Номер провадження: 22-ц/813/2867/20
Номер справи місцевого суду: 501/2830/19
Головуючий у першій інстанції Смирнов В. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
03.11.2020 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Дрішлюка А.І.,
Громіка Р.Д.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 06 грудня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт», Департаменту охорони здоров'я про відновлення на роботі на підставі незаконності звільнення з вини роботодавця, -
16 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Іллічівський морський рибний порт» та Департаменту охорони здоров'я про відновлення на роботі на підставі незаконності звільнення з вини роботодавця.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що протягом багатьох років звертався до суду з вимогами про поновлення його на роботі, посилаючись на те, що змушений був написати заяву про звільненні під тиском та не допуском його на робоче місце зацікавленими особами. Посилався на порушення відповідачем обов'язку зберігати його медичну картку протягом 15 років на підприємстві після звільнення працівника. Через звільнення ОСОБА_2 вважає що було порушено його право на працю та відповідно людського існування, а тому просить суд об'єктивно розглянути у судовому засіданні за участю вищезазначених відповідачів даний позов про поновлення його на роботі з встановленням вимушеного прогулу з вини роботодавця періодом від дати подання позовної заяви про звільнення за навмисне створених роботодавцем вимушених для цього обставин, перешкоджання позивачу доступу до роботи - до дати розгляду даного позову в суді, враховуючи надані документальні докази грубого порушення закону з боку роботодавця, який протягом вищезгаданого періоду зловживав своїми правами в суді.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 06 грудня 2019 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Згідно із ч. 1 ст. 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, що виникають з трудових відносин.
Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що даний спір виник з трудових правовідносин, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення та виклику сторін.
Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 03 листопада 2020 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, які містяться у відзиві ТОВ «Чорноморський рибний порт», перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.
У частині 1 статті 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Згідно із частиною 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 30 листопада 2011 року по справі №2-1408/11, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04 квітня 2012 року, за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт» про поновлення на попередній посаді, в позові ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_1 з 27.07.2010р. по 20.05.2011р. працював машиністом холодильних установок 4 розряду технічної служби холодильника ТОВ «Іллічівський морський рибний порт». Наказом №67-ок від 20 травня 2011 року позивач ОСОБА_1 був звільнений з роботи за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України (а.с. 23-24).
Повторно позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою про поновлення на роботі 30 жовтня 2014 року.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 24 листопада 2015 року по справі №501/5480/14 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт», прокуратури Одеської області про надання пояснень про передачу заяви про звільнення, надання відповіді прокуратурою розслідування звернень з приводу неправомірних дій Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт», зобов'язання надати оригінал заяви про звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, у позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено (а.с. 25-26).
Рішенням апеляційного суду від 09 лютого 2016 року по справі №501/5480/14 апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24 листопада 2015 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт», прокуратури Одеської області про надання пояснень про передачу заяви про звільнення, надання відповіді прокуратурою розслідування звернень з приводу неправомірних дій Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт», зобов'язання надати оригінал заяви про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що підстави для поновлення позивача на роботі, а саме не отримання ним відповіді на його звернення з приводу отримання копії оригіналу його заяви про звільнення, а також оригіналу заяви про звільнення від ТОВ «ІМРП» не є підставою для поновлення позивача на роботі, оскільки рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 30 листопада 2011 року встановлено, що позивач був звільнений з роботи на підставі його заяви про звільнення за власним бажанням. Крім того, позивач пропустив строк встановлений статті 233 КЗпП України, для звернення із позовними вимогами про поновлення його на роботі.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 27 вересня 2018 року по справі №501/1505/16 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллічівський морський рибний порт», Державного підприємства «Іллічівський науково-дослідний Інститут медицини транспорту», Державного закладу «Іллічівська басейнова лікарня на водному транспорті» про поновлення на роботі, в позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено в повному об'ємі.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на зміст позовних вимог, а також враховуючи те, що фактично вони заявлені лише до відповідача ТОВ «ІМРП», оскільки позовна заява не містить вимог щодо інших відповідачів, то суд вважає, що позивачем заявлено повторно позов про поновлення його на роботі в ТОВ «ІМРП» до того ж самого позивача, який вже був розглянутий судом у цивільній справі №2-1408/11. Слід зазначити, що повторний розгляд питання про поновлення ОСОБА_1 на роботі в ТОВ «ІМРП» суперечить порядку, який встановлено чинним законодавством, зокрема, із повторним з'ясуванням тих самих обставин, що вже були з'ясовані судом, а зазначене суперечить такому принципу правосуддя, як законність (ст. 129 Конституції України), що в свою чергу підриває авторитет суду, сприяє закріпленню практики зловживання процесуальними правами з боку учасників судового розгляду (а.с. 27-31).
