22 жовтня 2020 року м. Чернівці
справа № 715/2670/19
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Половінкіна Н. Ю.
суддів Височанської Н.К., Кулянди М.І.
секретаря Чубрей І.І.
з участю представника відповідача Акціонерного товариства «Альфа Банк» Матвійчука Михайла Зеноновича
учасники справи
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство «Альфа Банк», приватний нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Козлова Наталія Володимирівна
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Укрсоцбанк»
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа Банк» на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 31 липня 2020 року, головуючий у першій інстанції Григорчак Ю.П.
встановила:
ОСОБА_1 у грудні 2019 року звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства «Альфа Банк», приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Козлової Н.В. з участю третьої особи ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, запису про право власності, усунення перешкод у користуванні власністю.
Зазначала, що Акціонерним комерційним банком соціального розвитку
Справа №715/2670/19 Головуючий у 1 інстанції Григорчак Ю.П.
Провадження №22-ц/822/877/20 Доповідач Половінкіна Н.Ю.
«Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір кредиту 29 грудня 2005 року №376, який забезпечений договором між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 іпотеки від 30 грудня 2005 року №376, передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
20 березня 2013 року отримала вимогу Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про усунення порушень зобов'язання за кредитним договором від 14 лютого 2013 року №09202-86/96-2051, якою банк змінив строк виконання зобов'язання протягом 30 днів з часу отримання вимоги.
Заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 серпня 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» за договором між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 кредиту від 29 грудня 2005 року №376 заборгованість в сумі 32171 доларів США 69 центів, договір припинився.
Приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Козловою Н.В. 24 жовтня 2019 року здійснено реєстрацію права власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 .
Представники Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» 28 листопада 2019 року без судового рішення, за наявності договору оренди виселили наймачів з квартири АДРЕСА_1 , змінили замки, встановили сигналізацію, не допускають до жилого приміщення.
Посилалася на відсутність підстав для здійснення приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Козловою Н.В. державної реєстрації права власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, документу, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, недійсності вимоги після позасудового врегулювання шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, наявності державної реєстрації обтяження, порушення вимог щодо оцінки предмета іпотеки, здійснення функцій державного реєстратора за відсутності вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, поза межами строку позовної давності, протягом строку дії Закону України «Про мораторій та стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Козлової Н.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ІН 49392312 від 28 жовтня 2019 року, час 19:59:32 та запис про право власності №33881841, за яким Акціонерним товариством «Альфа Банк» зареєстровано право власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,3 кв.м, у тому числі житловою площею 28,9 кв.м, усунути перешкоди у користуванні власністю квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 42,3 кв.м, у тому числі житловою площею 28,9 кв.м шляхом вселення та заборони відповідачу та його представникам чинити їй та наймачам перешкоди у користуванні квартирою.
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 31 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Козлової Н.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ІН 49392312 від 28 жовтня 2019 року, час 19:59:32, запис про право власності №33881841, за яким за Акціонерним товариством «АльфаБанк» зареєстровано право власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 42,3 кв.м, у тому чслі житловою площею 28,9 кв.м.
Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_1 власністю квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .
Акціонерне товариство «Альфа Банк» в апеляційній скарзі просить рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 31 липня 2020 року скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Зазначає про наявність доказів вручення ОСОБА_1 18 липня 2019 року повідомлення банку про звернення стягнення на предмет іпотеки від 11 липня 2019 року №2247 цінним листом з описом вкладення, про що свідчить підпис працівника відділення поштового зв'язку на повідомленні про вручення та зазначення прізвища одержувача, дати отримання зазначенням та відтиску поштового штемпеля.
Вважає, що позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном є похідними від позовних вимог про скасування державної реєстрації.
ОСОБА_1 фактично не проживала у квартирі АДРЕСА_1 , не була зареєстрована, передала предмет іпотеки в оренду.
Вказує, що належним способом захисту є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права.
У відзиві ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа Банк» залишити без задоволення.
Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Акціонерного товариства «Альфа Банк» підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався положеннями п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 пунктами 104, 105 Правил надання послуг поштового зв'язку та дійшов висновку, що підлягає захисту право власності ОСОБА_1 у спосіб визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Козлової Н.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень ІН 49392312 від 28 жовтня 2019 року, запису про право власності №33881841 Акціонерного товариства «АльфаБанк» на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення. Відсутні підстави для захисту права ОСОБА_2 на користування жилим приміщенням.
На обґрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив про недоведеність факту завершення тридцяти денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, оскільки рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень не містять відмітки про особисте вручення поштових відправлень та дати вручення.
Водночас суд першої інстанції вважав, що із скасуванням рішення приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Козлової Н.В. про державну реєстрацію права власності Акціонерного товариства «АльфаБанк» на квартиру АДРЕСА_1 , правомірним власником майна є ОСОБА_1 .
Передача ОСОБА_1 жилого приміщення в оренду ОСОБА_2 є зловживання іпотекодавцем своїми правами.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення наведеним нормам відповідає в частині.
Відповідно до правила, встановленого ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно роз'яснень, які містяться в п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з частинами третьою та четвертою статті 303 ЦПК України лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов'язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі.
У разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
Акціонерне товариство «Альфа Банк» рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 31 липня 2020 року в частині відмови у позові ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом заборони відповідачу та його представникам чинити їй та наймачам перешкоди у користуванні квартирою не оскаржується.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову.
При цьому згідно зі п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.
Відповідно до правил, встановлених п. 3 ч.2 ст.197 ЦПК України, суд заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них.
За змістом абз1, 4 п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.
Предметом позову ОСОБА_1 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої остання просила ухвалити судове рішення, є визнання протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Козлової Н.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень ІН 49392312 від 28 жовтня 2019 року, запису про право власності Акціонерного товариства «Альфа Банк» на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , усунення перешкод у користуванні власністю квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення та заборони відповідачу та його представникам чинити їй та наймачам перешкоди у користуванні квартирою.
Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначалися відсутність договору про задоволення вимог іпотекодержателя, письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, документу, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, недійсність вимоги після позасудового врегулювання шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, наявність державної реєстрації обтяження, порушення вимог щодо оцінки предмета іпотеки, здійснення функцій державного реєстратора за відсутності вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, сплив строку позовної давності, дія Закону України «Про мораторій та стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Встановлено, що Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір кредиту 29 грудня 2005 року №376, який забезпечений договором між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 іпотеки від 30 грудня 2005 року №376, передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 серпня 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» за договором між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 кредиту від 29 грудня 2005 року №376 заборгованість в сумі 32171 доларів США 69 центів, договір припинився.
Приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Козловою Н.В. 24 жовтня 2019 року здійснено реєстрацію права власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 .
Представниками Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» 28 листопада 2019 року здійснено виселення наймачів з квартири АДРЕСА_1 , зміну замків, встановлення сигналізації.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст.16 ЦК України.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч.3 ст.16 ЦК України).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у абз.2 п.11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
На підставі ч. 1 ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
За змістом п.2 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 ЦК України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону).
З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону).
Згідно з частиною першою статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону).
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки(частина друга статті 36 Закону).
Частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Відповідно до частини 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація прав власності на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов'язанням: за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем); за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі).
Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною 3 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що Державний реєстратор:1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Приписами ч.1ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановленихстаттею 18 цього закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.
Згідно з ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
Відповідно до п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотеко держателя.
За змістом пункту 4.3 договору між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 іпотеки від 30 грудня 2005 року №376, застереження про задоволення вимог іпотекодержателя передбачає, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця; продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь - якій особі та будь - яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України „Про іпотеку", для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця.
Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_1 щодо спливу строку позовної давності.
Главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Відповідно до частини 1 статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до частини першої - п'ятої статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити захист її цивільного права. З метою стабільності цивільних правовідносин сплив строку позовної давності позбавляє особу, право якої порушено примусового судового захисту, але не позбавляє можливості захищати свої права іншими позасудовими засобами, у тому числі засобами, встановленими договором.
Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з частиною 2 статті 18 якого порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України.
Згідно з пунктом 1.2 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державним реєстратором є нотаріус, як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно.
Частиною 3 статті 10 цього Закону передбачено, що державний реєстратор зобов'язаний встановлювати відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, перевіряти документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
За змістом статті 18 вказаного Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
У частині 1 статті 20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством.
Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 , визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.
Відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
Пунктом 61 цього Порядку (в редакції на час вчинення спірної реєстраційної дії) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Підтвердженням отримання ОСОБА_1 письмової вимоги про усунення порушень іпотекодержателя має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» від 12 травня 2006 року № 211.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 11 квітня 2017 року у справі № 21-1458а16.
Правила надання послуг поштового зв'язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.
У пункті 99 Правил зазначено: рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, … які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень (крім зазначених в абзаці четвертому пункту 93 цих Правил), поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім'ї за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв'язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо), чи рішення органу опіки і піклування про призначення їх опікунами чи піклувальниками.
У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім'ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу.
Оформлення цих поштових операцій визначено у пункті 105 Правил, за яким одержання реєстрованого поштового відправлення, грошових коштів за поштовим переказом здійснюється за умови пред'явлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, визначених законодавством. У разі отримання рекомендованого поштового відправлення одержувач власноруч зазначає прізвище та ставить свій підпис в книзі (на окремому аркуші) встановленого зразка. У разі отримання інших реєстрованих поштових відправлень, поштових переказів одержувач заповнює відповідний бланк повідомлення: зазначає найменування, серію та номер пред'явленого документа, дату одержання та ставить свій підпис.
У пункті 106 Правил передбачено, що під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв'язку на підставі пред'явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище.
На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище.
Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи.
Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою у першочерговому порядку.
З наведених норм можна дійти висновку, що загальний порядок фіксації та оформлення вручення рекомендованого поштового відправлення передбачає встановлення особи одержувача та зазначення на бланку повідомлення про вручення його прізвище. Цей запис вносить працівник поштового зв'язку.
Натомість для вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто" або "Судова повістка" на бланку повідомлення розписується та зазначає прізвище одержувач (а не працівник поштового зв'язку).
Крім того, відповідно до п.3.1.6.11 Порядку пересилання поштових відправлень в одержанні рекомендованого поштового відправлення одержувач розписується в книзі форма 8 та вказує своє прізвище.
Отже, рекомендоване повідомленні про вручення поштового відправлення, адресоване ОСОБА_1 , особистого підпису та прізвища одержувача на бланку повідомлення про вручення поштового відправлення не вимагало.
У матеріалах справи наявне рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, що містило вимогу про усунення порушень, надісланих Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» на адресу ОСОБА_1 , на якому стоїть дата , зазначено прізвище « ОСОБА_1 » у графі отримувач.
Напис про одержання поштового відправлення, в якому зазначене прізвище отримувача, зроблений працівником поштового зв'язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом. Таке переконання грунтується на презумпції добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов'язків. Однак таку презумпцію може бути поставлено під сумнів і спростовано.
На підставі ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
За змістом ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 6 ст.81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.2 ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення..
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Посилання ОСОБА_1 на те, що вона не отримувала рекомендоване повідомленні про вручення поштового відправлення належними та допустимими доказами не підтверджено.
З огляду на наведе суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність факту завершення тридцяти денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя на порушення норм процесуального права.
Заслуговують на увагу доводи ОСОБА_1 про порушення вимог щодо оцінки предмета іпотеки.
Частиною 5 статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Статтею 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» унормовано, що звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна. Зміст звіту про оцінку майна повинен містити розділи, що розкривають зміст проведених процедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна.
Оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності (стаття 3 Закону України «України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»)
Згідно з пунктами 1, 6 статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» методичне регулювання оцінки майна здійснюється у відповідних нормативно-правових актах з оцінки майна: положеннях (національних стандартах) оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методиках та інших нормативно-правових актах, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України.
Положення (національні стандарти) оцінки майна є обов'язковими до виконання суб'єктами оціночної діяльності під час проведення ними оцінки майна всіх форм власності та в будь-яких випадках її проведення.
Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою Кабінету міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 (далі - Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав») є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки майна та майнових прав суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна.
Національний стандарт № 2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1442 (далі - Національний стандарт № 2 «Оцінка нерухомого майна»), є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна та проводять державну експертизу звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу.
Так, згідно з приписами пункту 50 Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» проведенню незалежної оцінки майна передує підготовчий етап, під час якого здійснюється ознайомлення з об'єктом оцінки, характерними умовами угоди, для укладення якої проводиться оцінка, визначення бази оцінки та подання замовнику істотних умов для укладення договору на проведення оцінки.
