Справа № 756/4855/17 Провадження № 11-кп/824/487/2020 Головуючий в суді першої інстанції: ОСОБА_1 Доповідач: ОСОБА_2
02жовтня 2020 року місто Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 ,
ОСОБА_5 ,
ОСОБА_6
секретарів судового засідання ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
ОСОБА_9
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 42016000000001594 щодо
ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Єнакієве Донецької області, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , адреса можливого місця проживання: АДРЕСА_2 ,
за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110, ч. 1 ст. 111, ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України,
за участю сторін кримінального провадження:
прокурорів ОСОБА_11 ,
ОСОБА_12
захисників ОСОБА_13 ,
ОСОБА_14 ,
ОСОБА_15 ,
ОСОБА_16 ,
ОСОБА_17 ,
ОСОБА_18 ,
ОСОБА_19
Вироком Оболонського районного суду міста Києва від 24 січня 2019 року ОСОБА_10 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, та виправдано за ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України у зв'язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
ОСОБА_10 даним вироком призначено покарання:
за ч. 1 ст. 111 КК України - у виді тринадцяти років позбавлення волі;
за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України -у виді дванадцяти років позбавлення волі.
На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено
ОСОБА_10 остаточне покарання у виді тринадцяти років позбавлення волі.
Строк відбування покарання ОСОБА_20 ухвалено рахувати з часу його затримання.
Стягнено з ОСОБА_10 на користь держави процесуальні витрати за проведення судових експертиз в розмірі 98561,20грн.
Заходи забезпечення кримінального провадження (арешти на майно, накладені в межах даного кримінального провадження) залишено без змін.
Скарги на бездіяльність слідчого від 04 травня 2017 року №№ 569 - 575, а також заперечення на ухвали слідчих суддів від 04 травня 2017 року №№ 577 - 580 залишено без задоволення.
Вказаним вироком вирішені також питання щодо речових доказів.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_13 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 просить змінити вирок, виключивши із мотивувальної частини вироку посилання на низку досліджених судом відеофайлів та аудіофайлів - телефонних розмов радника Президента Російської Федерації ОСОБА_21 , посилання на дослідження судом показань свідків ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 та посилання на обставину, яка пом'якшує покарання, - вчинення злочинів під впливом залежності від представників влади Російської Федерації.
У доводах апеляційної скарги захисник звертає увагу на те, що 28 лютого 2014 року ОСОБА_10 , отримавши інформацію про наслідки державного перевороту: факти масового беззаконня, насильства і вбивств місцевого населення від рук радикалів, зробив висновок про різке зростання ризиків громадянської війни і загрози розколу країни, а тому 01 березня 2014 року, з урахуванням ст. 7 Договору про дружбу, співпрацю і партнерство, укладеного між Україною і Росією, вважаючи себе легітимним Президентом України, з метою пошуку політичного рішення в ситуації, що склалася, припинення беззаконня радикалів і незаконних озброєних формувань, уникнення громадянської війни в Україні, відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України, інформування міжнародної громадськості і українського народу про факт державного перевороту та початку переговорів щодо можливості тимчасового застосування Збройних Сил Російської Федерації в миротворчих цілях, направив звернення до Міністерства закордонних справ Російської Федерації.
До основного звернення було додано два однакових тексти: заяви українською та російською мовами, адресовані Президенту Російської Федерації ОСОБА_32 . У заявах містився короткий виклад тексту звернення, виклад офіційної позиції ОСОБА_10 про події державного перевороту в Україні, який вважав, що їх слід поширити серед представників міжнародної спільноти дипломатичними каналами.
Однак після направлення ним звернення жодних переговорів не відбулося. Звернення не розглядалося і не використовувалося жодним з державних органів Російської Федерації. Лише на засіданні Ради Безпеки ООН представник Російської Федерації продемонстрував копію заяви усім присутнім делегаціям Країн-Членів ООН, чим лише проінформуваши їх про оцінку ОСОБА_10 подій в Україні як легітимним на той момент Президентом України.
28 листопада 2016 року Генеральний прокурор ОСОБА_33 , який є політичним опонентом ОСОБА_10 , всупереч вимогам Розділу IX КПК України, ст. 278 КПК України, спробував оголосити текст повідомлення про підозру під час дистанційного допиту ОСОБА_10 . Святошинським районним судом міста Києва та передати письмове повідомлення про підозру через адвокатів АО «АВЕР ЛЄКС» ОСОБА_17 і ОСОБА_18 .
Сторона захисту переконана, що вирок Оболонського районного суду міста Києва від 24 січня 2019 року підлягає обов'язковій зміні, оскільки під час розгляду справи судом допущено неповноту судового розгляду, істотно порушено вимоги кримінального процесуального закону, а висновки суду, викладені в судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження.
Захисник звертає увагу на те, що під час розгляду справи судом було відхилено (не розглянуто взагалі) клопотання захисту про допит певних осіб для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких має істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення, що свідчить про неповноту судового розгляду.
Крім того, судом були відхилені (взагалі не розглянуті) клопотання сторони захисту про дослідження доказів або вчинення інших процесуальних дій для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких має істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення, що також свідчить про неповнотусудового розгляду.
Захисник ОСОБА_13 зазначає, що, ознайомившись із журналами судових засідань, встановив факт відсутності в них відображення часу демонстрації відеозапису і відтворення аудіозапису, а також основних технічних характеристик обладнання, на якому відтворювалося відео, причому із журналів судових засідань неможливо з'ясувати, який саме елемент аудіо-, відеозаписів демонструвався чи відтворювався. Таким чином, недотримання судом вимог ст. 359 КПК України призвело до неповноти судового розгляду.
Також апелянт вказує, що під час судового розгляду справи стороною захисту було заявлено низку клопотань про визнання недопустимими доказів, однак ці клопотання були приєднані до матеріалів справи, не розглядались під час судового засідання та не були розглянуті судом в нарадчій кімнаті під час ухваленнявироку, що є грубим порушенням норм кримінального процесуального закону.
При цьому, суд у вироку зауважує, що у даному кримінальному провадженні було допитано за клопотанням сторони обвинувачення, яке підтримала сторона захисту, тридцять сім свідків; лише за ініціативою захисту додатково допитано п'ятнадцять свідків та двох експертів; досліджені усі надані стороною захисту письмові, відео-, аудіодокази, розглянуті усі заяви та клопотання захисників та обвинуваченого.
Однак мотивувальна частина оскаржуваного вироку всупереч вимогам ч. 1 ст. 89, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України не містить висновків суду щодо вирішення в нарадчій кімнаті клопотань захисників про визнання доказів недопустимими, що свідчить про неповноту судового розгляду, яка істотно впливає на висновки суду щодо доведеності чи недоведеності пред'явленого обвинувачення, оцінку доказів як щодо кожного окремо, так і в сукупності.
Також на неповноту судового розгляду вказує і той факт, що судом не були вирішені клопотання сторони захисту про відновлення з'ясування обставин кримінального провадження та перевірки їх доказами, не досліджено докази, надані стороною захисту.
На думку захисника, суд не дотримався вимог ч. 2 ст. 349 КПК України, відповідно до якої під час здійснення спеціального судового провадження досліджуються всі надані докази та не дослідив всі надані стороною захисту докази.
Крім того, апелянт звертає увагу на те, що під час судового розгляду справи захисниками було подано ряд заяв про відвід складу суду, прокурорам та захиснику ОСОБА_16 , проте зазначені заяви про відвід всупереч вимогам ст. 81 КПК України взагалі не розглянуті судом, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Захисник також звертає увагу апеляційного суду на те, що в матеріалах справи частково відсутні технічні записи судових засідань, що згідно зі ст. 412 КПК України є підставою вважати, що під час розгляду справи мало місце істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Так, у вироку зазначається, що обставиною, яка пом'якшує покарання, згідно зі ст. 66 КК України судом визнано вчинення ОСОБА_10 злочинів під впливом залежності від представників влади Російської Федерації.
Однак зазначена обставина не підтверджена жоднимидослідженими під час судового розгляду доказами як сторони обвинувачення, такі сторони захисту, зокрема,жоден із свідків не повідомляв про те, що ОСОБА_10 перебував під впливом влади Російської Федерації. Таким чином, вказана обставина повинна бути виключена із мотивувальної частини вироку.
У доповненнях до апеляційної скарги захисник ОСОБА_13 зазначає, що під час розгляду справи судом було відхилено низку клопотань сторони захисту про допит свідків для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких має істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.
Як наслідок, судом не досліджено докази, якими підтверджується позиція сторони захисту щодо непричетності ОСОБА_10 до подій в Криму та які мають значення для початку досудового розслідування щодо осіб, причетних до злочину.
Крім того, судом були відхилені клопотання сторони захисту про дослідження доказів або вчинення інших процесуальних дій для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких має істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.
Також апелянт зазначає, що сторона захисту, ознайомившись із журналами судових засідань, встановила факт відсутності в них відображення часу демонстрації відеозапису і відтворення аудіозапису, а також основних технічних характеристик обладнання, на якому відтворювалося відео, вказані стороною захисту аудіо-, відеозаписи не були досліджені в судовому засіданні у визначеному законом порядку, у зв'язку з чим судне дотримався вимог ст. 359 КПК України.
Захисник ОСОБА_34 вказує також на те, що стороною захисту було подано низку клопотань про визнання недопустимими доказів, наданих стороною обвинувачення, які однак, не розглядались під час судового засідання та не були розглянуті судом в нарадчій кімнаті під час ухвалення вироку, що є грубим порушенням норм кримінальногопроцесуального закону.
Також на неповноту судового розгляду, як зазначає апелянт, вказує той факт, що судом не було вирішено ряд клопотань сторони захисту про відновлення з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, не досліджено подані захистом докази.
Також суд не дотримався вимог ч. 2 ст. 349 КПК України, згідно з якою під час здійснення спеціального судового провадження досліджуються всі надані докази.
Щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, то захисник зазначає таке.
Так, під час судового розгляду цієї справи захисниками було подано ряд заяв про відвід складу суду, прокурорам та захиснику ОСОБА_16 , зокрема від 31 липня 2018 року, 16 серпня 2018 року та 12 вересня 2018 року, які в порушення вимог ст. 81 КПК України взагалі не були розглянуті судом, що є істотним порушенням вимог кримінально процесуального закону.
Крім того, в матеріалах даної справи частково відсутні технічні записи судових засідань, що підтверджується відповідними довідками суду, однак часткова відсутність технічних записів судових засідань згідно із ст. 412 КПК України, дає підстави вважати, що при розгляді справи мало місце істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
В доповненнях захисник ОСОБА_34 також вказує на безпідставність визнання судом обставини, яка пом'якшує покарання - вчинення злочинів під впливом залежності від представників влади Російської Федерації, оскільки зазначена обставина не підтверджена будь-якими, дослідженими під час судового розгляду, доказами.
Також звертає увагу на наявність у висновках суду суперечностейстосовно кваліфікації дій ОСОБА_10 .
Так, згідно з позицією суду, склавши та підписавши заяву від 01 березня 2014 року, ОСОБА_10 одночасно вчинив два окремі кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 111 та ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
В той же час, як зазначає апелянт, такийвисновок суду навіть з формальних підстав є помилковим, оскільки підривна діяльність і агресивна війна не єтотожними поняттями, відрізняються між собою за метою, формою і способом здійснення.
Необґрунтованим і таким, що не відповідає дослідженим доказам, є також висновок суду про нібито надання ОСОБА_10 допомоги у проведенні підривної діяльності, оскільки судом не встановлено і не зазначено у вироку, якими саме особами і в який період часу здійснювалась підривна діяльність проти України, як і не конкретизовано, які саме дії Російської Федераціїта її представників суд кваліфікує як підривну діяльність проти України та в чому такі дії полягали.
Крім того, жодним із доказів, досліджених під час судового розгляду, не підтверджено факт застосування представниками Російської Федерації дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України, що свідчить про безпідставність кваліфікації дій Президента України ОСОБА_10 за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
Захисник вказує, що безпідставним є висновок суду про наявність змови між ОСОБА_10 і особами, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, оскільки із досліджених судом повідомлень про підозру та постанов про виділення матеріалів досудового розслідування в окремі провадження не вбачається жодних посилань на наявність у них спільного плану, одна з ролей у якому відводилась би ОСОБА_10 , на вчинення ними будь-яких дій за попередньою змовою з Президентом України ОСОБА_10 та, взагалі, не містять жодних посилань на події, пов'язані з складанням і підписанням ОСОБА_10 заяви від 01 березня 2014 року, а також того, що вказана заява використовувалась згаданими особами або якимось чином призвела довчинення дій, що їм інкримінуються.
Також, як зазначає апелянт, суд безпідставно дійшов висновку,що складання і підписання ОСОБА_10 заяви від 01 березня 2014 року зводиться до мотивів отримання преференцій для подальшого тривалого проживання на території РФ і уникнення кримінальної відповідальності, оскільки це не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду, крім того, неспростованими залишились наведені під час судових дебатів та підтверджені відповідними доказами доводи сторони захисту.
Безпідставними, на думку захисника, є також висновки суду щодо мети заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, так як жодним із доказів, досліджених під час судового розгляду, не підтверджуються висновки суду, що за допомогою заяви від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 мав намір легітимізувати вторгнення, усунути перешкоди у веденні агресивної війни та виправдати окупацію півострова Крим. Крім того, зазначені висновки суду щодо мети написання заяви від 01 березня 2014 року повністю спростовуються наведеними доказами сторони захисту та висновком комплексної лінгвістичної експертизи.
Також поза увагою суду залишились докази, які підтверджують відомості, викладені ОСОБА_10 в заяві від 01 березня 2014 року, зокрема,про здійснення в Україні збройного державного перевороту, антиконституційного захоплення влади опозицією та реального існування негативних наслідків, спричинених вказаними подіями.
Захисник в доповненнях зазначає, що висновки суду про використання 01 березня 2014 року представниками органів влади Російської Федерації заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року є безпідставними, оскільки встановлено, що вказана заява до Адміністрації Президента Російської Федерації, Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації не надходила і цими органами не розглядалась.
Крім того, встановлено, що звернення Президента України ОСОБА_10 на шести аркушах, до якого булидолучені заяви від 01 березня 2014 року українською і російською мовами, було відправлене поштою на адресу Російської Федерації орієнтовно після 12.00 год. 01 березня 2014 року і станом на 03 березня 2014 року було отримано адресатом.
При цьому на засіданні Ради Безпеки ООН 01 березня 2014 року Постійнийпредставник Російської Федерації ОСОБА_35 повідомивпро іншу, так звану заяву на підтримання звернення ОСОБА_36 , якої, як встановлено судом, не існувало.
У вироку судом не зроблено конкретних і зрозумілих висновків, з якою метою вказана заява була розповсюджена на засіданні Ради Безпеки ООН, які результати Президент України ОСОБА_10 та представники Міністерства закордонних справ Російської Федерації прагнули отримати від поширення заяви, а також до яких реальних наслідків це призвело.Висновок суду про використання заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року для обґрунтування наявності підстав військової гуманітарної інтервенції є безпідставним і не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки дослідженими доказами встановлено, що представники Російської Федерації, оприлюднивши наведену заяву, ознайомили членів Ради Безпеки ООН з позицією Президента України стосовно здійсненого державного перевороту.
Також, на думку захисника, судом зроблено помилковий висновок, що Постійним представником Російської Федерації при ООН ОСОБА_37 03 березня 2014 року була подана до Ради Безпеки ООН копія заяви від 01 березня 2014 року, а не саме тексту.
Поза увагою суду першої інстанції залишились докази існування станом на 01 березня 2014 року повного тексту звернення ОСОБА_10 до Міністерства закордонних справ Російської Федерації.
При цьому, судом не враховано, що в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази сторони обвинувачення, які б спростовували факт існування (складення, підписання) та направлення 01 березня 2014 року на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації тексту повного звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації.
Крім того, оцінюючи звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на шести аркушах (повного), суд повинен був враховувати також і звернення від 22 лютого 2014 року до представниківурядів Німеччини, Франції і Польщі про врегулювання кризи в України. Оскільки саме відсутність реакції гарантів Угоди від 21 лютого 2014 року на невиконання опозицією взятих на себе зобов'язань стало передумовою складання та направлення звернення до російської сторони від 01 березня 2014 року.
Суд не взяв до уваги висновок експертного лінгвістичного (семантико-текстуального) дослідження від 16 липня 2018 року № 59/18, яким встановлено, що за порівнянням основного тексту звернення ОСОБА_10 на чотирьох аркушах з текстами листів представникам урядів Німеччини, Франції і Польщі, - за загальним змістом, лексичним наповненням початкова частина тексту звернення від 01 березня 2014 року та звернень від 22 лютого 2014 року практично збігаються.
Суд у вироку посилається як на належний доказ на копію короткого тексту заяви від 01 березня 2014 року, при цьому суд не вжив жодних заходів, спрямованих на отримання оригіналу повного тексту звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації, яке було направлено до Міністерства закордонних справ Російської Федерації, в тому числі оригіналу додатка до нього у вигляді заяви Президента України ОСОБА_10 російською мовою на одному аркуші.
Щодо неврахування судом доказів вчинення державного перевороту в Україні та замаху на життя Президента України, апелянт зазначає таке.
Вирішення питання щодо дійсного змісту та мотивів звернення до Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 01 березня 2014 року (на 6 аркушах) є неможливим без урахування усіх обставин, що передували його складенню та фактично стали підставою для вимушеного залишення ОСОБА_10 території України у лютому 2014 року.
Зокрема, дослідженими доказами сторони захисту підтверджується факт немирного характеру акцій протесту, які проходили на Майдані Незалежності у місті Києві та інших регіонах України. Встановлені численні факти провокацій з боку опозиційних сил, жертвами яких стали як правоохоронці, так і протестувальники.
Під час судового розгляду встановлено, що в результаті вказаних подій, 21 лютого 2014 року о 16.00 год. Президентом України ОСОБА_10 , представниками опозиції ОСОБА_38 , ОСОБА_26 , ОСОБА_39 , а також міжнародними гарантами Р. Сікорським, Ф-В. Штайнмаєром, Е. Фурн'є підписано Угоду про врегулювання кризи в Україні.
Після її підписання Президент ОСОБА_10 почав її негайно виконувати, однак опозиція, зі свого боку, не мала наміру виконувати умови Угоди.
Окрім цього, під час дослідження доказів було встановлено, що після підписання Угоди про врегулювання кризи в Україні та виконання її умов, ОСОБА_10 , продовжуючи виконувати свої повноваження як Президент України, 21 лютого 2014 року відбув із заздалегідь спланованою робочою поїздкою до Харківської, Донецької областей та АР Крим.
22 лютого 2014 року, розуміючи, що Президент України ОСОБА_40 знаходиться у місті Харкові, тобто на території України, представники опозиції внесли до порядку денного засідання Верховної Ради України постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» (т.50, а.с. 49).
Однак 22 лютого 2014 року о 15.15 год. Президент України у зверненні до народу України через медійні засоби інформації чітко заявив, що знаходиться у Харкові, писати заяву про відставку не буде та продовжує виконувати свої повноваження.
У зв'язку з тим, що Президент не збирався подавати у відставку, використовуючи радикально налаштованих осіб, опозиція фактично «відкрила полювання» на ОСОБА_41 .
У ніч з 21 на 22 лютого 2014 року здійснювалися збройні напади на автомобілі кортежу на запланованому раніше маршруті пересування Президента України у відрядження до Харкова: поблизу міста Бориспіль, на межі Полтавської і Черкаської областей. Під час одного із таких нападів з вогнепальної зброї було поранено працівника Служби безпеки Президента України ОСОБА_42
22 лютого 2014 року озброєні, у тому числі вогнепальною зброєю, особи здійснили захоплення офіційної резиденції та будинку Президента України у с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області, з метою пошуку та вбивства ОСОБА_10
22 лютого 2014 року було організовано вчинення замаху на вбивство Президента України у місті Харкові, де мала відбутися зустріч із представниками органів місцевого самоврядування, а саме під час приземлення гелікоптерів в аеропорту міста Харкова, на одному з яких перебував ОСОБА_10 , було отримано інформацію про замінування аеропорту.
22 лютого 2014 року, пересуваючись на гелікоптері з міста Харкова до міста Донецька, Президент отримав погрозу знищення літального засобу військовою авіацією з посиланням на наказ ОСОБА_27 та вимогою негайно повернутися до Харкова.
У Донецьку в цей же день мали місце спроби затримання четвертого Президента України озброєними прикордонниками за злочинним наказом нового керівництва з Києва.
Окрім цього, судом не взято до уваги і той факт, що у ніч з 22 на 23 лютого 2014 року поблизу міста Мелітополя (Запорізька область) відносно ОСОБА_10 та осіб, які його супроводжували, була організована засідка - блокпост, у якій перебували близько 100 осіб, озброєних автоматичною зброєю та кулеметами.
Однак у викладених у вироку висновках суд першої інстанції не надав оцінки внаведеним фактам.
Крім того, захисник зазначає, що суд безпідставно у вироку знехтував доказами, які підтверджують наявність загрози життю, безпеці і правам людей в Україні у лютому 2014 року.
Зокрема, поза увагою суду залишились події нападу на осіб, які виходили на мітинги на підтримку діючої влади біля Верховної Ради України, та на пасажирські автобуси, в якихмешканці Криму, учасники акції «Стоп Майдан»,повертались з м. Києва до м. Сімферополя.
Вказані події суттєво вплинули на суспільно-політичні настрої жителів Криму, адже побиття представників їх регіону відбулося виключно через їх політичні погляди, приналежність до певного регіону країни та підтримку діючої влади.
Захисник зазначає, що наведені обставини, а також негативне ставлення мешканців Криму до подій на Євромайдані, несприйняття жителями Криму державного перевороту в Україні, погрози направлення на територію Криму так званих Поїздів дружби з радикально налаштованими особами, спроба нової влади скасувати Закон України «Про засади державної мовної політики» (від 03 липня 2012 року № 5029-VI), безпосередньо впливали на зростання невдоволення населення Криму.
Таким чином, позиція щодо відсутності будь-яких переслідувань чи загроз правам та інтересам жителів Криму сформованабез урахування значної кількості доказів, які могли суттєво вплинути на висновки суду.
В апеляційній скарзі захисники ОСОБА_14 та ОСОБА_19 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 просять вирок скасувати та постановити ухвалу, якою призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Апелянти щодо фактичних обставин справи зазначають, що 22 лютого 2014 року Президент України ОСОБА_10 , перебуваючи у м. Донецьку, підписав і надіслав на адресу міністерств закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі звернення, у яких повідомив про порушення представниками опозиції Угоди про врегулювання кризи в Україні від 21 лютого 2014 року, здійснення ними збройного державного перевороту та захоплення влади в країні, та звернувся у зв'язку з цим до країн-гарантів виконання Угоди з вимогою вжити заходів, спрямованих на відновлення конституційного порядку, забезпечення законності, миру, правопорядку та захисту громадян України, аж до розгляду питання про можливість використання військової або поліцейської миротворчої місії (т. 55, а.с. 15 - 22).
У зв'язку з погіршенням суспільно-політичної ситуації в Україні, розділенням населення на тих, хто підтримав неконституційну зміну влади, і тих, хто нову владу не визнав, подальше перебування Президента ОСОБА_10 на території України загрожувало поглибленням розколу суспільства та початком громадянської війни. Враховуючи це, Президент ОСОБА_10 24 лютого 2014, знаходячись на території Автономної Республіки Крим, прийняв рішення тимчасово залишити територію України з тим, щоб продовжити пошук політичних шляхів для мирного вирішення конфлікту та нормалізації обстановки в державі (т. 98, а.с.136 - 190).
28 лютого 2014 року під час прес-конференції у м. Ростові-на-Дону Російської Федерації Президент ОСОБА_10 наголосив на необхідності виконання Угоди, підписаної ним з опозицією і представниками Європейського Союзу 21 лютого 2014 року, що могло б, на його думку, заспокоїти ситуацію та дало б можливість почати законний процес врегулювання політичної кризи в Україні. ОСОБА_10 також відзначив, що будь-які військові дії в ситуації, що склалася в Криму, неприпустимі, і він не збирається звертатись за військовою підтримкою до Російської Федерації, зауваживши, що Україна повинна залишатись єдиною і неподільною. Поряд з цим, Президент ОСОБА_10 також звернувся до кримчан з проханням не допустити кровопролиття і міжусобиці, підкресливши, що Крим має залишатись у складі української держави, зберігаючи широку автономію.
01 березня 2014 року Президент України ОСОБА_10 , перебуваючи у м. Ростові-на-Дону, враховуючи відсутність реакції представників країн-гарантів на його звернення від 22 лютого 2014 року, підписав і надіслав на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації заяву із проханням: невідкладно провести двосторонні консультації згідно із статтею 7 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року щодо надання допомоги для відновлення законності, конституційного ладу в Україні та розгляду питання про можливість використання військової або поліцейської миротворчої місії; невідкладно поінформувати дипломатичними каналами світове співтовариство про офіційну позицію легітимного Президента України щодо подій антиконституційного збройного державного перевороту в Україні та про ініціативу Президента України розпочати консультації щодо відновлення законності та конституційного ладу в Україні. До вказаного звернення Президента України ОСОБА_10 були долучені заяви українською і російською мовами для поширення за допомогою дипломатичних каналів Російської Федерації.
Ухвалюючи оскаржуваний вирок, суд дійшов висновку, що звернення Президента України ОСОБА_10 станом на 01 березня 2014 року нібито не існувало.
Що стосується заяви від 01 березня 2014 року, суд встановив, що документ був складений і підписаний ОСОБА_10 не з вказаною метою, а нібито для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим.
У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що склавши і підписавши заяву від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 нібито надав Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, а також нібито сприяв представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, у веденні агресивної війни проти України.
В той же час, апелянти зазначають, що висновки суду не ґрунтуються на фактичних обставинах кримінального провадження та спростовуються наявними в справі доказами.
Захисники вказують, що, відповідно до позиції суду, склавши та підписавши заяву від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 одночасно вчинив два окремі кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 111 та ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, однак навіть з формальних підстав дані висновки є помилковим, оскільки підривна діяльність і агресивна війна не являються тотожними поняттями, відрізняються між собою за метою, формою і способами здійснення.
Так, одна і та ж дія особи не може одночасно сприяти здійсненню підривної діяльності, яка відбувається приховано, і веденню агресивної війни, яка ведеться відкрито.
Крім того, позиція сторони захисту щодо неправильності кваліфікації дій обвинуваченого підтверджується висновком професора ОСОБА_43 (т. 5, а.с. 199 - 234), відповідно до якого, саме по собі звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року не може вважатись наданням допомоги іноземній державі або її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, оскільки збройна агресія Російської Федерації проти України, за версією сторони обвинувачення, станом на 01 березня 2014 року вже розпочалася.
Проте, як зазначають захисники, наведеніобставини суд не спростував та взагалі не надав їм оцінки у вироку.
Апелянти підсумовують, що сам висновок суду про те, що підписанням заяви від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 міг одночасно здійснити і допомогу в проведенні підривної діяльності, і сприяння у веденні агресивної війни, свідчить загалом про надуманість висунутого проти нього обвинувачення та є окремою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного вироку.
Також, на думку захисників, необґрунтованим і таким, що не відповідає дослідженим доказам, є висновок суду про нібито надання ОСОБА_10 допомоги у проведенні підривної діяльності.
Судом не встановлено і не зазначено у вироку, якими саме особами і в який період часу здійснювалась підривна діяльність проти України. Натомість суд обмежився лише узагальнюючим посиланням, що така діяльність проводилась Російською Федерацією та її представниками.
Також судом не конкретизовано, які саме дії Російської Федераціїта її представників суд кваліфікує як підривну діяльність проти України та в чому вони виражались.
Водночас захисники звертають увагу на те, що в абзаці 5 на сторінці 5 та абзаці 1на сторінці 6 мотивувальної частини вироку судом наведено низку дій, які можуть підпадати під ознаки підривної діяльності, однак дослідженими під час судового розгляду доказами: відеозаписом прес-конференції ОСОБА_10 в Ростові-на-Дону 28 лютого 2014 року (т.49, а.с. 225, 226), копією звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року до Президента РФ ОСОБА_44 (т.60, а.с. 46 - 49), висновком комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35 (т.36, а.с. 94 - 112) повністю спростовано здійснення Президентом України ОСОБА_10 сприяння як зазначеним судом діям, так і будь-яким іншим діям, які б могли бути розцінені як підривна діяльність проти України.
Крім того, апелянти вказують на безпідставність висновку суду про здійснення ОСОБА_10 пособництва у веденні агресивної війни.
Зокрема, зазначають, що як вбачається із вироку,доведення і обґрунтування наявності ознак агресивної війни звужене судом виключно до викладу власних припущень щодо ведення Російською Федерацією дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України та кваліфікації на підставі цього дій Президента України ОСОБА_10 як пособництва у веденні агресивної війни.
Однак жодним із доказів, досліджених в ході судового розгляду, не підтверджено факт застосування представниками Російської Федерації дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України. Вирок суду не містить вичерпного переліку та опису обставин щодо того, ким саме, в який період часу, які конкретні дипломатичні, ідеологічні, інформаційні засоби боротьби використовувалися Російською Федерацією проти України.
Також захисники вважають безпідставними висновки суду про наявність змови між ОСОБА_10 і особами, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, з огляду на таке.
Із досліджених під час судового розгляду повідомлень про підозру та постанов про виділення матеріалів досудового розслідування в окремі провадження вбачається, що із 10 осіб троє ( ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 ) належать до представників влади Російської Федерації, решта осіб ( ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 ) є службовими особами Збройних Сил Російської Федерації.
Зазначають, що повідомлення про підозру, складені стосовно ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , не містять жодних посилань на наявність у них спільного плану, одна з ролей у якому відводилась би ОСОБА_10 , на вчинення ними будь-яких дій за попередньою змовою з Президентом України ОСОБА_10 та взагалі не містять жодних посилань на події, пов'язані з складанням і підписанням ОСОБА_10 заяви від 01 березня 2014 року.
Крім того, і повідомлення про підозру представникам влади Російської Федерації, і повідомлення про підозру службовим особам Збройних Сил Російської Федерації також не містять жодних тверджень про те, що складена і підписана Президентом України ОСОБА_10 заява від 01 березня 2014 року використовувалась вказаними особами або якимось чином могла бути підставою у вчиненні дій, які їм інкримінуються.
В апеляційній скарзі захисники також звертають увагу набезпідставність висновку суду стосовно мотивів складання і підписання ОСОБА_10 заяви від 01 березня 2014 року.
Вказують, що мотиви отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території Російської Федерації та уникнення кримінальної відповідальності в Україні є безпідставними і не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду.
Так, із досліджених під час судового розгляду доказів вбачається, що статус перебування ОСОБА_10 на території Російської Федераціїмає тимчасовий характер, він не звертався за отриманням громадянства Російської Федерації та залишається громадянином України.
Із проханням надати тимчасовий притулок Президент України ОСОБА_10 звернувся до компетентних органів Російської Федерації 24 лютого 2014 року у зв'язку з загрозою його життю та неможливістю виконувати свої обов'язки внаслідок захоплення влади в Києві.
Що стосується мотиву уникнення кримінальної відповідальності в Україні, то апелянти вказують, що всі кримінальні провадження стосовно ОСОБА_10 були розпочаті вже після складання і підписання ним заяви від 01 березня 2014 року, тому у нього відсутній мотив уникнення кримінальної відповідальності, оскільки жодне кримінальне провадження відносно нього не розслідувалося та будь-які процесуальні дії, які б навіть гіпотетично могли дати привід ухилятись від кримінальної відповідальності,не здійснювалися.
Щодо безпідставності висновку суду стосовно мети заяви від 01 березня 2014 року, то захисники зазначають таке.
Суд зробив висновок, що ОСОБА_10 , звернувшись 01 березня 2014 року із заявою до Президента Російської ФедераціїОСОБА_44 , виконав роль пособника ведення агресивної війни, яка полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені, як начебто легітимного Президента України, щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України.
Відповідно до абзацу 4 на сторінці 123 вироку метою складання і підписання заяви від 01 березня 2014 року, за твердженнями суду, було надання Російській Федерації необхідних засобів та усунення перешкод для ведення агресивної війни проти України та окупації частини її території.
Разом з цим, окрім зазначених доводів, у вироку суд не навів жодного доказу та жодного обґрунтування на підтвердження своїх висновків, так само як і не навів належних мотивів неврахування письмових доказів і показань свідків, якими ці висновки спростовувалися.
Крім того, як слідує з абзацу 4 на сторінці 138 вироку, як належний і допустимий доказ судом взятий до уваги висновок експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35 (т. 36, а.с.94 - 112), відповідно до якого висловлювання, в яких містяться заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України, захоплення державної влади в Україні, заклики до зміни меж території або державного кордону України, щодо порушення порядку, встановленого Конституцією України, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 , а також в тексті заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/п, відсутні, що повністю спростовує висновки суду про здійснення Президентом України ОСОБА_10 дій з метою легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим, усунення перешкод для ведення агресивної війни проти України, окупації частини території України.
В апеляційній скарзі захисники не погоджуються із висновком суду про відсутність в Україні станом на 01 березня 2014 року негативних наслідків державного перевороту.
Апелянти вказують, що згідно з висновком суду узаяві від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 було повідомлено нібито завідомо неправдиву інформацію «про наявність загрози громадянської війни в Україні, про панування в державі хаосу та анархії, про те, що життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму під загрозою, що здійснюється відкритий терор і насилля, що люди переслідуються за політичними і мовними ознаками», однак зазначений висновок суду зроблений виключно на підставі припущень і є безпідставним.
Під час судового розгляду суд ухилився від дослідження і надання юридичної оцінки обставинам незаконного захоплення влади в Україні (державного перевороту), у зв'язку з чим він взагалі не мав юридичних підстав давати оцінку негативним наслідкам державного перевороту, існуючим ризикам для держави та її громадян, про які Президент України ОСОБА_10 повідомляв у другому абзаці своєї заяви від 01 березня 2014 року.
Водночас доказами, наданими стороною захисту і безпідставно не врахованими судом при ухваленні вироку, повністю доведено факт здійснення в Україні збройного державного перевороту, антиконституційного захоплення влади опозицією та реального існування негативних наслідків, спричинених подіями, про які Президент України ОСОБА_10 зазначив в заяві від 01 березня 2014 року.
Більше того, висновок суду, зазначений в абзаці 6 насторінці 116 вироку, що «революційна зміна влади не означає розриву континуїтету держави..., в Україні не сформувався злочинний чи фашистський режим, який становив загрозу для російськомовних громадян чи будь-якої етнічної групи» свідчить, по-перше, що всупереч своїй позиції, зазначеній в абзаці 9 на сторінці 115 вироку, суд все ж таки частково надав оцінку подіям кінця 2013 -початку 2014 року і, по-друге, що твердження, зазначені в заяві Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, не єзавідомо недостовірною інформацією.
Захисники ОСОБА_14 та ОСОБА_19 також не погоджуються із висновками суду про використання представниками влади Російської Федерації заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року нібито як підстави для звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_44 до Ради Федерації та для прийняття Радою Федерації постанови про надання згоди на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України з огляду на таке.
Так, з досліджених під час судового розгляду доказів, а саме копії листа Генеральної прокуратури Російської Федерації від 07 березня 2014 року№ 87-103-2017 (т. 5, а.с. 190, 191; т. 50, а.с. 272, 273), листа Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 29 грудня 2017 року № 24926/дп (т. 60, а.с. 54, 55) вбачається, що заява Президента України ОСОБА_10 до Адміністрації Президента Російської Федерації, Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації не надходила і вказаними органами не розглядалась.
Також із дослідженої під час судового розгляду копії листа Філіалу «Пошта Росії» в Ростовській області від 03 березня 2014 року № 9.1.3.6-303, показань свідків ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 слідує, що звернення Президента України ОСОБА_10 на 6 арк., до якого була долучена заява від 01 березня 2014 року українською і російською мовами, було відправлене поштою на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації орієнтовно після 12.00 год. 01 березня 2014 року і станом на 03 березня 2014 року було отримано адресатом.
З урахуванням часу, необхідного на пересилку кореспонденції з м. Ростовв-на-Дону до м. Москва, представники влади Російської Федерації об'єктивно не могли отримати і використати 01 березня 2014 року заяву Президента України ОСОБА_10 як підставу для прийняття зазначених судом рішень.
Крім того, відсутнє будь-яке посилання на заяву Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року і у зверненні Президента Російської Федерації ОСОБА_44 від 01 березня 2014 року про використання Збройними Силами Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки в цій державі та у постанові Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року № 48 СФ про надання згоди Президенту Російської Федераціїна використання Збройних Сил Російської Федерації.
Окрім наведенного, на думку захисників, зазначені документи органів влади Російської Федерації і текст заяви Президента ОСОБА_10 є різними за змістом.
Що стосується промови Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 , то апелянти вказують на те, що під час судового розгляду була досліджена стенограма 7124 засідання Ради Безпеки ООН від 01 березня 2014 року, під час якого ОСОБА_35 сказав дослівно: «В этих условиях упомянутый мной председатель совета министров Крыма Сергей Аксёнов обратился к Президенту России с просьбой об оказании помощи в восстановлении спокойствия в Крыму. По имеющейся информации, это обращение поддержал и ОСОБА_62 , отстранение которого от власти, мы считаем, не было проведено законным способом. В результате этого обращения Президент России в соответствии с нашими конституционными процедурами направил в Совет Федерации следующее обращение...».
Із наведеного зрозуміло, що в даному випадку на засіданні Ради Безпеки ООН 01 березня 2014 року Постійнийпредставник Російської Федерації ОСОБА_35 повідомляв про іншу так звану заяву на підтримання звернення ОСОБА_36 , якої, як встановлено судом, не існувало. При цьому, ОСОБА_35 у своєму виступі чітко відзначив, що підставою для направлення Президентом Російської ФедераціїОСОБА_63 звернення до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації було відповідне звернення ОСОБА_64 .
В апеляційній скарзі захисники також зазначають про безпідставність висновків суду стосовно мети поширення заяви Президента України ОСОБА_10 на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року та мотивують це наступним.
У вироку судом не зроблено конкретних і зрозумілих висновків, з якою метою, на думку суду, вказана заява була розповсюджена на засіданні Ради Безпеки ООН, які результати Президент України ОСОБА_10 , представники Міністерства закордонних справ Російської Федерації прагнули отримати від поширення заяви, а також до яких реальних наслідків це призвело.
Натомість з приводу складання, підписання і розповсюдження заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на засіданні Ради Безпеки ООН суд зазначив: «03 березня 2014 року Російська Федерація скликає 7125 засідання Ради Безпеки ООН, на якому демонструє заяву ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, якою обґрунтовує гуманітарну військову інтервенцію задля захисту громадян Росії, Чорноморського флоту та російськомовного населення Криму на запрошення легітимного, з точки зору Російської Федерації, Президента України ОСОБА_10 ».
« ОСОБА_10 , повідомляючи у своїй заяві від 01 березня 2014 року завідомо неправдиву інформацію про наявність загрози громадянської війни в Україні, про панування в державі хаосу та анархії, про те, що життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму під загрозою, що здійснюється відкритий терор і насилля, що люди переслідуються за політичними і мовними ознаками, а також своїм проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, надав Російській Федерації необхідну допомогу для обґрунтування наявності підстав нібито військової гуманітарної інтервенції».
Зазначені тези суду не підтверджується жодним із досліджених під чассудового розгляду доказів, ґрунтуються виключно на припущеннях та повністю спростовується як доказами, дослідженими за клопотанням сторони захисту, так і іншими висновками суду.
Зокрема, в абзаці 6 сторінки 69 вироку суд, посилаючись на стенограму 7124-го засідання Ради Безпеки ООН, відзначає, що під час виступу на вищевказаному засіданні Постійний представник Російської Федераціїпри ООН ОСОБА_35 заперечив використання Збройних Сил Російської Федерації в Автономній Республіці Крим станом на 01 березня 2014 року.
Даний висновок суду, прямо суперечить іншому висновку, наведеному в абзаці 5 сторінки 122 вироку, оскільки для того, щоб обґрунтовувати «наявність підстав нібито військової гуманітарної інтервенції» необхідно щонайменше визнавати факт здійснення такої «військової гуманітарної інтервенції». Водночас, як встановив суд, російська сторона як під час засідань Ради БезпекиООН 01 березня 2014 року, 03 березня 2014 року так і в подальшому, станом на 23 березня 2014 року (дату прийняття Радою безпеки і оборони України рішення про виведення Збройних Сил України з Автономної Республіки Крим), станом на 27 березня 2014 року (дату ухвалення Резолюції Генеральної асамблеї ООН № 68/262 «Територіальна цілісність України»), не визнавала ні проведення «військової гуманітарної інтервенції», ні вчинення будь - яких інших дій на території України з використанням Збройних Сил Російської Федерації або інших військових формувань.
Також, в абзаці 1 сторінки 77 вироку суд посилається на інтерв'ю Президента Російської Федерації ОСОБА_44 від 04 березня 2014 року, в якому останній повідомляє, що рішення про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України він може прийняти тільки у випадку переслідування, знищення, знущання над російськомовним населенням східних і південних регіонів України. Тобто, із зазначеного дослідженого судом доказу слідує, що станом на 04 березня 2014 року, не зважаючи на наявність згоди Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, рішення про використання Збройних Сил Російської Федерації Президентом Російської Федерації не було прийнято і, відповідно, не було реалізовано.
Вказані обставини, на думку сторони захисту, спростовують висновок суду про здійснення Російською Федерацією на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року спроби обґрунтувати наявність підстав для здійснення військової гуманітарної інтервенції за допомогою заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року.
Натомість, як випливає з листа Міністерства закордонних справРосійської Федерації від 29 грудня 2017 року № 24926/дп, заява Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року була оприлюднена на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року, з метою ознайомлення членів Ради Безпеки ООН з внутрішньою ситуацією в Україні та наслідками здійсненого збройного антиконституційного державного перевороту (т. 60, а.с. 54- 55). Це також повністю підтверджується текстом виступу Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року, дослідженим під час судового розгляду.
Також захисники вказують, що висновок суду про подання представниками Російської Федерації до Ради Безпеки ООН копії заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, а не саме тексту, не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду, і є безпідставним.
Апелянти також звертають увагу на те, що судом першої інстанції не було враховано докази існування станом на 01 березня 2014 року повного тексту звернення ОСОБА_10 до Міністерства закордонних справ Російської Федерації.
Так, у вироку суд ставить під сумнів факт існування станом на 01 березня 2014 року тексту повного звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації на шестиаркушах, однак судом не враховано, що в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази сторони обвинувачення, які б спростовували факт існування (складення, підписання) та направлення 01 березня 2014 року на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації тексту повного звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації.
Крім того, сторона обвинувачення не оспорювала вказаний факт та не зверталась із клопотання про визнання цього доказу сторони захисту недопустимим.
При цьому будь-яких офіційних запитів або вимог щодо надання копії вказаного документа у встановленому законодавством порядку до ОСОБА_10 не надходило, а наявна в нього копія звернення була надана до суду на стадії дослідження доказів сторони захисту.
Разом з тим, дослідженими під час судового розгляду доказами встановлено, що заява була не самостійним документом, а додатком до звернення від 01 березня 2014 року. З цього абсолютно очевидно вбачається те, що мета та мотиви складання, підписання та направлення цих документів були іншими, ніж зазначає суд.
Крім того, оцінюючи звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на 6 аркушах (повного), суд повинен був враховувати також і звернення від 22 лютого 2014 року до гарантів Угоди про врегулювання кризи в Україні. Оскільки саме відсутність реакції гарантів Угоди від 21 лютого 2014 року на невиконання опозицією взятих на себе зобов'язань та у відповідь на звернення ОСОБА_10 до них з відповідними листами від 22 лютого 2014 року стала передумовою складання та направлення звернення до російської сторони від 01 березня 2014 року.
Натомість суд не взяв до уваги висновок експертного лінгвістичного (семантико-текстуального) дослідження від 16 липня 2018 року № 59/18 (т. 73 а.с. 33 - 66), відповідно до якого встановлено, що при порівнянні основного тексту звернення ОСОБА_10 (на 4 арк.) з текстами листів представникам урядів Німеччини, Франції і Польщі за загальним змістом, лексичним наповненням початкова частина тексту звернення від 01 березня 2014 року та звернень від 22 лютого 2014 року практично збігаються.
Відсутність у тексті звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року будь-яких закликів до зміни меж території та державного кордону України щодо порушення порядку, встановленого Конституцією України, ведення агресивної війни та її пропаганди підтверджується й іншими висновками експертів, долученими стороною захисту до матеріалів кримінального провадження.
Суд залишив поза увагою висновок лінгвістичного експертного дослідження від 09 липня 2018 року ОСОБА_65 , у якому за результатами порівняння текстів додатків до звернення від 01 березня 2014 року, заяв українською та російською мовами,вказується, що за змістом вони однакові та загалом не суперечать змісту основного звернення на чотирьох аркушах.
Отже, апелянти вважають, що не відповідає наявним в матеріалах кримінального провадження доказам висновок суду про те, що зміст листа, продемонстрованого ОСОБА_10 02 березня 2018 року та заяви від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, відрізняються за змістом.
Захисники зазначають, що суд вибірково підійшов до оцінки висновку експерта за результатами проведеної комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35, долученогостороною обвинувачення. Суд обґрунтовував цим доказом своє рішення про виправдання ОСОБА_10 за ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України, в той же час, не взяв до уваги, визнавшиОСОБА_10 винуватим у пособництві у веденні агресивної війни.
Захисники вказують, що оскільки згаданою експертизою не були охоплені питання, які були розкриті в наданих суду дослідженнях українських, британських, швейцарських та американських експертів-лінгвістів, сторона захисту зверталась до суду із клопотанням про призначення у кримінальному провадженні додаткової експертизи, однак у його задоволенні було відмовлено.
Також суд не взяв до уваги показання свідків сторони захисту, які повністю спростовують твердження обвинувачення та висновки суду про мотиви направлення ОСОБА_10 до російської сторони звернення від 01 березня 2014 року.
Щодо дослідженого судом листа Управління Федерального поштового зв'язку Ростовської області - філіалу Федерального державного унітарного підприємства «Пошта Росії» від 03 березня 2014 року № 9.1.3.6-303, то, як зазначають апелянти, вказаний доказ має суттєве значення, оскільки підтверджує той факт, що звернення ОСОБА_10 направлялося до Міністерства закордонних справ Російської Федерації, що,в свою чергу, підтверджує, що метою використання Постійним Представником Російської Федерації при ООН ОСОБА_37 заяви від 01 березня 2014 року було повідомлення дипломатичними каналами світового співтовариства про офіційну позицію Президента України щодо подій в Україні.
Крім того, поза увагою суду залишилась публікація на веб-сторінці офіційного представника Міністерства закордонних справ Російської Федерації ОСОБА_66 від 17 березня 2017 року, в якій зазначено, що заяву ОСОБА_10 (додаток до звернення) було використано лише для інформування про ситуацію в Україні, необхідність чого і була визначена пунктом 2 тексту звернення від 01 березня 2014 року.
Водночас стороною обвинувачення як під час досудового розслідування кримінального провадження, так і під час судового розгляду справи не наведено жодного доказу, який вказував би на обставини направлення заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року -головного доказу сторони обвинувачення, а саме того факту, що вказана заява направлялась разом зі зверненням на чотирьох аркушах, що, на думку захисту, свідчить про те, що прокуратура не мала намірів встановлювати об'єктивну істину у справі.
Листом Генеральної прокуратури Російської Федерації від 07 березня 2017 року № 87-103-2017 у відповідь на запит Генеральної прокуратури України про міжнародну правову допомогу щодо виконання ухвали слідчого судді Печерського районного суду містаКиєва від 14 грудня 2016 року, якою було надано дозвіл на тимчасовий доступ і проведення виїмки в Адміністрації Президента Російської Федерації та у Раді Федерації Федеральних ЗборівРосійської Федерації оригіналу звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на ім'я Президента Російської Федерації ОСОБА_44 , було повідомлено, що вказане звернення Президента України ОСОБА_10 до зазначених органів Російської Федерації не надходило.
Натомість під час судового розгляду кримінального провадження на підставі письмових доказів і показань свідків встановлено, що звернення Президента України ОСОБА_10 разом із додатком, заявою від 01 березня 2014 року (т.60, а.с. 46 - 50),направлено до Міністерства закордонних справ Російської Федерації, у зв'язку з чим стороною захисту заявлялось клопотання про тимчасовий доступ до вказаного звернення, яке знаходиться у володінні Міністерства закордонних справ Російської Федерації, однак судом у задоволенні клопотаннябуло відмовлено.
Апелянти зазначають, що суд у вироку посилається на неналежно засвідчену копію документа, як на основний доказ сторони обвинувачення (заяваОСОБА_10 від 01 березня 2014 року), що нібито підтверджує вину ОСОБА_10 , в той час як вказаний доказ відповідно до ст. 89 КПК України є недопустимим.
В апеляційній скарзі захисники також вказують на те, що судом не було враховано наявність доказів, які підтверджують вчинення державного перевороту в Україні та замаху на життя Президента України.
Так, дослідженими доказами сторони захисту підтверджується факт немирного характеру акцій протесту, які проходили на Майдані Незалежності у місті Києві та інших регіонах України. Встановлені численні факти провокацій з боку опозиційних сил, жертвами яких стали як правоохоронці, так і протестувальники.
В результаті вказаних подій, 21 лютого 2014 року о 16.00 год. Президентом України ОСОБА_10 , представниками опозиції ОСОБА_38 , ОСОБА_26 , ОСОБА_39 , а також міжнародними гарантами Р. Сікорським, Ф-В. Штайнмаєром, Е. Фурн'є підписано «Угоду про врегулювання кризи в Україні».
Вказана угода виконувалась лише зі сторони Президента України, що підтверджується показаннями допитаних у судовому засіданні свідків.
Окрім цього, як зазначають захисники, в ході дослідження доказів було встановлено, що після підписання Угоди про врегулювання кризи в Україні та виконання її умов, ОСОБА_10 , продовжуючи виконувати свої повноваження як Президент України, 21 лютого 2014 року відбув із заздалегідь спланованою робочою поїздкою до Харківської, Донецької областей та АР Крим.
22 лютого 2014 року, розуміючи, що Президент України ОСОБА_10 знаходиться у місті Харкові, тобто на території України - представники опозиції вносять до порядку денного засідання Верховної Ради України постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» (т. 50, а.с. 49).
Однак захисники вказують, що в цей час ОСОБА_10 продовжував виконувати обов'язки Президента України та знаходився на території України, що підтверджено низкою показань свідків сторони захисту, зокрема співробітниками Служби безпеки Президента України, а також свідком сторони обвинувачення ОСОБА_26 .
Окрім цього, дослідженими під час судового розгляду документами, зокрема, постановами Верховної Ради України № 748-VII, 764-VII, 801-VII, 744-VII, 780-VII встановлено, що представники опозиції взяли контроль над найважливішими сферами діяльності держави, захопивши таким чином владу в країні (т. 50, а.с. 49 - 55).
Відповідно до ст. 108 Конституції України підставами до припинення повноважень Президента України визначені чотири обставини: стан здоров'я; відставка; імпічмент та смерть.
Однак 22 лютого 2014 року о 15.15год. Президент України у зверненні до народу України через медійні засоби інформації чітко заявив, що знаходиться у Харкові, писати заяву про відставку не буде та продовжує виконувати свої повноваження (т.49, а.с. 225, 226).
Тому, на думку захисників, опозиція розглядала тільки два варіанти сценарію відсторонення Президента України ОСОБА_10 від його конституційних повноважень: перший варіант -примусити його написати заяву про відставку; другий варіант - фізично знищити. У зв'язку з тим, що Президент не збирався подавати у відставку, використовуючи радикально налаштованих осіб, опозиція фактично «відкрила полювання» на ОСОБА_10 .
Так, відповідно до показань свідка ОСОБА_42 , який працював у Службі безпеки Президента України, 21 лютого 2014 року поблизу міста Вишгород Київської області невідомі особи здійснили напад із використанням вогнепальної зброї на автомобіль із кортежу Президента України, який повертався до офіційної резиденції після підготовки та підписання Угоди про врегулювання кризи в Україні.
У ніч з 21 на 22 лютого 2014 року здійснювалися збройні напади на автомобілі кортежу, який пересувався по запланованому раніше маршруту під час поїздки Президента України у відрядження до Харкова: поблизу міста Бориспіль, на межі Полтавської і Черкаської областей. Під час одного із таких нападів з вогнепальної зброї було поранено працівника СБ Президента України ОСОБА_42 , що підтверджується показаннями свідків з числа співробітників Служби безпеки Президента України, зокрема ОСОБА_59 , ОСОБА_61 , ОСОБА_67 , ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , а також фотознімками кулі, магазина пістолета, в який вона влучила,та пошкоджених в результаті обстрілу кортежу Президента автомобілів.
Крім того, захисники вказують на показання свідка ОСОБА_70 , якими встановлено, що 22 лютого 2014 року озброєні, у тому числі вогнепальною зброєю особи, здійснили захоплення офіційної резиденції та будинку Президента України у с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області з метою пошуку та вбивства ОСОБА_10
22 лютого 2014 року було організовано вчинення замаху на вбивство Президента України у місті Харкові, де мала відбутися зустріч із представниками органів місцевого самоврядування.
Зокрема, як показав допитаний в суді свідок ОСОБА_71 , під час приземлення гелікоптерів в аеропорту міста Харкова, на одному з яких перебував ОСОБА_10 , було отримано інформацію про замінування аеропорту.
Окрім цього, свідками сторони захисту ОСОБА_72 , ОСОБА_73 , ОСОБА_74 повідомлено суд про перебування на території Палацу спорту у місті Харкові та на вулиці біля будівлі груп невстановлених осіб, завданням яких було вчинення вбивства ОСОБА_10 . У зв'язку з чим, з метою забезпечення особистої безпеки Президента України та недопущення ситуацій, які могли б призвести до тяжких наслідків, у тому числі заподіяння шкоди іншим особам, було прийняте обґрунтоване рішення відмовитися від участі у з'їзді.
22 лютого 2014 року, пересуваючись на гелікоптері з міста Харкова до міста Донецька, Президент отримав погрозу знищення літального засобу військовою авіацією, з посиланням на наказ ОСОБА_27 та вимогою негайно повернутися до Харкова. Як стверджують захисники, у Донецьку, в цей же день мали місце спроби затримання четвертого Президента України озброєними прикордонниками за злочинним наказом нового керівництва з Києва.
Окрім цього, судом не взято до уваги і той факт, що у ніч з 22 на 23 лютого 2014 року поблизу міста Мелітополь (Запорізька область) відносно ОСОБА_10 та осіб, які його супроводжували, була організована засідка -блокпост, у якій перебували близько 100 осіб, озброєних автоматичною зброєю та кулеметами.
Доказами сторони захисту (т. 59, а.с. 13 - 41) та показаннями свідків ОСОБА_59 , ОСОБА_67 , ОСОБА_61 , ОСОБА_42 також встановлено, що 23 лютого 2014 року ОСОБА_29 та ОСОБА_75 з групою невідомих озброєних осіб прибули літаком на територію АР Крим з метою захоплення Президента України та особисто керували переслідуванням і організацією засідок на території державних резиденцій у Криму.
Також апелянти зазначають, що судом не було враховано наявність доказів загрози життю, безпеці і правам людей в Україні у лютому 2014 року.
Невиконання представниками опозиції умов Угоди про врегулювання кризи в Україні, вчинення ними збройного державного перевороту та захоплення влади в країні, спроби затримання і вбивства Президента України стали підставою для направлення 22 лютого 2014 року ОСОБА_10 листів до Федерального міністра закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, Міністра закордонних справ Республіки Польщі Радослава Сікорського та керівника Департаменту континентальної Європи Міністерства закордонних справ Французької Республіки Еріка Фурн'є (т. 55, а.с. 15 - 22).
У листах гарантам виконання Угоди від 21 лютого 2014 року ОСОБА_10 повідомляв про події, які відбулися в Україні,та просив розглянути питання про можливість використання військової або поліцейської місії з метою забезпечення законності, миру, правопорядку та захисту громадян України від свавілля, насильства, відкритого терору та переслідувань за політичними мотивами.
Однак судом не надано оцінку вказаним документам, в той час як вони мають суттєве значення у даному кримінальному провадженні та могли б істотно вплинути на висновки суду, оскільки саме відсутність будь-якої реакції зі сторони представників урядів Німеччини, Франції і Польщі на події, які розгортались в Україні, стала підставою для направлення ОСОБА_10 до Міністерства закордонних справ Російської Федерації звернення від 01 березня 2014 року із схожимиза змістом проханнями.
Разом з тим, як зазначають захисники, у винесеному вироку суд, без посилання на докази, робить висновки про відсутність станом на 01 березня 2014 року підстав для направлення вказаних звернень та стверджує про те, що жодних проявів загроз життю, безпеці і правам людей в Україні не було, як не було і переслідування за політичними чи мовними ознаками.
Поза увагою суду залишились показання свідків захисту ОСОБА_76 , ОСОБА_77 , ОСОБА_78 , відповідно до яких 18 лютого 2014 року, перебуваючи на мітингу в підтримку діючої влади, біля Верховної Ради України на них було організовано напад прибічниками Євромайдану, і лише завдяки діям правоохоронних органів вдалось запобігти прямому зіткненню протестувальників.
Вказані свідки також повідомили, що 20 лютого 2014 року на блокпосту поблизу м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області невстановлені особи, які діяли в складі організованої групи, із застосуванням вогнепальної зброї та інших предметів, спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень, здійснили напад на пасажирські автобуси, в якихмешканці Криму, учасники акції «Стоп Майдан»,повертались із м. Києва у м. Сімферополь. Упроцесі нападу невстановленими особами було вчинено замах на вбивство пасажирів автобусу, протягом тривалого часу до них застосовувалось катування, були заподіяні тілесні ушкодження різного ступенятяжкості.
Зазначені події суттєво вплинули на суспільно-політичні настрої жителів Криму, адже побиття представників їх регіону відбулося винятковочерез їх політичні погляди, приналежність до певного регіону країни та підтримку діючої влади.
Наведені показання підтвердив і свідок сторони обвинувачення ОСОБА_79 .
Апелянти зазначають, що для всебічного з'ясування усіх обставин нападу на жителів Криму суду необхідно було допитати ряд свідків, зокрема пасажирів автобусів, на яких було здійснено напад: ОСОБА_80 , ОСОБА_81 , ОСОБА_82 , ОСОБА_83 , ОСОБА_84 , ОСОБА_85 , а також мешканців Криму: Шалає ОСОБА_86 , ОСОБА_87 , ОСОБА_88 , ОСОБА_89 , ОСОБА_90 , ОСОБА_91 , ОСОБА_92 , ОСОБА_93 , ОСОБА_94 , однак суд відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про їх допит.
Опитуванням згаданих осіб встановлено, що 19 лютого 2014 року на блокпосту поблизу села Подібна Маньківського району Черкаської області невстановленими особами було вчинено напад на автобус із співробітникамиподаткової міліції Криму, які прямували у службове відрядження із м. Сімферополя у м. Київ. В процесі нападу невстановленими особами було вчинено замах на вбивство пасажирів автобусу та були заподіяні тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості (т. 55, а.с.35 - 123).
Захисники зазначають, що наведені обставини, а також негативне ставлення мешканців Криму до подій на Євромайдані, несприйняття кримчанами державного перевороту в Україні, погрози направлення на територію Криму так званих Поїздів дружби з радикально налаштованими особами, спроба нової влади скасувати Закон України «Про засади державної мовної політики» (від 03 липня 2012 року № 5029-VI) безпосередньо впливали на зростання невдоволення населення Криму.
Таким чином, твердження суду щодо відсутності будь-яких переслідувань чи загроз правам та інтересам жителів Криму зроблені без урахування доказів, які могли суттєво вплинути на його висновки, при цьому суд поклав в основу своїх висновків тільки частину доказів, досліджених під час судового розгляду (доказів сторони обвинувачення).
У доводах апеляційної скарги апелянти також звертають увагу на наявність істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, що є додатковими підставами для скасування (зміни) вироку.
Зокрема, вирок підлягає скасуванню через неприйняття судом рішення про закриття кримінального провадження за наявності підстав для його прийняття, ухвалення вироку незаконним складом суду, здійснення провадження за відсутності обвинуваченого та його захисників.
Щодо наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі та неприйняття судом рішення про її закриття, то захисники зазначають таке.
Усунення Президента України з поста, як підстава для початку його кримінального переслідування, можливе лише у порядку, встановленому ст. 111 Конституції України, на підставі проведеного спеціально створеною спеціальною слідчою комісією розслідування, перевірки справи Конституційним Судом України та отримання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про наявність у його діях ознак державної зради або іншого злочину.
Процедуру імпічменту до четвертого Президента України ОСОБА_10 не застосовано, а прийнятий Верховною Радою України Закон України від 04 лютого 2015 року № 144-VIII «Про позбавлення ОСОБА_95 звання Президента України» є юридично нікчемним, суперечить положенням ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, ч. 2 ст. 85 Конституції України, оскільки серед повноважень Верховної Ради України не передбачено право приймати рішення про позбавлення звання Президента України, що підтверджується й п'ятим Президентом України, якийзазначений закон оскаржив до Конституційного Суду України через його невідповідність Конституції України.
Отже, на думку захисників, Президент України ОСОБА_10 у встановленому Конституцією України порядку недоторканності не позбавлявся і, відповідно,має імунітет від кримінального переслідування.
Відсутність прийнятого уповноваженим органом у встановленому законодавством порядку рішення про імпічмент Президента України виключає можливість визнання одержаних у кримінальному провадженні доказів допустимими і такими, що можуть бути використані для доведення його винуватості в суді.
Щодо незаконності складу суду, якийухвалив вирок, то апелянти зазначають таке.
До фактичного направлення Апеляційним судом містаКиєва обвинувального акта, надходження кримінального провадження до канцелярії Оболонського районного суду міста Києва та здійснення автоматичного розподілу, ще 07 квітня 2017 року у засобах масової інформації опубліковано інформацію, що розгляд провадження буде здійснюватися суддями ОСОБА_96 , ОСОБА_97 та ОСОБА_98 , що у той же день підтвердив і Генеральний прокурор ОСОБА_99 .
Наведені факти дають підстави для висновку, що особи, зацікавлені у засудженні ОСОБА_10 , використовуючи владні повноваження та можливості правоохоронної системи, здійснили незаконний вплив на службових осіб Державної судової адміністрації України та ДП «Інформаційні судові системи» з метою втручання у роботу автоматизованої системи розподілу справ та отримання бажаного результату - визначення «потрібних» суддів, які під тиском Генеральної прокуратури України, вступивши у протиправну змову, здійснили втручання в автоматизовану систему розподілу справ та забезпечили бажаний для Генеральної прокуратури України результат.
Забезпечення впливу на службових осіб ДП «Інформаційні судові системи» та примушування їх до вчинення злочину Генеральною прокуратурою України було здійснено завдяки наявномуу провадженні Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України кримінальному провадженню щодо керівника ДП «Інформаційні судові системи», у якому 03 березня 2017 року останньому було оголошено про підозру у вчиненні особливо тяжкого злочину за ч. 5 ст. 191 КК України.
Несанкціоноване втручання в автоматизовану систему розподілу справ суду надало можливість доручити розгляд провадження заздалегідь визначеним суддям Оболонського районного суду міста Києва, при виборі яких виходили з наявності важелів тиску на них, у тому числі дисциплінарних проваджень, наслідком розгляду яких могло стати їх звільнення.
Крім того, в апеляційній скарзі захисники вказують на наявність у них сумнівів у неупередженості суддів.
Зокрема 31 липня 2018 року захисником ОСОБА_17 було заявлено відвід суддям ОСОБА_1 , ОСОБА_100 , ОСОБА_101 .
У даній заяві, серед іншого, стороною захисту наводяться встановлені обставини можливого здійснення тиску на колегію суддів у зв'язку із розглядом даного кримінального провадження.
Зокрема, Генеральною прокуратурою України проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42014100020000046 від 24 лютого 2014 року,у межах якого перевіряються факти щодо прийняття суддею Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_98 завідомо неправосудних рішень про позбавлення учасників руху «Автомайдан» прав керування транспортнимизасобами.
Вчинення цілеспрямованих та організованих дій на позбавлення суддів незалежності з боку перших керівників державних та правоохоронних органів підтверджується також тією обставиною, що під час розгляду кримінального провадження Указом Президента України № 449/2017 прийнято рішення про ліквідацію Оболонського районного суду міста Києва та утворення Шостого окружного суду міста Києва в Оболонському та Подільському районах міста Києва із місцезнаходженням у місті Києві, у зв'язку з чим на суддів був здійснений тиск щодо можливості їх звільнення внаслідок ліквідації суду.
Крім того, Громадською радою доброчесності 17 липня 2017 року було складено висновок про невідповідність судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
У 2016 році щодо судді ОСОБА_102 було відкрито дисциплінарне провадження Вищою радою правосуддя на підставі Закону України «Про відновлення довіри до судової влади».
Згідно з інформацією, викладеною у висновку Громадської ради доброчесності, суддя ОСОБА_1 та підпорядковані йому судді Оболонського районного суду міста Києва по відношенню до активістів автомайдану вчиняли аналогічні дії, у зв'язку з якими колишньому заступнику голови Дніпровського районного суду міста Києва 25 липня 2018 року було повідомлено про підозру.
Крім того, під час судового розгляду, колегією суддів Оболонського районного суду міста Києваз метою позбавлення сторони захисту можливості забезпечити реалізацію прав та законних інтересів ОСОБА_10 у кримінальному процесі, незважаючи на те, що станом на 17 липня 2018 року залишався нездійсненим великий перелік заходів щодо з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами, які мали важливе значення для забезпечення права на справедливий суд та права на захист особи, ухвалив рішення про перехід до судових дебатів.
Незважаючи на те, що у попередніх засіданнях у справі судом було вирішено, що 17 - 20 липня 2018 року засідання мають бути присвячені допиту свідків захисту, суд скасував раніше визначені дати судових засідань та призначив судові дебати на 30 липня 2018 року.
Апелянти зазначають, що під час судового засідання 16 серпня 2018 року захисником ОСОБА_103 також було подано та оголошено заяву про відвід колегії суддів з тих підстав, що Оболонським районом судом містаКиєва нівельовано не тільки права ОСОБА_10 , а й професійні права адвокатів як захисників у даному кримінальному провадженні, призначаючи захисниками адвокатів з системи безоплатної правової допомоги у справі, при тому, що обвинувачений обрав собі захисників за договором, однак суд, всупереч вимогам ст. 81 КПК України залишив вказану заяву без розгляду.
Крім того суд безпідставно залишивбез розгляду заяви про відвід суддів у цьомукримінальному провадженні інших захисників ОСОБА_10 , а саме заяви про відвід усьому складу суду захисників ОСОБА_14 від 12 вересня 2018 року № 1715, ОСОБА_13 від 15 серпня 2018 року та від 16 серпня 2018 року, а також ОСОБА_15 від 13 вересня 2018 року.
Без розгляду також залишилась заява про відвід складу суду свідка ОСОБА_104 .
Про неможливість здійснення правосуддя вказаним складом суду сторона захисту наголошувалатакож у заявах захисника ОСОБА_17 від 29 травня 2017 року, від 16 червня 2017 року, від 26 червня 2017 року, від 06 лютого 2018 року, від 05 червня 2018 року та у заяві захисника ОСОБА_19 від 27 липня 2018 року.
В апеляційній скарзі захисники зазначають, що відносно судді ОСОБА_1 були відкриті дисциплінарні провадження, однак у зв'язку з тим, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці, то такий строк на момент відкриття дисциплінарної справи сплинув.
Також апелянти вказують, що зааналогічними дисциплінарнимисправами Вищою радою юстиції та Вищою радою правосуддя вносились подання про звільнення суддів за порушення присяги, томуякби справа була розглянута вчасно, а саме в строк до 19 квітня 2017 року, то щодо ОСОБА_1 також було б внесене подання про звільнення.
Як зазначають захисники, 10 квітня 2017 року кримінальне провадження № 42016000000001594 надійшло з Апеляційного суду міста Києва до Оболонського районного суду містаКиєва. Проведеним того ж дня автоматичним розподілом визначено суддю ОСОБА_102 як головуючого суддю для колегіального розгляду кримінального провадження.
У зв'язку з отриманням від ОСОБА_1 згоди забезпечити прийняття необхідного рішення, посадові особи Вищої ради правосуддя за вказівкою представників вищого керівництва держави допустили умисне зволікання з призначенням до розгляду дисциплінарної справи відносно ОСОБА_1 .
Після того як 19 квітня 2017 року закінчився строк притягнення ОСОБА_1 до відповідальності у вигляді подання про звільнення з посади судді, Першою дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя було призначено розгляд справи на 12 травня 2017 року, за результатом розгляду якої було відмовлено у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 та припинено дисциплінарне провадження.
Таким чином, 12 травня 2017 року суддю ОСОБА_1 було залишено на посаді, однак зазначення у рішенні Першою дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя посилання на порушення суддею ОСОБА_1 присяги унеможливлювало успішне проходження ним в подальшому кваліфікаційного оцінювання та перепризначення на посаду в новому суді.
Отже, на думку апелянтів, судді ОСОБА_1 шляхом його незвільнення з посади була надана можливість розглянути кримінальне провадження щодо ОСОБА_10 і від того, чи буде він виконувати всі вказівки представників влади, залежало вирішення питання, чи залишиться він надалі працювати в судовій системі.
Захисники зазначають, що 14 листопада 2017 року Вищою радою правосуддя було змінено рішення Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 12 травня 2017 року № 1133/дп/15-17 та виключено з мотивувальної частини рішення посилання на порушення присяги суддею Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 .
В той же час, з метою збереження можливості впливати на суддів, які розглядають кримінальне провадження стосовно ОСОБА_10 , практично одразу Вищою радою правосуддя були відкриті дисциплінарні провадження щодо судді ОСОБА_105 , який також входить до складу колегії.
При цьому апелянти звертають увагу на те, що активізація у Вищій раді правосуддя дисциплінарних проваджень щодо судді ОСОБА_105 , за які він може бути звільнений з посади, співпала із завершальною стадією розгляду справи стосовно ОСОБА_10 , що вплинуло на незалежність та неупередженість судової колегії.
В апеляційній скарзі захисники звертають увагу суду на те, що під час проведення попереднього судового засідання судом було порушено право обвинуваченого на участь у підготовчому судовому засіданні.
Зазначають, що виклик ОСОБА_10 у підготовче засідання слід було здійснити відповідно до ч. 7 ст. 135 КПК України, в порядку міжнародної правової допомоги, однак суд не виконав цих вимог.
При цьому запропонований судом порядок проведення судових засідань не відповідає вимогам КПК, оскільки зазначений механізм не передбачений нормами кримінального процесуального законодавства та може призвести до процесуальних порушень.
Захисники також вказують, що 29 червня 2017 року судом, всупереч вимогам ст. 297-1, ч. 3 ст. 323 КПК України, ухвалено рішення про здійснення спеціального судового провадження стосовно ОСОБА_10 , при цьому умова, яка допускає проведення спеціального судового провадження, а саме перебування обвинуваченого в міждержавному/міжнародному розшуку, виконана не була.
Безпідставними вважають також висновки суду про те, що ОСОБА_10 перебуває за межами України з метою ухилення від кримінальної відповідальності.
Зазначена обставина спростовується як фактом надання ним свідчень у кримінальному провадженні в режимі відеоконференції на запит Святошинського районного суду міста Києва, так і фактом розслідування Генеральною прокуратурою України кримінального провадження №42015000000001067 за ч. 2 ст. 15, п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України за фактами замаху на його життя. Незважаючи на тривале розслідування зазначеного кримінального провадження, з 29 травня 2015 року, до цього часу особи, причетні до організації та вчинення замахів на життя Президента України ОСОБА_10 , не встановлені та не ізольовані від суспільства, у зв'язку з чим загроза його життю та здоров'ю продовжує існувати і зараз, що виключає можливість його прибуття до України.
Саме загроза життю і здоров'ю ОСОБА_10 стала причиною, що перешкоджає прийняттю ним безпосередньої участі у розгляді провадження, однак судом не надано належної оцінки таким обставинам.
Таким чином, застосування спеціальної процедури, передбаченої ч. 3 ст. 323 КПК України було невиправданим, протизаконним, суттєво перешкодило реалізації ОСОБА_10 свого права на захист та призвело до порушення судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та гарантій, встановлених у ст. 323 КПК України норм щодо обов'язковості участі обвинуваченого у кримінальному провадженні.
Захисники зазначають, що судом першої інстанції також було порушено право обвинувачено на виступ з останнім словом.
Так, під час судового розгляду про намір та бажання ОСОБА_10 виступити у судовому засіданні неодноразово наголошувалийого адвокати та заявляв безпосередньо він сам, зокрема, у заяві від 19 жовтня 2018 року, однак, з поважних причин, у зв'язку зі станом здоров'я, ОСОБА_10 не зміг з'явитися у визначені судом дати судових засідань для виступу з останнім словом. Відповідні документи на підтвердження хвороби ОСОБА_10 були надані суду стороною захисту разом з проханням відкласти його виступ та зупинити провадження на підставі ст. 335 КПК України (т.88, а.с. 94 - 117).
Однак суд, всупереч вимогам статей20, 335, 365 КПК України, не забезпечив право ОСОБА_10 на виступ з останнім словом у кримінальному провадженні та видалився до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, що також є істотним порушенням прав та свобод людини в розумінні Європейської конвенції з прав людини.
Апелянти також звертають увагу на те, що всупереч вимогамcт. 52 КПК України, суд не забезпечивпостійну участь захисника, участь якого у зазначеному кримінальному провадженні є обов'язковою, що є підставою для скасування судового рішення через істотне порушення вимог кримінального процесуального законодавства.
Так, захист прав, свобод і законних інтересів ОСОБА_10 у всіх судових та правоохоронних органах здійснюється адвокатами АО «АВЕР ЛЄКС» на підставі Договору про надання правової допомоги від 21 лютого 2017 року № 20, однак під час судового розгляду провадження мали місце спроби сторони обвинувачення та суду, спрямовані на позбавлення можливості надавати правову допомогу ОСОБА_10 адвокатами об'єднання.
Зокрема, на підставі ухвали суду, винесеної за згодою прокурорів, 25 жовтня 2017 року Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві видано доручення від 25 жовтня 2017 року № 5585, яким уповноважено адвоката ОСОБА_106 здійснювати захист ОСОБА_10 в Оболонському районному суді містаКиєва під час розгляду провадження № 1-кп/756/553/17 в судовому засіданні Оболонського районного суду містаКиєва 26 жовтня 2017 року.
Не дивлячись на неузгодження правової позиції з ОСОБА_10 , адвокат ОСОБА_107 , розпочав представництво інтересівОСОБА_10 в Оболонському районному суді містаКиєва під час розгляду справи № 756/4855/17 та брав участь в судових засіданнях 04 грудня 2017 року, 06 грудня 2017 року, 07 грудня 2017 року та 11 грудня 2017 року як захисник, чим грубо порушив Стандарти якості надання безоплатної вторинної правової допомоги у кримінальному процесі, затвердженінаказом Міністерства юстиції України від 25 лютого 2014 року № 386/5, в частині не забезпечення проведення зустрічі із клієнтом, роз'яснення йому прав, з'ясування обставин кримінального правопорушення, отримання інформації, що має правове значення, узгодження правової позиції з клієнтом та складання відповідного протоколу, чим порушив права на захист ОСОБА_10 .
На згаданих засіданнях, серед іншого, досліджувались докази, з приводу яких ОСОБА_107 висловлював свої твердження та зауваження, а також заявляв клопотання, які жодним чином не були погоджені з ОСОБА_10 та прямо суперечили його правовій позиції.
Окрім цього, 31 липня 2018 року Оболонський районний суд містаКиєва виніс ухвалу, якою Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві доручив призначити захисника для здійснення захисту ОСОБА_10 та забезпечити його явку в судове засідання 01 серпня 2018 року, а також забезпечити безперервність участі призначеного захисника незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних ОСОБА_10 .
У зв'язку з тим, що призначений Регіональним центром адвокат ОСОБА_108 у судовому засіданні 01 серпня 2018 року відмовився від виконання функції «статиста» під час зачитування прокурорами промови у дебатах, вимагав від суду надати можливість ознайомитись з матеріалами справи, заявити клопотання тощо, новою ухвалою від 01 серпня 2018 року суд вирішив замінити його іншим адвокатом. При чому постановив «забезпечити безперервну участь призначеного захисника незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних ОСОБА_10 », що виходить за рамки положень законодавства.
Ігноруючи позицію ОСОБА_10 щодо заборони посадовим особам Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у місті Києві та інших містах залучати та видавати доручення адвокатам на здійснення його захисту, Регіональний центр у м. Києві дорученням від 02 серпня 2018 року № 026-0004873 для здійснення захисту ОСОБА_10 призначив адвоката ОСОБА_16 .
Безпосередньо адвокату ОСОБА_16 було подано ряд звернень та заяв ОСОБА_10 про відмову від його послуг, однак на жодне із вказаних звернень адвокат ОСОБА_16 не відреагував, навіть не повідомив у письмовому порядку Регіональний центр про свою обізнаність наявностіу справі захисників за договором.
У доводах апеляційної скарги захисники зазначають також про те, що суд першої інстанції допустив неповноту судового розгляду кримінального провадження.
17 січня 2018 року, 08 лютого 2018 року до суду були подані клопотання відповідно № 34 та № 166 за підписом захисника ОСОБА_17 про допит ста тридцяти дев'яти свідків, показання яких необхідно дослідити в судовому засіданні.
Оболонським районним судом міста Києва 14 лютого 2018 року прийнято рішення про часткове задоволення вказаних клопотань сторони захисту про допит свідків та із усього переліку осіб постановлено допитати лише шістнадцятьох.
За результатами розгляду клопотання сторони обвинувачення про допит свідків, зі списку у сто сорок чотири особи суд постановив допитати сорок чотири свідки.
Суд вказує,що у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року зазначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань (клопотань), аргументів та доказів, поданих сторонами. У цій частині, на думку суду, «стороні захисту була надана реальна можливість надати докази та обґрунтувати усі аргументи, які вона вважала важливими для справи».
Проте, як зазначають апелянти, судом не враховані інші рішення Європейського суду з прав людини зокрема у справах «Делькур проти Бельгії», «Кєроярві проти Фінляндії» «Домбо Бехеер Б.В. проти Нідерландів», в яких ЄСПЛ зазначив,що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції право на справедливе відправлення правосуддя займає таке значне місце, що обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б меті даного положення, при цьому сторони повинні мати можливість належним чином брати участь у кримінальному провадженні перед «судовим органом». Національний суд має оцінити представлені йому докази і вагомість будь-яких доказів, які сторона хоче долучити до справи. Крім того, у вказаних рішеннях ЄСПЛ роз'яснив, що кожній стороні має бути надана розумна можливість надати свої докази в умовах, які не ставлять її у невигідне становище по відношенню до опонента.
Таким чином, захисники зазначають, що задля об'єктивного вирішення справи, прийняття законного та справедливого рішення, важливим є врахування всіх доказів, які сторони можуть використати для аргументування своєї правової позиції, що Оболонським районним судом міста Києва було порушено.
У апеляційній скарзі захисники вказують також на те, що судом безпідставно та без надання можливості стороні захисту на обґрунтування відмовлено у задоволенні клопотань щодо допиту свідків, зокрема: клопотання від 21 червня 2018 року № 1062, № 1066, № 1068 про допит як свідків: ОСОБА_109 , ОСОБА_110 , ОСОБА_111 , ОСОБА_112 ; клопотання від 08 червня 2018 року № 959 про допит як свідків: ОСОБА_113 , ОСОБА_114 , ОСОБА_115 , ОСОБА_116 ; клопотання від 16 квітня 2018 року № 600, від 05 червня 2018 року № 927 про допит як свідків співробітників центру управління та оповіщення Повітряних сил Збройних сил України та Державного підприємства «Украерорух»: ОСОБА_117 , ОСОБА_118 , ОСОБА_119 , ОСОБА_120 , ОСОБА_121 , ОСОБА_122 , ОСОБА_123 , ОСОБА_124 , ОСОБА_125 ; клопотання від 16 липня 2018 року № 1200 про допит як свідків колишніх співробітників Управління державної охорони України: ОСОБА_126 , ОСОБА_127 .
Крім того, зазначають, що судом не розглянуто клопотання адвоката ОСОБА_14 від 27 липня 2018 року № 1257 (т. 72, а.с. 38 - 94) про відновлення з'ясування обставин, та перевірки їх доказами, отриманих під час допиту свідка ОСОБА_128 .
Також апелянти вказують, що судом безпідставно відмовлено у задоволенні низки клопотань щодо допиту свідків-представників європейського політикуму, які брали активну участь у політичних подіях в Україні упродовж 2013 - 2014 років: ОСОБА_129 , ОСОБА_130 , ОСОБА_131 , ОСОБА_132 , ОСОБА_133 , ОСОБА_134 , ОСОБА_135 , ОСОБА_136 , ОСОБА_137 , ОСОБА_138 , ОСОБА_139 , з обґрунтуванням, що вказані особи мають право дипломатичної недоторканності, а стороною захисту не надано доказів щодо їх згоди на допит.
Захисники також звертають увагу на те, що судом було відхилено клопотання сторони захисту про одночасний допит свідків, у показаннях яких стороною захисту були виявлені розбіжності та неточності, а саме: клопотання від 20 березня 2018 року № 437 про одночасний допит ОСОБА_26 та ОСОБА_140 ; клопотання від 20 березня 2018 року № 438 про одночасний допит свідків ОСОБА_141 та ОСОБА_142 ; клопотання від 20 березня 2018 року № 436 про одночасний допит свідків ОСОБА_29 та ОСОБА_143 .
Крім того, судом було не розглянуто або відмовлено у задоволенні клопотань про допит свідків: ОСОБА_144 , ОСОБА_145 , ОСОБА_146 , ОСОБА_147 та першого Президента України ОСОБА_148 .
Апелянти також звертають увагу на неповноту судового розгляду, яка полягала у нездійсненні судом допиту свідків, клопотання щодо яких було задоволено, зокрема було задоволено, але не допитано свідків: ОСОБА_149 , ОСОБА_150 , ОСОБА_151 , ОСОБА_152 , ОСОБА_153 , ОСОБА_154 .
Під час судового розгляду суд декілька разів обмежував сторону захисту у часі для перехресного допиту свідків сторони обвинувачення ОСОБА_26 , ОСОБА_28 , ОСОБА_25 , наслідком чого стало недослідження у кримінальному провадженні обставин, які свідки могли б повідомити у відповідь на запитання сторони захисту, що призвело до неповноти судового розгляду.
Після початку представлення стороною захисту доказів невинуватості ОСОБА_10 , дослідження письмових матеріалів та допиту свідків, якими фактично спростовано твердження про подію злочинів, інкримінованих підзахисному, суд, діючи в інтересах сторони обвинувачення та грубо порушуючи основні засади кримінального судочинства, зокрема, гарантії, встановлені у статтях 7, 9, 10, 17, 20, 21, 22 КПК України щодо рівності учасників процесу у наданні доказів суду, з метою перешкоджання реалізації права на захист та доступу до правосуддя, 19 квітня 2018 року не надав стороні захисту можливості не тільки забезпечити допит усіх свідків, а й дослідити усі подані докази, намагаючись перейти до стадії дебатів достроково.
Так, після закінчення 19 квітня 2018 року допиту свідка ОСОБА_155 та вирішення клопотань, які стороною захисту були заявлені з урахуванням робочого часу суду у зазначений день, судом було запитано у сторін: «Чим ще сторони бажають доповнити судовий розгляд?» (т. 97, а.с. 71).
Сторона захисту, з урахуванням недопитаних свідків, недосліджених доказів та не виконаних інших заходів, що мають бути здійсненими на стадії з'ясування обставин та перевірки їх доказами, сприйняла це питання суду як питання стосовно наявності пропозицій щодо проведення подальших процесуальних дій в рамках даного судового засідання.
Адвокатом ОСОБА_18 було повідомлено позицію «На сьогоднішнє засідання немає більше» (т. 97, а.с. 71).
Разом з тим, суд несподівано оголосив, що ним прийнято рішення про закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами та ухвалив рішення про перехід до дебатів (т. 97, а.с. 71).
У подальшому стороною захисту до суду неодноразово подавалися клопотання про відновлення з'ясування обставин та перевірки їх доказами як щодо доказів, які залишилися недослідженими внаслідок передчасного та необґрунтованого рішення суду про перехід до стадії дебатів від 19 квітня 2018 року, так і щодо дослідження нових доказів.
Однак суд вказані клопотання сторони захисту не брав до уваги. 03 травня 2018 року суд прийняв рішення про відновлення з'ясування обставин лише в частині допиту свідків сторони захисту, внаслідок чого було відмовлено у дослідженні доказів, які спрямовані на підтвердження аргументів та версії сторони захисту.
Апелянти вказують, що внаслідок недослідження доказів, наданих суду на підставі клопотань №№ 1861, 1884, 417, 418, 422, 427, 1883, 1895, 157, 240, 687, 689, 712, 828, 829, 830, судом допущена неповнота судового розгляду щодо недослідження обставин, підтвердження чи спростування яких мали істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення
Захисники також звертають увагу на те, що суд відмовив у дослідженні доказів, які мали значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого вироку, зокрема клопотання від 20 березня 2018 року № 418 (т. 60, а.с. 134 - 138) та клопотання від 20 березня 2018 року № 442 (т. 60, а.с. 128 - 133).
Так, суд не здійснив допиту свідків ОСОБА_149 та ОСОБА_156 усупереч своєму ж рішенню, суд також необґрунтовано не дослідив відеозаписи опитування вказаних свідків, унаслідок чого невстановленими залишилися обставини, які б могли повідомити дані особи, що вплинуло на обґрунтованість вироку.
Також з необґрунтованих підстав 17 липня 2018 року суд відмовив у задоволенні клопотання від 03 травня 2018 року № 711 (т. 66, а.с. 218 - 222) та не розглянув клопотання від 21 червня 2018 року № 1057 (т. 69, а.с. 176 - 179) про необхідність дослідження у повному обсязі, за участю обраних ОСОБА_10 адвокатів, доказів сторони обвинувачення, а саме долучених відеозаписів згідно з протоколами огляду від 19 січня 2017 року (т. 35, а.с. 113 - 119); 31 жовтня 2016 року (т. 35, а.с. 120 - 128); 31 жовтня 2016 року (т. 35, а.с. 129 - 135); 10 листопада 2016 року (т. 35, а.с. 138 - 140); 26 січня 2017 року (т. 35, а.с. 169 - 179); 26 січня 2017 року (т. 35, а.с. 180 -185); 05 грудня 2016 року (т. 32, а.с. 310 - 360); 07 жовтня 2016 року (т. 32, а.с. 297 - 301); 25 січня 2017 року (т. 35, а.с. 164 - 168); 15 листопада 2016 року (т. 35, а.с. 1 - 9); 27 листопада 2016 року (т. 35, а.с. 94 - 96); 26 січня 2017 року (т. 35, а.с. 186 - 193); 31 жовтня 2016 року (т. 36, а.с. 48 - 57); 12 грудня 2016 року (т. 36, а.с. 116 - 163); 09 січня 2017 року (т. 37 а.с. 1 - 42); 26 грудня 2016 року (т. 37, а.с. 43 - 69); 27 листопада 2016 року (т. 37, а.с. 96 - 110); 30 січня 2017 року (т. 37, а.с. 111 - 139); 30 січня 2017 року (т. 37, а.с. 168 - 182).
Крім того, як зазначають апелянти, судом навіть не розглянуто клопотання, які стосуються дослідження результатів експертних досліджень, проведених за ініціативою сторони захисту, та пов'язаних з ними документів, неврахування яких істотно вплинуло на обґрунтованість та справедливість вироку суду, а саме: клопотання від 27 липня 2018 року № 1256 про створення необхідних умов стороні захисту для реалізації процесуальних прав щодо надання суду доказів (у порядку ч. 5 ст. 364 КПК України) (т. 73, а.с. 28 - 106) та клопотання від 27 липня 2018 року № 1284 про створення умов стороні захисту для реалізації процесуальних прав щодо надання суду доказів (у порядку ч. 5 ст. 364 КПК України) (т. 72, а.с. 135 - 250).
Щодо відхилення клопотань про призначення експертиз у кримінальному провадженні захисники вказують таке.
Судом відмовлено у задоволенні клопотання від 10 квітня 2018 року № 567 про призначення додаткової експертизи (т.64, а.с. 114 - 118), спрямованого на з'ясування обставин щодо наявності чи відсутності у зверненні ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року закликів кримінально-карного характеру, що мають значення для вирішення питання щодо його винуватості.
Вивченням долученого обвинуваченням висновку експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35, проведеної експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_157 та ОСОБА_158 , стороною захисту встановлено, що він не відповідає вимогам Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, а також вимогам Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України 08 жовтня 1998 року № 53/5 (зі змінами).
При цьому допит експертів ОСОБА_159 та ОСОБА_158 не тільки не дав змоги усунути суперечності, виявлені у висновку від 21 грудня 2016 року, а й підтвердив сумніви щодо достовірності такого висновку. Разом з тим, вказаний висновок стороною обвинувачення використано як доказ, що начебто підтверджує вину ОСОБА_10 .
Ураховуючи, що питання, які були поставлені на вирішення експертів, мають важливе значення для підтвердження чи спростування доводів обвинувачення та захисту, стороною захисту перед судом ініційовано призначення додаткової комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемногомовлення.
Однак суд відмовив у задоволенні вказаного клопотання з обґрунтуванням, що в судовому засіданні були допитані експерти ОСОБА_160 та ОСОБА_158 і захист мав можливість отримати всі роз'яснення щодо висновку, а щодо недопустимості їх висновку, суд надасть йому оцінку в нарадчій кімнаті під час ухвалення остаточного рішення (т. 96, а.с. 216). Ухвалюючивирок, суд не надавоцінки висновку експерта від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35, що також складає неповноту розгляду провадження.
Також судом було відмовлено у задоволенні клопотання від 19 квітня 2018 року № 636 про призначення експертизи, на вирішення якої стороною захисту були поставлені питання, які не досліджувалися експертами, з обґрунтуванням, що суд «самостійно має можливість їх оцінити, як доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв'язку для відповідного рішення» (т. 97, а.с. 70 - 71). Вказаним допущено неповноту судового розгляду в частині непроведення процесуальних дій.
У апеляційній скарзі захисники також оскаржуютьвідхилення клопотань про тимчасовий доступ до речей та документів, а саме до оригіналу Угоди про врегулювання кризи в Україні від 21 лютого 2014 року та до оригіналів документів, пов'язаних з виконанням угоди, у тому числі до оригіналів листування (запити, відповіді) з приводу її виконання. На думку сторони захисту, обставини укладання Угоди, відомості про виконання чи невиконання сторонами взятих зобов'язань мають істотне значення для доказування мети і мотиву вчинення інкримінованих ОСОБА_10 злочинів.
У подальшому повторні клопотання були судом залишені без розгляду.
Також судом безпідставно відмовлено у задоволенні клопотань сторони захисту про надання дозволу на тимчасовий доступ до звернень ОСОБА_10 від 22 лютого 2014 року з можливістю вилучення оригіналу або електронної версії (у разі отримання звернення електронною поштою), що були надіслані керівнику Департаменту континентальної Європи Міністерства закордонних справ Французької Республіки Еріку Фурн'є, що знаходиться у володінні Міністерства закордонних справ Франції; Міністру закордонних справ Республіки Польща Радославу Сікорському, що знаходиться у володінні Міністерства закордонних справ Республіки Польщі; Федеральному міністру закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини Франку-Вальтеру Штайнмаєру, що знаходиться у володінні Федеративного міністерства закордонних справ Німеччини.
Також судом відмовлено у задоволенні клопотання про надання адвокатам дозволу на тимчасовий доступ до документів з можливістю вилучення оригіналів цих документів або електронних версій цих документів у разі отримання електронною поштою, які знаходяться у володінні Секретаріату Організації Об'єднаних Націй, у зв'язку з чим не з'ясовано чи підтверджується або спростовується отримання Радою Безпеки ООН повного тексту звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року (що включає звернення на 4 арк. та додатків:заяви українською мовою на 1 арк. та заяви російською мовою на 1 арк.) та не з'ясовано обставини отримання Секретаріатом ООН копії звернення на 1 аркуші з підписом ОСОБА_10 , що також,на думку захисників, свідчить про неповноту судового розгляду.
Судом відмовлено у наданні стороні захисту дозволу про тимчасовий доступ до копії звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, адресованого Президенту Російської Федерації ОСОБА_161 , яке знаходиться у володінні Міністерства закордонних справ Російської Федерації, що також, на думку сторони захисту є неповнотою судового розгляду.
Як зазначається в апеляційній скарзі, з'ясування обставин надсилання звернення до Міністерства закордонних справ Російської Федерації має важливе значення для підтвердження позиції сторони захисту, що ОСОБА_10 надіслав звернення від 01 березня 2014 року на шести аркушах, яке містило прохання про проведення двосторонніх консультацій відповідно до статті 7 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, та інформування світового співтовариства про події в Україні.
Крім того, захисники зазначають, що необґрунтована відмова у задоволенні клопотання про тимчасовий доступ до матеріалів кримінального провадження № 42015000000001067 за фактом вчинення замаху на вбивство Президента України ОСОБА_10 спричинила неповноту судового розгляду в частині з'ясування обставин здійснення замаху на його життя та захоплення влади у державі, що призвело до підготовки ОСОБА_10 звернень від 22 лютого 2014 року та 01 березня 2014 року.
На неповноту судового розгляду вказує також нерозгляд судом клопотань від 03 травня 2018 року №№ 710, 718, 719, 720 про недопустимість доказів, у зв'язку з чим не вирішено питання щодо допустимості/недопустимості вказаних у клопотаннях доказів, що істотно впливає на законність, обґрунтованість та справедливість вироку суду.
Апелянти зазначають, що судом не визнано недопустимим доказом дані, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій за період з 31 січня 2014 року до 31 березня 2014 року, щодо прослуховування телефонних розмов радника Президента Російської Федерації ОСОБА_21 , які проводилися у кримінальному провадженні № 2201516000000275, оскільки стороною обвинувачення не надано ухвали про дозвіл на використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій, які проводилися у цьому кримінальному провадженні.
Також суд у вироку послався на висновок експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35, вказаний доказ отриманий з порушенням законодавства, суперечить Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та вимогам Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України 08 жовтня 1998 року № 53/5.
Крім того, у вироку суд послався на показання свідків ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_28 , тоді як під час судового розгляду суд позбавив сторону захисту права на їх перехресний допит у повному обсязі, тому показання даних свідків суд повинен був визнати недопустимими доказами.
Отже, як зазначають захисники, враховуючи наведені доводи, колегією суддів допущено неповноту судового розгляду, внаслідок якої судом ухвалено незаконний, необґрунтований та несправедливий вирок.
До апеляційної скарги захисники ОСОБА_14 та ОСОБА_19 включили також заперечення на ухвали Оболонського районного суду міста Києва, які мотивують наступним.
Ухвала Оболонського районного суду містаКиєва від 11 квітня 2017 року про призначення підготовчого судового засідання винесена неповноважним складом суду та є такою, що не відповідає вимогам ст. 370 КПК України, у зв'язку із чим підготовче судове засідання у кримінальному провадженні проведено незаконно.
Ухвалою суду від 04 травня 2017 року,постановленою без виходу до нарадчої кімнати, наданостороні захисту програмну можливість для участі ОСОБА_10 у підготовчому судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак такий порядок участі обвинуваченого не передбачений КПК України, у зв'язку з чим судом було допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону в частині незабезпечення участі ОСОБА_10 у підготовчому судовому засіданні в порядку, передбаченому законом.
Заперечення на ухвалу суду від 16 червня 2017 року захисники мотивують тим, що обвинувальний акт від 14 березня 2017 року відносно ОСОБА_10 у кримінальному провадженні № 42016000000001594 не міг бути призначений до розгляду та відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України підлягав поверненню прокурору з тих підстав, що під час здійснення кримінального провадження № 42016000000001594 стороною обвинувачення були порушені граничні строки досудового розслідування, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України. Також органом досудового розслідування не дотримано порядку вручення обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування, як передбачено ст. 293 КПК України.
У зв'язку з відсутністю юридичного факту припинення повноважень Президента України ОСОБА_10 у суду відповідно до статтей105, 108 Конституції України були відсутні правові підстави для призначення судового розгляду на підставі направленого до суду обвинувального акта відносно ОСОБА_10 .
Крім того, обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 42016000000001594 не містить конкретного та зрозумілого обвинувачення та не відповідає вимогам КПК України.
Ухвала суду від 29 червня 2017 року про здійснення спеціального судового провадження, на думку захисників, є незаконною, оскільки суд залишив поза увагою заяву сторони захисту про поважність причин неприбуття ОСОБА_10 до суду.
Ухвала суду від 13 грудня 2017 року про відмову в задоволенні заяви адвоката ОСОБА_17 про відвід колегії суддів є необґрунтованою, оскільки судом не надано оцінки доводам, вказаним в заяві про відвід, та не наведено достатніх мотивів і підстав її ухвалення.
Ухвалою суду від 21 березня 2018 року було визначено порядок допиту свідків, а саме у режимі відеоконференції за допомогою програми «TrueConf» «Client», однак захисники не погоджуються із вказаною ухвалою, оскільки такі свідки підлягали допиту шляхом відеоконференції із застосуванням міжнародної правової допомоги.
19 квітня 2018 року судом, без виходу до нарадчої кімнати, постановлено ухвалу про закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами і перехід до судових дебатів, із якою апелянти не погоджуються з тих підстав, що судом не було досліджено низки доказів сторони захисту та у захисників не з'ясовувалась думка щодо можливості переходу до стадії дебатів.
17 липня 2018 року судом, без виходу до нарадчої кімнати, постановлено ухвалу про відновлення судових дебатів, при цьому суд не врахував необхідність дослідження додаткових доказів сторони захисту, як це передбачено ч. 5 ст. 364 КПК України; не допустив до участі у судовому засіданні адвоката ОСОБА_14 та не надав йому можливості заявити клопотання щодо допиту свідків і обґрунтувати його; не надав стороні захисту можливості обґрунтувати поставлені на обговорення клопотання; не дотримався власного рішення про призначення допиту свідків упродовж 16 липня 2018 року - 20 липня 2018 року.
Заперечення на ухвалу суду від 31 липня 2018 року про залишення без розгляду заяви адвоката ОСОБА_17 про відвід складу суду полягають в тому, що суд не надав адвокату ОСОБА_17 можливості оголосити повний текст заяви про відвід, не заслухав думку сторони обвинувачення та не розглянув її відповідно до ст. 81 КПК України.
Ухвала суду від 31 липня 2018 року про забезпечення участі захисника за призначенням, постановлена за відсутності обґрунтованих підстав та з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки суд не вчинив передбачених законом дій для забезпечення участі у справі адвокатів, обраних ОСОБА_10 , незаконно втрутився у діяльність адвоката і Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, а також,порушивши ч. 3 ст. 46 КПК України,залучив шостого адвоката.
З цих же підстав подані заперечення на ухвалу суду від 01 серпня 2018 року про заміну захисника за призначення іншим та забезпечення безперервної участі захисника за призначенням, апелянти обґрунтовують тим, що суд не вчинив передбачених законом дій для забезпечення участі у справі адвокатів, обраних ОСОБА_10 , незаконно втрутився у діяльність адвоката і Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, а також,порушивши ч. 3 ст. 46 КПК України,залучив шостого адвоката.
Щодо ухвали суду від 30 жовтня 2018 року, якою зупинено виступ захисника ОСОБА_13 у судових дебатах, то захисники зазначають, що висновки суду щодо повторного виходу захисника ОСОБА_13 під час виступу у судових дебатах за межі кримінального провадження не відповідають фактичним обставинам провадження, при цьому судом істотно порушено норми кримінального процесуального закону в частині зупинення виступу захисника на підставах, що не передбачені КПК України.
Захисники підсумовують, що судом під час розглядуданого кримінального провадження допущені неповнота судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, що перешкодило суду ухвалити законне і обґрунтоване рішення.
В доповненнях до апеляційної скарги захисник ОСОБА_14 зазначає, що досудове розслідування кримінального провадження №42016000000001594 було розпочато 14 червня 2016 року за фактом вчинення невстановленими особами кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 110; ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 111; ч. 3 ст. 27, ст. 113, ст. 113, п. 1 ч. 2 ст. 115; ст. 261; ч. 3 ст. 262; ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 278; ч. 1 ст. 279; ч. 2 ст. 332; ст. 341; ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 437; ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК України.
08 серпня 2016 року у кримінальному провадженні №42016000000001594 були складені повідомлення про підозру стосовно ОСОБА_162 , ОСОБА_56 , ОСОБА_163 , ОСОБА_164 , ОСОБА_165 , ОСОБА_166 , ОСОБА_167 , ОСОБА_57 , ОСОБА_168 і ОСОБА_169
09 вересня 2016 року матеріали досудового розслідування щодо вказаних осіб були виділені з кримінального провадження №42016000000001594 в окремі провадження.
У період з 08 серпня 2016 року до 09 вересня 2016 досудове розслідування кримінального провадження №42016000000001594 не зупинялось, отже, сторона обвинувачення використала один місяць і один день строку досудового розслідування.
28 листопада 2016 року у кримінальному провадженні №42016000000001594 складено повідомлення про підозру стосовно ОСОБА_10 за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 111; ч. 3 ст. 110; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
У зв'язку з цим, починаючи з 28 листопада 2016 року перебіг строку досудового розслідування кримінального провадження №42016000000001594 поновився.
Таким чином, встановлений п. 1 ч. 2 ст. 219 КПК України (у попередній редакції) двомісячний строк досудового розслідування кримінального провадження № 42016000000001594 закінчився 27 грудня 2016 року.
25 січня 2017 року у кримінальному провадженні №42016000000001594 було винесено постанову про продовження строку досудового розслідування до чотирьох місяців, тобто до 28 березня 2017 року, однак вказана постанова не має юридичної сили, оскільки строк досудового розслідування, що закінчився, поновленню не підлягає.
Враховуючи наведені обставини, у підготовчому судовому засіданні 29 травня 2017 року та 16 червня 2017 року сторона захисту просила суд повернути обвинувальний акт стосовно ОСОБА_10 як такий, що складений поза межами строку досудового розслідування.
Разом із цим, оскільки станом на вказані датуКПК України не містилося чітких положень, яким чином має діяти суд у разінадходження обвинувального актав кримінальному провадженні, строк досудового розслідування якого закінчився, ухвалою Оболонського районного суду містаКиєва від 16 червня 2017 року кримінальне провадження стосовно ОСОБА_10 було незаконно призначено до судового розгляду.
Таким чином, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 284, п. 1 ч. 2 ст. 412 та ст. 417 КПК України вирок Оболонського районного суду містаКиєва від 24 січня 2019 року стосовно ОСОБА_10 підлягає скасуванню, а кримінальне провадження -закриттю.
У доповненнях до апеляційної скарги захисник ОСОБА_14 зазначає, що була порушена таємниця нарадчої кімнати.
Звертає увагу на те, що оскаржуваний вирок Оболонського районного суду міста Києва був ухвалений під час перебування колегії суддів у складі головуючого судді ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_105 і ОСОБА_170 в нарадчій кімнаті з 05 грудня 2018 до 24 січня 2019 року.
Згідно із інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень суддя Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 23 грудня 2018 року, тобто під час перебування в нарадчій кімнаті у справі № 756/4855/17, розглянув іншу справу про адміністративне правопорушення № 756/13118/18 за ч. 1 ст. 155-1 КУпАП.
Відповідно до процедури, визначеної судом для допиту свідків з території АРК, адвокатом АО «АВЕР ЛЄКС» ОСОБА_14 з використанням отриманого в суді програмного забезпечення - програми «TrueConf», під чассудового розгляду було забезпечено дистанційний допит свідків ОСОБА_171 , ОСОБА_78 , ОСОБА_77 , ОСОБА_172 , ОСОБА_173 , ОСОБА_174 , ОСОБА_42 , ОСОБА_67 , ОСОБА_61 , ОСОБА_128 .
Під час допиту зазначених свідків адвокат ОСОБА_14 в режимі відео-конференції брав участь у судових засіданнях.
16 липня 2018 року після закінчення допиту свідка ОСОБА_59 адвокат ОСОБА_14 повідомив суд про бажання оголосити клопотання про проведення допиту нового свідка, необхідність допиту якого виникла після допиту свідка ОСОБА_59 і явку якого було забезпечено стороною захисту. Однак суд, не надавши можливість захиснику оголосити клопотання у повному обсязі, перервав його і передчасно видалився з зали судового засідання, призначивши наступне судове засідання на 10.00 год. 17 липня 2018 року.
17 липня 2018 року о 09.30 год., знаходячись у м. Севастополі, адвокат ОСОБА_14 електронним зв'язком надіслав секретарю судового засідання повідомлення про готовність встановити відео-зв'язок з Оболонським районним судом міста Києва за допомогою програми «TrueConf», при цьому, після початку судового засідання з аналогічним проханням встановити відеозв'язок з адвокатом ОСОБА_175 до суду звернулись адвокати ОСОБА_17 , ОСОБА_176 та ОСОБА_19 .
Водночас зазначене клопотання сторони захисту про забезпечення участі адвоката ОСОБА_14 в судовому засіданні 17 липня 2018 року судом навіть не було розглянуто. У цьому ж судовому засіданні, не з'ясувавши у адвоката ОСОБА_14 , чи бажає він доповнити судовий розгляд і чим саме, суд прийняв рішення про перехід до судових дебатів.
Таким чином, внаслідок допущених судом порушень статей324, 350, 363 КПК України адвокат ОСОБА_14 був позбавлений можливості здійснювати захист прав і законних інтересів ОСОБА_10 та реалізовувати свої процесуальні права, передбачені статей 42, 46 КПК України.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_15 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 просить постановити ухвалу, якою вирок суду першої інстанції скасувати, а кримінальне провадження закрити у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_10 складу кримінальних правопорушень, заходи забезпечення кримінального провадження, арешти на майно, накладені в межах даного кримінального провадження,скасувати.
У доводах апеляційної скарги захисник зазначає, що вирок суду є необґрунтованим, невмотивованим та незаконним з підстав невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, неповноти судового розгляду та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.
Апелянт звертає увагу на те, що суд першої інстанції у вироку посилається на постанову Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року № 757-VII,якою встановлено, що Президент України ОСОБА_10 «самоусунувся від виконання конституційних повноважень», що підтверджується стенограмою засідання Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року, на якому проголосована постанова Верховної Ради України «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України (т.50, а.с. 2 - 48).
Захисник зазначає, що в подальшому суд акцентує, що «обвинувачення ОСОБА_10 пред'явлене не як Президенту України, а як громадянину». Суд, розуміючи неконституційність постанови Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року та будучи переконаним через встановлення у судовому засіданні тих обставин, що ОСОБА_10 на час прийняття вказаної постанови Верховної Ради України та після цього перебував на території України та виконував свої службові обов'язки Президента України, умисно вдався до неправильної правової оцінки статусу ОСОБА_10 та неправильного визначення суб'єкта в кримінальному провадженні.
Апелянт звертає увагу на те, що у період з 2002 до 2005 та з 2006 до 2007 роки ОСОБА_10 обіймав посаду Прем'єр-міністра України, а 14 лютого 2010 року Центральна виборча комісія оголосила про його обрання Президентом України.
Відповідно до ст. 105 Конституції України Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
З огляду на ці норми Конституції України, захисник ОСОБА_15 вважає, що висновки суду з посиланням на Постанову Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року, якою, на думку суду першої інстанції, «встановлено факт самоусунення та втратиповноважень Президента України ОСОБА_10 », є безпідставними та не відповідають фактичним обставинам справи. Суд,помилково визначаючи суб'єкт кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 437 КК України, які ставляться у провину ОСОБА_10 , «розглядає обвинувачення як щодо громадянина України, а не Президента України».
Апелянт зазначає, що суд, дійшовши до такого висновку, не навів доводів з приводу того, на підставі яких правових норм Президент України «втратив легітимність» (постанова ВРУ не змінює норму ст. 108 Конституції України щодо підстав втрати повноважень Президентом України). Крім того, у мотивувальній частині вироку суд не зазначив про те, чому він віддав перевагу Постанові Верховної Ради України, а не положенням ст. 108 Конституції України.
Захисник звертає увагу на те, що суд не навів також аргументів на спростування показань свідків, зокрема ОСОБА_177 , ОСОБА_178 з приводу того, що візит 22 лютого 2014 року Президента України ОСОБА_10 в м. Харків був офіційним, у зв'язку з чим державні компетентні органи вживали всіх заходів щодо організації роботи Президента, забезпечення його охорони, інформування Президента спецзв'язком про обстановку тощо.
На думку апелянта, дослідженими у судовому засіданні доказами було чітко встановлено, що опозиція примушувала ОСОБА_10 до написання заяви про відставку, що підтверджується дослідженою в судовому засіданні стенограмою засідання ВРУ від 22 лютого 2014 року. Таким чином, в судовому засіданні було встановлено, що Президент України ОСОБА_10 22 лютого 2014 року станом на 17.12 год. не самоусувався від виконання своїх конституційних повноважень.
Захисник вважає, що суд, будучи упередженим, посилаючись на постанову Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року як підставу відсторонення Президента України ОСОБА_10 , не дав оцінку показанням свідків, які були допитані в судовому засіданні, щодо даного питання, а також належним чином не оцінив дії свідка обвинувачення ОСОБА_179 , який був підписантом антиконституційних постанов, проігнорував норми найвищого нормативного актадержави - Конституції України.
Апелянт звертає увагу на те, що питання наявності або відсутності у ОСОБА_10 станом на 01 березня 2014 року статусу Президента України, а також в якому саме статусі він звертався 22 лютого 2014 року із заявами до гарантів Угоди про врегулювання кризи в України, а також із зверненням в порядку ст. 7 Договору «Про дружбу і співробітництво», маютьвкрай важливе значення для кримінального провадження. Проте суд першої інстанції оцінив події в Криму та загалом в Україні вибірково, що призвело до необ'єктивного сприйняття фактичних обставин провадження, відтак до винесення судом висновків, які не відповідають фактичним обставинам.
Захисник ОСОБА_15 вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано визнав доведеним обвинувачення в частині кваліфікації дій ОСОБА_10 як пособництва у веденні агресивної війни проти України за ч. 5 ст. 27 КК України.
Суд обґрунтував такий висновок посиланням як на встановлену ним обставину: «не пізніше 01 березня 2014 року вступив у змову з представниками влади Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, які вирішили використати його, як пособника ведення агресивної війни», проте жодниміз доказів, досліджених під час судового розгляду, не підтверджено зазначену обставину.
Апелянт звертає увагу на те, що дослідженими під час судового розгляду справи доказами, зокрема матеріалами, що виділені з кримінального провадження стосовно 10 осіб (т. 14, а.с. 14 - 301, т. 45), доводиться, що особам, які є представниками Російської Федерації не інкримінується змова з ОСОБА_10 . Також не підтверджені доказами висновки суду, викладені у вироку при формулюванні «доведеного обвинувачення» про існування мети - «сприяння Російській Федерації та її представникам у порушенні суверенітету України» та «створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України»; про існування мотиву у вигляді сподівання на отримання «преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні»; про існування мети щодо «порушення суверенітету України»; про існування у листі прохання «використати Збройні Сили Російської Федерації на території України».
Апелянт звертає увагу на те, що у вироку суд зробив висновок, що нібито мотивом написання ОСОБА_10 листа від 01 березня 2014 року було «сподівання отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні», проте такий висновок не ґрунтується на доказах, досліджених під час судового розгляду. Він зазначає, що висновок в частині сподівань на отримання преференцій про подальше тривале проживання на території РФ спростовується тим фактом, що протягом 2014 року та до теперішнього часуОСОБА_10 перебуває на території Російської Федерації на загальних підставах, має тимчасовий притулок (т. 24, а.с. 239 - 242) та не має громадянства Російської Федерації.
Крім того, неспроможними є висновки суду щодо такої мети ОСОБА_10 , як уникнення кримінальної відповідальності, оскільки доведеним є той факт, що він виїхав за межі території України ще до внесення відомостей в ЄРДР та оголошення йому повідомлення про підозру.
Не підтверджується доказами і висновок суду, що «В своїй заяві ОСОБА_10 повідомив завідомо неправдиву інформацію про наявність загрози громадянської війни». Цей висновок спростовується показаннями свідків сторони захисту ОСОБА_174 , ОСОБА_180 , ОСОБА_61 , допитаних у судовому засіданні, якими чітко доводяться дійсні обставини наявності ознак загрози громадянської війни в Україні. Суд, залишивши поза увагою показання свідків в цій частині, не надав їм оцінки.
Крім того, апелянт зазначає, що не підтверджується доказами також висновок суду, що «своєю заявою ( ОСОБА_10 ) надавав дипломатичні, ідеологічні, інформаційні засоби та усував перешкоди для ведення агресивної війни проти України, окупації частини її території». Зокрема, у вироку суд взагалі не зазначив, у чому саме такі засоби виявились, які перешкоди існували та яким чином звернення від 01 березня 2014 року «усували перешкоди».
Він також звертає увагу на те, що не підтверджується жодними доказами висновок суду, що ОСОБА_10 «створював уяву про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій», «усвідомлював безспірність агресії», «допускав тяжкі наслідки та передбачав можливість їх настання». На його думку, не підтверджено, що «зміст листа ОСОБА_181 , продемонстрованого 02 березня 2018 року,та його заява від 01 березня 2014року, що була оприлюднена 03березня 2014 рокуна Раді Безпеки ООН цілком відрізняються за змістом». Задля такого висновку щонайменше необхідними були спеціальні знання у сфері лінгвістичного, семантико-текстуального аналізу. Адже ідентичні змісти можуть текстуально передаватися різними словами та словосполученнями. Єдиним належним та допустимим доказом, який би обґрунтовував зазначене твердження, мав стати висновок судово-лінгвістичної експертизи. На проведенні такої експертизи наполягала сторона захисту у своєму клопотанні, яке було безпідставно відхилене судом.
Не підтверджується дослідженими доказами висновок суду, що «Станом на 1 березня 2014 року жодних проявів загроз, безпеці і правам людей в Україні не було, як і не було переслідувань за політичними чи мовними ознаками».
Суд не надав оцінку тим фактам, що під виглядом мирних акцій фактично відбувались злочини, кількість постраждалих людей від яких становила сотні.
Отже, показаннями свідків та іншими дослідженими доказами очевидно доводилось, що організовані лідерами Майдану дії, які супроводжувались масовими захопленнями будівель та приміщень органів влади в усіх регіонах держави, погрозами, переслідуваннями, публічним приниженням, образами та інколи катуванням державних службовців, підтверджувались факти проявів загроз безпеці і правам людей в Україні, переслідувань за політичними та мовними ознаками.
Таким чином, висновки суду першої інстанції, на переконання захисника, не підтверджуються дослідженими під час судового розгляду допустимими доказами, а тому вони є припущеннями, а обґрунтування вироку припущеннями недопустимо.
Висновки суду в частині невстановлення місця вчинення дій, які інкримінуються ОСОБА_10 , не відповідають обставинам справи. Так, дослідженими доказами безумовно доведено, що звернення від 01 березня 2014 року складалось та підписувалось у м. Ростові-на-Дону. На це вказували свідки ОСОБА_182 , ОСОБА_183 , ОСОБА_184 , ОСОБА_185 .
Суд визнав доведеним, що дії ОСОБА_10 з написання звернення вчинені всупереч вимогам статей 132 - 134 Конституції України. Зазначеними статтями визначена територіальна цілісність та недоторканість України, хоча у подальшому суд робить висновок, що дії ОСОБА_10 не були спрямовані на порушення територіальної цілісності. Таким чином, у цій частині висновки суду, викладені у вироку, містять істотні суперечності, які не дали змоги суду встановити дійсні обставини справи.
Апелянт зазначає, що суд не взяв до уваги докази, які надавались стороною захисту та досліджувались судом і які могли істотно вплинути на його висновки, зокрема докази сторони захисту, якими доводились обставини подій, що відбувались в Україні наприкінці 2013 - січня-лютого 2014 року, а саме щодо: початку протестних акцій; дестабілізації влади в державі та захопленні органів влади; силового протистояння влади та мітингувальників; відсторонення ОСОБА_10 від влади та його переслідування; радикалізації настроїв щодо мешканців Криму та Сходу країни. Цими доказами доводилось те, що саме вказані події обумовлювали мотиви поведінки ОСОБА_10 та фактичну мету підписання звернень від 22 лютого 2014 року та від 01 березня 2014 року.
Проте суд не взяв їх до уваги та не дослідив викладених обставин, зазначивши: «події кінця 2013 року - початку 2014 року, тлумачення права народу на повстання, дії та вчинки представників влади та опозиції, внаслідок яких ОСОБА_10 як Президент України позбувся легітимності влади, не є предметом доказування у даному кримінальному провадженні».
На думку апелянта, суд свідомо відокремив події, які передували підписанню 01 березня 2014 року ОСОБА_10 заяви, щоб мати можливість невмотивовано не брати до уваги докази, які є неспростовними. Неврахування таких доказів судом, без наведення ґрунтовних мотивів, позбавило суд можливості прийняти законне рішення у справі.
Судом безпідставно відкинуті та не враховані досліджені докази про намагання Президента України ОСОБА_10 врегулювати кризу та про зухвалу його оману, пов'язану з невиконанням лідерами Майдану Угоди від 21 лютого 2014 року.
Він звертає увагу на те, що допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_186 , ОСОБА_187 , ОСОБА_184 , ОСОБА_188 , ОСОБА_182 , ОСОБА_189 підтвердили, що Президент України ОСОБА_10 мав щирі наміри. Задля цього він прийняв умови, які були запропоновані представниками Європейського Союзу, зокрема щодо дострокових президентських виборів.
Отже, суд не взяв до уваги фактичні обставини, які стали передумовою і безпосередньо вплинули на дії Президента щодо врегулювання ситуації та події в АРК.
Суд, зазначаючи у вироку про так звану зміну уряду в Україні, зобов'язаний був надати правову оцінку цих змін, встановити, чи законно було відсторонено Президента України від влади, чи не збереглися у нього гарантії Президента, визначені Конституцією України, яка правова природа звернень Президента України ОСОБА_95 до гарантів Угоди про врегулювання кризи та в рамках дії Договору про дружбу та співробітництво - всі ці питання суд помилково вважав такими, що не є предметом доказування у даному кримінальному провадженні.
На думку апелянта, аналізуючи висновки суду, необхідно дослідити фактичні обставини в хронологічному порядку з урахуванням загальної обстановки, на фоні якої владою приймалися рішення та стали причиною: тимчасового виїзду з території України Президента та звернень Президента України ОСОБА_95 22 лютого 2014 року до Федерального міністра закордонних справ ФРН Франка-Вальтера Штайнмаєра, Міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського та керівника Департаменту континентальної Європи Міністерства закордонних справ Франції ОСОБА_190 'є, у яких Президент України просив сприяти виконанню Угоди про врегулювання кризи в Україні, підписаної 21 лютого 2014 року (т. 55 а.с. 15 - 22); звернення Президента України ОСОБА_95 від 01 березня 2014 року, яке надійшло до Міністерства закордонних справ Російської Федерації.
Захисник зазначає, що показаннями свідків ОСОБА_191 , ОСОБА_189 та ОСОБА_174 підтверджувався той факт, що умови, зазначені в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС, були вкрай невигідними для України, і сьогодні це вже очевидно, а тому підписання у листопаді 2013 року цієї Угоди Президентом України ОСОБА_10 несло загрозу для економічних інтересів України.
За твердженням апелянта 30 листопада 2013 року опозиційні партії («Батьківщина», «Удар», «Свобода») створили «Штаб національної єдності» - об'єднаний координаційний центр антиурядових мітингів.
У період з 30 листопада 2013 року до 19 січня 2014 року антиурядові акції посилювалися і досягли свого піку. Вони супроводжувалися захопленням адміністративних будівель і державних органів влади, погромами, підпалами, знищенням майна, а також наданням збройного опору представникам влади - проти них в хід йшли газові балончики, сталеві прути, палиці, кийки, петарди, феєрверки, елементи бруківки, пляшки з запальною сумішшю.
Крім того, захисник зазначає, що в період з 24 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року на вулицях Інститутській, Грушевського, Шовковичній, Хрещатику, Садовій у місті Києві постраждали 1030 працівників правоохоронних органів, з яких 210 правоохоронців зазнали вогнепальних поранень, а решта отримали різних ступенів тяжкості тілесні ушкодження. Загинули від вогнепальних поранень 13 правоохоронців.
Апелянт зазначає, що станом на день звернення з апеляційною скаргою жодну особу за вбивства, замахи на вбивства, спричинення тілесних ушкоджень не притягнуто до кримінальної відповідальності. Навпаки за сприяння діючої влади, свідків обвинувачення, відбувається героїзація осіб, відносно яких існують достатні дані стверджувати про організацію та виконання ними вбивств, завдання тілесних ушкоджень (різних ступенів тяжкості) співробітниках правоохоронних органів.
Незважаючи на зусилля Президента України домовитися з опозицією і мирним шляхом врегулювати конфлікт, починаючи з 05.30 год. 20 лютого 2014 року зі сторони Консерваторії, готелю « ІНФОРМАЦІЯ_2 », які перебували під контролем опозиційних сил, по співробітникам правоохоронних органів активісти масово почали використовувати вогнепальну зброю.
Суд не надав оцінку тим фактам, що свідки обвинувачення протягом листопада 2013 року - лютого 2014 року систематично закликали активістів до насильства та масових заворушень. Вказані обставини суд зобов'язаний був дослідити на предмет довіри свідкам обвинувачення, оскільки останні є особами упередженими та мають прямий мотив оговорити Президента України ОСОБА_10 .
Дослідженими відеозаписами, на яких зафіксовані події на Майдані Незалежності протягом листопада 2013 року - лютого 2014 року, встановлені факти заклику активістів до насильства та масових заворушень представниками опозиції, зокрема, звернення ОСОБА_114 , ОСОБА_26 , ОСОБА_113 , під час яких вони погрожували вбивством ОСОБА_10 та закликали до масових заворушень; звернення ОСОБА_192 від 30 листопада 2013 року на Михайлівській площі у місті Києві, під час якого він погрожував та закликав до масових заворушень; пояснення очевидця про те, як 29 листопада 2013 року ОСОБА_193 , ОСОБА_194 та ОСОБА_195 планували провокацію на Майдані Незалежності у місті Києві в ніч на 30 листопада 2013 року; звернення ОСОБА_192 та ОСОБА_113 від 21 листопада 2013 року на Майдані Незалежності у місті Києві, в яких вони закликали привести на Майдан не менше ста тисяч людей і вступати у силові протистояння із правоохоронцями; звернення ОСОБА_113 від 19 січня 2014 року, в якому ОСОБА_196 погрожував ОСОБА_10 вбивством; звернення ОСОБА_192 від 20 січня 2014 року на вулиці Грушевського, у якому він підтримав насильство, яке мало місце напередодні, та закликав до вчинення масових заворушень.
18 лютого 2014 року Президент ОСОБА_10 перебував в Адміністрації Президента і вів тривалі переговори щодо врегулювання конфлікту з лідерами Майдану. Представники Німеччини, Польщі та Франції приєдналися до цих переговорів з метою допомогти «українській владі і опозиції досягти компромісу», оскільки Президент не пішов на силовий варіант вирішення конфлікту.
Апелянт звертає увагу на те, що з метою якнайшвидшого припинення насильства і протистояння 21 лютого 2014 року між Президентом України ОСОБА_10 і представниками української опозиції ОСОБА_197 , ОСОБА_198 та ОСОБА_199 , за участю представників Європейського Союзу, було підписано Угоду про врегулювання політичної кризи в Україні.
Захисник ОСОБА_15 зазначає, що допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_186 , ОСОБА_187 , ОСОБА_184 , ОСОБА_200 , ОСОБА_182 , ОСОБА_189 підтвердили, що Президент України ОСОБА_10 мав щирі наміри. Задля цього він прийняв умови, які були запропоновані представниками Європейського Союзу, зокрема щодо дострокових президентських виборів.
Захисник зазначає, що лідери опозиції і протестувальники не приступили до виконання умов цієї Угоди, навпаки ввечері 21 лютого 2014 року керівники збройних груп виступили із закликом не виконувати Угоду і піти штурмом на будівлі центральних органів влади.
Компроміс, на який пішов Президент України, підписуючи 21 лютого 2014 року Угоду, був не потрібен опозиції, їй треба було якомога швидше усунути його від влади, від виконання ним конституційних повноважень. Тобто, фактично під час судового розгляду було доведено, що, захопивши владу, опозиційні лідери вчиняли дії з переслідування ОСОБА_10 на усьому шляху його пересування.
Апелянт звертає увагу на те, що суд, аналізуючи події кінця лютого 2014 року, які мали місце в Україні, проігнорував доведений в судовому засіданні факт, що втрата АР Крим відбулась з підстав бездіяльності свідків обвинувачення, які, отримавши владу внаслідок її антиконституційного захоплення, проявили абсолютну бездіяльність в тому, щоб зберегти територіальну цілісність України.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_15 також звертає увагу на те, що свідки сторони обвинувачення системно закликали активістів до насильства та масових заворушень, відтак суд першої інстанції повинен був дати оцінку їх показанням на предмет довіри, оскільки останні є особами упередженими, які мають прямий мотив оговорити Президента України ОСОБА_10 .
Поза увагою суду першої інстанції, за твердженням захисника, також залишились листи, направлені Президентом України ОСОБА_201 , що були адресовані гарантам підписання Угоди про мирне врегулювання політичної кризи в Україні - представникам Німеччини, Франції та Польщі, із закликом втрутитись у ситуацію з можливістю розгляду питань надання Україні допомоги у проведенні поліцейської або миротворчої місії, однак ці листи залишились без реагування та без відповіді.
Апелянт вказує, що саме відсутність реагування та відповідей на листи і було передумовою, яка змусила ОСОБА_10 до написання звернення від 01 березня 2014 року, що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_61 , ОСОБА_174 , ОСОБА_155 , ОСОБА_59 та інших.
Захисник зазначає, що відповідно до листа Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 29 грудня 2017 року № 24926/дп звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року було отримано Міністерством закордонних справ Російської Федерації (т. 60 а.с. 54, 55).Цим листом Міністерство закордонних справ Російської Федерації повідомило, що вказане звернення Президента України ОСОБА_10 надійшло 03 березня 2014 року та розглядалося Міністерством закордонних справ Російської Федерації в рамках ст. 7 Договору «Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією».
Апелянт звертає увагу, що у згаданому листі Президент України ОСОБА_10 повідомляє інформацію про внутрішню ситуацію в Україні, зважаючи на трагічні наслідки антиконституційного захоплення державної влади в Україні. Міністерство закордонних справ Російської Федерації самостійно та на власний розсуд прийняло рішення поінформувати членів Ради Безпеки ООН про ці події та ознайомити членів Ради з частиною звернення Президента України ОСОБА_10 .
Зважаючи на зміст обвинувачення, висунутого ОСОБА_10 , важливим аспектом є те, що рішення про ознайомлення членів Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року приймалося без відома Президента України ОСОБА_10 (без обговорення з ним, без повідомлення йому, не інформуючи його), а тому висновки суду щодо попередньої домовленості (усвідомлення, розуміння, внутрішнього прояву (ставлення)) на надання допомоги Збройним Силам Російської Федерації в проведенні «підривної діяльності та сприяння у веденні агресивної війни» є нікчемними.
Захисник зазначає, що суду надана копія звернення Президента України ОСОБА_95 від 01 березня 2014 року із власноручними правками свідка ОСОБА_202 , якою підтверджено обставини, повідомлені свідком щодо підготовки тексту звернень (т. 70, а.с. 225 - 229).
Захистом були надані до суду тексти самих звернень Президента України ОСОБА_10 із додатками до цих звернень (т. 60., а.с. 44 - 50), а також відеозапис прес-конференції Президента України від 02 березня 2018 року, на якій було продемонстровано повний текст листа.
Апелянт звертає увагу на те, що висновки суду про те, що раніше ОСОБА_10 «під час чисельних виступів та прес-конференцій не згадував про повний текст звернення» є нікчемним.
Той факт, що повний текст звернень Президента України надійшов до суду лише після оприлюднення їх змісту на прес-конференції 02 березня 2018 року, пов'язаний виключно зі стадією судового розгляду - дослідження доказів, під час якого сторона захисту, реалізуючи гарантоване законом право на захист, право збирати та подавати до суду докази на відповідній стадії судового процесу, долучила автентичні звернення до матеріалів кримінального провадження.
Після направлення звернення ніяких переговорів не відбулося. Звернення не розглядалося і не використовувалося жодним із державних органів Російської Федераціїпри прийнятті будь-яких рішень. Відповіді або будь-якої офіційної реакції на звернення з боку органів влади Російської Федерації також не було. Жодних юридичних та фактичних наслідків звернення Президента України ОСОБА_10 від 22 лютого 2014 року до гарантів Угоди про врегулювання кризи та від 01 березня 2014 року на виконання ст. 7 Договору про дружбу і співробітництво не мали.
Апелянт зазначає, що суд, кваліфікуючи дії Президента України ОСОБА_10 як пособництво у веденні агресивної війни, незрозуміло на підставі яких мотивів встановив, що звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації викликано «зміною уряду в Україні». Як вже зазначалося, у лютому 2014 року відбулося силове захоплення влади внаслідок вчинення державного перевороту в Україні.
Згідно з вимогами КК України масові вбивства співробітників правоохоронних органів, захоплення військових частин, приміщень СБУ, відділів поліції, силове захоплення адміністративних будівель, захоплення вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, вибухівки, публічні заклики про блокування державних установ, блокування роботи органів державної влади, переслідування та замахи на вищих посадових осіб держави, переслідування та замахи через приналежність до провладних політичних сил (за політичними поглядами) кваліфікуються як захоплення державних або громадських будівель чи споруд - ст. 341 КК України, опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу - ст. 342 КК України, погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу - ст. 345 КК України, посягання на життя працівника правоохоронного органу - ст. 348 КК України, захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника - ст. 349 КК України, насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади - ст. 109 КК України тощо, про що суд обізнаний.
Відтак дії опозиційних сил, які явно спрямовані на силове захоплення державної влади, суд називає зміною уряду в Україні.
В контексті наведеного, суд повинен був надати правову оцінку діям свідків обвинувачення (так званих лідерів опозиційних сил станом на кінець 2013 - початок 2014 pоків), а також підконтрольних їм груп бойовиків, які у силовий неконституційний спосіб захопили владу.
Так, відповідно до нормативно-правових актів МВС України дії «лідерів опозиції», а також підконтрольних їм свавільно створених підрозділів, визначається (кваліфікуються) терміном «бойовик» («бойовики»).
Нормативне поняття терміна «бойовик» у вітчизняному законодавстві станом на 2013 - 2014 роки закріплено наказом МВС України від 11 листопада 2003 року № 1345дск«Про затвердження Настанови про дії органів, підрозділів внутрішніх справ, з'єднань, військових частин внутрішніх військ, вищих навчальних закладів МВС України з ліквідації масових заворушень», який є обов'язковим до виконання в системі МВС України відповідно до Конституції України та чинного той час Закону України «Про міліцію».
Саме на підставі наказу МВС України № 1345дскта затвердженої ним Настанови, як в ньому зазначено, органи, підрозділи внутрішніх справ, з'єднання, військові частини внутрішніх військ, вищі заклади системи освіти МВС України виконують завдання щодо припинення масових заворушень відповідно до Конституції України, законів України (згідно з наведеним в Наказі переліком), актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів МВС України.
Під «масовими заворушеннями» в цьому нормативно-правовому акті застосовано поняття, яке визначено в ст. 294 КК України, а саме: дії натовпу людей, що супроводжуються вчиненням насильства, погромів, підпалів, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади та інші дії руйнівного характеру, із застосуванням зброї або інших предметів, які використовуються як зброя.
В зазначеній Настанові окремо визначаються терміни «бойовик» та «група бойовиків» як частина «натовпу людей» - учасників масових заворушень.
Апелянт звертає увагу на те, що зазначені нормативні терміни кореспондуються з положеннями ст. 294 КК України, якою кваліфікується таке діяння, як масові заворушення та встановлюється його кримінальна караність, і направлені на чітке визначення ознак цього кримінального правопорушення для використання в правозастосовній практиці органами та підрозділами внутрішніх справ МВС України.
На думку захисника, суд мав надати оцінку тому факту, що кримінальне переслідування колишнього Президента України ОСОБА_10 є наслідком зміни влади, а ініціювання цього переслідування є результатом дій його політичних опонентів. Ці обставини є очевидними і лежать на поверхні, а тому суд не міг не звернути увагу, що незалежні міжнародні органи, зокрема Інтерпол, відмовив у міжнародному розшуку ОСОБА_10 з підстав його кримінального переслідування з політичних мотивів.
Отже, природа походження цього кримінального провадження відносно ОСОБА_10 полягає у його переслідуванні опонентами за принципом політичної приналежності.
З огляду на це апелянт вважає, що в цьому сенсі нікчемним є посилання суду першої інстанції на те, що «посадові особи (свідки обвинувачення) не мають повноважень щодо дисциплінарних проваджень стосовно суддів».
Фактичні обставини справи свідчать, що Генеральному прокурору ОСОБА_203 , до визначення Апеляційним судом міста Києва підсудності справи, достеменно було відомо про те, ким саме із числа суддів Оболонського районного суду міста Києва буде розглядатися кримінальне провадження щодо ОСОБА_10 . Про це Генеральний прокурор України заявив публічно. Незважаючи на очевидний вплив високопосадовців на суддів Оболонського районного суду міста Києва, які є залежними від свідків обвинувачення, жоден із суддів не заявив самовідвід, судді також не задовольнили неодноразові заяви захисту про відвід складу суду. На думку апелянта, викладені фактичні обставини, встановлені в рамках судового провадження, свідчать про те, що оскаржуваний вирок прийнятий незаконним складом суду.
В умовах названих фактів, на переконання апелянта, є очевидним вплив свідків обвинувачення та Генеральної прокуратури України на суддів Оболонського районного суду міста Києва.
Захисник зазначає, що не відповідає фактичним обставинам також висновок суду першої інстанції про те, що звернення Президента України від 01 березня 2014 року до Міністерства закордонних справ Російської Федерації є відмінним від звернення Міністерства закордонних справ України від 27 березня 2014 року, які є аналогічними за суттю та правовою природою.
Суд не мотивує, чому не бере до уваги той беззаперечний факт, що ні звернення Міністерства закордонних справ України від 27 лютого 2014 року, ні звернення Президента України від 01 березня 2014 року не мають фактичних і юридичних наслідків на всіх етапах конфлікту між Україною та Російською Федерацією.
Суд зазначає, що начебто звернення Президента України від 01 березня 2014 року Російська Федерація використала як власний захист на Раді Безпеки ООН, обґрунтовуючи свої дії «гуманітарною інтервенцією на запрошення». Крім того, суд у вироку акт агресії Російської Федерації розділяє на два етапи: окупація території, потім анексія. Суд вважає, що звернення Президента України Російською Федерацією використано після реалізації першого етапу - окупації.
Крім того, захисник зазначає, що суд не навів жодних аргументів, жодного доказу, які би свідчили про те, що під час звернення Президента України від 01 березня 2014 року в останнього була попередня домовленість з кимось із високопосадовців або військових Російської Федерації про використання цього звернення як приводу гуманітарної інтервенції. Суд навіть не встановив час, з якого необхідно вважати, що така допомога відбулась.
Суд залишив поза увагою те, що злочин у вигляді державної зради (ст. 111 КК України) характеризується суб'єктивною стороною цього правопорушення у вигляді прямого умислу, тобто винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік агресора в період конфлікту і бажає цього.
Суб'єктивна сторона такого злочину, як ведення агресивної війни (ст. 437 КК України) також характеризується прямим умислом.
Як вказувалось раніше, суд визнав ОСОБА_10 винуватим у пособництві у веденні агресивної війни шляхом вчинення державної зради, тобто вчиненні протиправного діяння у співучасті.
Суд вказує, що « ОСОБА_10 усвідомлював явну протиправність власних дій», тобто діяв умисно та за попередньою змовою.
Положеннями ч. 5 ст. 27 КК України визначено, хто є пособником та наведено визначення такого виду співучасників злочину, як пособник.
Отже, суд, роблячи висновок про вчинення вказаних правопорушень, зобов'язаний аргументувати з посиланням на докази, на підставі чого він встановив попередню змову, прямий умисел ОСОБА_10 , направлені на надання допомоги у вигляді створення уявлення про гуманітарну інтервенцію.
Саме по собі звернення Президента України ОСОБА_10 не може вважатись наданням допомоги іноземній державі або її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, оскільки збройна агресія Російської Федерації проти України, за твердженням суду, на час вказаних звернень вже розпочалась. Відтак самі по собі звернення до Російської Федерації не утворюють об'єктивну сторону складу злочину «державна зрада».
Крім того, апелянт зазначає, що з об'єктивної сторони державна зрада може проявлятися у таких формах: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; шпигунство; надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.
Як вбачається з публікації офіційного представника Міністерства закордонних справ Російської Федерації ОСОБА_204 від 17 березня 2017 року, звернення (заява) Президента України ОСОБА_10 не реєстрували та не розглядали ні в Адміністрації Президента Російської Федерації, ні в Раді Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації (т. 50, а.с. 278, 279).
Відповідно до листа Управління організаційного забезпечення Апарату Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 28 квітня 2017 року № 5.8.5/9534п-1 письмове звернення (заява) Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, яким би він «підтримав звернення голови ради міністрів Автономної Республіки Крим ОСОБА_36 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_205 про надання всебічної допомоги та захисту кримчан», до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації не надходило (т. 50, а.с. 274).
Відповідно до публікації від 16 березня 2017 року прес-секретар Президента Російської Федерації ОСОБА_206 повідомив, що ніякої заяви Президента України ОСОБА_10 на адресу Президента Російської Федерації не надходило (т. 50, а.с. 275, 276).
Відповідно до протоколу огляду від 15 листопада 2016 року в мережі Інтернет, яким оглянутий відеозапис «Полное выступление ОСОБА_95 на пресс-конференции в Ростове-на-Дону 28 февраля 2014 года» з оптичним диском, на якому міститься відеозапис (т. 35, а.с. 1 - 9), а також безпосереднім переглядом відеозапису в судовому засіданні, що відбулося 21 вересня 2017 року, встановлено, що Президент України ОСОБА_10 , відповідаючи на запитання журналіста «Канал «Україна» ОСОБА_207 : « ОСОБА_208 , скажіть, чи будете ви просити військової підтримки Російської Федерації у зв'язку з ситуацією в Криму», у відповідь чітко повідомив: «Первое, я считаю, что любая, любые военные действия в данной ситуации не допустимы, любые. Я не собираюсь обращаться за военной поддержкой. Я считаю, что Украина должна оставаться единой и неделимой» (т. 35 а.с. 9).
Відповідно до протоколу огляду веб-сайту Президента Російської Федерації, огляду звернення під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (т. 32, а.с. 302 - 305), протоколу огляду веб-сайту Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, оглядом стенограми та відеозапису 347-го позачергового засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, під час якого відбувся розгляд звернення Президента Російської Федерації В. Путіна про надання дозволу на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України, встановлено, що жодні звернення Президента України ОСОБА_10 на засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації не розглядалися та підставою прийняття рішення не були (т. 32, а.с. 310 - 360).
Відповідно до протоколу огляду від 15 листопада 2016 року, яким оглянуто веб-сайт Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, та оглядом постанови Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» від 01 березня 2014 року № 48-СФ: «01 березня 2014 року, розглянувши звернення Президента РФ і виходячи із інтересів безпеки життя громадян РФ, власних співвітчизників і особового складу Військового контингенту ЗС РФ, що дислокуються у відповідності з міжнародним договором на території України (АРК), у відповідності з п. «г» ч. 1 ст. 102 Конституції РФ, Рада Федерації Федеральних Зборів РФ постановила надати згоду Президенту РФ на використання ЗС РФ на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки в цій країні» (т. 32, а.с. 306 - 309) - про звернення Президента України навіть не згадується.
Отже, підсумовує захисник, відповідно до вказаних доказів встановлено, що до дня звернення Президента України ОСОБА_10 , 01 березня 2014 року, останній чітко і однозначно повідомив власну позицію, що за будь-яких умов звертатися за підтримкою із залученням військ Російської Федерації не буде (інтерв'ю, Ростов-на-Дону, 28 лютого 2014 р.); до Адміністрації Президента Російської Федерації звернення Президента України не надходило, а звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_206 до Ради Федерації ніяк не пов'язано зі зверненням Президента України; під час прийняття рішення на Раді Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації звернення Президента України ОСОБА_10 не надходило та не розглядалося і не було підставою прийняття рішення Радою Федерації, тому відсутні будь-які підстави стверджувати, що звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року виникло внаслідок його попередньої змови з представниками іноземної держави з метою «створення уявлення про гуманітарну інтервенцію на запрошення».
У зв'язку із наведеним відсутні підстави стверджувати, що звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року в порядку ст. 7 Договору про дружбу і співробітництво утворює об'єктивну сторону державної зради у вигляді надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.
Відповідно до висновку експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35 (Експерти Долинківська, Ованісян) (т. 36, а.с. 89 - 91): «Логіко-змістовий, лексико-семантичний та контекстуально-інтерпретаційний аналіз інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступів ОСОБА_41 у відеозаписах, що зафіксовані в усіх наданих на дослідження відеофайлах, а також тексту заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/н, показав, що висловлювання спонукального характеру, які можна було б тлумачити як заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України, або захоплення державної влади України, а також як заклики до здійснення певних дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу України, або захоплення державної влади України, в цих виступах та інтерв'ю, а також тексті листа відсутні».
На аркуші 11 абзац 3 висновку: «Отже, висловлювання, в яких містяться заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України, або захоплення державної влади України, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 у відеозаписах, а також в тексті заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долучені до листа постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/н, відсутні».
Аркуш 12 - 13, абзаци 4 - 5: «Логіко-змістовий, лексико-семантичний та контекстуально-інтерпретаційний аналіз інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступів ОСОБА_41 і відеозаписах, що зафіксовані в усіх наданих на дослідження відео файлах, а також тексту заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/н, показав, що висловлювання спонукального характеру, які можна було б тлумачити як заклики до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також як заклики до здійснення певних дій, спрямованих на зміну меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, в цих текстах виступів та інтерв'ю, а також тексті заяви, відсутні».
Отже, висловлювання, в яких містяться заклики до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 , в відеозаписах, а також в тексті заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/н, відсутні.
Аркуш, 16 абзац 3: «Логіко-змістовий, лексико-семантичний та контекстуально-інтерпретаційний аналіз інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступів ОСОБА_41 і відеозаписів, показав, що висловлювання спонукального характеру, які можна було б тлумачити як заклики до агресивної війни, воєнного конфлікту, агресивних дій, їх пропаганду, а також як заклики до здійснення певних дій, спрямованих на ведення агресивної війни, провокування воєнного конфлікту, агресивних дій, здійснення їх пропаганди, в цих текстах виступів та інтерв'ю відсутні. «Отже, у фрагментах відеозапису виступу ОСОБА_10 перед засобами масової інформації, що зафіксовано у відеофайлі під назвою «Полное выступление Виктора Януковича на пресс-конференции в Ростове-на-Дону», та тексту заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/н, наведених в цьому пункті містяться заклики адресанта ( ОСОБА_10 ) здійснити такі дії: «Полное выступление ОСОБА_209 на пресс-конференции в Ростове-на-Дону 28 ф» - вплинути на конфлікт, який відбувся на сході України (як випливає із значення лексеми «действовать»/діяти, в даному контексті не виключає здійснення військової операції), а в тексті заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федераціїпри ООН Чуркіна від 03 березня 2014 року № 869/н, використати Збройні сили Російської Федерації «для восстановления законности, мира, правопорядка, стабильности и защиты населения Украины».
Відповідно до ст. 7 Договору «Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» (Договір ратифіковано Законом від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР) в разі виникнення ситуації, яка, на думку однієї з Високих Договірних Сторін, створює загрозу миру, порушує мир або зачіпає інтереси її національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, вона може звернутися до іншої Високої Договірної Сторони з пропозицією невідкладно провести відповідні консультації.
Сторони обмінюються відповідною інформацією і при необхідності вживають узгоджених або спільних заходів (тобто діють) з метою подолання такої ситуації.
Аркуш 17, абзац 3 «висловлювання, в яких містяться заклики до агресивної війни, воєнного конфлікту, агресивних дій, їх пропаганда, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 в відеозаписах, що зафіксовані у відеофайлах під назвами: «Виктор ІНФОРМАЦІЯ_4 »; «Интервью В. ОСОБА_181 ІНФОРМАЦІЯ_5 , интервью ОСОБА_181 ІНФОРМАЦІЯ_6 »; «Украина новости сегодня интервью ОСОБА_209 по первому каналу полная версия»; « ОСОБА_210 интервью НТВ”; “ ОСОБА_210 13 июня НОМЕР_1 в Ростове на Дону»; « ОСОБА_210 о майдане, о предательстве, о изгнании и о том, что бы он сделал вернув»; « ОСОБА_210 народ Украины не подчинится диктату националистов”, відсутні».
Арк. 17, абз. 2: «Дії, щодо яких закликає адресант ( ОСОБА_40 ) адресата ( ОСОБА_211 ), як випливає із контексту подій, які відбулися в України загалом на період публічного виголошення вказаних висловлювань у засобах масової інформації, та публічного оприлюднення на позачерговому засіданні Ради Безпеки ООН Постійним представником Російської Федерації в ООН ОСОБА_212 , а також із ситуації, яка викликала їх створення, стилістичних особливостей і змісту текстів, в яких вони містяться, значень вжитих в них, можуть (тобто допускає але не стверджує) бути спрямовані на застосування Російської Федерації її збройних сил на території України, та загалом на порушення суверенітету, територіальної недоторканості та політичної незалежності Держави Україна».
Жодним висновком експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення не встановлено, що публічні виступи та письмові звернення Президента України до представників іноземних держав (звернення від 22 лютого 2014 року та від 01 березня 2014 року) спрямовані, чи містять заклики на вчинення шкоди суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, зокрема в наданні представникам іноземної держави допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Питання суб'єктивної сторони кримінальних правопорушень, які ставляться у провину ОСОБА_10 , в площині вказаного висновку лінгвістичної експертизи мають трактуватися виключно виходячи з прямого умислу особи, відносно якої розглядається обвинувачення, а не можливих трактувань цих публічних виступів і звернень представниками іншої держави. Лінгвістична складова повинна надати відповідь на те, які наміри (міркування), волю, цілі (інтелектуальний момент умислу), мала на меті особа, яка виступає публічно або робить певні звернення.
Оцінка дій особи з точки зору їх спрямованості на порушення суверенітету, територіальної недоторканості та політичної незалежності держави Україна тощо, лежить в площині наявності кваліфікуючих ознак злочину, що ставляться у провину, що виходить за межі повноважень лінгвістичних експертів.
Захисник звертає увагу на те, що суд порушив зазначені норми закону та практику захисту основоположних прав людини та під час розгляду справи, необґрунтовано відхилив (не розглянув) численні клопотання сторони про допит певних осіб.
12 вересня 2018 року стороною захисту до суду були подані клопотання про забезпечення проведення допиту свідка ОСОБА_109 (том 78, а.с. 76 - 78); свідка ОСОБА_213 (том 78, а.с. 81 - 85) та свідка ОСОБА_153 (том 78, а.с. 91 - 93).
03 жовтня 2018 року стороною захисту до суду було подано клопотання про відновлення з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, перевірки їх доказами та проведення допиту свідка ОСОБА_180 стосовно обставин, щодо яких він не допитувався (том 79, а.с. 93 - 95).
29 та 30 жовтня 2018 року захисником під час судового засідання були заявлені клопотання про відновлення з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, перевірки їх доказами та забезпечення проведення допиту свідків, проте зазначені клопотання сторони захисту взагалі не розглядались та не досліджувались судом, а окремі з них були безпідставно та необґрунтовано відхилені. Судом також були відхилені (не розглянуті) клопотання сторони захисту про дослідження доказів або вчинення певних процесуальних дій.
Захисник зазначає, що суд визнав ОСОБА_10 винуватим у вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України - пособництво у веденні агресивної війни.
Ухвалюючи таке рішення, суд відступився від принципу правової визначеності як один із складових принципу верховенства права. Суд свідомо вийшов за межі об'єктивної та справедливої дискреції, внаслідок чого неправильно застосував закон про кримінальну відповідальність. У національному законодавстві термін «агресивна війна» не визначений. Його визначення відсутнє й у міжнародному праві.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 червня 2010 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями» (абз. 3 п.п.3.1 п.3), а у Рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав, що із конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
За відсутності визначення «агресивної війни», як суспільного явища, яке має певні ознаки, що відрізняють його від інших схожих, а також за відсутності судової практики, яка б усувала таку прогалину, звинувачення у пособництві є порушенням принципу правової визначеності.
Суд протиправно ототожнив поняття «агресивної війни» та «агресії». Разом з цим у висновках, наведених у вироку, зазначив, що «агресивна війна є видом агресії». Відтак, правильно розуміючи, що кожна агресивна війна є агресією, але не кожна агресія є агресивною війною, суд фактично вдався до застосування аналогії. Суд, попри пряму заборону застосовувати закон про кримінальну відповідальність за аналогією (ч. 4 ст. 3 КК України), протиправно ототожнив ці два суспільних явища.
Апелянт зазначає, що судом не враховано, що злочин, передбачений статтею 437 КК України, є злочином проти миру. З цього слідує, що за статтею 437 КК України відповідальність настає лише за ведення агресивної війни, як найбільш небезпечного виду агресії, що супроводжується масовою загибеллю людей або надмірними руйнуваннями інфраструктури.
Однак на підставі досліджених судом доказів беззаперечно доведено, що фактів застосування зброї, у тому числі тяжкої зброї, бомбардування у період з 20 лютого 2014 року до 16 березня 2014 року на території АР Крим не було.
Відповідно до статті 39 Статуту ООН виключно Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії. Натомість Радою Безпеки ООН рішення (резолюція), яким би визнавались події в АР Крим у лютому - березні 2014 року агресивною війною, агресією або іншим злочином проти миру, не приймалось.
Більш того, навіть згідно із «Звітом про дії з попереднього розслідування 2018», який 05 грудня 2018 року оприлюднений Канцелярією Прокурора Міжнародного кримінального суду у справі «Ситуація в Україні», події в АР Крим визнаються не агресивною війною, а військовим конфліктом, що суттєво відрізняються.
Таким чином, ст. 437 КК України, у тій частині, що передбачає відповідальність за ведення агресивної війни, з огляду на невідповідність її норм принципу правової визначеності (чіткість, ясність, недвозначність правової норми), не підлягала застосуванню судом.
Також через імперативну заборону закону суд не мав права застосовувати аналогію закону та порівнювати агресію з агресивною війною.
Аналогічних порушень суд першої інстанції припустився, кваліфікуючи дії ОСОБА_10 за ч. 1 ст. 111 КК України.
Відповідальність за вказаною статтею настає за вчинення дій з надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Однак, як зазначає апелянт, термін «підривна діяльність» не має визначення в національному законодавстві. Суд першої інстанції, застосувавши зазначену статтю, не вказав у вироку, у чому полягає така діяльність та чому її слід вважати підривною.
Захисник звертає увагу на те, що відповідно до резолютивної частини оскаржуваного вироку суд першої інстанції залишив без змін заходи забезпечення кримінального провадження (арешти на майно, накладені ухвалами слідчого судді: від 29 грудня 2016 року у справі №757/64526/16-к; від 17 січня 2017 року у справах №757/2483/17-к, №757/2484/17-к та №757/2702/17-к). Таке рішення суд обґрунтував протиправним посиланням на необхідність відшкодування процесуальних витрат у справі.
Так, ч. 4 ст.174 КПК України встановлено, що суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.
Згідно з оскаржуваним вироком конфіскація майна та спеціальна конфіскація майна, як види покарання, не застосовувались. Цивільний позов, за його відсутності у справі, не задовольнявся. Кримінальний процесуальний закон не передбачає застосування таких заходів задля забезпечення відшкодування процесуальних витрат у справі.
Таким чином, не скасувавши відповідно до вимог ч. 4 ст. 174 КПК України заходи забезпечення, арешти майна, суд першої інстанції допустив чергове порушення вимог закону при ухваленні вироку.
Апелянт зазначає, що сторона захисту у судових дебатах посилалась на порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, які полягали у розгляді справи незаконним складом суду, а також у порушенні прав ОСОБА_10 на суд присяжних.
Спростовуючи такий довід, суд в оскаржуваному вироку зазначив про відсутність у ОСОБА_10 права на суд присяжних. Свій висновок суд обґрунтував посиланням на санкцію ст. 110 КК України в редакції, що була чинною на час вчинення інкримінованого діяння, зазначивши, що нею не передбачались покарання у вигляді довічного позбавлення волі та конфіскації майна.
Однак такі твердження суду не відповідають обставинам справи та чинному кримінальному процесуальному законодавству.
Так, відповідно до обвинувального акта ОСОБА_10 інкримінується вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
Санкції зазначених статей, в редакції закону, що був чинним на дату скоєння інкримінованих дій, дійсно не передбачали покарання у виді конфіскації майна, а санкція ч. 3 ст. 110 КК України - довічного позбавлення волі як виду можливого покарання.
Разом з цим, обставини справи вказують на те, що сторона обвинувачення інкримінувала ОСОБА_10 вчинення зазначених правопорушень саме у редакціях, чинних на час відповідних процесуальних дій, а не в інших редакціях.
Так, судом встановлено, що відповідно до протоколу від 30 січня 2017 року прокурор роз'ясняв ОСОБА_10 право на суд присяжних. Зокрема, суд звернув увагу, що у протоколі прокурор послався на санкцію ч. 3 ст. 110 КК України, яка, поміж іншого, передбачає міру покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна (т. 4, а.с. 42 - 49).
Крім того, під час підготовчого судового провадження суд першої інстанції, виконуючи приписи закону, особисто з'ясовував думку учасників про склад суду, в якому має розглядатись справа (т. 19, а.с. 81). В ухвалі від 16 червня 2017 року, зокрема, суд, мотивуючи саме тим, що стороною захисту клопотання про розгляд кримінального провадження судом присяжних не подано, вирішив судовий розгляд проводити колегіально судом у складі трьох професійних суддів. Інших мотивів на обґрунтування прийняття такого рішення суд не наводив.
Також під час досудового розслідування прокурор обґрунтовував вжиття заходів забезпечення кримінального провадження оновленими санкціями інкримінованих статей. Клопотання до слідчого судді про арешт майна ОСОБА_10 прокурор обґрунтовував можливим застосуванням конфіскації майна. Ухвалами слідчих суддів від 29 грудня 2016 року у справі №757/64526/16-к; від 17 січня 2017 року у справах №757/2483/17-к, №757/2484/17-к та №757/2702/17-к такі клопотання задовольнялись саме з посиланням на можливе застосування покарання у виді конфіскації майна.
Вказані обставини та дії вочевидь вказували на те, що прокурори висували обвинувачення ОСОБА_10 , в редакції законів, якими передбачалось довічне позбавлення волі та конфіскація майна.
Право на захист від висунутого обвинувачення гарантовано та є основоположним правом людини. Забезпечення права на захист полягає, у тому числі, у забезпеченні можливості використовувати та реалізовувати процесуальні права, передбачені КПК України, одним з яких, коли особа звинувачується у злочинах, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, є право на суд присяжних.
Питання про те, який закон (в якій редакції) про кримінальну відповідальність має бути застосований, суд вирішує при ухваленні вироку. Під час підготовчого провадження зазначене питання не вирішується.
Отже, у суду першої інстанції не було підстав в підготовчому засіданні не вирішувати питання про розгляд справи судом присяжних та позбавляти права ОСОБА_10 заявляти відповідне клопотання.
Таке право може бути реалізоване виключно за особистим клопотанням особи, що звинувачується, та виключно у підготовчому судовому засіданні. Відповідно до вимог ст. 384 КПК України саме на цій стадії суд зобов'язаний був роз'яснити особисто ОСОБА_10 його право на суд присяжних та почути від нього відповідну думку. Через незаконне проведення підготовчого засідання без участі ОСОБА_10 , за відсутності ухвали про спеціальне судове провадження останній був позбавлений можливості реалізувати своє право на суд присяжних.
Разом з цим, долучена до матеріалів справи його заява про суд присяжних засвідчує його дійсне волевиявлення. Вона взагалі була залишена судом без розгляду.
Отже, розгляд справи здійснювався незаконним складом суду.
Так, приписами статті 314 КПК України гарантовано, що підготовче судове засідання повинно проводитись за обов'язковою участю особи, відносно якої суд розглядає обвинувальний акт. Однак таке судове засідання проводилось без участі ОСОБА_10 та навіть без виклику його у порядку, передбаченому законодавством, із застосуванням міжнародної правової допомоги.
Чинний КПК України не передбачає можливості проведення підготовчого судового засідання за відсутності особи. Відповідно до положень статті 323 КПК України, зокрема її частини 3, за процедурою спеціального судового провадження може відбуватись лише судовий розгляд,як окрема стадія такого провадження
Так, підготовче судове засідання у кримінальному провадженні було завершено 16 червня 2017 року, а ухвала про здійснення спеціального судового провадження була прийнята лише на стадії судового розгляду, 29 червня 2017 року.
Тобто підготовче судове засідання суд першої інстанції провів з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Зазначене порушення, у свою чергу, призвело до порушення права на захист ОСОБА_10 .
Зокрема, у такий спосіб було обмежено його право на ознайомлення із своїми правами, заявляти відводи, заявляти клопотання про здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту та про витребування певних речей чи документів, а також висловлювати свої міркування при вирішенні питань, які підлягають з'ясуванню під час підготовчого засідання.
Зазначені порушення перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Статтею 59 Конституції України гарантовано кожному вільно обирати захисника своїх прав. Статтею 64 Конституції України закріплено іншу базову гарантію - заборону обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Під час судового розгляду кримінального провадження захист прав і законних інтересів ОСОБА_10 здійснювали добровільно обрані ним захисники: адвокати АО «АВЕР ЛЕKC», зокрема ОСОБА_17 , ОСОБА_214 , ОСОБА_14 , ОСОБА_215 , а в подальшому - адвокати ОСОБА_216 і ОСОБА_15 .
Незважаючи на це, суд, з метою прискорення розгляду справи, протягом всього часу неодноразово, незаконно приймав рішення про призначення у справі захисників з Регіонального центру безоплатної правової допомоги у м. Києві для здійснення захисту ОСОБА_10 , попри його волевиявлення.
Зокрема, на виконання ухвал Оболонського районного суду міста Києва у справі призначались з Регіонального центру безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві такі захисники: ОСОБА_217 , ОСОБА_218 , ОСОБА_108 , ОСОБА_107 , ОСОБА_16 .
Абсолютно очевидно, на думку апелянта, що метою залучення безоплатних захисників було намагання суду завадити залученим ОСОБА_10 захисникам за договором реалізовувати процесуальні права, спрямовані на забезпечення об'єктивного та повного дослідження обставин справи.
16 серпня 2018 року до участі у судовому розгляді, попри вказані вимоги чинного законодавства, був допущений на підставі ухвали суду призначений Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві ОСОБА_219 .
Незважаючи на наявність захисників за договором, суд, приймаючи незаконне рішення про призначення захисника, ще й зазначив про забезпечення ним безперервності участі незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних ОСОБА_10 , тобто захисників за договором.
Отже, дійшовши у вироку висновку про те, що «Суд забезпечив право на захист ОСОБА_10 в частині його права використовувати юридичну допомогу захисників, вибраних на власний розсуд», суд лише виправдовує свої незаконні дії з приводу порушеного права на захист ОСОБА_10 .
Суд також допустив порушення ст. 364 КПК України під час судових дебатів. Відповідно до п. 6 цієї статті суд не має право обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. В той же час, суд припинив виступи захисників, чим порушив право на захист ОСОБА_10 .
Апелянт вважає, що суд не надав належної оцінки доказам та протиправно послався на них, обґрунтувавши вирок.
Так, судом досліджувались аудіозаписи телефонних розмов радника Президента Російської Федерації ОСОБА_21 , які отримані у період з 31 січня 2014 року до 31 березня 2014 року під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Зазначеним доказом суд обґрунтував вирок, навівши зміст телефонних розмов у його тексті.
Водночас стороною обвинувачення, всупереч вимогам ст. 290 КПК України, ухвала Апеляційного суду міста Києва від 31 січня 2014 року № 01-892цт, яка начебто стала підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, стороні захисту не відкривалась.
На відповідне клопотання сторони захисту під час судового розгляду прокурор ухвалу апеляційного суду також на дослідження не надав.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, що сформульований у постанові від 16 січня 2019 року у справі №751/7557/15-к, у разі, якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, суд не допускає відомості, що містяться в цих матеріалах, як докази.
Аналогічний правовий висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала й в постанові від 25 липня 2018 року у справі № 544/12215/15-к. Зокрема, зазначено, що в обов'язковому порядку підлягають відкриттю матеріали, які стали правовою підставою проведення певних дій. Це, насамперед, забезпечує можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів. Також Верховний Суд вказав, що при цьому процесуальний закон не покладає на сторону захисту обов'язку подавати будь-які клопотання щодо такого відкриття, обов'язок відкрити матеріали, у тому числі процесуальні документи щодо проведення негласних слідчих дій, покладається на сторону обвинувачення.
Сторона захисту заявляла клопотання про недопустимість зазначеного доказу, але суд залишив його поза увагою.
Крім того, як вбачається з досліджених у суді доказів, зокрема, постанови про виділення матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні в окреме провадження від 14 червня 2016 року та опису виділених матеріалів, негласні слідчі (розшукові) дії, внаслідок яких здобуті аудіозаписи телефонних розмов радника Президента Російської Федерації ОСОБА_21 , вони проводились у кримінальному провадженні № 42014010470000019 (т. 1, арк. 1 - 3, 4 - 32).
Використання їх у кримінальному провадженні № 42016000000001594, згідно з вимогами ч. 1 ст. 257 КПК України, можливо було лише за умови надання такого дозволу, на підставі ухвали слідчого судді. Однак відповідна ухвала слідчого судді, яка згідно з вимогами статей 247, 248 КПК України повинна досліджуватись під час судового розгляду, в матеріалах справи відсутня.
Прокурором вчинено процесуальну дію, яка потребує попереднього дозволу суду, відсутність такого дозволу, є істотним порушенням прав людини і основоположних свобод. Від надання належної оцінки цій обставині суд ухилився, доказ недопустимим не визнав та послався на нього у вироку.
Не дотримано визначених законом правил, які передбачають недопущення можливості чути показання свідків, які допитуються в залі судового засідання, свідками, які ще не допитувалися.
Суд, задовольняючи клопотання прокурорів, дозволив транслювати увесь перебіг судового розгляду на каналі Генеральної прокуратури України на сервісі YouTube. На час допиту свідків обвинувачення трансляція судом не припинялась. Ще не допитані свідки мали можливість чути показання тих свідків, які допитувались, та, відповідно, корегувати свої показання для їх узгодження з вже наданими показаннями.
Таке порушення беззаперечно ставить під сумнів об'єктивність та достовірність показань свідків сторони обвинувачення. Однак суд не визнав такі докази недопустимими, не надав їм належної оцінки з точки зору достовірності, та послався на них в оскаржуваному вироку.
Клопотання сторони захисту з цього приводу та доводи, що зазначались у дебатах, судом були відхилені, мотивів їх неврахування у вироку не зазначено.
Докази, отримані з порушенням права на перехресний допит, протиправно не визнано недопустимими.
Так, оскаржуваний вирок містить посилання на показання свідків сторони обвинувачення ОСОБА_25 та ОСОБА_26 , якими суд обґрунтував свої висновки.
Однак під час судового розгляду суд позбавив сторону захисту права на їх перехресний допит. Понад сто запитань, якими сторона захисту намагалась перевірити правдивість показань цих свідків, з'ясувати існування передумов, за яких ОСОБА_10 вимушений був складати та підписувати заяву від 01 березня 2014 року, а також довести перед судом фактичні мотиви її направлення, залишились без відповідей.
Клопотання сторони захисту про повторний допит зазначених свідків було залишено судом без задоволення.
Крім того, у своїй апеляційній скарзі захисник ОСОБА_15 зазначає, що суд у вироку послався на докази - копії документів, які повинні були визнані недопустимими доказами.
Так, судом прийнята як доказ копія висновку експерта за результатами проведення судово-лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи від 29 липня 2016 року №8242/16-32 стосовно дослідження фільму «Крим. Путь на Родину» (т. 36, а.с. 118 - 175).
Однак під час дослідження цієї копії було встановлено, що її отримано з грубими порушеннями вимог ч. 3 ст. 105 КПК України та усталеної практики Верховного Суду про те, що копії документів, завірені не у спосіб, встановлений законодавством, є недопустимими доказами.
За доводами апеляційної скарги під час дослідження відеозаписів, наданих стороною обвинувачення, були порушені права особи на захист, оскільки за клопотанням прокурорів вони досліджувались не у повному наданому суду обсязі, а лише частково, у межах певних часових проміжків, про які клопотав прокурор.
Через недопустимість доказів, отриманих з відеозаписів, внаслідок порушення права на захист, за принципом «плодів отруєного дерева», суд також зобов'язаний був визнати недопустимими висновки судових експертів, які були зроблені на підставі дослідження таких відеозаписів.
Судом використані для обґрунтування вироку докази, що були зібрані неуповноваженою на те особою. Так, під час судового розгляду досліджувались протоколи огляду, складені слідчими прокуратури, додатками до яких були долучені відеозаписи та документи. Зокрема, це протоколи огляду від 09.01.17 (т. 37, а.с. 1 - 42), від 29.12.16 (т. 37, а.с. 43 - 69), від 27.11.16 (т. 37, а.с. 96 - 110а), від 30.01.17 (т. 37, а.с. 111 - 139), від 15.11.16 (т. 35, а.с. 1 - 9), від 07.10.16 (т. 32, а.с. 297 - 301), від 05.12.16 (т. 32, а.с. 310 - 360), від 15.11.16 (т. 32, а.с. 306 - 309), від 26.01.17 (т. 35, а.с. 186 - 193), від 25.01.17 (т. 35, а.с. 168), від 31.10.16 (т. 35, а.с. 120 - 128), від 12.12.16 (т. 32, а.с. 217 - 218) тощо.
У вироку суд послався на них та на відеозаписи і документи, які отримані внаслідок слідчих дій. Зазначені процесуальні документи складені за результатами слідчих дій, виконаних особою, що не була уповноважена на здійснення досудового розслідування відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Правом визначати слідчого або групи слідчих та доручати їм здійснювати досудове розслідування у кримінальному провадженні згідно з вимогами ч. 2 ст. 39 КПК України наділений лише керівник органу досудового розслідування.
У кримінальному провадженні, обвинувальний акт у якому розглядався судом першої інстанції, групу слідчих визначили своїми рішеннями особи, які не мали статусу керівника органу досудового розслідування.
Так, слідчих у групу слідчих, якими проводилось досудове розслідування, призначено постановами: начальника слідчого відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_220 від 18 серпня 2016 року та від 26 листопада 2016 року (т. 1, а.с. 39, 40, 76, 77); заступника начальника слідчого відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_221 від 29 серпня 2016 року (т. 1, а.с. 41, 42), начальника управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_222 від 24 листопада 2016 року (т. 1, а.с. 43 - 46).
Однак відповідно до визначення, що наведене у п. 8 ст. 39 КПК України, зазначені особи не є «керівниками органу досудового розслідування» і, відповідно, не наділені компетенцією щодо визначення слідчих у кримінальному провадженні та щодо доручення їм проведення досудового розслідування.
Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України та пунктів 5, 6 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» керівники підрозділів Генеральної прокуратури України мають статус прокурора і тому не вправі призначати слідчих або групу слідчих у кримінальному провадженні.
Таким чином, слідчі, які здійснювали досудове розслідування та виконували окремі слідчі дії, не були на це уповноважені повноважною особою, у спосіб та в порядку, передбаченому законом.
Отже, протоколи огляду та інші докази, що досліджувались судом та використані задля обґрунтування вироку, отримані не уповноваженою на те особою, з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Захисник вказує, що при ухваленні судового рішення суд послався на докази сторони обвинувачення, які були отримані поза межами строку досудового розслідування та всупереч вимогам закону не визнав їх недопустимими, зокрема: копію повідомлення про підозру ОСОБА_223 від 08 серпня 2016 року (т., 46 а.с. 3 - 37); копію повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри та про нову підозру ОСОБА_224 від 10 липня 2014 року за підписом старшого слідчого в ОВС 1 відділу 1 управління досудового розслідування Головного слідчого управління СБ України ОСОБА_225 , погодженого старшим прокурором відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях щодо злочинних угруповань ГПУ ОСОБА_226 (т. 44, а.с. 168 - 182); висновок експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 27 січня 2017 року № 1390-1392/17-32 з додатками (т. 36, а.с. 410 - 417); постанову про визнання речовим доказом від 25 січня 2017 року копії заяви(листа) постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 №896/п та копію заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 (т. 32, а.с. 219, 220); протокол огляду від 25 січня 2017 року відеозапису «Встреча Владимира Путина с прессой по Украине» від 04 березня 2014 року (т. 35, а.с. 164 - 168); листи Постійного представництва України при ООН та Міністерства закордонних справ України з заявою Постійного представника Російської Федерації при ООН від 03 березня 2014 року та заявою ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації при використанні Збройних Сил Російської Федерації на території України, що надійшли з Секретаріату ООН (т. 32, а.с. 206 - 210, 214, 216);протокол огляду відеозаписів та фотознімків від 30 січня 2017 року (т. 37 а.с. 168 - 182);протокол огляду документів від 25 січня 2017 року (т. 32, а.с. 217, 218); протокол огляду від 26 січня 2017 року відеозапису файла «Крым. Обращение Сергея Аксенова к В. Путину 1 марта» (т. 35, а.с. 186 - 193); протокол огляду відеозаписів від 25 січня 2017 року інтерв'ю В.Путіна російському телеканалу «ЯТ» 04 березня 2014 року під час зустрічі з пресою в Ново-Огарьово (т. 35, а.с. 164 - 168).
Апелянт також зазначає, що поза увагою суду залишились численні факти допущених порушень кримінального процесуального законодавства органом досудового розслідування, зокрема в частині вилучення доказів.
Так, згідно з протоколами від 15 листопада 2016 року огляду сайту Президента Російської Федерації, де міститься звернення Президента Російської Федерації від 01 березня 2014 року до Ради Федерації Російської Федерації та огляду сайту Ради Федерації, де міститься постанова Ради Федерації від 01 березня 2014 року № 48-СФ «Про використання Збройних сил Російської Федерації на території України», а також з протоколом від 05 грудня 2016 року огляду сайту Ради Федерації, де міститься текст стенограми та відеозапис 347-го позачергового засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року, абсолютно очевидно, що слідчим здійснювався огляд інформації, яка містилась в електронній інформаційній системі Інтернет (т. 32, а.с. 302 - 360).
Проте такі дії органу досудового розслідування не відповідають вимогам ч. 1 ст. 237 КПК України, оскільки, по-перше, даною нормою не передбачено проведення огляду документів з мережі Інтернет, а, по-друге, документи з мережі Інтернет не відповідають визначенню поняття «документа» як матеріального об'єкта, як це передбачено ч. 1 ст. 99 КПК України. Крім того, при проведенні такої слідчої дії, як огляд, органом досудового розслідування було допущено ряд процесуальних порушень, зокрема: всупереч вимогам ч. 5 ст. 237 КПК України вилучену інформацію не було опечатано; формування копії відеозапису (протокол огляду від 05 грудня 2016 року) не відповідало вимогам ч. 7 ст. 237 КПК України.
У вироку суд необґрунтовано послався на матеріали проведеної комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18238/16-32/18284/16-35 (т. 36, а.с. 94 - 112) як на доказ, оскільки даний доказ не відповідав вимогам Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (далі - Інструкція), а також вимогам Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5 (зі змінами), та, відповідно, ст. 86 КПК України, крім того, експертам було надано на дослідження лише записи інтерв'ю ОСОБА_10 та копію його листа. Інших документів, у тому числі і матеріалів кримінального провадження, які б містили відомості про використання зазначеного листа, вплив на прийняття рішень та вчинення дій будь-якими особами чи організаціями, не надавалось.
В той же час, відповідаючи на одне з питань, експерти вийшли за межі всіх поставлених слідчим на вирішення експертизи питань та зазначили: «Дії, щодо яких закликає адресант (за контекстом додатка до протоколу особа, яка представлена як колишній Президент України ОСОБА_10 ) адресата (за контекстом Президент Російської Федерації ОСОБА_227 ), як випливає із контексту подій, які відбувались в Україні, загалом на період публічного виголошення вказаних висловлювань у засобах масової інформації та публічного оприлюднення на позачерговому засіданні Ради Безпеки ООН постійним представником Російської Федерації в ООН ОСОБА_228 , а також із ситуації, яка викликала їх створення, стилістичних особливостей і змісту текстів, в яких вони містяться, значень вжитих в них лексем, можуть бути спрямовані на застосування Російською Федерацією її Збройних Сил на території України, та, загалом, на порушення суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності Держави Україна».
Таким чином, враховуючи вимоги статей 86, 87 КПК України, суд незаконно визнавав допустимим висновок наведеної комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення.
Апелянт зазначає, що у відповідності до вимог ст. 89 КПК України суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.
Тому 11 серпня 2017 року, 08 жовтня 2018 року, 29 та 30 жовтня 2018 року під час судового розгляду справи стороною захисту були заявлені клопотання про визнання недопустимими доказів, які не розглядались під час судового засідання та були приєднані до матеріалів справи. Але, як вказує зміст вироку, вони навіть не були розглянуті судом в нарадчій кімнаті при ухваленні вироку, що є грубим порушенням норм кримінального процесуального закону.
Мотивувальна частина оскаржуваного вироку взагалі не містить висновків суду щодо вирішення в нарадчій кімнаті клопотань захисників про визнання доказів недопустимими, що істотно впливає на висновки суду щодо доведеності чи недоведеності пред'явленого обвинувачення, оцінку доказів щодо кожного окремо так і їх сукупності.
Крім того, захисник ОСОБА_15 звертає увагу на те, що суд всупереч вимогам ч. 1 ст. 337 КПК України вийшов за межі висунутого обвинувачення.
Відповідно до нього ОСОБА_10 інкримінується вчинення злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, із зазначенням мети: «маючи намір отримати індульгенціївід представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни».
Обвинувачення під час судового розгляду прокурор не змінював, як і не висував додаткового обвинувачення.
Натомість суд, формулюючи у вироку обвинувачення, визнав доведеною іншу мету вчинення діянь: «маючи намір отримати преференціївід представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни».
За таких обставин суд вийшов за межі пред'явленого обвинувачення, що є порушенням кримінального процесуального закону.
Також в апеляційній скарзі захисника ОСОБА_15 містяться заперечення на ухвали, які були прийняті судом першої інстанції під час судового провадження.
Статтею 372 КПК України встановлені вимоги до змісту ухвал, які приймаються під час судового провадження. Зокрема, встановлено, що в ухвалі, яка викладається окремим документом, повинні зазначатись: встановлені судом обставини із посиланням на докази, а також мотиви неврахування окремих доказів; мотиви, з яких суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. В ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.
На думку апелянта, прийняті під час судового проваження ухвали не відповідають вимогам ст. 372 КПК України, внаслідок чого вони є незаконними.
Так, 11 квітня 2017 року суддею ОСОБА_1 одноособово прийнята ухвала про призначення підготовчого судового засідання.
Враховуючи, що ухвала винесена неповноважним складом суду, підготовче судове засідання у кримінальному провадженні проведено незаконно.
29 червня 2017 року судом прийнята ухвала про здійснення спеціального судового провадження, яка вмотивована тим, що ОСОБА_10 оголошений у державний розшук, знає про розпочате кримінальне провадження та на даний час переховується від суду на території Російської Федерації з метою ухилення від кримінальної відповідальності.
Незаконне судове рішення про здійснення спеціального судового провадження потягло за собою незаконність такої процедури і, відповідно, порушення прав ОСОБА_10 .
Суд, як це зазначено в ухвалі, не взяв до уваги заяву сторони захисту про поважність причин неявки ОСОБА_10 , незаконно обґрунтувавши це тим, що він не скористався наданою ухвалою суду від 04 травня 2017 року можливістю участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Таке обґрунтування є незаконним, оскільки згідно з вимогами ч. 2 ст. 336 КПК України суд не мав права приймати рішення про здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує.
З цих же підстав ухвала, прийнята судом 04 травня 2017 року не в нарадчій кімнаті, також є незаконною. На час її ухвалення суд не володів інформацією про волевиявлення ОСОБА_10 з приводу можливості проведення засідання в режимі відеоконференції.
31 липня 2018 року судом прийнята ухвала про доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у місті Києві невідкладно призначити адвоката для здійснення захисту ОСОБА_10 та забезпечення його явки в призначеному судому засіданні.
Суд мотивував її самоусуненням захисників ОСОБА_10 від участі у судових дебатах, самовільним залишенням ними судового засідання до його закінчення і, відповідно, неможливістю подальшого розгляду справи.
Прийнявши зазначену ухвалу, суд грубо порушив право особи на захист та вимог КПК, яким не передбачено таких підстав для призначення захисника.
ОСОБА_10 для захисту своїх прав від висунутого обвинувачення самостійно залучено захисників, кількість яких максимально дозволена законом.
01 серпня 2018 року судом прийнята ухвала про заміну захисника, адвоката ОСОБА_229 іншим адвокатом та про доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у місті Києві невідкладно призначити адвоката для здійснення захисту ОСОБА_10 .
Прийнявши рішення про заміну захисника, суд вийшов за межі наданих законом повноважень. Право на заміну захисника відповідно до вимог статті 54 КПК України є виключним правом особи, яка звинувачується. Суду такого права законом не надано.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_16 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 просить вирок суду першої інстанції скасувати та ухвалити виправдувальний вирок.
За доводами апеляційної скарги вирок є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд першої інстанції допустив істотне порушення кримінального процесуального закону, зокрема суд прийняв рішення про призначення судового розгляду кримінального провадження на підставі обвинувального акта за відсутності обвинуваченого ОСОБА_10 , що є грубим порушенням кримінального процесуального закону та порушенням права на захист ОСОБА_10 .
Апелянт звертає увагу на те, що у підготовчому судовому засіданні стороною захисту неодноразово подавались заяви ОСОБА_10 та клопотання про забезпечення його права на участь в судовому засіданні за допомогою відеоконференцзв'язку, як це передбачено чинними нормами КПК України та міжнародно-правовими угодами. Захисник зазначає, що такий спосіб участі обвинуваченого у судовому засіданні є виправданим з міркувань безпеки через реальність загрози життю та здоров'ю обвинуваченого.
Захисник ОСОБА_16 зазначає, що 29 червня 2017 року судом першої інстанції ухвалено рішення про здійснення спеціального судового провадження стосовно ОСОБА_10 , проте відповідно до ст. 335 КПК України суд мав зупинити судове провадження до розшуку обвинуваченого, однак, завідомо знаючи його місце перебування, свідомо порушив право ОСОБА_10 на справедливий судовий розгляд. Він звертає увагу на те, що суд обмежився направленням повістки за місцем останнього відомого місця проживання ОСОБА_10 на території Російської Федерації, а не скористався заходами у межах міжнародної правової допомоги, як того вимагає закон.
Крім того, апелянт зазначає, що судом першої інстанції порушено право на захист ОСОБА_10 , яке полягало в обмеженні у часі на ознайомлення із матеріалами провадження захисників ОСОБА_15 та ОСОБА_13 , фактично змусивши останніх проголосити промову в дебатах, не вивчивши та не дослідивши усього провадження. Захисник звертає увагу на те, що суд припинив промову зазначених захисників та не надав часу на приведення промови до логічного завершення після ознайомлення із усіма матеріалами справи, фактично порушивши вимоги ч. 6 ст. 364 КПК України, у якій прямо вказується на те, що суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом.
Захисник ОСОБА_16 звертає увагу на порушення судом положень ч. 3 ст. 365 КПК України щодо позбавлення останнього слова обвинуваченого у зв'язку з неможливістю виступити внаслідок хвороби, довідка про що міститься у матеріалах справи, а також позбавлення ОСОБА_10 у здійсненні цього права у присутності свого захисника ОСОБА_15 , який завчасно перед компетентними органами Російської Федерації заявив клопотання про акредитацію його діяльності як адвоката у сфері права України на території Російської Федерації. Однак суд першої інстанції відмовив у цьому ОСОБА_10 , видалившись до нарадчої кімнати.
Апелянт звертає увагу на те, що у вироку суд першої інстанції посилається на неналежний та недопустимий доказ, здобутий всупереч вимогамстатей 84 - 88 КПК України -заяву ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року.
Проте суд першої інстанції не взявдо уваги офіційні документи, надані компетентними органами Російської Федерації, про відсутність у них даних про надходження на їх адресу вказаної вище заяви ОСОБА_10 . Одночасно суд першої інстанції приймає як доказ незавірену належним чином фотокопію звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, отриману нібито в Раді Безпеки ООН співробітником дипломатичного відомства України, в обхід визначеного КПК України порядку отримання доказів, зокрема із залученням міжнародної правової допомоги.
Своїм зверненням до Президента Російської Федерації ОСОБА_10 просив з метою пошуку політичного рішення в ситуації, що склалася, задля припинення беззаконня радикалів і незаконних озброєних формувань, уникнення громадянської війни в Україні, відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України, інформування міжнародної громадськості і українського народу про факт державного перевороту, почати переговори щодо можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації в миротворчих цілях, в цілях надання гуманітарної допомоги населенню та допомоги в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.
Вказаним листом ОСОБА_10 діяв не з метою надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим, в ньому викладена пропозиція провести попередні консультації задля можливої миротворчої операції з використанням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, а також інформування міжнародної громадськості і українського народу про факт державного перевороту в Україні.
Захисник зазначає, що на стадії з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, стороною захисту були заявлені клопотань про дослідження доказів, виклик численних свідків захисту, у задоволенні яких суд безпідставно та необґрунтовано відмовив, чим порушив вимоги статей 7, 22 КПК України.
Він звертає увагу на те, що свідки сторони обвинувачення, які були допитані в суді - у переважній більшості політики та особи, які посіли місце ОСОБА_10 та його близького оточення в органах влади України. Їх прорахунки у організації управління державою та тяжкі наслідки у вигляді втрати Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей, вони намагаються прикрити державною зрадою ОСОБА_10 , який жодним чином не має до цього відношення. Саме тому їх показання є упередженими та необ'єктивними, а тому мали бути визнані судом недопустимими та не бралисьдо уваги під час ухвалення вироку.
Крім того апелянт вважає, що суд першої інстанції, обґрунтовуючи свою позицію, констатує, що у судовому засіданні свідки ОСОБА_27 , ОСОБА_194 , ОСОБА_230 , ОСОБА_231 , ОСОБА_75 , ОСОБА_232 , ОСОБА_233 , ОСОБА_234 надали суду показання про можливе вчинення ОСОБА_10 дій на шкоду обороноздатності України, проте ці свідки повідомили суду, що підготовка до операції щодо окупації півострова Крим проводилася ще набагато раніше, задовго до подій на Євромайдані, про що свідчать, зокрема, цілеспрямоване зниження за час президентства ОСОБА_10 боєздатності української армії та наповнення проросійськими кадрами керівного складу Збройних Сил України та Служби Безпеки України, про щоОСОБА_10 об'єктивно не був обізнаним. На думку захисника, суд, проявляючи упереджене ставлення до ОСОБА_10 , не надав таким показанням належної оцінки
В той же час, апелянт зазначає, що формулювання обвинувачення не містить конкретних дій та вчинків, які б, на його думку, свідчили про вчинення ОСОБА_10 посягань на обороноздатність України.
Захисник ОСОБА_16 звертає увагу на те, що відповідно до оскаржуваного вироку, судом встановлено, що 21 лютого 2014 року, ОСОБА_10 , залишаючи територію резиденції «Межигір'я», не їхав у автомобілі в складі президентського кортежу із співробітниками Управління державної охорони, коли під час перетину стихійно створеного блокпосту, мітингувальниками було обстріляно цей кортеж, внаслідок чого травмовано співробітника Управління державної охорони. Судом встановлено, що у цей час ОСОБА_10 рухався у гелікоптері у напрямку міста Харкова, тому його життю та здоров'ю небезпеки не було. Проте судом не враховано той факт, що заходи безпеки Президента України передбачають зміну транспортного засобу для руху охоронюваної особи з метою забезпечення безпеки її життю та здоров'ю, та запобіганню ймовірного нападу під час руху. Виключно саме ця обставина 21 лютого 2014 року і врятувала ОСОБА_10 від посягання на його життя та здоров'я і свідчить про високу вірогідність загрози життю та здоров'ю останнього.
Причиною усунення ОСОБА_10 ізпосади Президента України, за версією сторони обвинувачення та упереджених свідків обвинувачення, стала начебто втеча останнього з Києва, що призвело до прийняття Верховною Радою України постанови від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України», якою констатовано факт самоусунення ОСОБА_10 від виконання покладених на нього конституційних повноважень Президента України (т. 35, а.с. 91 - 93).
На думку апелянта, така упереджена позиція сторони обвинувачення, яку прийняв суд, пов'язана з тим, що після 21 лютого 2014 року, коли ОСОБА_10 підписав з лідерами опозиції ОСОБА_198 , ОСОБА_197 та ОСОБА_199 «Угоду про врегулювання кризи», яку від Європейського Союзу своїми підписами засвідчили Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр, Міністр закордонних справ Польщі ОСОБА_235 та голова Департаменту континентальної Європи МЗС Франції ОСОБА_236 та від підписання якої утримався представник Російської Федерації ОСОБА_237 , почалась фаза громадського спротиву, яку суд першої інстанції визначив як реалізацію права народу на владу. Незважаючи на те, що акції протесу супроводжувалися розкраданням зброї, створенням блокпостів на дорогах, погрозами чинним представникам державної влади, походами великої кількості радикально налаштованих осіб до місця проживання ОСОБА_10 , резиденції «Межигір'я», однак і у цей небезпечний час він зумів організувати роботу та виїхати до м. Харкова для проведення ділових зустрічей.
Судом першої інстанції досліджені документи, зокрема аудіо-, відеозаписи, надані стороною захисту, щодо можливих замахів на життя ОСОБА_10 , проте суд належної оцінки цим доказам не дав та зробив висновок, що вони не свідчать про наявність реальної загрози життю та здоров'ю Пезидента України ОСОБА_10 , незважаючи на те, що кортеж Президента був обстріляний із гладкоствольної зброї невідомими особами, при цьому було травмовано співробітника Служби безпеки Президента України.
На думку апелянта, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження вплинула на вирішення питання про винуватість обвинуваченого та правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність, у розумінні ст. 411 КПК України, що є підставою неодмінного скасування вироку суду.
Апелянт звертає увагу на те, що станом на час, у який сторона обвинувачення інкримінує ОСОБА_10 державну зраду, жодного доказу переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, або шпигунства, стороною обвинувачення не надано, як і відсутні докази надання ОСОБА_10 іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Захисник зазначає, що сторона обвинувачення не довела наявність в обвинуваченого прямого умислу на вчинення дій, спрямованих на державну зраду, а викладений судом мотив «отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні» не відповідає фактичними обставинами кримінального провадження.
На думку апеллянта, саме політичний курс Президента України ОСОБА_10 , спрямований на добросусідські відносини між Україною та Російською Федерацією, у межах договору про дружбу та співпрацю між обома країнами, з метою розвитку України для досягнення гідного рівня розвитку держави, подальшої інтеграції з країнами Європейською Союзу на рівних та взаємовигідних умовах, а також бажанням припинити масові заворушення та знайти порозуміння із представниками опозиції, призвели до вимушеного перебування ОСОБА_10 за межами України з міркувань власної безпеки, а не «отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні».
Як зазначає апелянт, стороною обвинувачення не надано суду переконливих доказів, які б свідчили, що ОСОБА_10 діяв на користь Російської Федерації чи її організацій, та дійсно мав умисел на «отримання преференцій від представників влади Російської Федерації для подальшого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні», а також для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Російської Федерації, надання видимості законного вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації на територію України; був проінформований представниками влади Російської Федерації (співучасниками злочину) про кінцеву мету окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також про умови їх нібито злочинної змови, злочинний план, розподіл ролей тощо.
Також, як стверджує захисник, помилкове визнання судом першої інстанції усіх фактичних обставин, які досліджені під час судового розгляду, та невідповідність висновків, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, призвели до неправильного застосування судом закону про кримінальну відповідальність по відношенню до ОСОБА_10 ,що виразилось у помилковій кваліфікації його дій за статтями111, 437 КК України.
В апеляційній скарзі захисники ОСОБА_17 та ОСОБА_18 просять вирок скасувати та ухвалити рішення, яким ОСОБА_10 виправдати та закрити кримінальне провадження за ст. 417, п. 2 ч. 1, ч. 7 ст. 284 КПК України, заходи забезпечення скасувати, арешти на майно, накладені в межах даного кримінального провадження, скасувати.
Захисники, зокрема, зазначають, що під час судового розгляду встановлено, що у лідерів та представників політичних сил, які впродовж 2007 - 2010 років входили до правлячих коаліцій у Парламенті, зокрема: ОСОБА_27 , ОСОБА_26 , ОСОБА_28 , ОСОБА_113 , ОСОБА_30 , ОСОБА_192 , ОСОБА_238 , ОСОБА_114 та інших осіб, які у вказаний час були пов'язані із діяльністю Парламенту, Уряду України, перебували у його складі, а також обіймали виборні посади, виник злочинний умисел на створення злочинної організації з метою захоплення державної влади в Україні.
У тому ж році, шляхом проведення всеукраїнських виборів, четвертим Президентом України було обрано ОСОБА_10 , у зв'язку з чим у зазначених осіб, які внаслідок недостатньої електоральної підтримки не мали змоги законним політичним шляхом отримати доступ до владних повноважень, виник злочинний умисел шляхом здійснення державного перевороту повернути собі владу в Україні.
Починаючи з 2007 року,між Україною і Європейським Союзом велися консультації щодо укладення угоди про асоціацію.
Реалізуючи євроінтеграційний напрямок розвитку, в жовтні 2010 року на саміті «Україна-ЄС» урядом було підписано протокол до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом щодо основних принципів участі в програмах ЄС.
В подальшому, 30 березня 2012 року, головами делегацій України та ЄС парафовано Угоду про асоціацію, а 19 липня 2012 року - Угоду про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі.
Улипні 2012 року Україна та ЄС домовилися про внесення доповнень до Угоди про спрощення візового режиму, а в березні - квітні 2013 року Верховна Рада України та Європарламент ратифікували ці домовленості.
Підписання Угоди планувалося на саміті країн «Східного партнерства», який відбувся 28 листопада 2013 року у Вільнюсі. Проте, враховуючи невідповідність на той час окремих положень Угоди інтересам держави і громадян, а також у зв'язку із реальними загрозами виникнення негативних наслідків для багатьох сфер державного регулювання, можливої, як наслідок, економічної та соціальної кризи, Україною було прийнято рішення відкласти підписання Угоди про асоціацію.
21 листопада 2013 року Кабінетом Міністрів України видано розпорядження № 905-р, відповідно до якого процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом вирішено призупинити у зв'язку із необхідністю опрацювання комплексу питань економічного спрямування, вирішення яких було необхідне для забезпечення інтересів держави.
В той же час, прийняття зазначеного рішення у жодному разі не означало відмову України від євроінтеграційного напрямку розвитку та підписання Угоди, а тільки відкладало її на більш пізній строк. Ця позиція була підтверджена Президентом України і представниками країн «Східного партнерства» на саміті у Вільнюсі.
21 листопада 2013 року на Майдан Незалежності у м. Києві вийшли люди з прапорами Європейського Союзу, висловлюючи обурення прийнятим рішенням Кабінету Міністрів України про призупинення євроінтеграції.
Дізнавшись про це, члени злочинної організації ОСОБА_27 , ОСОБА_194 , ОСОБА_26 , ОСОБА_75 , ОСОБА_193 , ОСОБА_196 , ОСОБА_239 , ОСОБА_33 , маючи злочинний умисел на силове захоплення влади в Україні шляхом усунення діючого Президента України, усвідомлюючи можливість використання євроінтеграційного питання як інформаційного підґрунтя для підбурювання населення до протестів, з метою готування та вчинення злочинів, попередньо зорганізувавшись у стійке об'єднання, розробили план і розподілили між собою функції учасників, спрямовані на досягнення кінцевої мети.
ОСОБА_27 , ОСОБА_33 , ОСОБА_196 , ОСОБА_26 і ОСОБА_239 , використовуючи довіру людей, підбурювали їх до насильницького захоплення влади, усвідомлюючи, що вчинювані ними дії можуть призвести до людських жертв чи інших тяжких наслідків і умисно бажали настання останніх, оскільки це було складовою частиною їх злочинного плану.
ОСОБА_27 , ОСОБА_29 , ОСОБА_193 , ОСОБА_239 та ОСОБА_28 надавали фінансову та матеріальну підтримку для акцій протесту та подальших силових протистоянь.
ОСОБА_28 , ОСОБА_29 та ОСОБА_193 були наділені завданнями організувати структуру «Майдану» та підібрати керівників структурних підрозділів, забезпечити чітку ієрархію та дисципліну, керувати та координувати діяльність озброєних груп «Майдану».
ОСОБА_27 , ОСОБА_239 , ОСОБА_196 , ОСОБА_26 були уповноважені формувати інформаційну політику «Майдану».
Мотивом вчинення злочинів учасниками організованої злочинної групи стало те, що всі вони після захоплення влади в країні повинні були зайняти ключові посади в органах державної влади.
Внаслідок попередньо спланованих дій, в ніч із 29 на 30 листопада 2013 року у місті Києві на Майдані Незалежності, керовані учасниками злочинної групи, радикально налаштовані особи спровокували силове протистояння між протестувальниками та працівниками правоохоронних органів, внаслідок якого 84 протестувальники отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.
Ці події викликали значний суспільний резонанс та вихід 30 листопада 2013 року на акції протесту кількох тисяч громадян, які не були обізнані із реальними злочинними намірами згаданих співучасників.
Знаходячись на Михайлівській площі у місті Києві поблизу пам'ятника Княгині Ользі, ОСОБА_33 30 листопада 2013 року звернувся до присутніх осіб та у прямому ефірі до всього народу України, розпалюючи бажання людей сприяти у насильницькому захопленні влади, оголосив, що мирний мітинг закінчився та розпочалася революція. При цьому він схиляв людей до блокування власними автомобілями 01 та 02 грудня 2013 року будівель Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України та Верховної Ради України, захоплення будівель, у тому числі органів державної влади, усвідомлюючи при цьому, що вказані протиправні дії загрожують громадському порядку, що тягне за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 295 КК України.
Того ж дня, з метою координації подальших антиурядових мітингів та швидкого і оперативного вирішення поточних питань, опозиційними партіями «Батьківщина», «Удар», «Свобода» було створено організацію із назвою Штаб національного спротиву (далі - Штаб) як єдиногоцентру із чіткою структурою та підпорядкуванням. Зокрема, до складу Штабу учасники організованої злочинної групи вирішили включити ОСОБА_27 як начальника Штабу, ОСОБА_113 , ОСОБА_114 та ОСОБА_26 як керівників Штабу, ОСОБА_238 в ролі заступника керівництва Штабу, а також ОСОБА_240 як коменданта наметового містечка та інших осіб, які не входили до складу організованої злочинної групи, однак були обізнані про її злочинні наміри.
01 грудня 2013 року на Майдан Незалежності у місті Києві вийшло кілька сотень тисяч громадян, обурених подіями ночі 30листопада 2013року.
Внаслідок злагодженості радикальних та екстремістських груп, які власними діями спонукали до протесту інших громадян, в період часу із 13.00 до 15.00 год., у силовий спосіб було захоплено будівлі Будинку Профспілок та Київської міської ради, розташовані неподалік Майдану Незалежності, цим самим умисно грубо порушено громадський порядок та роботу підприємств, установ і організацій, тобто вчинено злочин, передбачений ст. 293 КК України.
Впродовж періоду із 1 грудня 2013 року до 19 січня 2014 року у центральній частині міста Києва продовжували точитися координовані співучасниками антиурядові протести, що подекуди посилювалися та переростали у сутички між протестувальниками та працівниками правоохоронних органів, супроводжувалися захопленням адміністративних будівель і державних органів, погромами, підпалами, знищенням майна, а також наданням збройного опору представникам влади.
Разом з цим, протягом цього періоду часу співучасникам не вдалося реалізувати свій злочинний план, оскільки ОСОБА_10 продовжував виконувати свої конституційні обов'язки. З метою врегулювання конфлікту 19 грудня 2013 року був прийнятий Закон України № 712-VІІ «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».
Упродовж часу із 20 січня до 18 лютого 2014 року у центральній частині міста Києва, в результаті силового опору, учасниками організованої злочинної групи було організовано захоплення будівель готелю « ІНФОРМАЦІЯ_2 », Українського дому, Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського (Консерваторії), Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства юстиції України, Міністерства аграрної політики та промисловості України та інших будівель, що підтверджується в публікаціях інтернет-видань під назвами «Мітингувальники без опору захопили Жовтневий палац», «Мітингувальники штурмують Український дім», «Революція Україна Київ штурм Українського дому 26.01.2014», «Під час штурму Українського дому постраждали двоє правоохоронців - МВС», «Мітингувальники захопили будівлю Міненергетики», «Радикально налаштовані мітингувальники зайняли будівлю Міністерства юстиції України».
За подібним сценарієм та за вказівкою співучасників, під координацією Штабу було захоплено будівлі обласних державних адміністрацій по всій Україні.
ОСОБА_10 впродовж усього часу, з початку дестабілізації ситуації у країні вживав заходи щодо врегулювання її мирним шляхом. З цією метою ним було проведено значну кількість різноманітних заходів, у тому числі і зустрічей, і перемовин зі спільниками, що організували масові заворушення та спровокували дестабілізацію та політичну кризу в Україні.
Проте так звані лідери опозиції взяті на себе зобов'язання під час таких переговорів не виконували та зривали всі мирні ініціативи влади. Натомість ними вчинялися дії, направлені на ескалацію насильства та заклики до протистояння і розколу між громадянами України.
Саме тому у другій половині лютого 2014 року ОСОБА_10 було організовано переговорний процес за участю представників урядів Республіки Польщі, Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини з метою затвердження та виконання умов мирного вирішення конфліктної ситуації в Україні.
Захисники зазначають, що саме зранку 20 лютого 2014 було призначено зустріч в Адміністрації Президента України міністрів закордонних справ зазначених країн з Президентом України та представниками злочинної організованої групи, зокрема ОСОБА_26 , ОСОБА_38 та ОСОБА_39 , які, в свою чергу,виступали в статусі лідерів опозиції, для остаточного узгодження та затвердження умов Угоди про врегулювання політичної кризи в Україні, яка мала б поставити крапку насиллю та безладу у державі.
Як вказують апелянти, саме в цей день співучасники, розуміючи, що підписання такої угоди унеможливить реалізацію їх плану на насильницьке захоплення влади у країні, організували та здійснили масові розстріли громадян України, як з боку протестувальників, так і з боку представників правоохоронних органів, з метою ще більшої радикалізації протестних настроїв людей.
21 лютого 2014 року «Угода про врегулювання кризи в Україні» була підписана її сторонами: Президентом України, учасниками організованої злочинної групи ОСОБА_38 , ОСОБА_26 , ОСОБА_39 , а також міжнародними гарантами Р. Сікорським, Ф-В. Штайнмаєром, Е. Фурн'є.
Однак учасники організованої злочинної групи не мали наміру виконувати Угоду після її підписання, оскільки досягнуті домовленості перешкоджали б реалізації їх спільного злочинного плану, який полягав у негайному усуненні Президента України від виконання конституційних повноважень та одночасному захопленні влади співучасниками.
Захисники зазначають, що Верховною Радою України 22 лютого 2014 року в неконституційний спосіб було прийнято низку постанов, чим співучасники захопили на даному етапі всю повноту влади у країні, оскільки отримали можливість контролювати та спрямовувати діяльність законодавчої та виконавчої влади у країні.
Таким чином, учасники організованої злочинної групи реалізували проміжний етап свого злочинного плану - здійснили незаконне захоплення влади, тобто державний переворот.
Наступним запланованим кроком до тотального захоплення влади була вказівка членів організованої злочинної групи про вбивство Президента України.
Так, 21 лютого 2014 року невідомі особи обстріляли автомобіль із кортежу Президента України.
22 лютого 2014 року було організовано вчинення замаху на вбивство Президента України у місті Харкові, де мала відбутися зустріч із представниками органів місцевого самоврядування, про що показав під час допиту свідок ОСОБА_241 . Зокрема, під час приземлення гелікоптера в аеропорті Харкова, було отримано інформацію про мінування аеропорту, а також про перебування і прохід без допуску на територію Палацу спорту, на вулиці біля будівлі груп невстановлених осіб, завданням яких було вчинення вбивства ОСОБА_10 . У зв'язку з чим, з метою забезпечення особистої безпеки Президента України та недопущення ситуацій, які могли би призвести до тяжких наслідків, у тому числі заподіяння шкоди присутнім іншим особам, було прийняте рішення відмовитися від участі у з'їзді в місті Харкові.
Вбивство Президента України вдалося відвернути завдяки професійним діям співробітників Служби безпеки Президента України, тому сплановані співучасниками наслідки у вигляді смерті ОСОБА_10 не настали з причин, що не залежали від їх волі.
В подальшому Президент України ОСОБА_10 , 22 лютого 2014 року, надає інтерв'ю українським телеканалам із зверненням до народу України, де повідомляє про те, що відбувся державний переворот, умови Угоди порушено, він є чинним Президентом України, перебуває на території України та здійснює свої повноваження, при цьому ОСОБА_10 також повідомив про численні замахи на його життя та про намір звернутись до гарантів Угоди для того, щоб вести переговори мирним шляхом.
Після чого ОСОБА_10 звернувся до гарантів Угоди, однак останні проігнорували звернення.
В той же час, жителі Криму та східних областей України не підтримували державний переворот та продовжували акції протесту проти нової влади в Україні.
Захисники зазначають, що на засіданні РНБО, яке відбулось через 30 годин після захоплення АР Крим, щонайменше половина присутніх не мали доступу до державної таємниці. Оприлюднення результатів цього засідання фактично стало передумовою для офіційного оприлюднення інформації про відсутність наміру відстоювати, а тим більше вести військові дії на захист Криму.
Тобто у той час, коли держава потребувала реального захисту, вжиття комплексних цілеспрямованих заходів, у тому числі призначення на посади силових органів досвідчених, високопрофесійних та готових до дій людей, урегулювання ситуації під їх керівництвом, насправді ж отримала некомпетентних та незацікавлених очільників.
На думку захисників остаточна втрата Україною території Криму відбулася внаслідок прийняття Указу від 24 березня 2014 року № 339/2014 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 23 березня 2014 року «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України» та залишення зазначеної частини території України без військового захисту.
Для реалізації свого плану, маючи вплив на існуючу у Парламенті коаліцію, співучасники вирішили штучно створити правові умови, необхідні для заочного засудження ОСОБА_10 , з метою легалізації своїх подальших дій, які містять ознаки нівелювання засад змагальності та фактичного позбавлення права на захист. З цією метою було забезпечено прийняття Верховною Радою України Закону від 07 жовтня 2014 року № 1689-VII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини».
За таких обставин учасники організованої злочинної групи прийняли рішення про необхідність призначення на посаду Генерального прокурора України свого співучасника ОСОБА_192 , завданням якого було реалізувати умисні неправомірні наміри і забезпечити незаконне засудження четвертого Президента. ОСОБА_33 з метою прикриття вчинених ним раніше спільно з іншими співучасниками злочинів, що полягали у допущенні втрати Криму, вирішив, що для фальсифікації доказів винуватості четвертого Президента України необхідно використати звернення від 01 березня 2014 року, у якому ставилось питання про сприяння стабілізації ситуації в Україні, захисту законності та правопорядку, а також захисту населення від насильства.
У зв'язку з чим, на виконання вказівки Генерального прокурора, на підставі сфальсифікованих даних, його підлеглими до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про нібито вчинення ОСОБА_10 державної зради, пособництва у веденні Російською Федерацією агресивної війни проти України, пособництва у вчиненні дій з метою зміни меж території та державного кордону України. Досудове розслідування здійснювалося у рамках кримінального провадження № 42016000000001594 від 14 червня 2016 року.
Після передачі справи до суду учасники організованої злочинної групи, перебуваючи на керівних посадах в органах державної влади, правоохоронних органах, шляхом тиску на судову гілку влади - Печерський районний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Києва та Оболонський районний суд міста Києва, шляхом втручання в автоматизовану систему документообігу судів, штучно створили ситуацію, за якої розгляд обвинувального акта було доручено саме суддям ОСОБА_1 , ОСОБА_100 , ОСОБА_242 , на яких були наявні важелі тиску, зокрема, дисциплінарні та кримінальні провадження.
У доводах апеляційної скарги апелянти зазначають також про наявність суперечностей у висновках суду стосовно кваліфікації дій ОСОБА_10 .
Згідно з позицією суду, склавши та підписавши заяву від 01 березня 2014 року, ОСОБА_10 одночасно вчинив два окремі кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 111 та ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
Такий висновок суду, на їх переконання, навіть з формальних підстав є помилковим, оскільки підривна діяльність і агресивна війна не є тотожними поняттями, відрізняються між собою за метою, формою і способом здійснення.
Відповідно до п. 2 Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності і суверенітету від 21.12.1965 № 2131 (XX) Генеральна Асамблея ООН як види діяльності іноземної держави, спрямованої на зміну ладу іншої держави, вирізняє збройну, підривну і терористичну діяльність.
Відмінність зазначених форм інтервенції полягає в тому, що підривна діяльність є прихованою формою інтервенції, тоді як військова інтервенція та військова окупація - відкритими.
Таким чином, одна і та ж дія особи не може одночасно сприяти і здійсненню підривної діяльності, яка здійснюється приховано, і веденню агресивної війни, яка ведеться відкрито.
При цьому сторона захисту посилається на висновок професора ОСОБА_43 , що саме по собі звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року не може вважатись наданням допомоги іноземній державі або її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, оскільки збройна агресія Російської Федерації проти України, за версією сторони обвинувачення, станом на 01 березня 2014 року вже розпочалася.
Отже, висновок суду про те, що підписанням заяви від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 міг одночасно здійснити і допомогу в проведенні підривної діяльності, і сприяння у веденні агресивної війни, свідчить загалом про надуманість висунутого проти нього обвинувачення та є окремою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного вироку.
Необґрунтованим і таким, що не відповідає дослідженим доказам, є висновок суду нібито про надання ОСОБА_10 допомоги у проведенні підривної діяльності.
Судом не встановлено і не зазначено у вироку, якими саме особами і в який період часу здійснювалась підривна діяльність проти України. Натомість суд обмежився лише узагальнюючим посиланням, що така діяльність проводилась Російською Федерацією та її представниками.
Так само судом не конкретизовано, які саме дії Російської Федерації та її представників суд кваліфікує як підривну діяльність проти України та в чому вони виражались.
У вироку судом наведено ряд дій, які можуть підпадати під ознаки підривної діяльності.
Дослідженими під час судового розгляду доказами: відеозаписом прес-конференції ОСОБА_10 в м. Ростові-на-Дону 28 лютого 2014 року (т. 49, а.с. 225, 226), копією звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 (т. 60, а.с. 46 - 49), висновком комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35 (т. 36, а.с. 94 - 112) повністю спростовано здійснення Президентом України ОСОБА_10 сприяння як зазначеним діям, так і будь-яким іншим діям, які б могли бути розцінені як підривна діяльність проти України.
Таким чином, не підтверджується жодним з доказів, досліджених під час судового розгляду, висновок суду про надання ОСОБА_10 допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, що свідчить про його необґрунтованість і безпідставність.
Обґрунтовуючи наявність в діях ОСОБА_10 ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, суд виходив з того, що поняття «агресія» та «агресивна війна» не є тотожними.
Тобто, з позиції суду, вбачається, що «агресивна війна» є одним із видів «агресії», якому притаманні окремі кваліфікуючі ознаки, а саме: поряд із використанням збройний сил застосування економічних, дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби.
Маючи намір безпідставно звинуватити Президента України ОСОБА_10 в пособництві у веденні агресивної війни, суд у вироку, без посилання на жоден із досліджених доказів, зробив нічим не обґрунтований висновок, що посадові особи Російської Федерації не лише координували дії військових, але і реалізовували інші засоби боротьби (дипломатичні, ідеологічні та інформаційні), маючи на меті окупацію і анексію Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
У зв'язку з цим, з метою штучної кваліфікації, суд доходить до висновку: «враховуючи масштабність дій Російської Федерації, поєднання використання збройних сил з іншими засобами боротьби (дипломатичними, ідеологічними, інформаційними), постановкою та реалізацією політичних завдань - окупацією Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, суд кваліфікує вказані дії, як злочин проти миру - ведення агресивної війни, а дії ОСОБА_10 , відповідно, як пособництво у веденні агресивної війни».
Тобто доведення і обґрунтування наявності ознак агресивної війни звужене судом виключно до викладу власних припущень щодо ведення Російською Федерацією дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України та кваліфікації на підставі цього дій Президента України ОСОБА_10 як пособництва у веденні агресивної війни.
Водночас наведені твердження суду не підтверджені жодним із доказів, досліджених під час судового розгляду. Вирок суду не містить вичерпного переліку та опису обставин щодо того, ким саме, в який період часу, які конкретні дипломатичні, ідеологічні, інформаційні засоби боротьби використовувалися Російською Федерацією проти України.
Натомість, як вже зазначалось, представниками Російської Федерації заперечувалось використання у будь-який спосіб Збройних Сил Російської Федерації чи інших військових формувань на території України, тоді як в розумінні поняття агресивної війни дипломатичні, ідеологічні, інформаційні засоби боротьби мають мету виправдання і обґрунтування активних військових дій проти іншої держави.
З огляду на викладене жодним із доказів, досліджених під час судового розгляду, не підтверджено факт застосування представниками Російської Федерації дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України, що свідчить про безпідставність кваліфікації дій Президента України ОСОБА_10 за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
У мотивувальній частині вироку судом наведено ряд посилань на здійснення ОСОБА_10 дій у змові, в рамках спільного плану та в інтересах осіб, матеріали щодо яких виділені в окреме провадження.
З досліджених під час судового розгляду повідомлень про підозру та постанов про виділення матеріалів досудового розслідування в окремі провадження (т. 14, а.с. 14 - 301; т. 45) вбачається, що із згаданих десяти осіб троє ( ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 ) належать до представників влади Російської Федерації, решта осіб ( ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 ) є службовими особами Збройних Сил Російської Федерації.
Повідомлення про підозру, складені стосовно ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 (т. 45, а.с. 1 - 31, 34 - 68, 217 - 246), не містять жодних посилань на наявність у них спільного плану, одна з ролей у якому відводилась би ОСОБА_10 , на вчинення ними будь-яких дій за попередньою змовою з Президентом України ОСОБА_10 та взагалі не містять жодних посилань на події, пов'язані з складанням і підписанням ОСОБА_10 заяви від 01 березня 2014 року.
Крім того, і зазначені вище повідомлення про підозру представникам влади Російської Федерації, і повідомлення про підозру службовим особам Збройних Сил Російської Федерації ОСОБА_243 , ОСОБА_244 , ОСОБА_245 , ОСОБА_246 , ОСОБА_247 , ОСОБА_248 , ОСОБА_249 (т. 45, а.с. 99 - 126, 129 - 155, 158 - 184, 187 - 214, 249 - 274, 277 - 305) так само не містять жодних тверджень про те, що складена і підписана Президентом України ОСОБА_10 заява від 01 березня 2014 року використовувалась вказаними особами або якимось чином сприяла вчиненню дій, що їм інкримінуються.
Більше того, обвинувачення взагалі не мітить викладення об'єктивної сторони інкримінованих складів злочинів в частині вчинення спільних дій, єдності умислу, розподілу ролей чи виконання відповідних функцій.
Таким чином, висновки суду про наявність змови між ОСОБА_10 і представниками влади Російської Федерації, про сприяння ОСОБА_10 діям представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окремі провадження, не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду кримінального провадження.
Згідно із висновком суду, дії ОСОБА_10 щодо складання і підписання заяви від 01 березня 2014 року обґрунтовувались мотивом отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території Російської Федерації та уникнення кримінальної відповідальності в Україні.
Зазначені твердження суду є безпідставними і не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду.
Від моменту звернення Президента України ОСОБА_10 за тимчасовим притулком, яке мало місце 24лютого 2014 року, його статус перебування на території Російської Федерації не змінився. Отже складання і підписання ним заяви від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 у жодному разі не могло мотивуватись отриманням преференцій для подальшого тривалого проживання і по факту жодним чином не вплинуло і не могло вплинути на умови перебування Президента України ОСОБА_10 на території Російської Федерації.
Що стосується мотиву уникнення кримінальної відповідальності в Україні, з дослідженої під час судового розгляду довідки начальника відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_250 від 30 листопада 2016 року встановлено, що стосовно ОСОБА_10 Генеральною прокуратурою України розслідується сім кримінальних проваджень, відомості по яких були внесені до ЄРДР: 21 травня 2014 року, 10 жовтня 2014 року, 18 червня 2015 року, 27 листопада 2015 року, 25 грудня 2015 року, 17 жовтня 2016 року, 17 листопада 2016 року.
Поточний стан розслідування вказаних кримінальних проваджень - зупинені на підставі ч. 2 ст. 280 КПК України (т. 30, а.с. 40 - 86).
Всі зазначені кримінальні провадження були розпочаті стосовно ОСОБА_10 вже після складання і підписання ним заяви від 01 березня 2014 року. Тому станом на 01 березня 2014 року він у будь-якому випадку не міг мати мотив уникнення кримінальної відповідальності, оскільки жодних кримінальних проваджень на той час щодо нього не існувало.
Впродовж тривалого часу досудового розслідування жодних доказів винуватості ОСОБА_10 , достатніх для передачі кримінальних проваджень до суду, не зібрано.
Крім того, згідно із дослідженим під час судового розгляду листом Управління з правових питань Генерального секретаріату Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол від 25 квітня 2017 року (т. 17, а.с. 35; т. 26, а.с. 36 - 38) дані щодо оголошення ОСОБА_10 у міжнародний розшук по лінії Інтерполу виключено, повідомлення «з червоним кутом» видалено, що свідчить про доведений факт його політичного переслідування в Україні.
Також відсутність будь-якого об'єктивного звинувачення проти ОСОБА_10 після спливу п'яти років, встановлення Інтерполом наявності ознак політичного переслідування ОСОБА_10 в Україні свідчать про нездійснення ним жодних незаконних дій, через що він міг би намагатись уникнути відповідальності.
Згідно вироку, судом встановлено, що ОСОБА_10 , звернувшись 01 березня 2014 року із заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 , нібито виконав роль пособника ведення агресивної війни, яка полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені, як начебто легітимного Президента України, щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України.
Відповідно до вироку метою складання і підписання заяви від 01 березня 2014 року, за твердженнями суду, було надання Російській Федерації необхідних засобів та усунення перешкод для ведення агресивної війни проти України та окупації частини її території.
Водночас, у вироку суд не навів жодного доказу та жодного обґрунтування на підтвердження таких висновків.
Так, показаннями допитаних під час судового розгляду свідків ОСОБА_155 , ОСОБА_174 , ОСОБА_180 , ОСОБА_67 , ОСОБА_61 , ОСОБА_251 , ОСОБА_189 , а також дослідженими під час судового розгляду письмовими доказами: текстом угоди про врегулювання кризи в Україні від 21 лютого 2014 року, відеозаписом інтерв'ю Президента України ОСОБА_10 у м. Харкові від 22 лютого 2014 року, копіями листів Президента України ОСОБА_10 від 22 лютого 2014 року до гарантів Угоди про регулювання кризи в Україні, відеозаписом прес-конференції Президента України ОСОБА_10 в м. Ростові-на-Дону 28 лютого 2014 року, копією звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 , листом Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 29 грудня 2017 року № 24926/дп встановлені і підтверджені такі факти: підписання 21 лютого 2014 року Президентом України ОСОБА_10 з опозицією та міжнародними гарантами Угоди про врегулювання кризи в Україні; звернення ОСОБА_10 22 лютого 2014 року у м. Харкові до народу України, в якому він наголосив, що продовжує виконувати обов'язки Президента України та розраховує на виконання міжнародними посередниками наданих ними гарантій; складання, підписання і направлення Президентом України ОСОБА_10 22 лютого 2014 року листів на адресу гарантів виконання Угоди про врегулювання кризи в Україні від 21 лютого 2014 року; вчинення дій з метою проведення прес-конференції 23 лютого 2014 року в Автономній Республіці Крим з приводу ситуації в Україні та звернення до міжнародних гарантів; повідомлення Президентом України ОСОБА_10 28 лютого 2014 року під час прес-конференції у м. Ростові-на-Дону про необхідність виконання Угоди про врегулювання кризи в Україні, збереження територіальної цілісності України та недопустимість будь-яких військових дій в Криму; складання 01 березня 2014 року Президентом України ОСОБА_10 , за його власною ініціативою, звернення до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 , яке мало єдину мету - відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захист населення України; неотримання Президентом України ОСОБА_10 від представників органів влади Російської Федерації відповіді щодо розгляду його звернення в частині проведення консультацій.
Крім того, судом прийнятий висновок експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35 як належний і допустимий доказ.
Згідно із вказаним висновком висловлювання, в яких містяться заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України, захоплення державної влади в Україні, заклики до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 , а також в тексті заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, долученої до листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03березня 2014 року № 896/n, відсутні.
Отже, висновки суду про здійснення Президентом України ОСОБА_10 дій з метою легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим, усунення перешкод для ведення агресивної війни проти України, окупації частини території України повністю спростовуються висновком наведеної експертизи.
Таким чином, жодним із доказів, досліджених під час судового розгляду, не підтверджуються висновки суду, що за допомогою заяви від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 мав намір легітимізувати вторгнення, усунути перешкоди у веденні агресивної війни та виправдати окупацію півострова Крим. Натомість зазначені висновки суду щодо мети написання заяви від 01 березня 2014 року повністю спростовуються наведеними доказами сторони захисту та висновком комплексної лінгвістичної експертизи.
Згідно з висновком суду у заяві від 01 березня 2014 року ОСОБА_10 було повідомлено нібито завідомо неправдиву інформацію «про наявність загрози громадянської війни в Україні, про панування в державі хаосу та анархії, про те, що життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму, під загрозою, що здійснюється відкритий терор і насилля, що люди переслідуються за політичними і мовними ознаками».
Вказаний висновок суду, всупереч вимогам ч. 3 ст. 373 КПК України, зроблений виключно на підставі припущень, що підтверджується доказами, наданими стороною захисту, щодо здійснення в Україні державного перевороту.
Крім того, висновок суду, що «революційна зміна влади не означає розриву континуїтету держави, … в Україні не сформувався злочинний чи фашистський режим, який становив загрозу для російськомовних громадян чи будь-якої етнічної групи» свідчить, по-перше, що всупереч своїй позиції, викладеній у вироку, суд все ж таки частково надав оцінку подіям кінця 2013 - початку 2014 року і, по-друге, що твердження, наведені в заяві Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, не є завідомо недостовірною інформацією.
Таким чином, висновок суду про відсутність в Україні станом на 01 березня 2014 року негативних наслідків державного перевороту, відсутність ризиків для держави та її громадян, про які Президентом України ОСОБА_10 було повідомлено в заяві від 01 березня 2014 року, є безпідставним і не відповідає фактичним обставинам справи.
Згідно із висновками суду заява ОСОБА_10 , яка була складена і підписана 01 березня 2014 року, того ж дня нібито була використана представниками влади Російської Федерації: Президентом Російської Федерації ОСОБА_63 як одна з підстав для звернення 01 березня 2014 року до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації про надання згоди на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України; Радою Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації як підстава для прийняття постанови від 01 березня 2014 року № 48 СФ про надання згоди на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України; Постійним представником Російської Федерації при ООН ОСОБА_37 під час виступу на 7124 засіданні Ради Безпеки ООН.
Проте відповідно до копії листа Генеральної прокуратури Російської Федерації від 07 березня 2014 року № 87-103-2017, листа Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 29 грудня 2017 року № 24926/дп заява Президента України ОСОБА_10 до Адміністрації Президента Російської Федерації, Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації не надходила і вказаними органами не розглядалась.
Також із дослідженої під час судового розгляду копії листа Філіала «Пошта Росії» в Ростовській області від 03 березня 2014 року № 9.1.3.6-303, показань свідків ОСОБА_252 , ОСОБА_67 , ОСОБА_61 слідує, що звернення Президента України ОСОБА_10 на шести аркущах, до якого була долучена заява від 01 березня 2014 року українською і російською мовами, було відправлене поштою на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації орієнтовно після 12.00 год. 01 березня 2014 року і станом на 03 березня 2014 рокубуло отримано адресатом.
Тому з урахуванням часу, необхідного на пересилку кореспонденції з м. Ростова-на-Дону до м. Москви, представники влади Російської Федерації об'єктивно не могли отримати і використати 01 березня 2014 року заяву Президента України ОСОБА_10 як підставу для прийняття зазначених вище рішень.
Крім того, відповідно до звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_44 від 01 березня 2014 року про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки в цій державі, постанови Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року № 48 СФ про надання згоди Президенту Російської Федерації на використання Збройних Сил Російської Федерації будь-яке посилання на заяву Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року у вказаних документах відсутнє.
Окрім наведеного, зазначені документи органів влади Російської Федерації і текст заяви Президента ОСОБА_10 є різними за змістом. Зокрема, у зверненні Президента Російської ФедераціїОСОБА_44 та у постанові Ради Федерації йшлося про загрозу життю громадян Російської Федерації та особового складу військового контингенту Збройних Сил Російської Федерації, який дислокується у відповідності з міжнародною угодою на території України. Водночас в заяві Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року мова йшла про захист населення України, відновлення законності, миру, правопорядку і стабільності. Отже, заява Президента ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року навіть гіпотетично не могла бути використана органами влади Російської Федераціїяк підстава для прийняття зазначених рішень, оскільки стосувалася інших питань.
Що стосується промови Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 , під час судового розгляду була досліджена стенограма 7124 засідання Ради Безпеки ООН від 01 березня 2014 року, відповідно до якої ОСОБА_35 сказав дослівно: «В этих условиях, упомянутый мной председатель совета министров Крыма Сергей Аксёнов обратился к Президенту России с просьбой об оказании помощи в восстановлении спокойствия в Крыму. По имеющейся информации, это обращение поддержал и ОСОБА_62 , отстранение которого от власти, мы считаем, не было проведено законным способом. В результате этого обращения Президент России в соответствии с нашими конституционными процедурами направил в Совет Федерации следующее обращение».
З наведеного зрозуміло, що в даному випадку на засіданні Ради Безпеки ООН 01 березня 2014 року Постійним представником Російської Федерації ОСОБА_37 повідомлялося про іншу так звану «заяву на підтримання звернення ОСОБА_36 », якої, як встановлено судом, не існувало. При цьому, ОСОБА_35 у своєму виступі чітко відзначив, що підставою для направлення Президентом Російської Федерації ОСОБА_63 звернення до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації було відповідне звернення ОСОБА_64 .
Таким чином, висновки суду про використання представниками влади Російської Федерації заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року нібито як підстави для звернення Президента Російської ФедераціїОСОБА_44 до Ради Федерації та як підстави для прийняття Радою Федерації постанови про надання згоди на використання Збройних СилРосійської Федерації на території України не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду.
Судом встановлено, що 03 березня 2014 року під час 7125 засідання Ради Безпеки ООН Постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_35 продемонстрував фотокопію оригіналу заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року та розповсюдив її як офіційний документ Ради Безпеки ООН.
Однак у вироку судом не зроблено конкретних і зрозумілих висновків, з якою метою вказана заява була розповсюджена на засіданні Ради Безпеки ООН, які результати Президент України ОСОБА_10 , представники Міністерства закордонних справ Російської Федерації прагнули отримати від поширення заяви, а також до яких реальних наслідків це призвело.
Натомість з приводу складання, підписання і розповсюдження заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на засіданні Ради Безпеки ООН суд зазначив: «03 березня 2014 року Російська Федерація скликає 7125 засідання Ради Безпеки ООН, на якому демонструє заяву ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, якою обґрунтовує гуманітарну військову інтервенцію задля захисту громадян Росії, Чорноморського флоту та російськомовного населення Криму на запрошення легітимного, з точки зору Російської Федерації, Президента України ОСОБА_10 »
« ОСОБА_10 , повідомляючи у своїй заяві від 01 березня 2014 року завідомо неправдиву інформацію про наявність загрози громадянської війни в Україні, про панування в державі хаосу та анархії, про те, що життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму, під загрозою, що здійснюється відкритий терор і насилля, що люди переслідуються за політичними і мовними ознаками, а також своїм проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, надав Російській Федерації необхідну допомогу для обґрунтування наявності підстав нібито військової гуманітарної інтервенції».
Зазначені висновки суду не підтверджується жодним з досліджених під час судового розгляду доказів, ґрунтуються виключно на припущеннях.
Зокрема, суд, посилаючись на стенограму 7124 засідання Ради Безпеки ООН, відзначає, що під час виступу на засіданні Постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_35 заперечив використання Збройних Сил Російської Федерації в Автономній Республіці Крим станом на 01 березня 2014 року.
Такий висновок суду прямо суперечить іншому висновку, наведеному у вироку, оскільки для того, щоб обґрунтовувати «наявність підстав нібито військової гуманітарної інтервенції»необхідно щонайменше визнавати факт здійснення такої «військової гуманітарної інтервенції».Водночас, як встановив суд, російська сторона як під час засідань Ради Безпеки ООН 01 березня 2014 року, 03 березня 2014 року, так і в подальшому, станом на 23 березня 2014 року (дата прийняття Радою безпеки і оборони України рішення про виведення Збройних Сил України з Автономної Республіки Крим), станом на 27 березня 2014 року (дата ухвалення Резолюції Генеральної асамблеї ООН № 68/262 «Територіальна цілісність України»), не визнавала ні проведення «військової гуманітарної інтервенції»,ні вчинення будь-яких інших дій на території України з використанням Збройних Сил Російської Федерації або інших військових формувань.
Вказані обставини, встановлені під час судового розгляду, спростовують висновок суду про здійснення Російською Федерацією на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року спроби обґрунтувати наявність підстав для здійснення військової гуманітарної інтервенції за допомогою заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року.
Натомість, як випливає з листа Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 29 грудня 2017 року № 24926/дп, заява Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року була оприлюднена на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року, з метою ознайомлення членів Ради Безпеки ООН з внутрішньою ситуацією в Україні та наслідками здійсненого збройного антиконституційного державного перевороту (т. 60, а.с. 54, 55). Це також повністю підтверджується текстом виступу Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року, дослідженим під час судового розгляду (т. 32, а.с. 297 - 301).
Таким чином, висновок суду про використання заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року для обґрунтування наявності підстав військової гуманітарної інтервенції є безпідставним і не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки дослідженими доказами встановлено, що за допомогою вказаної заяви представник Російської Федерації ознайомив членів Ради Безпеки ООН з позицією Президента України стосовно здійсненого державного перевороту.
Також, на думку апелянтів, судом зроблено помилковий висновок, що Постійним представником Російської Федерації при ООН ОСОБА_37 03 березня 2014 року була подана до Ради Безпеки ООН копія заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року.
Цей висновок спростовується дослідженою в під час судового розгляду копією листа Постійного представника Російської Федерації при ООН ОСОБА_58 від 03 березня 2014 року № 896/n, з якої слідує, що додатком до листа був текст, а не копія заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року.
При цьому судом не було встановлено, яким чином в розпорядженні Ради Безпеки ООН опинилась копія заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, не з'ясовано, чи наявна в Раді Безпеки ООН, окрім наданої копії заяви від 01 березня 2014 року на одному аркуші, також копія звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на чотирьох аркушах.
Таким чином, висновок суду про подання представниками Російської Федерації до Ради Безпеки ООН копії заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, а не саме тексту, не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду, і є безпідставним.
Під час ухвалення вироку суд не взяв до уваги та поставив під сумнів існування станом на 01 березня 2014 року тексту повного звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації на шести аркушах.
Однак судом не враховано, що в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази сторони обвинувачення, які б спростовували факт існування (складення, підписання) та направлення 01 березня 2014 року на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації тексту повного звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації.
Дослідженими під час судового розгляду доказами встановлено, що заява була не самостійним документом, а додатком до звернення від 01 березня 2014 року. З цього очевидно вбачається те, що мета та мотиви складання, підписання та направлення цих документів були іншими, ніж наводиться судом.
На думку апелянтів, оцінку звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року на шести аркушах, суд повинен був дати в сукупності зі зверненням від 22 лютого 2014 року до гарантів Угоди про врегулювання кризи в Україні, оскільки саме відсутність реакції гарантів Угоди від 21 лютого 2014 року на невиконання опозицією взятих на себе зобов'язань та у відповідь на звернення ОСОБА_10 до них з відповідними листами від 22 лютого 2014 року стало передумовою складання та направлення звернення до Російської сторони від 01 березня 2014 року.
Як зазначають захисники, текст звернення від 01 березня 2014 року містить опис відсутності реакції на листи від 22 лютого 2014 року та більш розгорнуту аргументацію необхідності втручання Російської Федерації у події в Україні. Крім того, в тексті звернення конкретно вказані території, населення яких не сприйняло подій, що відбулися у Києві, а саме Південні та Східні області України та Автономна Республіка Крим.
При співставленні звернень ОСОБА_10 від 22 лютого та 01 березня, встановлено, що зміст текстів вказаних документів є близьким, у закликах ОСОБА_10 не міститься вимог до протилежних за змістом дій або прийняття протилежних рішень. Проте текст листів Президента України ОСОБА_10 представникам урядів Німеччини, Польщі та Франції від 22 лютого 2014 року має більш загальний характер, тоді як у тексті звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року вимоги викладені точніше і конкретніше.
Відсутність у тексті звернення ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року будь-яких закликів до зміни меж території, та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, ведення агресивної війни та її пропаганди підтверджується й іншими висновками експертів, долученими стороною захисту до матеріалів кримінального провадження.
Суд залишив поза увагою висновок лінгвістичного експертного дослідження від 09 липня 2018 року ОСОБА_65 , у якому за результатами порівняння текстів додатків до звернення від 01 березня, заяв українською та російською мовами вказується, що за змістом вони однакові та загалом не суперечать змісту основного звернення на чотирьох аркушах.
Таким чином, не відповідає наявним в матеріалах кримінального провадження доказам висновок суду про те, що зміст листа, продемонстрованого ОСОБА_10 02 березня 2018 року, та заяви від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, відрізняються за змістом.
Встановлюючи наявність в діях ОСОБА_10 ознак пособництва у веденні агресивної війни, суд також залишив поза увагою висновок експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18283/16-32/18284/16-35, долучений стороною обвинувачення, відповідно до якого:«Висловлювання, в яких містяться заклики до агресивної війни, воєнного конфлікту, агресивних дій, їх пропаганда, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 у вказаних відеозвукозаписах, відсутні».
Також суд не взяв до уваги показання свідків сторони захисту, які повністю спростовують твердження обвинувачення та висновки суду про мотиви направлення ОСОБА_10 до російської сторони звернення від 01 березня 2014 року.
За доводами апеляційної скарги суд безпідставно відмовив стороні захисту у задоволенні клопотання про надання тимчасового доступу до звернення Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, адресованого Президенту Російської Федерації ОСОБА_253 , яке знаходиться у володінні Міністерства закордонних справ Російської Федерації (т. 61, а.с. 54 - 56).
Водночас суд всупереч вимогам ст. 99 КПК України посилається у своїх висновках на неналежно засвідчену копію документа, як на основний доказ сторони обвинувачення (заява ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року), що нібито підтверджує вину ОСОБА_10 , в той час як вказаний доказ відповідно до ст. 89 КПК України є недопустимим.
Як зазначають апелянти, вирішення питання щодо дійсного змісту та мотивів звернення до Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 01 березня 2014 року (на шести аркушах) є неможливим без урахування усіх обставин, що передували його складенню та фактично стали підставою для вимушеного залишення ОСОБА_10 території України у лютому 2014 року.
Проте суд першої інстанції взагалі не надав оцінку та залишив поза увагою докази сторони захисту, якими підтверджується факт вчинення у лютому 2014 державного перевороту в Україні та замаху на життя Президента України ОСОБА_10 .
Дослідженими доказами сторони захисту підтверджується факт немирного характеру акцій протесту, які проходили на Майдані Незалежності у місті Києві та інших регіонах України. Встановлені численні факти провокацій з боку опозиційних сил, жертвами яких стали як правоохоронці, так і протестувальники.
Під час судового розгляду встановлено, що в результаті вказаних подій 21 лютого 2014 року о 16.00 год. Президентом України ОСОБА_10 , представниками опозиції ОСОБА_38 , ОСОБА_26 , ОСОБА_39 , а також міжнародними гарантами Р. Сікорським, Ф-В. Штайнмаєром, Е. Фурн'є підписано «Угоду про врегулювання кризи в Україні».
Негайно після підписання Угоди з боку Президента України та Уряду почалося її виконання.
Показання про впевненість щодо реальних можливостей врегулювати кризову ситуацію в країні шляхом підписання Угоди та виконання її умов, а також про те, що Президент України ОСОБА_10 виконав ту її частину, що була покладена на нього, надали свідки ОСОБА_71 , ОСОБА_254 , ОСОБА_186 , ОСОБА_188 , ОСОБА_182 , ОСОБА_255 .
Однак їх показання не знайшли свого відображення у висновках суду, та, як вбачається з тексту судового рішення, залишились без належної правової оцінки.
Також, як зазначають апелянти, відповідно до ст. 108 Конституції України підставами припинення повноважень Президента України визначені чотири обставини: стан здоров'я; відставка; імпічмент та смерть.
Однак, 22 лютого 2014 року о 15.15 год. Президент України у зверненні до народу України через медійні засоби інформації чітко заявив, що знаходиться у Харкові, писати заяву про відставку не буде та продовжує виконувати свої повноваження.
Тому опозиція розглядала тільки два варіанти сценарію відсторонення Президента України ОСОБА_41 від його конституційних повноважень: 1 варіант - примусити його написати заяву про відставку; 2 варіант - фізично знищити. У зв'язку з тим, що Президент не збирався подавати у відставку, використовуючи радикально налаштованих осіб, опозиція фактично «відкрила полювання» на ОСОБА_41 , що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_180 , ОСОБА_61 , ОСОБА_67 , ОСОБА_68 , ОСОБА_256 .
Окрім цього, з показань свідка ОСОБА_70 встановлено, що 22 лютого 2014 року озброєні, у тому числі вогнепальною зброєю, особи здійснили захоплення офіційної резиденції та будинку Президента України у с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області з метою пошуку та вбивства ОСОБА_10 22 лютого 2014 року було організовано вчинення замаху на вбивство Президента України у місті Харкові, де мала відбутися зустріч із представниками органів місцевого самоврядування.
Також судом не взято до уваги і той факт, що у ніч з 22 на 23 лютого 2014 року поблизу міста Мелітополя Запорізької області відносно ОСОБА_10 та осіб, які його супроводжували, була організована засідка - блокпост, у якій перебували близько 100 осіб, озброєних автоматичною зброєю та кулеметами.
Показаннями свідків ОСОБА_180 , ОСОБА_67 , ОСОБА_61 , ОСОБА_42 також встановлено, що 23 лютого 2014 року ОСОБА_29 та ОСОБА_75 з групою невідомих озброєних осіб прибули літаком на територію АР Крим з метою захоплення Президента України та особисто керували переслідуванням і організацією засідок на території державних резиденцій у Криму.
Наведені фактичні обставини захоплення влади в Україні та вчинення замаху на Президента України ОСОБА_10 у лютому 2014 року були предметом судового розгляду цього кримінального провадження. Суд неодноразово наголошував в процесі дослідження доказів, що події кінця 2013 - початку 2014 року описані прокурором в обвинувальному акті та мають бути з'ясовані під час розгляду справи.
Таким чином, твердження суду щодо відсутності будь-яких переслідувань чи загроз правам та інтересам жителів Криму зроблені без урахування значної кількості доказів, які могли суттєво вплинути на його висновки.
За наведених обставин сторона захисту вважає, що поза увагою суду залишились усі докази, надані нею. Тобто суд поклав в основу своїх висновків тільки частину доказів, досліджених під час судового розгляду (доказів сторони обвинувачення).
Усунення Президента України з поста, як підстава для початку його кримінального переслідування, можливе лише у порядку, встановленому ст. 111 Конституції України, на підставі проведеного спеціально створеною спеціальною слідчою комісією розслідування, перевірки справи Конституційним Судом України і отримання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про наявність у його діях ознак державної зради або іншого злочину.
Процедуру імпічменту до четвертого Президента України ОСОБА_10 не застосовано, а прийнятий Верховною Радою України Закон від 04 лютого 2015 року № 144-VIII «Про позбавлення ОСОБА_95 звання Президента України» є юридично нікчемним, суперечить положенням ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, ч. 2 ст. 85 Конституції України, оскільки серед повноважень Верховної Ради України не передбачено право приймати рішення про позбавлення звання Президента України, що підтверджується тим, що п'ятим Президентом України, зазначений закон оскаржено до Конституційного Суду України через його невідповідність Конституції України.
Отже, четвертий Президент України ОСОБА_10 у встановленому Конституцією України порядку недоторканності не позбавлявся і, відповідно, має імунітет від кримінального переслідування.
Крім того, п. 1 ч. 4 ст. 216 КПК України передбачено, що досудове розслідування злочинів, вчинених Президентом України, здійснюється у разі припинення його повноважень, що можливе лише у порядку, встановленому ст. 111 Конституції України.
Відсутність прийнятого уповноваженим органом у встановленому законодавством порядку рішення про імпічмент Президента України виключає можливість визнання одержаних у кримінальному провадженні доказів допустимими і такими, що можуть бути використані для доведення його винуватості в суді, та є підставою для визнання можливості одержати такі докази вичерпаною.
З урахуванням наведеного сторона захисту вважає, що суд під час розгляду кримінального провадження встановив повно і об'єктивно обставини, що перешкоджають винесенню обвинувального вироку, що є підставою для закриття кримінального провадження. Проте усупереч вимогам п. 3 ч. 1, ч. 7 ст. 284 КПК України, після встановлення судом підстав для закриття кримінального провадження, відповідне законне рішення судом не прийнято.
В апеляційній скарзі захисники зазначають, що кримінальне провадження розглянуто з порушенням права обвинуваченого на справедливий розгляд незалежним, безстороннім та справедливим судом.
Сторона захисту вважає, що справа, яка підсудна Печерському районному суду міста Києва, безпідставно була передана до Апеляційного суду міста Києва для вирішення питання про підсудність.
При цьому ще до фактичного направлення (10 квітня 2017 року) Апеляційним судом міста Києва обвинувального акта та його надходження до Оболонського районного суду міста Києва, а також здійснення автоматичного розподілу, 07 квітня 2017 року у засобах масової інформації опубліковано інформацію, що розгляд провадження буде здійснюватися суддями ОСОБА_1 , ОСОБА_97 та ОСОБА_98 , що у той же день підтвердив і Генеральний прокурор ОСОБА_99 .
Апелянти роблять висновок, що особи, зацікавлені у засудженні обвинуваченого, використовуючи владні повноваження та можливості правоохоронної системи, здійснили незаконний вплив на службових осіб Державної судової адміністрації України та ДП «Інформаційні судові системи» з метою втручання у роботу автоматизованої системи розподілу справ та отримання бажаного результату - визначення «потрібних» суддів, які під тиском Генеральної прокуратури України, вступивши у протиправну змову, здійснили втручання в автоматизовану систему розподілу справ та забезпечили бажаний для Генеральної прокуратури України результат.
Як зазначають захисники, під час судового розгляду цієї справи стороною захисту неодноразово встановлювались обставини, які виключали участь ОСОБА_1 , ОСОБА_257 , ОСОБА_170 у розгляді кримінального провадження, у зв'язку з чим захисниками неодноразово заявлялися відводи, які не були задоволені, або залишені без розгляду, а деякі взагалі не розглянуті, що призвело до системного порушення прав обвинуваченого, порушення гарантій адвокатської діяльності та прийняття низки незаконних рішень.
Захисники звертають увагу на те, відповідно до ч. 1 ст. 314 КПК України участь обвинуваченого у підготовчому судовому засіданні є обов'язковою, у зв'язку з чим 12 квітня 2017 року захистом подано до суду заяву про забезпечення публічності судового розгляду провадження та здійснення виклику ОСОБА_10 у підготовче засідання в порядку ч. 7 ст. 135 КПК України та з використанням процедури міжнародної правової допомоги, однак заяви були відхилені, а підготовче засідання, всупереч вимогам закону, проведено за відсутності обвинуваченого.
Як зазначають апелянти, 29 червня 2017 року судом, всупереч вимогам ч. 3 ст. 323, ст. 297-1 КПК України ухвалено рішення про здійснення спеціального судового провадження.
Обґрунтовуючи прийняте рішення, суд безпідставно навів в ухвалі відомості про те, що ОСОБА_10 переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук.
При цьому у самій ухвалі суд констатує той факт, що вимогу щодо перебування підзахисного у міждержавному та/або міжнародному розшуку не дотримано, оскільки його оголошено у державний розшук.
Проте, на думку захисників, безпідставними є висновки суду й про те, що ОСОБА_10 перебуває поза межами України з метою ухилення від кримінальної відповідальності.
Зазначена обставина спростовується як фактом надання ним свідчень у кримінальному провадженні в режимі відеоконференції на запит Святошинського районного суду міста Києва, так і фактом розслідування Генеральною прокуратурою України кримінального провадження №42015000000001067 за ч. 2 ст. 15, п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України за фактами замаху на його життя. Незважаючи на тривале розслідування зазначеного кримінального провадження, з 29 травня 2015 року, до цього часу особи, причетні до організації та вчинення замахів на життя Президента України ОСОБА_10 , не встановлені та не ізольовані від суспільства, у зв'язку з чим загроза його життю та здоров'ю продовжує існувати і на даний час, що виключає можливість його прибуття до України.
Як зазначають захисники, саме загроза життю і здоров'ю обвинуваченого стала причиною, що перешкоджає прийняттю ним безпосередньої участі у розгляді провадження, без застосування заходів міжнародної правової допомоги.
Крім того, суд позбавив ОСОБА_10 можливості брати участь у кримінальному провадженні відносно нього, незважаючи на наявність особистих звернень ОСОБА_10 , зокрема від 06 лютого 2017 року та 26 травня 2017 року, з якими він звернувся до Оболонського районного суду міста Києва про забезпечення особистої участі у порядку міжнародної правової допомоги та виконання Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах.
Вважають, що застосування спеціальної процедури, передбаченої ч. 3 cт. 323 КПК України, було невиправданим та таким, що суттєво перешкодило у реалізації ОСОБА_10 свого права на захист та призвело до порушення судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також вимог cт. 323 КПК України щодо обов'язковості участі обвинуваченого у кримінальному провадженні.
Під час судового розгляду про намір та бажання ОСОБА_10 виступити у судовому засіданні неодноразово наголошували його захисники та заявлявбезпосередньо він сам, зокрема у заяві від 19жовтня 2018 року (т. 87, а.с. 9 - 15).
З поважних причин, у зв'язку із станом здоров'я, ОСОБА_10 не зміг з'явитися у визначені судом дати судових засідань для виступу з останнім словом. Відповідні документи на підтвердження хвороби ОСОБА_10 були надані суду, проте, всупереч вимогам статей 20, 335, 365 КПК України суд не забезпечив права ОСОБА_10 на виступ з останнім словом у кримінальному провадженні.
Таким чином, позбавлення судом права ОСОБА_10 на останнє слово є істотним порушенням прав та свобод людини в розумінні Європейської конвенції з прав людини, що є підставою для скасування вироку.
Незважаючи на те, що захист прав, свобод і законних інтересів ОСОБА_10 у всіх судових та правоохоронних органах здійснюється адвокатами АО «АВЕР ЛЄКС» на підставі Договору про надання правової допомоги від 21 лютого 2017 року № 20, під час судового розгляду провадження мали місце спроби сторони обвинувачення та суду позбавитиадвокатів об'єднанання надавати правову допомогу ОСОБА_10 .
Зокрема, на підставі ухвали суду від 25 жовтня 2017 року Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві видано доручення від 25 жовтня 2017 року № 5585, яким уповноважено адвоката ОСОБА_106 здійснювати захист ОСОБА_10 під час розгляду провадження.
Захисники звертають увагу на те, що обвинуваченим ОСОБА_10 05 липня 2017 року направлена до суду заява, в якій він констатував відмову суду забезпечити його участь у розгляді кримінального провадження в суді та у зв'язку з численними порушеннями щодо недоцільності подальшої участі адвокатів у незаконному процесі.
25 липня 2017 року Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві уповноважено адвоката ОСОБА_106 здійснювати захист ОСОБА_10 в Оболонському районному суді міста Києва під час розгляду провадження.
Незважаючи на те, що адвокат ОСОБА_107 був попереджений про те що обвинувачений ОСОБА_10 має захисників, обраних ним, призначений захисник брав участь в судових засіданнях 04.12.2017, 06.12.2017, 07.12.2017 та 11.12.2017, порушуючи тим самим Стандарти якості надання безоплатної вторинної правової допомоги у кримінальному процесі, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 25 лютого 2014 року № 386/5. Під час судових засідань за його участю досліджувались докази, з приводу яких ОСОБА_107 висловлював свої твердження та зауваження, а також заявляв клопотання, які жодним чином не були погоджені з ОСОБА_10 та прямо суперечили його правовій позиції.
Також 31 липня 2018 року суд прийняв ухвалу, якою Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві, доручив призначити захисника для здійснення захисту ОСОБА_10 та забезпечити його явку в судове засідання 01 серпня 2018 року, а також забезпечити безперервність участі призначеного захисника, незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних ОСОБА_10 .
У зв'язку з тим, що призначений відповідним Регіональним центром адвокат ОСОБА_108 у судовому засіданні 01 серпня 2018 року вимагав від суду надати можливість ознайомитись з матеріалами справи, заявити клопотання тощо, другою ухвалою від 01 серпня 2018 року суд вирішив замінити його іншим адвокатом. При чому постановив «забезпечити безперервну участь призначеного захисника незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних ОСОБА_10 »,що виходить за рамки положень законодавства.
Незважаючи на позицію ОСОБА_10 щодо заборони посадовим особам Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у місті Києві та інших містах залучати та видавати доручення адвокатам на здійснення його захисту, Регіональний центр у м. Києві дорученням від 02 серпня 2018 року № 026-0004873 для здійснення захисту ОСОБА_10 призначив адвоката ОСОБА_16 , якому були подані заяви ОСОБА_10 про відмову від призначеного адвоката, про що теж був повідомлений і суд.
Однак у судовому засіданні 16 серпня 2018 року, суд, розглянувши заяву про відмову та вислухавши думку усіх адвокатів, вийшов за межі своєї компетенції і прийняв незаконне рішення про відмову у її задоволенні та постановив рішення про обов'язкову участь адвоката ОСОБА_16 у судовому провадженні.
Апелянти підсумовують, що, таким чином, всупереч вимогам ст. 52 КПК України, судом не забезпечено постійну участь захисника, участь якого у зазначеному кримінальному провадженні є обов'язковою.
Захисники також зазначають, що під час судового розгляду кримінального провадження Оболонським районним судом міста Києва допущено неповноту розгляду, яка полягала у частковій відмові в задоволенні клопотань сторони захисту про допит свідків. Так, із заявлених для допиту ста сорока чотирьох свідків судом задоволено клопотання про допит лише сорока чотирьох.
Захисники також звертають увагу на те, що судом було відхилено клопотання сторони захисту про одночасний допит свідків, у показаннях яких стороною захисту були виявлені розбіжності та неточності, а саме: клопотання про одночасний допит ОСОБА_26 та ОСОБА_140 ; ОСОБА_141 та ОСОБА_142 ; ОСОБА_29 та ОСОБА_143 .
Апелянти також звертають увагу на неповноту судового розгляду, яка полягала у нездійсненні судом допиту свідків, клопотання щодо яких було задоволено, зокрема, було задоволено клопотання, але не допитано свідків ОСОБА_149 , ОСОБА_150 , ОСОБА_151 , ОСОБА_152 , ОСОБА_153 , ОСОБА_154 .
Під час судового розгляду суд декілька разів обмежував сторону захисту у часі для перехресного допиту свідків сторони обвинувачення ОСОБА_26 , ОСОБА_28 , ОСОБА_25 , наслідком чого стало недослідження у кримінальному провадженні обставин, які свідки могли б повідомити у відповідь на запитання сторони захисту, що призвело до неповноти судового розгляду.
Крім того, як зазначає сторона захисту, не дослідивши всі докази та не з'ясувавши думку сторони захисту, суд безпідставно перейшов до стадії судових дебатів.
В подальшому стороною захисту до суду неодноразово подавалися клопотання про відновлення з'ясування обставин та перевірки їх доказами як щодо доказів, які залишилися недослідженими внаслідок передчасного та необґрунтованого рішення суду про перехід до стадії дебатів від 19 квітня 2018 року, так і щодо дослідження нових доказів.
Однак суд вказані клопотання сторони захисту не брав до уваги. 03 травня 2018 року суд прийняв рішення про відновлення з'ясування обставин лише в частині допиту свідків сторони захисту, внаслідок чого було відмовлено у дослідженні доказів, які б підтверджували позицію сторони захисту.
В апеляційній скарзі захисників ОСОБА_17 та ОСОБА_18 також містяться заперечення на ухвали Оболонського районного суду міста Києва, прийняті під час судового розгляду кримінального проваження.
Так, на думку сторони захисту, ухвала судді від 11 квітня 2017 року про призначення підготовчого судового засідання є незаконною, оскільки вона прийнята не колегіально, а головуючим одноособово.
Отже, підготовче судове засідання у кримінальному провадженні проведено незаконно.
Також, як зазначає сторона захисту, ухвала суду від 04 травня 2017 про визначення порядку участі ОСОБА_10 у підготовчому судовому засіданні шляхом надання стороні захисту програмного продукту, який використовується судом, для забезпечення участі ОСОБА_10 в підготовчому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв'язку не ґрунтується на законі, оскільки судом мала бути застосована процедура направлення до Міністерства юстиції Російської Федерації запиту про міжнародну правову допомогу.
У запереченнях на ухвалу суду від 16 червня 2017 року про призначення судового розгляду кримінального провадження зазначається про те, що судом не взяті до уваги доводи сторони захисту про невідповідність обвинувального акта вимогам закону та про його повернення прокурору.
На думку сторони захисту, така невідповідність полягала в тому, що досудове розслідування здійснено з порушенням граничних строків, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України, не вручено обвинуваченому копії обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування з підстав непідсудності кримінального провадження районному суду з урахуванням особи обвинуваченого, повноваження якого як Президента України не припинені у передбачений законом спосіб, у зв'язку з тим, що обвинувальний акт не містить конкретного та зрозумілого обвинувачення.
Також стороною захисту внесені заперечення на ухвалу суду від 29 червня 2017 року про здійснення спеціального судового провадження.
Приймаючи таке рішення, суд не взяв до уваги поважність причин неприбуття обвинуваченого ОСОБА_10 , якому в Україні існує реальна загроза життю і здоров'ю, не звернувся до Російської Федерації в порядку міжнародної правової допомоги для забезпечення участі обвинуваченого.
Стороною захисту подані також заперечення на ухвалу суду від 13 грудня 2017 року про відмову у задоволенні заяви адвоката ОСОБА_17 про відвід колегії суддів.
Під час судового розгляду даної справи стороною захисту встановлені обставини, які виключають участь суддів ОСОБА_1 , ОСОБА_257 , ОСОБА_170 у кримінальному провадженні, у зв'язку з чим 05 липня 2017 року адвокат ОСОБА_17 звернувся до суду із заявою про відвід колегії суддів, які, на думку захисника перебувають під тиском, відтак не можуть бути об'єктивними.
У вказаній заяві захистом наводяться ряд обставин, які викликають сумніви в неупередженості складу суду, та доказів на їх підтвердження.
Також захисником подані заперечення на ухвалу від 21 березня 2018 року про визначення порядку допиту свідків ОСОБА_149 , ОСОБА_156 , ОСОБА_174 , ОСОБА_59 , ОСОБА_61 , ОСОБА_67 , ОСОБА_42 , відповідно до якої судом прийнято рішення про їх допит в режимі відеоконференцзв'язку за допомогою програми «TrueConf» без залучення відповідних уповноважених органів Російської Федерації та Республіки Білорусь у порядку міжнародної правової допомоги.
Заперечення на ухвалу суду від 19 квітня 2018 року щодо закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами і переходу до судових дебатів полягають у тому, що без з'ясування думки сторін провадження, а саме захисту, про можливість закінчення дослідження доказів про наявність клопотань та доповнень, що є істотним порушенням кримінального процесуального закону.
Заперечення на ухвалу суду від 17 липня 2018 року щодо відновлення судових дебатів.
На думку сторони захисту, суд прийняв таке рішення з порушенням права обвинуваченого на захист, оскільки в цей день захисник ОСОБА_14 перебував в Криму для забезпечення допиту свідків із застосуванням наданої судом програми «TrueConf».
17 липня 2018 року о 09.30 год., знаходячись у м. Севастополі, адвокат ОСОБА_14 електронним зв'язком надіслав секретарю судового засідання копії паспортів свідків ОСОБА_258 , ОСОБА_259 , ОСОБА_145 (про допит яких сторона захисту планувала заявити клопотання), підписані ними пам'ятки про права і обов'язки свідка та повідомив про готовність встановити відеозв'язок із судом за допомогою програми «TrueConf».
Стороною захисту наголошувалось, що адвокат ОСОБА_14 , враховуючи надану судом можливість, за допомогою програми «TrueConf» бажає дистанційно брати участь в судовому засіданні 17 липня 2018 року, має намір особисто заявити ряд клопотань за результатами проведеного 16 липня 2018 року допиту свідка ОСОБА_180 , а також висловити свою думку стосовно інших поданих до суду клопотань.
Проте зазначене клопотання сторони захисту про забезпечення участі адвоката ОСОБА_14 в судовому засіданні 17 липня 2018 року судом навіть не було розглянуто.
Крім того, на ім'я свідка ОСОБА_153 судом була складена повістка, відповідно до якої суд надав йому можливість з'явитися для допиту у період з 16 липня 2018 року до 20 липня 2018 року включно. При цьому адвокат ОСОБА_14 16 липня 2018 року за допомогою наданої судом для проведення допитів свідків програми «TrueConf» забезпечував допит свідка ОСОБА_180 в Криму. Для того, щоб здійснити маршрут після допиту Крим - Київ - Мінськ та забезпечити допит ОСОБА_153 шляхом відеоконференції з використанням вказаної програми адвокату необхідний був час на дорогу.
У судовому засіданні 17 липня 2018 року сторона захисту повідомила, що з урахуванням зазначених обставин явка свідка ОСОБА_153 (відповідно до наданої повістки) для допиту шляхом проведення відеоконференції буде забезпечена 20 липня 2018 року, що судом взагалі не взято до уваги.
Не допитавши свідків, суд безпідставно знову перейшов до судових дебатів.
Заперечення на ухвалу від 31 липня 2018 року про залишення без розгляду заяви адвоката ОСОБА_17 про відвід складу суду сторона захисту обґрунтовує тим, що доводи суду про те, що судовий розгляд перебуває на стадії судових дебатів не може бути підставою для нерозгляду заяви про відвід.
Також стороною захисту подані заперечення на ухвалу суду від 31 липня 2018 року про призначення захисника Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві, яка, на думку захисника, є незаконною з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Заперечення на ухвалу суду від 30 жовтня 2018 року, якою зупинено виступ захисника ОСОБА_260 у судових дебатах, обґрунтовані тим, що суд безпідставно зупинив виступ захисника в судових дебатах, мотивуючи це тим, що він вийшов за межі кримінального провадження. Однак, на думку сторони захисту, промова захисника ОСОБА_13 стосувалася матеріалів кримінального провадження. Крім того, така підстава для зупинення промови захисника, як повторення одних і тих же положень, не передбачена ч. 6 ст. 364 КПК України.
Крім того, в апеляційній скарзі захисники ОСОБА_17 та ОСОБА_18 зазначають про наявність підстав для закриття кримінального провадження.
Вказують, що стороною обвинувачення не надано суду будь-яких доказів, які б свідчили, що певні особи, представники іноземної держави, здійснювали дії, спрямовані на підшукання та встановлення контакту з ОСОБА_10 з метою здійснення підривної діяльності, надання згоди на таку діяльність з метою завдання шкоди інтересам держави Україна, та її здійснення.
Зазначають, що формулювання обвинувачення в обвинувальному акті та вироку суду ґрунтуються виключно на припущеннях (невстановлене місце, невстановлений час, змова з невстановленими особами), що свідчить про те, що стороною обвинувачення не встановлено обов'язкової обставини про наявність факту змови з іноземним суб'єктом та здійснення діяльності згідно з такою змовою.
Захисники звертають увагу на те, що конструкція об'єктивної та суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, виключають відповідальність за відсутності факту змови суб'єкта злочину з іноземним представником, навіть якщо дії чи їх наслідки об'єктивно сприяли певним діям іноземної держави чи її представника.
Крім того, сторона обвинувачення не надала жодного доказу, який би містив дані про посилання офіційних представників або установ Російської Федерації на те, що звернення ОСОБА_10 було підставою для вчинення, або виправдовує дії Збройних Сил Російської Федерації в АР Крим в період 20 лютого 2014 року - 23 березня 2014 року, зазначені в обвинувальному акті та вироку суду першої інстанції.
Захисники вказують, що висловлювання ОСОБА_44 про можливі дії у майбутньому, у разі необхідності захисту людей від насильства та переслідувань, не відносяться до поточних подій у Автономній Республіці Крим. Висловлювання особи під час спілкування зі ЗМІ без перевірки їх шляхом проведення передбачених КПК процесуальних дій, не можуть бути достатніми доказами для обвинувачення особи у скоєнні тяжкого або особливо тяжкого злочину. В свою чергу, сторона обвинувачення не скористалася своїм правом ініціювати перед судом допит Президента Російської Федерації ОСОБА_44 як свідка із зазначених обставин.
Суб'єктивну сторону державної зради характеризує той факт, що вчиняється вона на шкоду певним охоронюваним інтересам держави.
Усвідомлення цього факту є необхідною характеристикою інтелектуального елемента умислу. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як державної зради у формі надання допомоги іноземні державі у проведенні підривної діяльності проти України є те, що суб'єкт під час встановлення зв'язку з іноземним адресатом чітко усвідомлював, що він встановлює зв'язок із представником іноземної держави, що здійснює підривну діяльність проти України, а також, що його допомога надається саме у проведенні підривної діяльності представниками іноземної держави.
Доказів таких обставин стороною обвинувачення не надано, у вироку суду першої інстанції їх не зазначено.
Жодних шкідливих для держави Україна наслідків у результаті надіслання ОСОБА_10 звернення до Російської Федерації і наступним проголошенням частини такого звернення (додатка до заяви) в ООН спричинено не було.
Позиція сторони захисту про те, що відповідні звернення, повний текст та додаток до нього були направлені до Міністерства закордонних справ Російської Федерації на виконання положень Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Російською Федерацією за власного ініціативою ОСОБА_10 , з метою пошуку політичного врегулювання кризової ситуації в Україні підтверджується доказами сторони захисту та не заперечуються жодним доказом сторони обвинувачення.
Однак надані стороною обвинувачення та досліджені судом докази не доводять вину обвинуваченого ОСОБА_10 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, що є підставою для закриття кримінального провадження у цій частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Також надані стороною обвинувачення та досліджені судом докази не доводять вину обвинуваченого ОСОБА_10 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
Частиною 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України передбачено кримінальну відповідальність за пособництво у веденні агресивної війни або агресивних воєнних дій.
Зміст прямого умислу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 437 КК України, у формі дій, направлених на ведення агресивної війни чи здійснення агресивних дій, утворюють інтелектуальний та вольовий моменти.
В той же час, стороною обвинувачення не доведено, що ОСОБА_10 мав будь-які стосунки з представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреміпровадження.
Доказів, що підтверджують наявність спілкування, змови та обізнаності ОСОБА_10 в намірах зазначених осіб, яким інкримінується вчинення дій щодо окупації півострова Крим шляхом ведення агресивної війни проти України, стороною обвинувачення не надано.
Посилання на наявність повідомлень про підозру та обвинувальних актів щодо зазначених осіб у вчиненні протиправних дій, як на докази, що підтверджують обставини злочину та винних осіб, є безпідставними за відсутності судових вироків, що набрали законної сили.
Суд першої інстанції, зазначаючи, що діями ОСОБА_10 нібито було надано Російській Федерації необхідні засоби та усунено перешкоди для обґрунтування нібито наявності підстав військової гуманітарної інтервенції, не вказує, в чому полягають такі перешкоди та якими доказами доводяться, і в чому полягали нібито надані ОСОБА_10 засоби, яким чином вони допомагали долати перешкоди та якими доказами доводяться.
Судом першої інстанції не наведено доказів наявності фактів обґрунтування представниками Російської Федерації подій 20 лютого 2014 року - 23 березня 2014 року як військової гуманітарної інтервенції з посиланням на звернення ОСОБА_10 до Російської Федерації як підстави до її здійснення.
Висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_10 своїм зверненням про проведення консультацій з питань захисту громадян України нібито створював уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації та надавав видимість законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим суперечать іншим висновкам суду про те, що законодавство як Російської Федерації, так і України не дає підстав здійснювати військові заходи Збройним Силам Російської Федерації на території України на підставі наведених звернень ОСОБА_10 без відповідного рішення Парламенту України.
Судом також не взято до уваги відсутність доказів про посилання офіційних осіб Російської Федерації на дії ОСОБА_10 , як на виправдання дій військових Російської Федерації в Криму в період з 20 лютого 2014 року до 23 березня 2014 року, а також, що підстави та мотиви прийняття рішення Ради Федерації Російської Федерації про дозвіл на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України ні за підставами, ні за мотивами не пов'язані із зверненням ОСОБА_10 , а відсутність будь-яких звернень останнього при розгляді Радою Федерацій Російської Федерації зазначеного питання встановлено самим же вироком суду першої інстанції.
Стороною обвинувачення не надано суду достатніх доказів, які б свідчили, що ОСОБА_10 усвідомлював, що його дії спрямовані на окупацію частини України Російською Федерацією шляхом ведення агресивної війни проти України, зміну меж території України, всупереч встановленому в Конституції України порядку, шляхом незаконного приєднання частини території України до іншої держави (анексію Російською Федерацією частини України: Автономної Республіки Крим та м. Севастополя).
Стороною обвинувачення не надано суду переконливих доказів, які б свідчили, що ОСОБА_10 мав будь-які домовленості про спільні дії та був проінформований представниками влади Російської Федерації про можливу мету окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя із наступним приєднанням до Російської Федерації; не надано переконливих доказів щодо безпосереднього сприяння зазначеним особам у їх діяльності.
Також поза увагою та оцінкою сторони обвинувачення залишився висновок експерта за результатами проведення комплексної лінгвістичної експертизи усного та писемного мовлення від 21 грудня 2016 року №18283/16-32/18284/16-35, відповідно до якого висловлювання, в яких містяться заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України або захоплення державної влади в Україні, в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 відсутні.
Висловлювання, в яких містяться заклики до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, заклики до ведення агресивної війни в інтерв'ю засобам масової інформації і публічних виступах ОСОБА_10 відсутні.
Таким чином, надані стороною обвинувачення та досліджені судом докази не доводять вину обвинуваченого ОСОБА_10 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, що є підставою для закриття кримінального провадження у цій частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Водночас, стороною обвинувачення не доведено те, що ОСОБА_10 мав стосунки з представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окремі провадження, та вступав з ними в будь-які домовленості щодо здійснення будь-яких заходів на шкоду інтересам України, або був обізнаний про такі дії чи наміри.
Стороною обвинувачення не надано суду переконливих доказів, які б свідчили, що ОСОБА_10 був проінформований представниками влади Російської Федерації про будь-які їх дії щодо Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, зокрема, про можливі наміри приєднання до Російської Федерації території Криму, не надано переконливих доказів, що безпосередньо ОСОБА_10 діяв з метою зміни меж території України.
Окрім цього, суду не надано переконливих доказів, які б свідчили про існування окремої заяви (листа, звернення) ОСОБА_10 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, якою той підтримав звернення самопроголошеного Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим ОСОБА_36 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 про надання всебічної допомоги та захисту кримчан.
Так, як вбачається зі стенограми та огляду відеозапису 347 позачергового засідання Ради Федерації Російської Федерації, голова Комітету Ради Федерації по конституційному законодавству, правовим і судовим питанням, розвитку громадянського суспільства ОСОБА_261 повідомив про факт надходження до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації заяви ОСОБА_10 , якою той підтримав звернення самопроголошеного Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим ОСОБА_36 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 про надання всебічної допомоги та захисту кримчан.
Однак ні самої заяви, ні її тексту суду надано не було.
Зокрема, як вбачається з показань свідка ОСОБА_22 , звернення ОСОБА_10 у Раді Федерації ніхто із сенаторів не бачив, останні врахували лише позицію обвинуваченого, що була озвучена ОСОБА_262 .
За таких обставин, сторона обвинувачення поза розумним сумнівом не довела, що 01 березня 2014 року ОСОБА_261 повідомляв про окрему заяву (лист, звернення) ОСОБА_10 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, якою той нібито підтримав звернення самопроголошеного Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим ОСОБА_36 від 01 березня 2014 року до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 про надання всебічної допомоги та захисту кримчан.
Таким чином, надані стороною обвинувачення та досліджені судом докази не доводять вину обвинуваченого ОСОБА_10 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 cт. 27, ч. 3 cт. 110 КК України, що є підставою для закриття кримінального провадження у цій частині на підставі п. 2 ч. 1 cт. 284 КПК України.
У запереченнях на апеляційні скарги прокурор ОСОБА_11 просить вирок суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційні скарги захисників без задоволення.
Зазначає, що на думку захисників, ОСОБА_10 не було вручено письмове повідомлення про підозру та обвинувальний акт, останній не набув статусу підозрюваного та обвинуваченого, тобто у розрізі п. «а» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ОСОБА_10 не був повідомлений про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього.
При цьому єдиним доказом підтвердження такої позиції сторони захисту є науковий висновок завідувача кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професора ОСОБА_43 , який упродовж усього часу судового розгляду подавався адвокатами як висновок спеціаліста, який нібито повинен мати преюдиційне значення для суду, що прямо суперечить вимогам статей 71, 242 КПК України.
28 листопада 2016 року у кримінальному провадженні № 42016000000001594 складено повідомлення про підозру ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України (т. 29, а.с. 133- 162).
У подальшому, на виконання вимог статей 42, 111, 278 та глави 11 КПК України, поштою та за допомогою кур'єрських служб міжнародної доставки письмове повідомлення про підозру надіслано на всі відомі адреси можливого проживання та перебування ОСОБА_10 як на території України, так і в Російській Федерації, вручено для передачі підозрюваному його адвокату у Святошинському районному суді міста Києва та передано до адвокатського бюро, де працюють захисники ОСОБА_10 , а також надіслано електронною поштою до Ростовського обласного суду, звідки, згідно з листом Ростовського обласного суду від 30 листопада 2016 року №51791/6, письмове повідомлення про підозру направлено до Міністерства юстиції Російської Федерації для вручення ОСОБА_10 , та до Генеральної прокуратури Російської Федерації із запитом про надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення процесуальних документів ОСОБА_10 , а також опубліковано на офіційному сайті Генеральної прокуратури України. Крім того, копію письмового повідомлення про підозру направлено за адресою для листування, вказаною самим ОСОБА_10 у нотаріально посвідченій заяві від 27 червня 2015 року № 61АА3810170: м. Київ, провулок Хрестовий (колишня вулиця Гайцана), буд. 2а, офіс 507.
Однак листом від 13 січня 2017 року за № 87-103-2017, 87-225-2016 Генеральна прокуратура Російської Федерації повідомила сторону обвинувачення про неможливість виконання запитів про правову допомогу у цій справі, посилаючись, у тому числі, на п. «b» ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни) (т. 31, а.с. 1 - 154).
Згідно з відповіддю Ростовського обласного суду від 30 листопада 2016 року, у відповідності до вимог Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року вказаний запит перенаправлено до Міністерства юстиції Російської Федерації (т. 29, а.с. 225).
Прокурор звертає увагу на те, що ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2017 року надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001594 за підозрою ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України (т. 30, а.с. 110 - 113).
30 січня 2017 року захисників ОСОБА_10 повідомлено про завершення досудового розслідування та надано доступ до матеріалів досудового розслідування, у тому числі повідомлення про підозру ОСОБА_10 від 28 листопада 2016 року, повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри ОСОБА_10 від 27 січня 2017 року (т. 30, а.с. 198 - 356).
Як вбачається з розписки про отримання копії обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування від 14 березня 2017 року, захисники ОСОБА_10 адвокати Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС» ОСОБА_17 та ОСОБА_263 отримали доступ до обвинувального акта (т. 1, а.с. 117).
19 квітня 2017 року, до початку підготовчого судового провадження, захисники ОСОБА_10 адвокати Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС» ОСОБА_264 та ОСОБА_18 повторно отримали доступ до обвинувального акта та ознайомилися з ним (т. 4, а.с. 28, 214).
Таким чином, підсумовує прокурор, твердження захисників про те, що ОСОБА_10 не було вручено письмове повідомлення про підозру та обвинувальний акт, останній не набув статусу підозрюваного та обвинуваченого є безпідставними.
Також під час судового розгляду було неодноразово підтверджено обізнаність ОСОБА_10 про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення, що узгоджується з вимогами ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини, що підтверджується, зокрема договором від 23 травня 2014 року № 50 про надання правової допомоги, укладеним між ОСОБА_265 в інтересах батька та Адвокатським об'єднанням «АВЕР ЛЄКС», задля захисту інтересів ОСОБА_10 під час проведення слідства в кримінальному провадженні та отримання процесуальних документів щодо причин і підстав кримінального провадження.
Крім того, обізнаність ОСОБА_10 про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення підтверджується заявою ОСОБА_10 про допуск адвокатів (захисників) від 23 травня 2014 року, договором № 20 про надання правової допомоги ОСОБА_10 , укладеним між ОСОБА_10 та Адвокатським об'єднанням «АВЕР ЛЄКС» 21 лютого 2017 року.
Також прокурор звертає увагу, що у нотаріально посвідчених заявах ОСОБА_10 від 27 червня 2015 року та від 13 серпня 2015 року останній повідомив всі правоохоронні органи та суди про адресу для листування з ним: м. Київ, вул. Гайцана 2а, 5-й поверх (адреса Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС») (т. 4, а.с. 82 - 85).
У нотаріально посвідченому клопотанні ОСОБА_10 про забезпечення дотримання права особи на доступ до правосуддя від 06 лютого 2017 року останній повідомив суд, що йому відомий факт його кримінального переслідування органами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001594 по обвинуваченню в державній зраді, пособництві у веденні агресивної війни та у вчиненні умисних дій з метою зміни державного кордону України (т. 11, а.с. 172 - 176).
У своїх подальших зверненнях до Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_10 неодноразово підтверджував свою поінформованість про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення, про хід та стадії судового розгляду, стверджував, що адвокати Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС» належним чином здійснюють його захист, узгоджував із захисниками правову позицію та підсилював сторону захисту додатковим залученням адвокатів на захист своїх прав у даному кримінальному провадженні.
За наведених обставин посилання сторони захисту на порушення вимог п. «а» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є необгрунтованими.
Вказуючи на неповноту судового розгляду та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, захист посилався на відмову суду в допиті значної частини ініційованих ними свідків, відмову в дослідженні ряду доказів, обмеженні права на захист ОСОБА_10 шляхом залучення захисника за призначенням.
Зазначені факти є недостовірними та не відповідають обставинам судового розгляду.
У даному кримінальному провадженні судом було допитано за клопотанням сторони обвинувачення, яке було підтримано стороною захисту, тридцять сім свідків; за ініціативою сторонни захисту додатково допитано п'ятнадцять свідків та двох експертів; досліджені усі надані стороною захисту письмові, відео-, аудіодокази, розглянуті усі заяви та клопотання захисників та обвинуваченого.
При цьому судом було задоволено клопотання про допит як свідків захисту ОСОБА_149 , ОСОБА_150 , ОСОБА_151 , ОСОБА_152 , ОСОБА_156 , однак, незважаючи на багаторазові виклики до суду, захистом не забезпечено прибуття власних свідків, інформації про поважність причин неявки до суду не надано. Так само не скористалася сторона захисту і наданою судом можливістю надати показання зазначеним свідкам шляхом відеоконференцзв'язку.
Таким чином, на думку сторони обвинувачення, стороні захисту була надана реальна можливість надати докази та обґрунтувати усі аргументи, які вона вважала важливими для справи.
Лише у тих випадках, коли клопотання сторони захисту були спрямовані на повторне дослідження обставин, які вже були у повній мірі досліджені судом, зокрема, про допит свідків щодо обставин, які вже повідомили інші свідки, а також коли клопотання захисту були спрямовані не на реалізацію права спростувати обвинувачення, а подані з метою унеможливити виконання судом функції правосуддя та ухвалення судового рішення у справі, суд першої інстанції відмовляв у їх задоволенні.
Судом під час ухвалення вироку також було враховано, що передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» від 07.07.1989).
Також, на думку сторони обвинувачення, суд сприяв забезпеченню права на захист ОСОБА_10 в частині його права використовувати юридичну допомогу захисників, вибраних ним на власний розсуд (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Зокрема, 31 липня 2018 року у судове засідання для участі у судових дебатах прибув лише один із чотирьох захисників обвинуваченого - адвокат Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС» ОСОБА_17 . Однак і вказаний захисник самовільно залишив судове засідання до його завершення.
Враховуючи, що захисник обвинуваченого ОСОБА_10 самоусунувся від участі у судових дебатах, самовільно покинув судове засідання до його закінчення, що унеможливлювало подальший розгляд справи, суд забезпечив право обвинуваченого на захист шляхом призначення захисника з Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у місті Києві (т. 74, а.с. 63, 64, 98, 99).
При цьому, до призначення захисника з безоплатної вторинної правової допомоги, обвинуваченому ОСОБА_10 судом неодноразово вказувалось на можливість обрання собі будь-якого захисника, у разі якщо подальша участь у судовому провадженні захисників з Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС» є неможливою.
Також судом роз'яснювалося, що якщо у кримінальному провадженні, де участь захисника є обов'язковою, прибуття в судове засідання захисника обраного обвинуваченим, протягом трьох днів неможливе, суд може відкласти судовий розгляд на необхідний для з'явлення захисника строк, або одночасно з відкладенням судового розгляду залучити захисника для здійснення захисту за призначенням.
Окрім цього, призначення захисника жодним чином не ускладнило чи унеможливило ефективний захист обвинуваченого, оскільки після залучення захисника для здійснення захисту за призначенням судом було забезпечено одночасну участь в судових дебатах захисників ОСОБА_10 , що були вибрані ним на власний розсуд - адвокатів ОСОБА_13 та ОСОБА_15 .
Захисники з Адвокатського об'єднання «АВЕР ЛЄКС» ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_14 та ОСОБА_19 на неодноразові виклики суду для виступу у судових дебатах у судові засідання так і не прибули.
Також захисники не прибули в судове засідання для вирішення питання щодо їх заміни відповідно до вимог ч. 2 ст. 54 КПК України (т. 78, а.с. 151 - 155).
Наступним нібито порушенням, на думку сторони захисту, вимог кримінального процесуального закону, що ґрунтується на черговому так званому науковому висновку спеціаліста ОСОБА_43 , є твердження, що складання повідомлення про підозру та обвинувального акта відбулося після спливу граничного строку досудового розслідування.
Так, захист вказував, що у кримінальному провадженні № 42016000000001594 під час досудового розслідування, 08 серпня 2016 року були складені письмові повідомлення про підозру стосовно інших 10 осіб, щодо яких 09 вересня 2016 року матеріали досудового розслідування були виділені з кримінального провадження в окремі провадження, а 28 листопада 2016 року складено письмове повідомлення про підозру стосовно ОСОБА_10 .
Саме тому, на думку адвокатів, строки досудового розслідування кримінального провадження щодо ОСОБА_10 слід обчислювати з 08 серпня 2016 року.
Водночас статтями 217, 219, 294 КПК України не визначено порядку обчислення строку досудового розслідування у разі, якщо в одному кримінальному провадженні було повідомлено про підозру декільком особам, при цьому матеріали стосовно осіб, яким було повідомлено про підозру раніше, були виділені з кримінального провадження до повідомлення про підозру у кримінальному провадженні особі, що сталося пізніше.
Кримінальний процесуальний кодекс України не містить імперативної норми, відповідно до якої строки, які почали свій сплив після повідомлення про підозру першій особі, мають враховуватися під час прийняття процесуальних рішень стосовно особи, якій повідомлено про підозру після виділення матеріалів кримінального провадження стосовно першої особи.
З огляду на викладене твердження захисту про порушення строків досудового розслідування є надуманим та не ґрунтується на вимогах КПК України.
Твердження ж захисту, що судовий розгляд проведено незаконним складом суду у зв'язку з несанкціонованим втручанням в автоматизований розподіл справи повністю спростовується проведеним фахівцями Державного підприємства «Інформаційні судові системи» аналізом розподілу даної справи, відповідно до якого жодних змін в автоматизованій системі документообігу суду, які б могли вплинути на автоматизований розподіл справи, встановлено не було (т. 5, а.с. 115 - 120).
Так само безпідставними є посилання адвокатів на порушення права на захист, яке полягає у незабезпеченні права на суд присяжних.
Враховуючи, що жодне з кримінальних правопорушень, інкримінованих ОСОБА_10 , станом на 01 березня 2014 року не передбачало покарання у виді довічного позбавлення волі, тому у останнього не виникло право на суд присяжних.
Необгрунтованими є і доводи захисту в частині можливих замахів на життя ОСОБА_10 , існуванням яких захист намагався виправдати заяву їх клієнта від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН.
При цьому жоден з допитаних судом свідків захисту: ОСОБА_182 , ОСОБА_71 , ОСОБА_266 , ОСОБА_184 , ОСОБА_187 , ОСОБА_267 , ОСОБА_268 не навели конкретних фактів планування, підготовки чи замаху на життя ОСОБА_10 , а всі їх показання ґрунтувалися виключно на припущеннях та були повністю спростовані співробітником ДП «Украерорух» ОСОБА_269 .
Прокурор також звертає увагу на непослідовність позиції захисту, яка спочатку зводилась до абсолютного заперечення існування будь-яких звернень їх підзахисного, що супроводжувалося листами Генеральної прокуратури Російської Федерації, публічними заявами представників Міністерства закордонних справ Російської Федерації, немовби ОСОБА_10 ніколи не звертався до Президента Російської Федерації чи Ради Федерації із проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України.
Спростування цього факту під час дослідження судом першої інстанції доказів сторони обвинувачення зумовило появу ще чотирьох аналогічних, на думку адвокатів, але абсолютно протилежних за контекстом звернень їх клієнта вже до європейських лідерів.
І тільки 02 березня 2018 року захист вирішив надати суду так званий повний текст листа від 01 березня 2014 року, відповідно до якого копія заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, є лише додатком до листа ОСОБА_10 . ОСОБА_161 в якому, вважаючи себе легітимним Президентом України, ОСОБА_10 просив ОСОБА_44 з метою пошуку політичного рішення в ситуації, що склалася, припинення беззаконня радикалів і незаконних озброєних формувань, уникнення громадянської війни в Україні, відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України, інформування міжнародної громадськості і українськогонароду про факт державного перевороту почати переговори щодо можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації в миротворчих цілях, в цілях надання гуманітарної допомоги населенню та допомоги в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (т. 60, а.с. 44 - 50).
Наведеним листом сторона захисту, вчергове змінивши власну позицію, намагалась обґрунтовувати, що ОСОБА_10 діяв не з метою надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим, а що його прохання було лише пропозицією провести попередні консультації задля можливої миротворчої операції з використанням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, а також інформування міжнародної громадськості і українського народу про факт державного перевороту в Україні.
Така позиція захисту повністю спростовується дослідженим судом відеозаписом інтерв'ю Президента Російської Федерації ОСОБА_44 із журналістами, під час якого він виклав свою позицію щодо подій в Україні, що транслювалося в прямому ефірі російського телеканалу «RT» 04 березня 2014 року. ОСОБА_211 тричі наголосив, що у нього є офіційне звернення легітимного Президента України ОСОБА_10 про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України, яке він ( ОСОБА_211 ), з точки зору міжнародного права, розглядає як достатню правову підставу для використання Збройних Сил Російської Федерації на території України.
Також прокурор звертає увагу суду на численні виступи та прес-конференції вже самого ОСОБА_10 , у яких він неодноразово підтверджував лише наявність власної заяви від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, і жодного разу не повідомляв, що ця заява була додатком до якогось листа.
При цьому, після оголошення 01 березня 2014 року ОСОБА_270 на Раді Федерації та ОСОБА_37 на Раді Безпеки ООН позиції ОСОБА_10 , після оприлюднення 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року та після того, як 04 березня 2014 року Президент Російської Федерації ОСОБА_211 публічно тричі наголосив, що у нього є офіційне звернення легітимного Президента України ОСОБА_10 про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України, яке він ( ОСОБА_211 ), з точки зору міжнародного права, розглядає як достатню правову підставу для використання Збройних Сил Російської Федерації на території України, ОСОБА_10 жодного разу вказане не спростував.
Більш того, у наведених вище відповідях на прямі запитання щодо заяви від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, ОСОБА_10 повідомив: «Я был неправ, я погорячился», однак жодного разу не згадував про існування іншого звернення та його гуманні прагнення, натомість виправдовував свої дії, посилаючись на нібито державний переворот, його незаконне відсторонення від влади, загрозу для власного життя чи позицію жителів півострова Крим, які нібито самостійно на референдумі вирішили свою долю щодо входження Автономної Республіки Крим та м. Севастополя до складу Російської Федерації.
Також сторона обвинувачення звертає увагу, що зміст листа, продемонстрованого ОСОБА_10 02 березня 2018 року та заяви від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, цілком відрізняються за змістом.
Зокрема, у цьому листі ОСОБА_10 пропонує розпочати переговори лише щодо стану готовності та можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації, що дислокований на території півострова Крим, в миротворчих цілях, в цілях евакуації та надання гуманітарної допомоги населенню, допомоги в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.
Натомість у заяві від 01 березня 2014 року, що була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, ОСОБА_10 просить Президента Російської Федерації ОСОБА_44 використати Збройні Сили Російської Федерації на території всієї України.
Наведені докази та встановлені фактичні обставини дали суду цілком обґрунтовані підстави не брати до уваги показання свідків ОСОБА_174 , ОСОБА_59 , ОСОБА_67 та ОСОБА_61 щодо існування станом на 01 березня 2014 року продемонстрованого 02 березня 2018 року ОСОБА_10 листа.
З огляду на викладене захисниками не наведено жодного порушення, яке б могло стати підставою для скасування або зміни судового рішення, а отже вирок, який оскаржується, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Також адвокатами абсолютно не вмотивовані клопотання щодо повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, встановлених під час кримінального провадження та не доведено, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_10 01 березня 2014 року, будучи громадянином України, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, в порушення вимог статей 1, 2, 65, 68, 132 - 134 Конституції України, з метою сприяння Російській Федерації та її представникам у порушенні суверенітету України, сподіваючись отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.
Також ОСОБА_10 01 березня 2014 року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, в порушення вимог статей 1, 2, 65, 68, 132 - 134 Конституції України, Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, вимог ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) і Декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), з метою порушення суверенітету України, маючи намір отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, шляхом вчинення державної зради, а саме складання, підписання та звернення до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 із письмовою заявою з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, сприяв представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, у веденні агресивної війни проти України.
Злочини було вчинено за таких обставин.
У зв'язку з суспільно-політичною кризою в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 років у представників влади Російської Федерації та службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окремі провадження, виник умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, окупацію та подальшу анексію частини України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які розцінені представниками влади і Збройних Сил Російської Федерації як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам Російської Федерації, що спричинить втрату впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, приведе до поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України - в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі.
Свій умисел співучасники вирішили досягти шляхом ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя (Чорноморський флот Російської Федерації), а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та Російської Федерації.
Одночасно, з метою досягнення зазначених цілей, здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумнівів в необхідності та доцільності спільного існування самостійній, унітарній та суверенній Україні з європейським вектором розвитку, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибної уяви про частину українського населення як «націонал-фашистів», які мають інші духовні та моральні цінності, пропагують культ насильства та знущання над російськомовним населенням України.
Таким чином, поряд із застосуванням військових засобів, використовувалися політичні, дипломатичні та інформаційні засоби, а також засоби прихованого характеру, які полягали у використанні протестного потенціалу південно-східних регіонів України, зокрема організовувалися та контролювалися незаконні сепаратистські референдуми, спрямовані на порушення територіальної цілісності України.
Ураховуючи, що територія Автономної Республіки Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення серед інших територій України, які були об'єктом злочинного посягання представників влади Російської Федерації, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації, що сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації поряд з іншими елементами війни, її ведення вирішено було розпочати з території півострова Крим із залученням інших осіб із числа громадян Російської Федерації та України, кожному з яких передбачалося виконання відведеної йому ролі в реалізації їх умислу.
Так, із 20 чисел лютого 2014 року для реалізації зазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об'єктів військової та цивільної інфраструктури, для забезпечення військової окупації та подальшої анексії Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, у порушення вимог пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року та вимог частини 4 статті 2 Статуту ООН і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), статей 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статей 1, 2 Конституції України на територію України, а саме на територію півострова Крим, розпочато збройне вторгнення регулярних військ Російської Федерації з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, зокрема: 31 окремої гвардійської десантно-штурмової бригади Повітрянодесантних військ, 45 окремого гвардійського полку спеціального призначення Повітрянодесантних військ, НОМЕР_2 окремої гвардійської мотострілецької бригади, 58 Армії Південного військового округу, 98 гвардійської повітрянодесантної дивізії Повітрянодесантних військ, 76 гвардійської десантно-штурмової дивізії Повітрянодесантних військ, 15 окремої гвардійської мотострілецької бригади Миротворчих сил Збройних Сил Російської Федерації.
Надалі військовослужбовці Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з іншими підрозділами Збройних Сил Російської Федерації, які здійснили вторгнення на територію півострова Крим, продовжили реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим.
Так, 27 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, у повному бойовому екіпіруванні, незаконно проникли до будівель Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим у м. Сімферополі, захопили вказані державні установи, після чого установили контроль над їх діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних для Російської Федерації рішень.
Здійснивши захоплення будівель центральних органів влади Автономної Республіки Крим, представники командування Збройних Сил Російської Федерації на виконання вказівок та розпоряджень представників влади Російської Федерації продовжили агресивні військові дії з метою порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміни меж її території та державного кордону, на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
Зокрема, упродовж 27 - 28 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, продовжуючи реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим, з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил та представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, здійснили блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, що організовували та забезпечували безпечний рух повітряних суден.
Так, 27 лютого 2014 року поблизу с. Суворове м. Армянська Автономної Республіки Крим та біля АДРЕСА_3 озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки, здійснено блокування транспортних комунікацій на території півострова Крим шляхом встановлення перешкод, інженерного обладнання оборонних позицій, мінно-вибухових загороджень та фортифікаційного обладнання вогневих точок для ведення стрільби зі стрілецької зброї та окопів для техніки.
27 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки, захоплено аеропорт «Бельбек» у м. Севастополі.
28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації захоплено Державне підприємство «Кримаерорух» із прилеглим аеропортом «Сімферополь» у м. Сімферополі.
Одночасно із блокуванням автошляхів та захопленням аеропортів і транспортних підприємств озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації для перешкоджання законній діяльності військових підрозділів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності розпочато блокування та захоплення військових частин Збройних Сил України, дислокованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення.
Так, у період з 27 лютого до 01 березня 2014 року з метою забезпечення контролю над повітряним простором, надводною обстановкою навколо півострова Крим військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації було здійснено блокування, захоплення та знищення майна військових частин радіоелектронної, радіотехнічної та радіолокаційної розвідки, що надало змогу нарощувати сили шляхом вторгнення повітряним та морським способом додаткових підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію Автономної Республіки Крим.
Зокрема, після захоплення частин та виведення з ладу системи протиповітряної оборони підрозділів Збройних Сил України, на територію півострова, порушуючи державний повітряний простір України, почали безперешкодно здійснювати неодноразові перельоти з території Південного військового округу Російської Федерації та посадки в районах аеродромів «Кача» та «Гвардійське» Чорноморського флоту Російської Федерації військові літаки та гелікоптери з військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на бортах.
Окрім того, для забезпечення контролю над повітряним простором півострова Крим та з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил і представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності військовослужбовцями Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з військовослужбовцями інших військових частин Збройних Сил Російської Федерації, якими здійснено вторгнення на територію півострова Крим, здійснювалося блокування, захоплення військових аеродромів, розташованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя.
Так 01 березня 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки, здійснено захоплення аеродрому « ІНФОРМАЦІЯ_7 » у м. Феодосії.
Крім того, з 27 лютого 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, на виконання розробленого плану, розпочато заходи з блокування та захоплення військових частин Військово-Морських Сил Збройних Сил України та Державної прикордонної служби України.
Так, упродовж 27 - 28 лютого 2014 року суднами Чорноморського флоту Російської Федерації шляхом їх розміщення у спосіб, що перешкоджав вільному виходу кораблів із Севастопольської, Стрілецької та Балаклавської бухт м. Севастополя, було заблоковано судна Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки, здійснено оточення периметра території ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Крім того, 01 березня 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки, здійснено оточення та заблоковано периметр території військової частини батальйону морської піхоти ІНФОРМАЦІЯ_9 .
Крім того, починаючи з 27 лютого 2014 року, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, діючи спільно з іншими співучасниками, з метою успішного ведення агресивної війни заблокували і захопили будівлі правоохоронних органів та органів державної влади України, місцевих засобів телерадіомовлення і комунікації.
Відповідно до розділу V Конституції України, Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України.
14 лютого 2010 року Центральна виборча комісія оголосила про обрання Президентом України ОСОБА_10 .
25 лютого 2010 року ОСОБА_10 у будівлі Верховної Ради України в урочистій обстановці склав присягу на вірність Українському народу, тобто вступив на пост Президента України та став главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.
У зв'язку з суспільно-політичною кризою в Україні Постановою Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року № 757-VII констатовано факт самоусунення ОСОБА_10 від виконання покладених на нього конституційних повноважень Президента України.
Водночас згідно з частиною 1 статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, унітарною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
ОСОБА_10 , перебуваючи з 24 лютого 2014 року на території Російської Федерації, вирішив шляхом вчинення державної зради сприяти представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України, сподіваючись у такий протиправний спосіб, шляхом порушення суверенітету України отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні.
Прибувши на територію Російської Федерації, ОСОБА_10 , у невстановлений судом час, однак не пізніше 01 березня 2014 року, вступив у змову з представниками влади Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окремі провадження, які вирішили використати ОСОБА_10 , як пособника ведення агресивної війни, визначивши йому роль у спільному плані, що полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені, як начебто легітимного Президента України, щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України.
Діючи на виконання вказівок представників влади Російської Федерації, реалізуючи свій умисел та відведену йому роль, ОСОБА_10 01 березня 2014 року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, всупереч вимогам статей 1, 2, 65, 68, 132 - 134 Конституції України, усвідомлюючи безспірність агресії Російської Федерації проти України, для створення уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації та надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, з метою сприяння порушенню її суверенітету, з наведених мотивів склав та надав представникам влади Російської Федерації письмову заяву, як начебто легітимний Президент України, такого змісту: «Як законно обраний Президент України заявляю. Події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві, призвели до того, що Україна опинилась на порозі громадянської війни. В країні панують хаос та анархія, життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму, - під загрозою. Під впливом західних країн здійснюється відкритий терор і насилля, люди переслідуються за політичними і мовними ознаками. У зв'язку з цим звертаюсь до Президента Росії ОСОБА_271 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України. ОСОБА_10 01-03-2014р.».
Своїми умисними, протиправними діями ОСОБА_10 надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, а також сприяв шляхом вчинення державної зради представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України.
При цьому ОСОБА_10 усвідомлював протиправний характер своїх дій, допускав тяжкі наслідки у вигляді порушення суверенітету України, окупації частини її території та передбачав можливість їх настання.
У свою чергу, представники влади Російської Федерації, отримавши 01 березня 2014 року зазначену заяву ОСОБА_10 , використали її як одну з підстав звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_44 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації про надання згоди на використання Збройних Сил цієї держави на території України та для прийняття такого рішення верхньою палатою парламенту Російської Федерації, а також для публічного оприлюднення та поширення заяви ОСОБА_10 у Раді Безпеки ООН як офіційного документа та спроби виправдання військової окупації території півострова Крим.
01 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, розглянувши на позачерговому засіданні згадане звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_44 та врахувавши позицію ОСОБА_10 , як достатню підставу для його задоволення, своєю постановою № 48 СФ надала згоду Президенту Російської Федерації на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки та начебто для захисту інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації і особового складу військового контингенту Збройних Сил Російської Федерації, що дислокується на території Автономної Республіки Крим, а насправді - для військової окупації частини суверенної території України, півострова Крим.
Окрім цього, 01 березня 2014 року Постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_35 , під час 7124 засідання Ради Безпеки ООН, повідомив інших учасників засідання про вказану заяву ОСОБА_10 до Президента Російської Федерації, а 03 березня 2014 року, під час наступного 7125 засідання Ради Безпеки ООН, продемонстрував фотокопію оригіналу зазначеної заяви та розповсюдив її як офіційний документ Ради Безпеки ООН.
Таким чином, ОСОБА_10 сприяв представникам влади та службовим особам Збройних Сил Російської Федерації у забезпеченні військової окупації території півострова Крим шляхом ведення агресивної війни. Надалі представники влади та службові особи Збройних Сил Російської Федерації вчинили дії, які не охоплювалися прямим умислом ОСОБА_10 : організували проведення незаконного сепаратистського референдуму, спрямованого на порушення територіальної цілісності України, проголосили так звану Республіку Крим суверенною державою, підписали 18 березня 2014 року незаконний Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим, ратифікований Радою Федерації 21 березня 2014 року, що призвело до тяжких наслідків у вигляді порушення територіальної цілісності України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження, дослідивши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги захисників задоволенню не підлягають з огляду на таке.
За приписами ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до матеріалів справи під час судового провадження захист ОСОБА_10 здійснювали захисники, обрані як самим обвинуваченим: адвокати ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , так і захисники за призначенням, зокрема адвокат ОСОБА_16 .
Незважаючи на те, що положеннями ч. 3 ст. 46 КПК України передбачена одночасна участь у судовому розгляді не більше п'яти захисників одного обвинуваченого, судом апеляційної інстанції відкриті апеляційні провадження за апеляційними скаргами всіх зазначених захисників, оскільки кожен із них відповідно до ст. 393 КПК України є самостійним суб'єктом оскарження вироку суду першої інстанції.
Відповідно до поданих ними апеляційних скарг вони просять суд апеляційної інстанції змінити вирок, скасувати його та закрити кримінальне провадження з підстав, передбачених кримінальним процесуальним законом, а також скасувати вирок та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Під час апеляційного розгляду всіма захисниками змінені апеляційні вимоги та висловлена спільна позиція, яка, як заявили захисники за договором, узгоджена з їх підзахисним, про необхідність скасування вироку та призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Посилаючись на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 травня 2019 року у справі № 686/4267/15-к, захисники вважали, що відсутня необхідність у перевірці доводів апеляційних скарг та дослідженні доказів щодо доведення винуватості обвинуваченого ОСОБА_10 , правильності кваліфікації його дій, оскільки наведені ними в апеляційних скаргах порушення вимог кримінального процесуального закону є настільки істотними, що безумовно дають підстави для скасування прийнятого судом рішення та призначення нового судового розгляду в суді першої інстанції.
З огляду на викладене апеляційним судомвирок переглядається в межах змінених апеляційних вимог та з урахуванням того, що судом апеляційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України досліджувалися докази, яким суд зобов'язаний дати оцінку.
Колегія суддів зазначає, що фактично всі викладені в апеляційних скаргах доводи були предметом перевірки суду першої інстанції і відповіді на них знайшли своє відображення в мотивувальній частині вироку суду.
Оскаржуючи ухвалений судом першої інстанції вирок, сторона захисту звертає увагу на те, що досудове розслідування кримінального провадження № 42016000000001594, у якому в подальшому обвинувальний акт був скерований до суду, здійснювалося стосовно четвертого Президента України, якому положеннями ст. 105 Конституції України гарантована недоторканність на час виконання повноважень і це звання зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту. Як зазначають захисники, стосовно ОСОБА_10 процедура імпічменту не проводилася, від посади він був усунутий незаконно, тому кримінальне провадження, в якому складалися підозра, обвинувальний акт і в решті ухвалений обвинувальний вирок, є незаконними.
Проте з такими доводами колегія суддів не погоджується та зазначає, що дійсно до ОСОБА_10 , який був обраний Президентом України та вступив на пост після того як 25 лютого 2010 року склав присягу на вірність Україні, не проводилася процедура імпічменту.
Проте Верховна Рада України 22 лютого 2014 року, враховуючи, що Президент України ОСОБА_272 самоусунувся від виконання конституційних повноважень, що загрожує керованості держави, територіальній цілісності і суверенітету України, масовому порушенню прав і свобод громадян, виходячи з обставин крайньої необхідності, виражаючи суверенну волю Українського народу прийняла Постанову № 757-VII, якою встановила, що Президент ОСОБА_272 в неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов'язки.
В подальшому Законом України від 04 лютого 2015 року № 144-VIII ОСОБА_272 був позбавлений звання Президента України.
Наведені Постанова Верховної Ради України та Закон України не скасовані, не визнані неконституційними, є чинними, а отже на час здійснення кримінального провадження ОСОБА_10 був позбавлений права недоторканності як Президент України.
При цьому колегія суддів зазначає, що як суд апеляційної інстанції, так і суд першої інстанції є судами загальної юрисдикції, до повноважень яких визначення відповідності Конституції України згаданих нормативних актів не віднесено. Відповідно, це питання не може бути вирішено в межах цього кримінального провадження.
У апеляційних скаргах, стороною захисту, звертається увага на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_10 та складання обвинувального акта у кримінальному провадженні № 42016000000001594 відбулися поза межами граничного строку досудового розслідування.
Ця обставина досліджувалася судом першої інстанції, яким зроблений висновок про необґрунтованість таких доводів, з чим погоджується колегія суддів.
Так, відповідно до наявних в матеріалах кримінального провадження даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості та розпочате досудове розслідування кримінального провадження № 42014010470000019, в якому складено підозру командувачу Чорноморським Флотом Збройних Сил Російської Федерації ОСОБА_273 . Постановою прокурора від 14 червня 2016 року з даного кримінального провадження виділені матеріали кримінального провадження № 42016000000001594 (т. 29, а.с. 5 - 7), під час досудового розслідування якого складені повідомлення про підозру стосовно десяти осіб (т. 14, а.с. 14 - 301), в подальшому, 09 вересня 2016 року, матеріали досудового розслідування щодо них виділені в окреме провадження. 28 листопада 2016 року в рамках кримінального провадження № 42016000000001594 складено повідомлення про підозру ОСОБА_10 (т. 29, а.с. 133 - 152). Як встановлено судом першої інстанції на підставі досліджених ним матеріалів кримінального провадження, з часу виділення зі згаданого кримінального провадження стосовно десяти осіб матеріалів досудового розслідування в окреме провадження, тобто з 09 вересня 2016 року і до складання повідомлення про підозру ОСОБА_10 , іншим особам повідомлення про підозру не складалося.
Постановою заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора від 25 січня 2017 року строк досудового розслідування продовжено до чотирьох місяців, а саме до 28 березня 2017 року (т. 29, а.с. 91, 92), в межах цього строку 14 березня 2017 року був складений обвинувальний акт, який в цей же день затверджений прокурором та скерований до Печерського районного суду міста Києва (т. 1, а.с. 1 - 23, 118).
Аналізуючи положення статей 217, 219, 294 КПК України, суд першої інстанції вірно зазначив, що на час здійснення досудового розслідування кримінальний процесуальний закон не містив імперативних норм щодо обчислення строку досудового розслідування у провадженні стосовно особи, якій повідомлено про підозру після виділення матеріалів кримінального провадження щодо першої особи, з часу, коли їй (першій особі) було повідомлено про підозру.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що досудове розслідування щодо обвинуваченого ОСОБА_10 здійснено в межах строку, визначеного постановою заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора від 25 січня 2017 року, отже доводи сторони захисту про повідомлення обвинуваченому про підозру та направлення до суду обвинувального акта щодо ОСОБА_10 поза межами граничного строку досудового розслідування є необґрунтованими.
Оскаржуючи вирок суду, апелянти також зазначають, що слідчі, які здійснювали досудове розслідування та виконували окремі слідчі дії, не були на це уповноважені компетентною особою, у спосіб та в порядку, передбаченому законом, та посилаються на постанови начальника слідчого відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України підполковника юстиції ОСОБА_220 від 18 серпня 2016 року та від 26 листопада 2016 року, заступника начальника слідчого відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України підполковника юстиції ОСОБА_221 від 29 серпня 2016 року та начальника управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України полковника юстиції ОСОБА_222 від 24 листопада 2016 року.
З такими доводами колегія суддів не погоджується.
Так, відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК України (у редакції, чинній на час ухвалення постанов про призначення групи слідчих) керівник органу досудового розслідування - начальник Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України та його заступники, які діють у межах своїх повноважень.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження досудове розслідування здійснювалося слідчими Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
Таким чином, згадані посадові особи відповідно до наведених положень закону були наділені повноваженнями на призначення слідчих для здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 42016000000001594.
Також є непереконливими доводи сторони захисту про те, що обвинувачений ОСОБА_10 не набув статусу підозрюваного, оскільки процедура повідомлення йому про підозру органом досудового розслідування не дотримана.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження № 42016000000001594 обвинувачений ОСОБА_10 на час здійснення досудового розслідування перебував на території Російської Федерації, що не заперечується стороною захисту.
Як вже було зазначено, матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001594 згідно із постановою прокурора від 14 червня 2016 року виділені з кримінального провадження № 42014010470000019.
28 листопада 2016 року Генеральним прокурором України складено повідомлення ОСОБА_10 про підозру (т. 29, а.с. 133 - 152).
Враховуючи те, що Україна і Російська Федерація є учасниками Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року та Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, Генеральна прокуратура України відповідно до приписів ч. 1 ст. 551 КПК України звернулася до Генеральної прокуратури Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу, в якому ставилося питання про встановлення місця проживання (перебування) ОСОБА_10 , вручення йому повідомлення про підозру, вручення пам'ятки про процесуальні права та обов'язки, вручення повістки про виклик до слідчого та допит як підозрюваного (т. 29, а.с. 165 - 216).
Однак Генеральною прокуратурою Російської Федерації у наданні правової допомоги було відмовлено (т. 29, а.с. 217, т. 31, а.с. 4).
Також Генеральною прокуратурою України надіслано лист на адресу Ростовського обласного суду Російської Федерації з проханням повідомити ОСОБА_10 про факт його підозри та розшуку в Україні (т. 29, а.с. 218 - 219), на що отримана відповідь про направлення листа до Міністерства юстиції Російської Федерації (т. 29, а.с. 225).
Крім того, Генеральною прокуратурою України кур'єрськими службами міжнародної доставки ОСОБА_10 , на всі відомі органу досудового розслідування адреси можливого його проживання та перебування направлені письмове повідомлення про підозру та пам'ятка про його процесуальні права і обов'язки (т. 29, а.с. 237 - 245, 300 - 325).
Відповідно до ч. 1 ст. 278 КПК України письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.
За приписами ч. 3 ст. 111 КПК України повідомлення у кримінальному провадженні здійснюється у випадках, передбачених цим Кодексом, у порядку, передбаченому главою 11 цього Кодексу, за винятком положень щодо змісту повідомлення та наслідків неприбуття особи.
Отже, органом досудового розслідування використані всі можливі процесуальні засоби для вручення безпосередньо ОСОБА_10 письмового повідомлення про підозру та пам'ятки про його процесуальні права та обов'язки.
Для забезпечення права ОСОБА_10 на захист органом досудового розслідування його захисникам ОСОБА_18 і ОСОБА_17 були направлені та ними отримані письмове повідомлення про підозру ОСОБА_10 та пам'ятка про його процесуальні права (т. 29, а.с. 248, 249, 255, 257, 260 - 267, 269, 270).
В даному кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000001594, здійснювалося спеціальне досудове розслідування, дозвіл на яке надано слідчим суддею Печерського районного суду міста Києва 20 січня 2017 року (т. 30, а.с. 110 - 113).
Колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України до повноважень слідчого судді віднесено здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
Тому законом визначено, що дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування надається саме слідчим суддею, який під час розгляду клопотання зобов'язаний перевірити наявність достатніх доказів для підозри особи, щодо якої подано клопотання, у вчиненні кримінального правопорушення та обставини переховування підозрюваного від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності.
Відповідно до ухвали слідчого судді від 20 січня 2017 року предметом його перевірки були обставини щодо належного повідомлення ОСОБА_10 про підозру, направлення йому пам'ятки про його процесуальні права, виклику до слідчого. Відтак слідчий суддя дійшов висновку про те, що слідчим та прокурором під час складання повідомлення про підозру вжито всіх можливих заходів для його вручення ОСОБА_10 у спосіб, передбачений кримінальним процесуальним законом для вручення повідомлень. Також слідчим суддею на підставі досліджених доказів встановлено, що ОСОБА_10 переховується від органів слідства і суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що судове рішення про спеціальне досудове розслідування є законним, обґрунтованим та вмотивованим, отже досудове розслідування кримінального провадження № 42016000000001594 здійснено відповідно до норм Глави 24-1 КПК України.
При цьому колегія суддів зазначає, що чинною на час ухвалення слідчим суддею рішення редакцією п. 20-1 розділу XI «Перехідні положення» КПК України не було передбачено такої обов'язкової умови для надання дозволу на проведення спеціального досудового розслідування, як оголошення підозрюваного у міждержавний та/або міжнародний розшук.
За приписами ст. 297-5 КПК України копії процесуальних документів, що підлягають врученню підозрюваному, надсилаються захиснику; повістки про виклик підозрюваного надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування та обов'язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційних веб-сайтах органів, що здійснюють досудове розслідування. З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження підозрюваний вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
На думку колегії суддів, органом досудового розслідування повною мірою виконані зазначені вимоги закону.
Так, 27 січня 2017 року, після складення Генеральним прокурором повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри (т. 30, а.с. 114 - 146), захисники ОСОБА_10 адвокати ОСОБА_17 і ОСОБА_18 у цей же день отримали вказаний процесуальний документ та пам'ятку про процесуальні права та обов'язки підозрюваного ОСОБА_10 (т. 30, а.с. 147 - 151).
Також Генеральна прокуратура України кур'єрською службою міжнародної доставки направила за адресою можливого проживання та перебування ОСОБА_10 на території Російської Федерації письмове повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри, а в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на веб-сайті Генеральної прокуратури України опублікувала повістку про виклик.
В подальшому захисникам підозрюваного ОСОБА_10 повідомлено про завершення досудового розслідування та надано доступ до матеріалів досудового розслідування (т. 30, а.с. 198 - 256).
Також необґрунтованими суд апеляційної інстанції вважає доводи захисників щодо невручення ОСОБА_10 обвинувального акта.
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 291 КПК України до обвинувального акта додаються, зокрема, розписка підозрюваного про отримання копії обвинувального акта, копії цивільного позову, якщо він був пред'явлений під час досудового розслідування, і реєстру матеріалів досудового розслідування (крім випадку, передбаченого частиною другою статті 297-1 цього Кодексу).
Як уже зазначалось, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_10 на підставі ухвали слідчого судді було проведено спеціальне досудове розслідування, тому вручення процесуальних документів безпосередньо ОСОБА_10 не є обов'язковим, достатньо надати такі документи захисникам.
Із матеріалів справи вбачається, що на підставі ч. 2 ст. 297-5 КПК України копія обвинувального акта у кримінальному провадженні № 42016000000001594 з реєстром матеріалів досудового розслідування надавались захисникам ОСОБА_17 та ОСОБА_18 , однак останні відмовились від отримання вказаних документів, посилаючись на ч. 5 ст. 297-4 КПК України, що підтверджується відповідною розпискою (т. 1, а.с. 117).
Таким чином, доводи захисників про порушення порядку вручення обвинувального акта ОСОБА_10 не ґрунтуються на вимогах закону.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що спеціальне досудове розслідування кримінального провадження № 42016000000001594, в якому ОСОБА_10 набув процесуального статусу підозрюваного, а в подальшому обвинуваченого, здійснено у визначені законом строки з дотриманням загальних засад кримінального провадження та особливостей проведення такого розслідування, передбачених кримінальним процесуальним законом.
Відповідно до ухвали Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року задоволено подання голови Печерського районного суду міста Києва, матеріали кримінального провадження № 42016000000001594 за обвинуваченням ОСОБА_10 направлені на розгляд до Оболонського районного суду міста Києва, які надійшли до визначеного суду 10 квітня 2017 року, що підтверджується відповідними даними на супровідному листі Апеляційного суду м. Києва, яким кримінальне провадження скеровано до місцевого суду (т. 4, а.с. 20).
В цей же день відбувся автоматизований розподіл справи, яким головуючим визначено суддю ОСОБА_1 , суддями колегії ОСОБА_274 та ОСОБА_275 .
За доводами, викладеними в апеляційних скаргах, визначення суду, у якому розглядатиметься дане кримінальне провадження, а також склад колегії суддів стороні обвинувачення були заздалегідь відомі, про що Генеральний прокурор ОСОБА_33 повідомив засоби масової інформації. З огляду на викладене, сторона захисту вважає, що провадження розглянуто незаконним складом суду, який сформований із втручанням в систему автоматизованого розподілу справ.
Колегія суддів вважає, що такі доводи не підтверджуються наявними в матеріалах провадження доказами, зокрема тими, які надала сторона захисту на підтвердження своєї позиції.
Так, відповідно до роздрукованої інформації, розміщеної в Інтернеті 07 квітня 2017 року, видання "Українські Новини" повідомило, що "Оболонський районний суд Києва призначив до розгляду справи про державну зраду колишнього ОСОБА_276 суддів, які розглядають справу стосовно бійців "Торнадо". Про це Українським Новинам повідомило інформоване джерело "Януковича судитимуть ті ж судді, які сьогодні (7 квітня) винесуть вирок колишнім бійцям "Торнадо" - судді ОСОБА_1 , ОСОБА_277 і ОСОБА_278 , - повідомило джерело. З його слів, судді мають відповідну кваліфікацію. Розподіл суддів на розгляд справ проводиться за допомогою автоматизованої системи" (т. 11, а.с. 77).
Колегія суддів зазначає, що у наведеній інформації не міститься посилань на ОСОБА_192 , який був на той час Генеральним прокурором. Крім того, така роздруківка, в розумінні положень статей 84 - 86 КПК України, не може бути оцінена судом як доказ, оскільки її походження є невідомим, а достовірність наведеної інформації ніким не підтверджена. Водночас чинним кримінальним процесуальним законом, а саме положеннями ч. 3 ст. 93 КПК України, визначено, що сторона захисту здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок, ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.
Також стороною захисту надано роздруківку інформації, розміщеної в мережі Інтернет виданням "РБК Україна" 07 квітня 2017 року, такого змісту: " ОСОБА_279 заявив, що справа вже в Оболонському суді.
Справа про державну зраду колишнього президента України ОСОБА_41 надійшла в Оболонський суд. Про це повідомив Генеральний прокурор України ОСОБА_280 в коментарі НОМЕР_3 . Далі наводиться цитата: "Справа вже в Оболонькому суді", - заявив ОСОБА_279 ."
Однак у матеріалах провадження не міститься роздруківка зі сторінки ОСОБА_192 у «Facebook», яку суд міг би оцінити як доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності.
Колегія суддів зазначає, що наведена інтернет-виданням цитата Генерального прокурора, якщо дійсно така була, може свідчити лише про рівень його поінформованості, оскільки обвинувальний акт, складений у кримінальному провадженні № 42016000000001594, надійшов до Оболонського районного суду міста Києва 10 квітня 2017 року. Однак це жодним чином не свідчить про те, що під час визначення суду, в якому розглядатиметься кримінальне провадження № 42016000000001594, та колегії суддів для його розгляду здійснювався протиправний вплив чи втручання. В наведеній інформації, оприлюдненій до здійснення автоматизованого розподілу справи, Генеральний прокурор не повідомляв, хто із суддів Оболонського районного суду міста Києва буде розглядати це кримінальне провадження.
Проте така інформація міститься в роздруківці з мережі Інтернет, викладена особою, що підписалася ОСОБА_281 . Він повідомляє, що «кажуть, справа про держзраду екс-президента ОСОБА_41 буде розглядати та ж колегія суддів Оболонського районного суду Києва яка зараз розглядає "справу Торнадо": ОСОБА_1 , ОСОБА_277 , ОСОБА_278 ». Наведена інформація не містить посилання на Генерального прокурора ОСОБА_192 чи на будь-яке інше джерело її походження.
У наданих стороною захисту роздруківках з інтернет-видань "Українська Правда" та "Українські Національні Новини" також не зазначено джерело походження інформації.
З наведених підстав зазначені роздруківки з мережі Інтернет не можуть бути визнані належними, допустимими та достовірними доказами.
З метою перевірки заяви сторони захисту про втручання в автоматизовану систему документообігу в Оболонському районному суді міста Києва під час визначення складу колегії суддів для розгляду кримінального провадження № 42016000000001594 судом надано доручення Державному підприємству "Інформаційні судові системи" здійснити відповідну перевірку.
За результатами аналізу автоматизованого розподілу справи № 756/4855/17 провадження (1-кп/756/553/17) внесення змін до довідника "Спеціалізація суддів", внесення змін до системних налаштувань автоматизованого розподілу справ в комп'ютерній програмі автоматизації документообігу суду "Д-3", змін у довіднику "Табель", змін до налаштувань колегії і палат не зафіксовано (т. 5, а.с. 115 - 120).
Отже, доводи сторони захисту про те, що колегія суддів, яка в суді першої інстанції розглядала кримінальне провадження № 42016000000001594, визначена у незаконний спосіб є необґрунтованими.
11 квітня 2017 року після здійснення 10 квітня 2017 року автоматизованого розподілу справи, головуючий суддя ОСОБА_1 призначив підготовче судове засідання.
Сторона захисту вважає ухвалу суду незаконною, оскільки рішення про призначення підготовчого судового засідання прийнято суддею одноособово, а не колегією в складі трьох суддів, визначених автоматизованою системою.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 314 КПК України після отримання обвинувального акта суд не пізніше п'яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, в яке викликає учасників судового провадження.
У розумінні положень ст. 31 КПК України судом є суддя, який здійснює кримінальне провадження в суді першої інстанції одноособово, у випадках передбачених законом, колегія у складі трьох суддів, а також суд присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних.
Проаналізувавши наведену норму кримінального процесуального закону, а також положення статей 399 та 401 КПК України, відповідно до яких рішення про відкриття апеляційного провадження та призначення апеляційного розгляду приймає суддя-доповідач; в суді касаційної інстанції відповідно до статей 428, 430 КПК України рішення про відкриття касаційного провадження приймається судом, а про призначення касаційного розгляду суддею-доповідачем, колегія суддів вважає, що ухвала про призначення підготовчого судового засідання, у разі визначення колегії суддів для розгляду кримінального провадження, також має прийматись колегіально.
Проте, беручи до уваги, що таким рішенням вирішується лише одне організаційне питання, а саме визначення дати та часу підготовчого судового засідання, прийняття в даному кримінальному провадженні такого рішення головуючим суддею одноособово, на думку колегії суддів, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
Колегія суддів вважає, що в цьому разі відсутні підстави для оцінки всіх подальших процесуальних дій та прийнятих рішень через призму доктрини «плодів отруєного дерева».
Отже, проведене підготовче судове засідання та прийняті судом рішення не можуть бути визнані з наведених підстав незаконними.
Щодо доводів апелянтів про проведення підготовчого судового засідання за відсутності ОСОБА_10 , то апеляційний суд зазначає, що відповідно до матеріалів справи у кримінальному проваджені № 42016000000001594 на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2017 року було проведено спеціальне досудове розслідування.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 314 КПК України підготовче судове засідання відбувається за участю, зокрема обвинуваченого, згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом для судового розгляду.
При цьому правилами, передбаченими для судового розгляду, а саме положеннями п. 20-1 розділу XI «Перехідні положення» КПК України передбачено, що кримінальні провадження, у яких здійснювалося спеціальне досудове розслідування щодо злочинів, передбачених цим пунктом, і обвинувальні акти, направлені до суду до спливу строку, передбаченого абзацом першим цього пункту, а так само кримінальні справи, які станом на цю дату перебувають на розгляді суду, розглядаються з урахуванням правил спеціального судового провадження та особливостей, визначених цим пунктом.
Матеріалами справи доведено, що суд першої інстанції належним чином, відповідно до вимог ст. 297-5 КПК України, здійснив виклик обвинуваченого ОСОБА_10 шляхом направлення судових повісток за всіма відомими адресами його можливого проживання чи перебування, а також опублікував відповідну повістку в газеті «Урядовий кур'єр», що є засобом масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, а також на офіційному веб-сайті суду. Крім того, повістку про виклик обвинуваченого до суду отримали і його захисники.
Аналізуючи положення чинного кримінального процесуального закону, колегія суддів звертає увагу на те, що в загальному порядку в разі неприбуття обвинуваченого до суду, зокрема у підготовче судове засідання, суд за наявності підстав може оголосити його розшук та зупинити кримінальне провадження до його розшуку, а в разі обвинувачення особи у злочинах, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 КПК України, суд може здійснити розгляд провадження за відсутності обвинуваченого за наявності обставин, передбачених законом.
Також апеляційний суд вважає необґрунтованими доводи апелянтів про наявність підстав для прийняття рішення, передбаченого п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України, а саме для повернення обвинувального акта прокурору, у зв'язку із його невідповідністю вимогам КПК України та зазначає про таке.
Відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК України обвинувальний акт є процесуальним документом, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. Він повинен відповідати вимогам ст. 291 КПК України та містити відомості, зазначені в ч. 2 цієї статті.
Зокрема, обвинувальний акт згідно із п. 5 ч. 2 вказаної норми закону повинен містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.
В апеляційних скаргах захисники,посилаючись на наявність підстав для повернення обвинувального акта прокурору, серед іншого зазначають, що висунуте ОСОБА_10 обвинувачення є незрозумілим та не конкретним.
З такими доводами апелянтів колегія суддів не погоджується та звертає увагу, що в обвинувальному акті відповідно до вимог п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України зазначаються лише ті обставини, які прокурор, слідчий вважають встановленими.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до статей 36, 40 КПК України слідчий, прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійними у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється.
Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, апелянти вірно зазначають, що висунуте обвинувачення має бути зрозумілим, тобто викладеним в доступній для сприйняття формі.
Проте ані сторона захисту чи потерпілі, ані суд не вправі вимагати від прокурора викласти його так, як це має бути на їхню думку.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до п.3 ч. 3 ст. 314 КПК України єдиною підставою для повернення обвинувального акта прокурору є його невідповідність вимогам цього Кодексу. Вимоги до обвинувального акта викладені в ст. 291 КПК України. Невідповідність даних, викладених в реєстрі матеріалів досудового розслідування, ненадання документів, які разом з обвинувальним актом направляються до суду, здійснення досудового розслідування щодо особи, яка не позбавлена недоторканності, неповідомлення особу про підозру чи невручення обвинувального акта не є підставами для його повернення прокурору.
Зі змісту обвинувального акта у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_10 вбачається, що він містить усі відомості, передбачені ст. 291 КПК України, зокрема, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, формулювання обвинувачення, яке є зрозумілим для осудної особи, та правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення підготовчого судового засідання про призначення до розгляду обвинувального акта у кримінальному провадженні № 42016000000001594 є законним.
За доводами, викладеними у апеляційних скаргах сторони захисту, вирок суду ухвалений незаконним складом і тому, що ОСОБА_10 був позбавлений права на суд присяжних. Однак такі доводи не відповідають положенням закону та не узгоджуються з позицією захисників, яку вони обстоювали в підготовчому судовому засіданні.
Відповідно до ч. 3 ст. 31 КПК України кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів, а за клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних.
З урахуванням цих положень закону прокурором надано суду протокол роз'яснення права на суд присяжних адвокатам, оскільки ОСОБА_10 підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України, санкцією якої, серед інших, передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі.
Беручи до уваги те, що у кримінальному провадженні № 42016000000001594 здійснювалося спеціальне досудове розслідування, тобто за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, прокурором право на суд присяжних роз'яснено захисникам ОСОБА_10 ОСОБА_17 та ОСОБА_18 , про що ними зроблені записи у протоколі роз'яснення права на суд присяжних (т. 4, а.с. 43 - 49). Такий порядок роз'яснення, на думку колегії суддів, узгоджується з приписами ч. 2 ст. 297-5 КПК України, відповідно до яких копії процесуальних документів, що підлягають врученню підозрюваному, надсилаються захиснику.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження підготовче судове засідання проводилося за участю двох захисників обвинуваченого ОСОБА_10 адвокатів ОСОБА_17 та ОСОБА_18 . Відповідно до журналу судового засідання від 29 травня 2017 року судом під час підготовчого судового засідання з'ясовувалася думка сторони захисту стосовно призначення суду присяжних, на що захисник ОСОБА_17 (захисник ОСОБА_18 залишив залу судового засідання) просив розгляд справи проводити у складі трьох професійних суддів, оскільки є сумніви в об'єктивності присяжних (т. 19, а.с. 81).
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд, який розглянув кримінальне провадження колегіально у складі трьох суддів, визначений відповідно до приписів ч. 3 ст. 31 КПК України.
Відповідно до позиції сторони захисту, викладеної в апеляційних скаргах, суд не був вільним у прийнятті рішення за результатами розгляду кримінального провадження, оскільки перебував під впливом та тиском, який полягав у тому, що у публічних висловлюваннях вищих представників влади та керівників правоохоронних органів ними заявлялося про винуватість ОСОБА_10 у вчиненні інкримінованих йому злочинів. Крім того, щодо суддів колегії суду, які розглядали це провадження, внесені відомості до ЄРДР у зв'язку з повідомленням про вчинення злочину та порушені дисциплінарні провадження.
Такі обставини були предметом оцінки суду першої інстанції, про що у вироку зазначено, що надані стороною захисту документи містять твердження, які спрямовані на формування передчасної позиції суду щодо того, що ОСОБА_10 , якому висунуте обвинувачення у вчиненні злочинів, є винуватим ще до того, як його вина буде доведена відповідно до закону, спонукають громадськість повірити у його винуватість ще до того, як його вина ще не була доведена у встановленому законом порядку. Суд у своєму рішенні вказав, що такі висловлювання, з урахуванням презумпції невинуватості, є неприпустимими.
Водночас суд констатував, що ці обставини жодним чином не вплинули на його висновки щодо доведення винуватості ОСОБА_10 .
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і мають наслідком відповідальність, установлену законом. За приписами ч. 7 ст. 56 цього Закону суддя, серед іншого зобов'язаний звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та Генерального прокурора.
У матеріалах кримінального провадження відсутні дані про звернення суддів колегії суддів у зв'язку з втручанням у їх діяльність під час розгляду кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_10 , хоча за наявності підстав це їх прямий обов'язок, передбачений законом.
Більше того, суд в ухваленому вироку чітко зазначив, що будь-які обставини не вплинули на прийняття ним рішення у даній справі, а відповідно до журналу судового засідання від 29 травня 2017 року суд першої інстанції констатував лише неприпустимість висловлювань Генерального прокурора про винуватість ОСОБА_10 до ухвалення вироку, про що проінформує Вищу раду правосуддя.
Щодо доводів захисників про залишення поза увагою поважності причин неявки ОСОБА_10 у судове засідання для розгляду питання про проведення спеціального судового засідання, то колегія суддів вважає їх безпідставними.
Так, у заяві про поважність причин неявки до Оболонського районного суду міста Києва захисники зазначали, що існує реальна небезпека для життя та здоров'я ОСОБА_10 під час його перебування на території України, відтак просили суд вжити заходів, передбачених Главою 43 КПК України та Європейською конвенцією про взаємну правову допомогу, для забезпечення особистої участі ОСОБА_10 у судовому розгляді провадження № 7564855/17 в режимі відеоконференції з Ростовського обласного суду Російської Федерації.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що суд першої інстанції під час першого підготовчого судового засідання, а саме 04 травня 2017 року постановив ухвалу, якою надав стороні захисту можливість забезпечити дистанційну участь обвинуваченого ОСОБА_10 у розгляді кримінального провадження, як за допомогою програми «Skype», так і за допомогою програми «TrueConf», яка є сертифікованою в Україні та використовується в усіх судових органах.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо неможливості звернення за міжнародно-правовою допомогою в межах даної справи до Російської Федерації з огляду на те, що ОСОБА_10 обвинувачується в державній зраді проти України на користь Російської Федерації, а також в пособництві у зміні меж території України на користь Російської Федерації, а також у пособництві у веденні агресивної війни РосійськоюФедерацією проти України.
Таким чином, судом першої інстанції в повному обсязі вживались заходи для забезпечення прав особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, однак обвинувачений правом бути присутнім під час розгляду справи не скористався.
Щодо подальшого розгляду кримінального провадження за відсутності ОСОБА_10 , то апеляційний суд зазначає, що ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 29 червня 2017 року було задоволено клопотання сторони обвинувачення та ухвалено здійснювати спеціальне судове провадження стосовно обвинуваченого ОСОБА_10 .
Важливим стандартом забезпечення дотримання прав та законних інтересів особи, у відношенні якої здійснюється кримінальне провадження за її відсутності, є її проінформованість про характер висунутого обвинувачення та забезпечення ефективного захисту такої особи.
Як зазначено у вироку, суд цілком усвідомлює, що засадами кримінального провадження є, перш за все, верховенство права, законність, забезпечення права на захист. Розпочинаючи та здійснюючи кримінальне провадження за відсутності обвинуваченого, суд був зобов'язаний використати всі передбачені законом можливості для дотримання прав обвинуваченого (зокрема, права на захист, доступ до правосуддя).
Отже, розгляд кримінального провадження судом за відсутності обвинуваченого ОСОБА_10 здійснювався на підставі прийнятого рішення про спеціальне судове провадження відповідно до положень кримінального процесуального закону.
Колегія суддів зазначає, що здійснення спеціального судового провадження передбачено кримінальним процесуальним законом. Положення закону щодо здійснення спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження не визнані неконституційними та є такими, що узгоджуються зі стандартами, визначеними у Рекомендаціях (75) 11 Комітету Міністрів Ради Європи.
Колегія суддів вважає, що згадані вимоги у цьому кримінальному провадженні дотримано в повному обсязі.
Судом першої інстанції встановлено, що обвинувачений ОСОБА_10 переховується від суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності.
Його перебування на території Російської Федерації на підставі дозволу компетентних органів цієї держави не спростовує цього висновоку.
Колегія суддів зазначає, що відповідно згаданих Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи, важливою умовою застосування спеціального досудового розслідування та спеціального судового розгляду є те, щоб під час спеціального досудового розслідування або спеціального судового провадження було забезпечено процесуальні права та гарантії осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, зокрема право обвинуваченого бути проінформованим належним чином про дату слухання справи та про своє право на законне чи інше представництво в суді.
Обвинувачений ОСОБА_10 повною мірою проінформований про кримінальне переслідування його в державі, де він був Президентом. Про це свідчить те, що Генеральна прокуратура України звернулася до Генеральної прокуратури Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу, в якому просила повідомити про місце перебування ОСОБА_10 , вручити йому повідомлення про підозру та здійснити інші процесуальні дії, передбачені національним законодавством. Генеральною прокуратурою України поштою та кур'єрськими службами міжнародної доставки за всіма відомими адресами проживання та перебування ОСОБА_10 , зокрема і в Російській Федерації, надіслані письмові повідомлення про підозру, також такі повідомлення про підозру отримані його захисниками ОСОБА_17 і ОСОБА_18 . Генеральною прокуратурою України ОСОБА_10 засобами поштового зв'язку та за допомогою кур'єрських служб направлені повістки про виклик, обвинувальний акт, складений у цьому провадженні, отриманий захисниками ОСОБА_10 , про дату, час та місце проведення підготовчого судового засідання, а в подальшому - судового розгляду його було повідомлено у спосіб, передбачений законом, зокрема, шляхом розміщення інформації на сайті «Судова влада України» та публікації в газеті «Урядовий кур'єр». Крім того, направлення до суду численних звернень, клопотань, зокрема щодо дотримання судом права обвинуваченого на доступ до правосуддя, свідчить про проінформованість ОСОБА_10 про характер висунутого йому обвинувачення та про здійснення Оболонським районним судом міста Києва судового розгляду кримінального провадження № 42016000000001594, у якому він є обвинуваченим.
На переконання апеляційного суду, доводи сторони захисту про неможливість безпосередньої участі обвинуваченого ОСОБА_10 в розгляді цього кримінального провадження, що зумовлена загрозою його життю і здоров'ю в Україні, є непереконливими та недоведеними.
Так, сторона захисту заявляє, що впродовж пересування Президента ОСОБА_10 з міста Києва до Харкова, а в подальшому до Донецька та АР Крим, відбувалися обстріли його кортежу, попередження про можливе збиття гелікоптера, на якому він летів, про мінування аеропорту м. Харкові, спробу прикордонників затримати його. Захисники зазначають, що, оскільки у кримінальному провадженні, яке розслідується за фактом замаху на Президента ОСОБА_10 , винні особи не встановлені, продовжує існувати реальна загроза його життю і здоров'ю.
Колегія суддів зазначає, що за наявності таких обставин та бажання брати участь в розгляді провадження в суді обвинувачений міг би звернутися за захистом держави від посягань на його життя та здоров'я у передбачений законом спосіб.
Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні" обвинувачений наділений правом на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, зазначених у статях 1 і 7 цього Закону, за наявності відповідних для цього підстав.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження (т. 19, а.с. 166 - 177) сторона захисту звернулася до суду із заявою про вжиття щодо ОСОБА_10 заходів безпеки у кримінальному провадженні шляхом зміни офіційного місця його проживання з адреси: АДРЕСА_1 , на адресу: АДРЕСА_2 . Однак такі вимоги не ґрунтуються на положеннях закону, згідно із якими держава шляхом проведення відповідних заходів забезпечує безпеку учасника кримінального провадження, зокрема обвинуваченого. Очевидним є те, що уповноважені на те правоохоронні органи України не мають змоги забезпечити безпеку ОСОБА_10 на території Російської Федерації, яка відмовила Україні у міжнародній правовій допомозі в даному кримінальному провадженні. На переконання суду, звертаючись з такою заявою, сторона захисту прагнула через судове рішення легалізувати перебування обвинуваченого ОСОБА_10 за межами України.
Отже, єдиною причиною неприбуття обвинуваченого до суду є його переховування, зокрема від суду, з метою ухилення від кримінальної відповідальності. Тому з урахуванням наведених обставин судом прийнято законне рішення про здійснення спеціального судового провадження, яке передбачає судовий розгляд за відсутності обвинуваченого.
У такому разі, здійснені судом заходи, зокрема, надання захисникам програмного продукту «TrueConf», який використовується судом для проведення відеоконференцзв'язку, допит обвинуваченого за допомогою програми «Skype», слід вважати спробами суду хоча б в такий спосіб дати обвинуваченому можливість реалізувати право на участь в судовому розгляді, зокрема на звернення з останнім словом, але вони не є обов'язковими в разі прийняття рішення про спеціальний судовий розгляд. Також в цьому випадку відсутні підстави для звернення до Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу з метою сприяння участі ОСОБА_181 в судовому розгляді в режимі відеоконференцзв'язку.
При цьому колегія суддів зазначає, що запит Генеральної прокуратури України до компетентних органів Російської Федерації, задоволення якого сприяло б обвинуваченому в реалізації його процесуальних прав, російською стороною було відхилено і в допомозі було відмовлено на підставі п."b" ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах у зв'язку з тим, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Росії. Колегія суддів звертає увагу на наведені мотиви відмови, та наголошує, що п."а" цієї статті Конвенції передбачена можливість відмови, якщо прохання про надання допомоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним правопорушенням, або правопорушенням, пов'язаним з політичним правопорушенням. Отже, відмовляючи в наданні допомоги, російська сторона не вважала переслідування громадянина України ОСОБА_10 в кримінальному переслідуванні в його країні таким, що здійснюється за політичними мотивами, про що стверджує сторона захисту.
Оскаржуючи вирок суду першої інстанції, апелянти вказують на те, що судом було порушено право на захист ОСОБА_10 , оскільки не було забезпечено участь захисника, обраного обвинуваченим.
Зазначають, що захист ОСОБА_10 в усіх кримінальних провадженнях щодо нього здійснюють адвокати АО «АВЕР ЛЄКС», тому, на думку апелянтів, участь інших адвокатів в той час, коли у справі є захисники за договором, є неможливою та суперечить волі обвинуваченого ОСОБА_10 .
При цьому захисники оскаржують участь у провадженні захисників за призначенням, саме ОСОБА_106 , ОСОБА_229 та ОСОБА_16 .
У зв'язку з зазначеним апеляційний суд звертає увагу на те, що із досліджених матеріалів справи вбачається, що 06 липня 2017 року до суду першої інстанції надійшла заява обвинуваченого ОСОБА_10 про відмову від захисників АО «АВЕР ЛЄКС», на підставі чого судом була постановлена ухвала про прийняття відмови ОСОБА_10 від захисників та про доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченого ОСОБА_10 .
Так, адвокат ОСОБА_107 здійснював захист ОСОБА_10 на підставі доручення Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві від 25 жовтня 2017 року № 026-0005585, яке було видане на виконання ухвали Оболонського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року, у зв'язку із заміною захисника ОСОБА_282 , який належним чином не виконував своїх професійних обов'язків.
Під час виконання адвокатом ОСОБА_283 обов'язків захисника обвинуваченого ОСОБА_10 , а саме 11 грудня 2017 року, у судове засідання з'явились захисники за договором ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 , які надали суду заяву ОСОБА_10 від 08 грудня 2017 року про залучення адвокатів АО «АВЕР ЛЄКС» до участі у справі № 756/4855/17.
В той же час, у зв'язку з тим, що на момент вступу у справу адвокатів АО «АВЕР ЛЄКС» Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві рішення про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги адвокатом ОСОБА_283 не приймав, тому останній продовжував виконувати свої обов'язки як захисник призначений на законних підставах.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» надання безоплатної вторинної правової допомоги припиняється за рішенням Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у разі, якщо особа користується захистом іншого захисника або залучила іншого представника у справі, за якою їй призначено захисника чи представника відповідно до цього Закону.
Наказ Центру про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги від 12 грудня 2017 року адвокатом ОСОБА_283 було надано суду у наступному судовому засіданні, а саме 13 грудня 2017 року, відтак саме з цієї дати адвокат припинив здійснювати свої повноваження як захисник ОСОБА_10 .
Із матеріалів справи вбачається, що захисники за договором, адвокати АО «АВЕР ЛЄКС», після їх чергового вступу у справу, неодноразово не з'являлись у судові засідання на дати, які були з ними узгоджені заздалегідь, при цьому судові засідання відкладались для їх повторних викликів, а саме: 20 грудня 2017 року, 10 січня 2018 року, 31 січня 2018 року, 28 лютого 2018 року, 27 березня 2018 року, 11 квітня 2018 року.
Так, у судові засідання для участі у судових дебатах 30 липня 2018 року жоден із захисників обвинуваченого не з'явився, 31 липня 2018 у судове засідання для участі у судових дебатах прибув лише захисник ОСОБА_17 , однак самовільно покинув судове засідання до його завершення.
У зв'язку із наведеним, суд першої інстанції розцінив такі дії захисників як такі, що спрямовані на унеможливлення здійснення правосуддя у вказаному кримінальному провадженні, та з метою забезпечення права на захист обвинуваченого під час судових дебатів, постановив рішення про надання доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві невідкладно призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченого ОСОБА_10 та забезпечити безперервну участь призначеного захисника, незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних обвинуваченим.
Однак призначений Центром відповідно до доручення № 026-0004832 від 31 липня 2018 року адвокат ОСОБА_108 , з'явившись у судове засідання, призначене на 01 серпня 2018 року, також самовільно залишив це судове засідання, тому судом було прийнято рішення про заміну захисника ОСОБА_229 на іншого захисника із забезпеченням його безперервної участі, незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних обвинуваченим.
В подальшому на виконання вказаної ухвали Центр призначив відповідно до доручення від 02 серпня 2018 року № 026-0004873 адвоката ОСОБА_16 .
Аналізуючи положення кримінального процесуального закону, колегія суддів зазначає, що національним законодавством не передбачено одночасної участі захисника за дорученням і захисника за договором, а також участь у судовому засіданні більше п'яти захисників одного обвинуваченого.
Водночас поведінка захисників за договором, які неодноразово не з'являлись у судові засідання, самовільно залишали судові засідання, нехтували правилами адвокатської етики була спрямована на затягування розгляду справи, що спричинило б порушення розумних строків її розгляду та порушення права обвинуваченого на захист.
Апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
При цьому п. «с» ч. 3 Конвенції передбачає право обвинуваченого захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
Також Європейський суд з прав людини вказав, що право кожного обвинуваченого використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, не є абсолютним і може бути обмежено за наявності відповідних підстав в інтересах правосуддя (рішення у справі "Мефтах та інші проти Франції" 26 липня 2002 року).
Відповідно до частин 1, 2 ст. 52 КПК України участь захисника у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів та щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне судове провадження, є обов'язковою.
При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого і виправданого у кримінальному провадженні - одна з найважливіших державних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина, закріплених у ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 5 ч. 2 ст. 129 Конституції України та міжнародних актах, які є складовою національного законодавства щодо прав людини і основоположних свобод (ст. 11 Загальної декларації прав людини; ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Таким чином, апеляційний суд зазначає, що наведені дії захисників за договором були спрямовані на унеможливлення здійснення правосуддя у вказаному кримінальному провадженні, а тому, створивши умови безперервної участі захисника з Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві, суд першої інстанції забезпечив право обвинуваченого на захист.
Крім того, апеляційний суд вважає, що рішенням про призначення шостого захисника із Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві, окрім захисників, які діють на підставі договору, суд першої інстанції не лише не порушив право обвинуваченого на захист, а й не позбавив інших захисників за договором права участі у судовому засіданні.
Безпідставними апеляційний суд вважає також доводи сторони захисту про часткову відсутність технічних записів судових засідань.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що фіксування судових засідань під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_10 у суді першої інстанції здійснювалось одночасно трьома технічними засобами, а саме: програмою фіксування судового процесу (судового засідання) - «Акорд», комплексом «Камертон», програмою «TrueConf».
Так, в матеріалах справи наявні довідки, складені секретарем судового засідання, про збій у фіксуванні судових засідань у певних технічних засобів, а саме довідки від: 19 жовтня 2017 року, 11 грудня 2017 року, 13 грудня 2017 року, 27 грудня 2017 року, 28 грудня 2017 року, 21 лютого 2018 року, 14 березня 2018 року, 13 вересня 2018 року, 14 лютого 2018 року, 01 жовтня 2018 року, 02 жовтня 2018 року, 08 жовтня 2018 року, 25 жовтня 2018 року, 30 жовтня 2018 року.
Із досліджених довідок вбачається, що у всіх випадках, у разі відсутності на одній із технічних програм певного запису, що було пов'язано із збоєм програми, іншими програмами запис здійснювався в повному обсязі та успішно зберігався в повному обсязі та належної якості.
Таким чином, відсутність на одній з програм певних частин запису повністю компенсується наявністю таких частин запису в повному обсязі на інших технічних засобах.
Щодо доводів апелянтів про необґрунтоване залишення без розгляду заяв сторони захисту про відвід складу суду, то колегія суддів зазначає, що із досліджених судом апеляційної інстанції матеріалів справи вбачається, що стороною захисту протягом усього часу розгляду провадження неодноразово заявлялись заяви як про відвід певного судді, так і усієї колегії суддів.
Так, 05 липня 2017 року захисник ОСОБА_17 заявив відвід колегії суддів, 21 вересня 2017 року захисник ОСОБА_218 заявив відвід суддям ОСОБА_1 та ОСОБА_242 , 06 лютого 2018 року та 31 липня 2018 року захисник ОСОБА_17 заявив відвід колегії суддів, 15 серпня 2018 року та 16 серпня 2018 року захисник ОСОБА_13 заявив відвід колегії суддів, 16 серпня 2018 року заявлено відвід колегії суддів захисником ОСОБА_18 , 12 вересня 2018 року захисником ОСОБА_14 заявлено відвід колегії суддів, 13 вересня 2018 року захисник ОСОБА_15 заявив відвід колегії суддів.
Ухвалами Оболонського районного суду міста Києва від 21 вересня 2017 року та від 13 грудня 2017 року були розглянуті та залишені без задоволення заяви захисника ОСОБА_282 та захисника ОСОБА_17 .
Водночас інші заяви захисників були залишені судом першої інстанції без розгляду, у зв'язку з чим апеляційний суд зазначає таке.
Статтею 75 КПК України передбачені обставини, що виключають участь судді у кримінальному провадженні. Зокрема, така участь виключається за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості.
Дослідивши усі зазначені заяви про відвід колегії суддів, апеляційний суд дійшов висновку, що у них не наведено жодних доводів, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості суддів ОСОБА_1 , ОСОБА_170 та ОСОБА_284 .
Крім того, у заявах не наведено жодного доводу про існування таких підстав для відводу, що стали відомі після початку судового розгляду.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 81 КПК України якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом на відвід з метою затягування кримінального провадження, суд, який здійснює провадження, має право залишити таку заяву без розгляду.
За таких обставин суд обґрунтовано залишив без розгляду заяви сторони захисту, подані на стадії судових дебатів, та вірно розцінив їх як зловживання сторони захисту правом на відвід.
За доводами апеляційних скарг, судом першої інстанції допущена неповнота та однобічність судового розгляду, що, серед іншого, стало причиною ухвалення незаконного рішення.
Колегія суддів вважає такі доводи безпідставними з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.
З огляду на ці положення закону доводи апелянтів про те, що суд не дав належної оцінки подіям, які відбулися в Україні наприкінці 2013 року, січні - лютому 2014 року, які, як зазначається в апеляційних скаргах, свідчать про здійснення державного перевороту; діям підписантам Угоди про мирне врегулювання кризи в Україні щодо виконання цієї Угоди, діям чи бездіяльності міжнародних гарантів виконання Угоди; діям осіб, які в неконституційний спосіб захопили владу в Україні та здійснювали спроби фізичного знищення ОСОБА_10 , бездіяльність яких в подальшому призвела до втрати Україною частини території, є безпідставними, оскільки вони виходять за межі висунутого ОСОБА_10 обвинувачення, отже не можуть бути предметом доказування в даному кримінальному провадженні.
Із цих же підстав колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянтів щодо недослідження судом отриманих шляхом допиту показань всіх свідків сторони захисту, невитребування письмових доказів та ненадання стороні захисту доступу до документів, які є у розпорядженні фізичних осіб, державних органів іноземних держав, а також міжнародних організацій.
При цьому, колегія суддів зазначає, що кількість свідків зі сторони обвинувачення, та зі сторони захисту, допитаних судом, не є вирішальним показником під час ухвалення рішення у справі. Тому доводи сторони захисту про те, що суд задля певної збалансованості повинен був допитати щонайменше стільки ж свідків сторони захисту, скільки і сторони обвинувачення, не відповідають загальним засадам кримінального провадження.
Колегія суддів зазначає, що, зважаючи, на зміст та обсяг висунутого ОСОБА_10 обвинувачення, під час судового розгляду кримінального провадження № 42016000000001594 суду необхідно було з'ясувати, чи дійсно написана обвинуваченим ОСОБА_10 заява від 01 березня 2014 року свідчить про вчинення ним державної зради та пособництва у веденні агресивної війни, та чи існують докази, достатні для такого обвинувачення.
При цьому колегія суддів зазначає, що назва документа: заява, звернення, лист, додаток до основного звернення, витяг з тексту, на що звертається увага в апеляційних скаргах значення для доведення винуватості не має. Вживання різних назв одного документа колегія суддів розцінює як спосіб захисту, обраний адвокатами обвинуваченого ОСОБА_10 .
Відповідно до матеріалів кримінального провадження стороною захисту надано текст, адресований Президенту Російської Федерації ОСОБА_161 , з долученням двох заяв українською та російською мовами на двох аркушах.
На думку сторони захисту, наведений доказ судом невірно оцінений та безпідставно не прийнятий як доказ невинуватості ОСОБА_10 .
Аналізуючи доводи апеляційних скарг, колегія суддів зазначає, що захисники неодноразово порізному оцінють цей документ. Так, апелянти звертають увагу, що заява на одному аркуші, яка надана стороною обвинувачення, є лише додатком до основного тексту на чотирьох аркушах, адресованого Президенту Російської Федерації ОСОБА_161 , в той же час вони зазначають, що заява, оприлюднена постійним представником Російської Федерації при ООН, є не заявою, а частиною тексту, написаного ОСОБА_10 на ім'я Президента Російської Федерації ОСОБА_285 . Також, посилаючись на відповіді, отримані від органів державної влади Російської Федерації та Федерального державного унітарного підприємства «Почта Росии», апелянти зазначають, що в розпорядженні органів влади Російської Федерації станом на 01 березня 2014 року заяви/звернення ОСОБА_181 не було, лише 03 березня воно було отримане Міністерством закордонних справ Російської Федерації. Але при цьому вони не заперечують, що такий документ, яке б визначення йому не було надано, написаний ОСОБА_10 .
Наданий суду документ, окрім оцінки подій в Україні, містить звернення до Президента Росії ОСОБА_285 з проханням використати на території України Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України.
Колегія суддів зазначає, що незалежно від того, чи є досліджуваний документ додатком до звернення, чи витягом із іншого документа, його зміст є зрозумілим для сприйняття і для його тлумачення не потрібно спеціальних знань, оскільки висловлене ОСОБА_10 прохання використати на території України Збройні Сили Російської Федерації є чітким та недвозначним.
Тому доводи сторони захисту з посиланням на висновки експертів, які досліджували текст заяви від 01 березня 2014 року, виконаний ОСОБА_10 , порівняння тексту листа на чотирьох аркушах зі зверненням до представників Євросоюзу, гарантів підписання Угоди про врегулювання кризи в Україні, а також зі зверненням, яке ОСОБА_10 демонстрував під час свого виступу, перебуваючи на території Російської Федерації, не можуть бути взяті до уваги судом.
Сторона захисту також звертає увагу на те, що заява ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, надана суду стороною обвинувачення, є недопустимим доказом, оскільки вона отримана у спосіб, не передбачений кримінальним процесуальним законом. Крім того, вказана заява не є тією, на яку посилався постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_35 на засіданні Ради Безпеки ООН 03 березня 2014 року.
Проте наведені доводи є необґрунтованими та спростовуються наступними доказами.
Так, свідок ОСОБА_286 , який станом на лютий - березень 2014 року обіймав посаду Постійного представника України при ООН та який в суді першої інстанції засвідчив, що 01 березня 2014 року під час виступу на засіданні Ради Безпеки ООН представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_35 озвучив послання ОСОБА_64 . Президенту Російської Федерації ОСОБА_161 та повідомив, що його підтримав ОСОБА_10 . Лише 03 березня 2014 року ОСОБА_35 на черговому засіданні Ради Безпеки ООН присутнім демонструє та цитує заяву ОСОБА_10 , надавши перед цим вказаній заяві статус офіційного документа Ради Безпеки ООН.
Свідок ОСОБА_287 дав свідчення, що, перебуваючи на посаді Постійного представника України при ООН, в 2017 році отримав запит від Генеральної прокуратури України з проханням отримати у Секретаріаті ООН завірену копію документа, який містив звернення колишнього Президента України ОСОБА_10 до Президента Російської Федерації ОСОБА_44 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації на території України. Після звернення з дипломатичною нотою до Секретаріату ООН запитуваний документ був отриманий та переданий Генеральній прокуратурі України.
Наведені показання підтверджуються запитом Генеральної прокуратури України до Постійного представника України при ООН від 04 січня 2017 року про отримання з Секретаріату ООН копії заяви ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року; відповіддю Канцелярії Генерального Секретаря ООН, якою Постійному представнику України при ООН було надано фотокопію листа Постійного представника Російської Федерації при ООН від 03 березня 2014 року на адресу Генерального Секретаря ООН з фотокопією заяви Президента України ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року, якій відповідно до цього листа надано статус офіційного документа Ради Безпеки ООН. Вказані документи були надіслані до Міністерства закордонних справ України та передані Генеральній прокуратурі України. Відповідно до протоколу огляду від 25 січня 2017 року ці документи були оглянуті слідчим та визнані речовими доказами.
Отже, отримані дипломатичними каналами документи, яким надано статус доказів, вірно прийняті та оцінені судом як допустимі та достовірні докази. Заява ОСОБА_10 від 01 березня 2014 року також визнана належним доказом, оскільки саме вона була продемонстрована і оприлюднена 03 березня 2014 року Постійним представником Російської Федерації при ООН на засіданні Ради Безпеки ООН, а не звернення ОСОБА_36 до ОСОБА_44 , про яке Постійний представник Російської Федерації при ООН повідомив на засіданні Ради Безпеки ООН 01 березня 2014 року, яке нібито підтримано ОСОБА_10 .
Крім того, судом першої інстанції всебічно та повно були досліджені докази щодо подій на півострові Крим у лютому та/ - на початку березня 2014 року, оскільки з'ясування цих фактичних обставин має важливе значення з огляду на висунуте ОСОБА_10 обвинувачення та кваліфікацію його дій.
Так, дослідженими показаннями свідків ОСОБА_288 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 встановлено захоплення невідомими озброєними людьми будівель Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів АР Крим та інших.
Відповідно до показань свідків ОСОБА_140 , ОСОБА_289 , ОСОБА_141 , ОСОБА_290 , ОСОБА_291 , ОСОБА_292 , ОСОБА_293 , ОСОБА_294 , ОСОБА_295 , ОСОБА_296 , ОСОБА_297 , ОСОБА_298 Російська Федерація в січні 2014 збільшила кількість військ, техніки та озброєння та території Автономної Республіки Крим, не погоджуючи це з українською стороною, а з 27 лютого 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації з використанням цивільного населення півострова, а також воєнізованих формувань розпочалося блокування військових об'єктів, військових частин, кораблів Збройних Сил України, яке переросло в їх захоплення та взяття в полон військовослужбовців Збройних Сил України. Показання свідків узгоджуються із дослідженими судом письмовими доказами, сумнівів у достовірності, належності та допустимості яких не виникає.
Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду про те, що дії представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації були спрямовані не на захист російськомовного населення на території півострова Крим, а також не на здійснення поліцейської чи гуманітарної місії, а з метою установлення свого контролю на цій території всупереч міждержавним та міжнародним договорам та Статуту ООН.
Відповідно до встановлених судом першої інстанції обставин, такі дії розпочалися ще до проведення 16 березня 2014 року на території АР Крим та м. Севастополя референдуму, на який було винесено питання про входження Криму до складу Росії на правах суб'єкта Російської Федерації, та до підписання 18 березня 2014 року договору про прийняття до складу Російської Федерації Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що здійснення узгоджених цілеспрямованих дій представниками влади Російської Федерації та службовими особами Збройних Сил цієї держави, свідчить про здійснення проти України підривної діяльності, а також про ведення агресивної війни.
При цьому обвинувачений ОСОБА_10 вступивши на пост Президента та склавши 25 лютого 2010 року, присягу на вірність Україні, давши зобов'язання, серед іншого, усіма справами боронити суверенітет і незалежність України, не перебуваючи в стані неосудності чи крайньої необхідності, усвідомлюючи рівень відповідальності за будь-які дії, які він вчиняє як Президент України, звернувся до президента іншої держави з проханням використати збройні сили цієї держави на території України, що свідчить про вчинення ним умисних дій, які суд вірно кваліфікував за ч. 1 ст. 111 КК України як державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній недоторканності та державній безпеці України, а саме надання іноземній державі, Російській Федерації та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, а також за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України як пособництво у веденні агресивної війни.
Колегія суддів вважає, що досліджені судом докази в їх сукупності поза розумним сумнівом надавали йому підстави зробити обґрунтований висновок про те, що обвинувачений ОСОБА_10 , як Президент України всупереч Конституції України, Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Російською Федерацією, написавши 01 березня 2014 року заяву із проханням використати на території України Збройні Сили Російської Федерації, сприяв іноземній державі в проведенні проти України підривної діяльності, яка переросла в агресивну війну, метою якої було приєднання частини території України до іншої держави та встановлення там своєї влади, а також виконав відведену йому роль пособника у веденні такої війни.
Залишивши територію України та виїхавши до Російської Федерації, отримавши від влади цієї держави дозвіл на тимчасове проживання, сприймаючи події в Україні як загрозу своєму життю і здоров'ю та розуміючи, що від волі представників влади Російської Федерації залежить подальше його перебування на території Росії, обвинувачений, вчиняючи злочини, перебував під впливом залежності від представників влади Російської Федерації, що суд вірно визнав як обставину, що пом'якшує покарання.
Призначаючи ОСОБА_10 покарання, суд відповідно до положень ст. 65 КК України врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, які за класифікацією, визначеною ст. 12 КК України, є особливо тяжкими злочинами, особу обвинуваченого та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Колегія суддів вважає, що рішення суду щодо призначення ОСОБА_10 остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк тринадцять років є достатнім і необхідним для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових злочинів.
З урахуванням обставин, встановлених під час апеляційного розгляду, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції ухвалене законне та обґрунтоване рішення, а тому апеляційні скарги захисників ОСОБА_10 задоволенню не підлягають.
Керуючись, ч. 2 ст. 376, ст. ст. 404, 405, 407, 409, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги захисників ОСОБА_13 , ОСОБА_14 і ОСОБА_19 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 і ОСОБА_18 , в інтересах обвинуваченого ОСОБА_10 залишити без задоволення.
Вирок Оболонського районного суду міста Києва від 24 січня 2019 року, яким ОСОБА_10 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 437 КК України та виправдано за ч. 5 ст. 27 ч. 3 ст. 110 КК України у зв'язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення, залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її оголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6