м. Вінниця
11 листопада 2020 р. Справа № 120/4203/20-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позивач зазначає, що на виконання рішень Вінницького окружного адміністративного суду від 26.12.2019 року у справі № 120/3529/19 та від 12.12.2019 року у № 120/3298/19, якими задоволено позовні вимоги та зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно та зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористанні календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік. Відповідачем 18.05.2020 року шляхом зарахування на картковий рахунок позивача, виплачені кошти в сумі 40131,1 грн.
З метою здійснення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.06.2019 року по 18.05.2020 року позивач звернувся до військової частини із відповідною заявою. За результатами розгляду якої йому було відмовлено.
На адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову.
В обґрунтування своєї позиції зазначає, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу. Порядок проходження військової служби визначається спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на військовослужбовця додаткові обов'язки та відповідальність. Таким чином, питання проходження служби військовослужбовцями і виплати їм грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми ст. 116, 117 КЗпП та постанови КМУ № 100 від 08.02.1995 року "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати".
Позивачем надано відповідь на відзив на позовну заяву у якій ОСОБА_1 вважає доводи відповідача викладені у відзиві необґрунтованими і такими, що базуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права.
Військовою частиною надано заперечення на відповідь на відзив у якій просить відмовити у задоволені позовних вимог.
Відповідно до ухвали про відкриття провадження від 21.08.2020 року, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_2 від 1809.2019 року. /а.с. 24/.
Наказом командира Повітряних Сил Збройних Сил України № 257 від 02.06.2019 року позивача звільнено з військової служби у запас, а з 20.06.2019 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по строковій частині) позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. /а.с. 10/.
Позивач зазначає, що на день виключення його зі списків військової частини НОМЕР_1 , відповідачем не повністю проведено із ним розрахунку по усім видам забезпечення, а саме не проведено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення та не було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні у 2016-2019 роках додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
З метою зобов'язання відповідача виплатити індексацію грошового забезпечення та здійснення виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
12.12.2019 року рішенням Вінницького окружного адміністративного суду у справі № 120/3298/19 адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, передбаченої п. 12 ч. 12 ЗУ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та ст. 16-2 ЗУ "Про відпустки", виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.06.2019 року. /а.с. 12-14/.
Крім цього, 26.12.2019 року рішенням Вінницького окружного адміністративного суду у справі № 120/3529/19 задоволено адміністративний позов. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за оскаржуваний період. /а.с. 15-17/.
На виконання зазначених рішень суду відповідачем 18.05.2020 року зараховано на особистий рахунок позивача кошти в сумі 40131,1 грн /а.с.18/.
З метою здійснення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.06.2019 року по 18.05.2020 року позивач 26.05.2020 року звернувся до відповідача із відповідною заявою /а.с.19-20/.
Листом відповідача від 18.06.2020 року за № 350/16311/812/пс позивачу відмовлено в нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні /а.с.21-22/.
Щодо суті позовних вимог.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.
Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).
Однак, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначені правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Позивач, керуючись Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року та інформацією із довідки про грошове забезпечення, визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (з 20.06.2019 року по 18.05.2020 року), який становить 214220,49 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає наступне.
Метою встановлення передбаченої нормами ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
При цьому, не виконання роботодавцем обов'язку щодо повного розрахунку при звільненні є триваючим правопорушенням, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові) (висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 12.08.2020 в справі № 400/3151/19).
Відтак, лише на момент припинення вказаного правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог. При цьому, для того щоб права працівника на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунків при звільненні вважалися порушеними закінченим складом правопорушення, суду необхідно встановити такі юридично значимі обставини як: 1) невиплата належних працівнику при звільненні сум; 2) проведення із ним остаточного розрахунку.
При застосуванні статті 117 КЗпП України до спірних правовідносин суд враховує, що частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 року (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Враховуючи наведене та фактичні обставини справи, суд знаходить підстави для стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 6437,69 грн. керуючись такими мотивами.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Як встановлено з матеріалів справи виплачений із порушенням строків розмір індексації грошового забезпечення становить 4335,68 грн. та грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки складає 35695,42 грн, що в сумі складає 40031,1 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку виплати позивачу індексації його грошового забезпечення суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Беручи до уваги наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
Таким чином, з аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення ОСОБА_1 розмір облікової ставки НБУ становив 17,5 % річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів 40131,1 грн,*17,5 % річних від цієї суми становитиме 7022,94 грн. Отже, приблизний розмір майнових втрат працівника протягом одного року становить 7022,94 грн., та враховуючи загальний період затримки розрахунків (із 20.06.2019 року по 18.05.2020 року, тобто за 11 місяців) = 6437,69 грн.
Таким чином, з огляду на розмір цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 6437,69 грн., яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (20.06.2019 року) по час розрахунку з ним (18.05.2020 року) та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Так, в цьому контексті суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо проведення індексації грошового забезпечення військовослужбовців та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. У зв'язку із цим, між позивачем та відповідачем виникли спори, які було вирішено судом у межах адміністративних справ № № 120/3529/19 та 120/3298/19. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату індексації грошового забезпечення та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, визначаючи розмір відшкодування передбаченого ст. 117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 6437,69 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановленим заходам відповідальності. При цьому, бездіяльність відповідача щодо невиплати сум оспорюваного відшкодування є формою триваючого правопорушення, а тому визнається протиправною.
При вирішенні процесуального питання про розподіл судових витрат, суд не встановив факту їх понесення учасниками справи.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.06.2019 року по 18.05.2020 року включно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні у розмірі 6437, 69 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович