справа № 759/84/19 Головуючий у 1 інстанції: Журибеда О.М.
провадження №22-ц/824/12873/2020 Суддя-доповідач: Олійник В.І.
Іменем України
28 жовтня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Олійника В.І.,
суддів: Кулікової С.В., Желепи О.В.,
при секретарі: Спеней О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради в особі її органу опіки та піклування, Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав, -
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Свої вимоги обґрунтовувала тим, що від дня народження сина ОСОБА_3 і до теперішнього часу дитина проживає разом з матір'ю. Під час проживання відповідача разом з нею та сином ОСОБА_2 влаштовував сварки, погрожував побиттям, морально принижував її та висловлювався нецензурною лайкою у присутності малолітнього сина. Зазначала, що відповідач не надавав матеріальної допомоги на утримання сина.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового.
Скарга обгрунтована тим, що в судовому засіданні 02 липня 2020 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , надав безпосередньо свідчення, з яких вбачається, що він хоче аби відповідача позбавили батьківських прав відносно нього, в першу чергу із-за статевої розпусти, яка проявлялась зі сторони батька (відповідача).
Крім того, апелянт зазначала, що на розгляд суду було надано Висновок №17-3370 судової психологічної експертизи від 24 січня 2018 року, яким встановлено, що індивідуально-психологічні особливості відповідача, особливості його виховної поведінки негативно впливають на психологічне здоров'я сина ОСОБА_3 , руйнують його систему цінностей та самооцінку, викликають страх. У відношенні батька ОСОБА_2 до сина ОСОБА_3 встановлені ознаки психологічного насилля. Даним висновком було рекомендовано припинити зустріч сина з батьком до того часу, коли ОСОБА_3 проявить бажання спілкуватися з ним, але не раніше настання шістнадцятирічного віку. В даному висновку викладено усі подробиці спілкування сина з татом і те, як він поводив себе з сином за відсутності позивачки. Вказує, що судом не було взагалі дана оцінка цьому найважливішому доказу. Зазначала, що всупереч даній позиції, судом було прийнято до уваги Висновок експертного дослідження від 21.05.2019 року, складений Київським науково-дослідним експертно-криміналістичного центру за заявою ОСОБА_2 .
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутність спілкування батька з сином і неприйняття у повній мірі ним участі у його вихованні викликано кількома причинами, основною з яких є складні відносини, які склалися між сторонами у справі на ґрунті взаємних образ і звинувачень.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідним сином відповідача у справі ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії: НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції міста Києва (т.1, а.с.4).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За частиною першою статті 18, частиною першою статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з частиною третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").
Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частин 1-4 статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Згідно з ч.1 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч.1 ст.164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько, можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Виходячи з тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України суд має підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав виключно за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
За стаття 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Отже, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Як наголошує Європейський суд з прав людини у справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04), питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (§ 57, § 58).
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Європейський суд з прав людини у справі "Мамчур проти України" (заява №10383/09) від 16 липня 2015 року звертав увагу на те, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
Згідно зі статтею 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
За пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до пунктів 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року №3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав", позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Судом встановлено, що звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, не займається вихованням дитини, не надає належного матеріального утримання, не цікавиться життям сина, не спілкується з ним.
Проте, наведені позивачем обставини, спростовуються поясненнями відповідача та матеріалами справи.
Позивачкою в обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач не надає ніякої матеріальної допомоги на утримання сина. Проте, як вбачається з довідки-розрахунку головного державного виконавця Святошинського РВДВС м. Київ від 05.03.2019 року, заборгованість зі сплати аліментів ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 , станом на 05.03.2019 року відсутня (а.с.79, т.1).
Також, судом вірно не взято до уваги доводи позивачки щодо вчинення ОСОБА_2 розпусних дій відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , оскільки постановою про закриття кримінальної справи від 01.06.2019 року слідчого Святошинського управління поліції ГУ НП у м. Києві Козачука М.І. кримінальне провадження, відомості про яке, внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018160500007043 від 17.10.2018 року було закрито у зв'язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення (а.с.168-169, т.1).
Крім того, як вбачається з висновку експертного дослідження від 21.05.2019 року Київського наукового-дослідного експертно-криміналістичного центру, у ОСОБА_2 не містяться перепони та суттєвий негативний вплив на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.132-139, т.1).
На підставі зібраних матеріалів справи суд дійшов до висновку, що відсутність спілкування батька з сином і неприйняття у повній мірі ним участі у його вихованні викликано кількома причинами, і основною з яких є складні відносини, які склалися між сторонами на ґрунті взаємних образ і звинувачень.
Відповідно до матеріалів справи, відповідач виявляв інтерес до дитини, оскільки неодноразово просив позивачку визначити час та порядок спілкування з дитиною, про що свідчить рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12.11.2018 року, яким відповідачу було усунуто перешкоди у спілкування з сином ОСОБА_3 та визначено спосіб батька у спілкуванні та вихованні сина (а.с.61-65).
Отже, при вирішенні судом питання позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і приймати участь у її вихованні і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що відповідач не бажає спілкуватися з сином та брати участь у її вихованні.
Батьківські права засновані на спорідненості батьків з дитиною, тому виникнення між дитиною і батьком конфлікту чи погіршення їх особистих стосунків, що може мати тимчасовий характер, не є підставою для позбавлення цих прав.
Згідно зі статтею 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
На підставі зібраних матеріалів справи колегія суддів не може погодитися з висновком №17-3370 судової психологічної експертизи щодо негативного впливу відповідача на свого сина.
При тому, відповідно до висновку експертного дослідження №12708/18-61 від 24 липня 2018 року (т.1, а.с.68-78) ОСОБА_2 може позитивно впливати на свого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя сина. Також ОСОБА_2 теоретично може встановлювати психологічний контакт зі своїм сином і він радий витрачати кошти на свого сина.
Також, відповідно до Висновку експертного дослідження №23-2/4 від 21 травня 2019 року (т.1, а.с.132-139), враховуючи індивідуально-психологічні особливості ОСОБА_2 , такі, як гуманність, співпереживання іншим людям, чуйність; стійкі цінності та етичні уявлення, виражене переважання сімейних цінностей, емоційна прихильність та залежність від членів своєї родини, сентиментальністю, підвищеним почуттям справедливості, позитивне ставлення до дитини, високий рівень емоційної близькості до дитини, прагнення допомагати у всьому, в чому дитина буде мати необхідність, на момент дослідження у ОСОБА_2 не містились перепони та суттєвий негативний вплив на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 02 листопада 2020 року.
Суддя-доповідач:
Судді: