.7 ЛК України ліси, розташовані в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.
За ст.8 ЛК України, у державній власності перебувають усі ліси, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається й реалізується державою в особі Кабінету Міністрів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.
Згідно зіст.13 ЗК України, до повноважень Кабміну в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим кодексом.
Передання у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабміну у сфері лісових відносин (ст.27 ЛК України).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване розпорядження Обухівської районної державної адміністрації прийнято, а оспорювані державні акти видані із порушенням чинного законодавства, тобто протиправно, з державної власності без згоди уповноважених органів лісового господарства незаконно вибули вказані земельні ділянки шляхом прийняття оскаржуваного розпорядження Обухівської районної державної адміністрації та виготовлення оспорюваних державних актів на право власності на земельні ділянки, чим порушено інтереси держави.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду Київської області встановила, що Обухівська районна державна адміністрація не була наділена повноваженнями, щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення загальною площею більш ніж 1 га, яка перебувала у державній власності та у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство», враховуючи, що передача у власність, надання у постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, відповідно до ст. 27 Лісового кодексу України, ст.149 Земельного кодексу України належить до виключної компетенції Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірних земель Кабінетом Міністрів України не вчинялося, а спірні земельні ділянки вибули з володіння власника - держави - поза його волею.
Таким чином, оскільки на момент видачі оскаржуваних розпоряджень, уповноваженим органом рішення про зміну категорії спірних земель за цільовим призначенням з лісогосподарського на сільськогосподарське не приймалось, вказане, відповідно до положень ст.21 ЗКУкраїни, є підставою для визнання цих розпоряджень недійсними.
Аналогічна правова позиція щодо можливості надання громадянам земель для ведення особистого селянського господарства виключно з категорії земель сільськогосподарського призначення викладена у постанові Верховного Суду України від 13.11.2013року в справі № 6-123цс13.
Враховуючи вищенаведене, колегією суддів встановлено, що порушення Обухівською державною адміністрацією, вимог земельного та лісового законодавства при вилученні, зміні цільового призначення та передачі у власність відповідачам - фізичним особам земельних ділянок із земель державної власності знайшли своє підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Разом з цим, апеляційним судом Київської області встановлено, що при подачі позову в інтересах держави, прокурором пропущено строк позовної давності, про що було заявлено ОСОБА_1 , а пропуск строку позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд, переглядаючи дану справу в касаційному порядку, встановив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що Обухівська районна державна адміністрація не була наділена повноваженнями, щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, загальною площею більш ніж 1 га, яка перебувала у державній власності та у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство», враховуючи, що передача у власність, надання у постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, відповідно до статті 27 Лісового кодексу України, статті 149 Земельного кодексу України належить до виключної компетенції Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірних земель Кабінетом Міністрів України не вчинялося, а спірні земельні ділянки вибули з володіння власника - держави - поза його волею.
Скасовуючи рішення апеляційного суду Київської області від 30 травня 2016 року, колегія суддів касаційної інстанції виходила з того, що суд апеляційної інстанції, встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, не з'ясував та не перевірив, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права.
У даному судовому засіданні, на виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 27 листопада 2019 року, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачу - Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення його прав з позовної заявиПершого заступника прокурора Київської області, яку він подав у липні 2015 року.
Проте, колегія суддів не може погодитись з такою позицією представника позивача (КМ України), виходячи з наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
На підставі частини першої статті 261 цього Кодексу, перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
За частиною другою статті 3 ЦПК України 2004 року у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
Статтею 45 ЦПК України 2004 року передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.
У разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Саме такі фактичні обставини справи встановили суди та саме до таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 359/1728/16 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» про визнання недійсними розпоряджень голови Київської обласної державної адміністрації від 9 квітня 2008 року №№ 500, 501, 504, 506, 507, 509 про вилучення та передачу у приватну власність земельних ділянок у тому самому кварталі лісогосподарства, відмовляючи у задоволені касаційної скарги прокурора та залишаючи без змін судові рішення.
У висновках, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, сформульовано, що як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Також зазначено, що суди установивши, що у разі порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га, суди мають встановити початок перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони мають надати докази у розумінні статей 57, 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Такі висновки ґрунтуються на аналізі норм статей 256, 261, 267 ЦК України та статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з відповідним позовом).
Тобто обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.
Як вбачається з матеріалів справи, оскаржувані розпорядження органів державної виконавчої влади прийняті 12 березня 2007 року (№ 151) та 29 грудня 2007 року (№ 2047), відтак, державі, на захист інтересів якої пред'явлено позов, в особі її уповноважених органів, стало відомо про порушення її ( держави ) прав чи інтересів з дати початку відчуження спірних земельних ділянок, отриманих згідно розпоряджень, тобто, - з моменту видачі державних актів на право власності на землю.
Судом встановлено, що державні акти на право власності на землю ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 отримали 8 червня 2007 року, а ОСОБА_1 - 28 липня 2007 року.
Окрім цього, згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України у справі №6-2469цс16 від 16 листопада 2016 року, порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, в редакції, що діяла на момент ухвалення рішення, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Разом з цим, Кабінет Міністрів України (Уряд України), відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», є вищим органом у системі органів виконавчої влади, здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, КабінетМіністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Відповідно до ст. 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель, викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному законом, координація проведення земельної реформи розроблення і забезпечення виконання, загальнодержавних програм використання та охорони земель; організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою, встановлення порядку проведення моніторингу земель, вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Держава здійснює повноваження власника землі через спеціально створені уповноважені органи в галузі земельних відносин.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення.
Згідно зі ст. 9 цього Закону державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель і її територіальні органи.
Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року №1958 була утворена в складі Державного комітету по земельних ресурсах та є органом виконавчої влади.
Таким чином, державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, та державному підприємству «Київське лісове господарство» було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу видачі державних актів на право власності на землю на підставі спірних розпоряджень.
Однак, ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення зазначених порушень протягом строку позовної давності, а тому право держави, як власника землі, та землекористувача в особі державного підприємства, з точки зору суду апеляційної інстанції, не підлягають судовому захисту.
Такий висновок повністю ґрунтується на правовій позицій Верховного Суду України, викладеній у справі за № 6-3029цс15, де зазначено наступне.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому,відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, за своєю суттю, направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
Отже,з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Крім того, в пунктах 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), яке набуло статусу остаточного 20 січня 2012 року, суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Аналогічний висновок також міститься у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», у справі «Ґаші проти Хорватії» та у справі «Трґо проти Хорватії».
У рішенні Європейського суду з прав людини від 01 червня 2006 року, в справі «Федоренко проти України», зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
При цьому,в рішенні Європейського суду з прав людини від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» наголошено, що позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті першої Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, зокрема, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції ( пункт 1 статті 32 Конвенції ), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» ( п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» ).
Таким чином, враховуючи наведене, держава в особі уповноважених контролюючих органів також могла своєчасно дізнатись про порушення своїх прав.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що перебіг позовної давності за вимогами прокурора почався з 8 червня 2007 року, тобто з часу видачі державних актів на право власності на землю на підставі оспорюваних розпоряджень.
Таким чином, по справі встановлено, що Першим заступником прокурора Київської області пред'явлено позов в інтересах державив особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» 10 липня 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, сплив якого почався із зазначеного часу, що згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 1 лютого 2016 року - скасувати, прийняти нову постанову наступного змісту.
У задоволенні позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання недійсними розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, скасування їх державної реєстрації та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння - відмовити.
Постанова набирає чинності з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 19 листопада 2020 року.
Головуючий
Судді