Постановою Одеського апеляційного суду від 24 червня 2019 року по справі №501/1505/16 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 27 вересня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що з вищезазначених судових рішень, якими вирішено трудовий спір ОСОБА_1 щодо його незаконного звільнення та поновленні на роботі вбачається, що судами вже було підтверджено дотримання ТОВ «ІМРП» норм трудового законодавства, якими врегульовано звільнення, що відображено в мотивувальних частинах цих рішень. Тому, якщо позивач вважає, що при розгляді його справи про незаконне звільнення не перевірені будь-які обставини, то це є підставою для оскарження судових рішень через неповноту з'ясування цих обставин, а не для звернення до суду з новим позовом щодо оспорювання незаконності звільнення та поновлення на роботі.
16 серпня 2019 року позивач ОСОБА_1 в черговий раз звернувся до Іллічівського міського суду Одеської області з позовом до ТОВ «Іллічівський морський рибний порт», Департаменту охорони здоров'я про відновлення на роботі на підставі незаконності звільнення з вини роботодавця.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем ОСОБА_1 не надано жодного доказу того, що діями відповідачів порушено закон, зокрема, не підтверджено факту порушення його прав.
Посилання позивача ОСОБА_4 в апеляційні скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано його доводи незаконності звільнення з роботи, не приймаються до уваги за таких підстав.
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином підстави позову, а саме, незаконності звільнення з роботи 20 травня 2011 року. Інші підстави позову ОСОБА_1 щодо його особової справи та медичної картки, не приймаються до уваги, оскільки вони не стосуються предмету спору - поновлення на роботі.
За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем в судовому засіданні не доведено належним чином порушення його трудових прав та інтересів відповідачами, тому у відповідності до положень статей 15, 16 ЦК України ці права позивача не підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Згідно із частини 2 статті 43 та частини 1 статті 44 ЦПК України, учасники справи зобов'язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному , повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; 4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Таким чином, на учасників судового процесу, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав та виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання наданими правами.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.
Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків.
Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав.
Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.
Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.
На переконання суду апеляційного інстанції, такі умисні дії позивача щодо неодноразового звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів відповідачів, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що «переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБ_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.
Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом.
Звертаючись до суду, позивач також заявляв чисельні позови про вирішення трудового спору, які стосувались окремих фрагментів вже раніше поданих вимог.
Маніпулюючи судами та проявляючи зацікавленість лише в процедурі, пов'язаній з розглядом його чисельних тотожних та позовів з однаковим матеріальним обсягом, які викладені в різних інтерпретаціях, позивач всупереч ст. 44 ЦПК України недобросовісно користувався своїми процесуальними правами та зловживав ними з метою затягування розгляду справ. Не маючи бажання отримувати остаточні рішення, він оскаржив всі процесуальні документи, які прийняті судом першої інстанції за його чисельними вимогами та заявив відводи усім суддям, які розглядали його справи».
Отже, позивач ОСОБА_4 всупереч вимогам статті 44 ЦПК України неодноразово звертається до суду з позовними заявами про поновлення на роботі після остаточного вирішення спору 30 листопада 2011 року внаслідок чого діє недобросовісно та зловживає свої процесуальними права.
У національному законодавстві зазначений принцип закріплений в статті 129-1 Конституції України і статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Res judicata - вирішена справа (res judicata pro veritate habetur! - судове рішення слід визначати за істину) означає остаточність рішення суду, яке набрало чинності і не може бути переглянуте. Принцип res judicata визнано на міжнародному рівні та зафіксовано, в тому числі, у пункті 1 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принцип остаточності рішення є складовою частиною верховенства права.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Устименко проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»), яка з огляду на положення статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті її преамбули, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності») (рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», заява №24465/04). У разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII).
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (дивитись справу «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, п. 52, ECHR 2003-IX).
У справах щодо України Європейський Суд неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справи: «Салов проти України», п. 93, «Проценко проти України», п. 26, «Кравченко проти Росії», п. 45). Зокрема, відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник» проти Росії», п. 38).
У Доповіді щодо верховенства права Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року, зазначено, що правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики.
Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №2-1678/05 (провадження №14-262цс19).
Постановлене Іллічівським міським судом Одеської області рішення від 30 листопада 2011 року по справі №2-1408/11 є вирішеною справою - res judicata, тому сторони у справі, які при завершенні судового провадження отримали належне й остаточне судове рішення, не можуть ініціювати інше провадження щодо тих же самих вимог.
Положення res judicata попереджує пролонгування судового провадження. Принцип res judicata, передбачаючи повагу до остаточного рішення суду, виключає можливість повторного звернення до суду з тотожними вимогами. Вимоги, що були вирішені судом, не можуть бути предметом нового розгляду.
Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. У даному випадку відсутні «відповідні вагомі й непереборні обставини», які можуть слугувати підставою для відходу від цього принципу.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384, 389 ЦПК України Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 06 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складено: 03 листопада 2020 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дрішлюк
Р.Д. Громік