У пункті 51 Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» закріплено, що незалежна оцінка майна проводиться у такій послідовності: укладення договору на проведення оцінки; ознайомлення з об'єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки; ідентифікація об'єкта оцінки та пов'язаних з ним прав, аналіз можливих обмежень та застережень, які можуть супроводжувати процедуру проведення оцінки та використання її результатів; вибір необхідних методичних підходів, методів та оціночних процедур, що найбільш повно відповідають меті оцінки та обраній базі, визначеним у договорі на проведення оцінки, та їх застосування; узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів; складання звіту про оцінку майна та висновку про вартість об'єкта оцінки на дату оцінки; доопрацювання (актуалізація) звіту та висновку про вартість об'єкта оцінки на нову дату (у разі потреби).
Крім того, статтею 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" визначено, що замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб'єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення оцінки.
Разом із цим, відповідно до пункту 56 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» звіт про оцінку майна, у тому числі, має містити письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об'єктивності оцінки майна і висновку про його вартість.
Матеріали справи не містять доказів отримання оцінювачем необхідної та достовірної інформації про квартиру АДРЕСА_1 для проведення оцінки.
У висновку про вартість об'єкту оцінки від 17 липня 2019 року оцінювачем не наведено відповідних пояснень проведення особистого огляду об'єкта дослідження, не зазначені обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки, здійсненої без особистого огляду, що є порушенням пункту 56 Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» та пунктів 1, 6 статті 9 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 16 грудня 2019 року у справі №211/2171/15-ц.
Крім того, частиною 5 статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
З матеріалів справи вбачається, що оцінка предмета іпотеки відбулась 17 липня 2019 року, а у власність Акціонерне товариство «Альфа-Банк» набуло нерухоме майно 28 жовтня 2019 року. Тобто, оцінка предмету іпотеки на момент переходу права власності не проводилась, що не відповідає вимогам закону.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц.
З огляду на наведене суд першої інстанції ухвалив по суті правильне рішення про визнання рішення приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Козлової Н.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ІН 49392312 від 28 жовтня 2019 року протиправними та скасування.
Згідно із п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ураховуючи викладене судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині з підстав неправильне застосування норм матеріального права.
Не заслуговують на увагу доводи Акціонерного товариства «Альфа-Банк», на які є послання в апеляційній скарзі, про те, що квартира АДРЕСА_1 не використовується ОСОБА_1 як місце постійного проживання.
До матеріалів справи приєднано довідку про реєстрацію місця проживання особи Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 16 жовтня 2019 року №745, за якою ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 .
У матеріалах справи відсутні докази про наявність у ОСОБА_1 у власності іншого нерухомого житлового майна.
7 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Згідно з пунктом 23 частини 1 статті 1 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Відповідно до частини 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина 2 статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
З огляду на викладене на спірне жиле приміщення не може бути примусове звернення стягнення на підставі Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності Акціонерного товариства «Альфа-банк».
Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474апп19; від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц, провадження № 14-45цс20.
Не можна погодитися з посиланням Акціонерного товариства «Альфа-Банк» у апеляційній скарзі на неналежність обраного ОСОБА_1 способу захисту у вигляді скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію.
На підставі ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом ч.2 ст.5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або ос пореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішення такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зорустатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, держава Україна несе обов'язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" № 1952 викладено у новій редакції, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 якої відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Зміст зазначених правових норм переконливо свідчить про те, що, на відміну від частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи: судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Таким чином з 16 січня 2020 року законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак цей спосіб захисту в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а тому не спроможний надати особі ефективний захист її прав.
Правильність цієї позиції підтверджується нормами пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", згідно з яким судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом.
За змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не входить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постановах від 14липня 2020року у справі № 910/8387/19, від 16 вересня 2020 року у справі №352/1021/19.
З огляду на викладене ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про скасування запису про право власності, просила застосувати неналежний спосіб захисту.
У такому разі вимога ОСОБА_1 про скасування запису про право власності №33881841, за яким за Акціонерним товариством «АльфаБанк» зареєстровано право власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 задоволенню не підлягає.
Ураховуючи викладене судове рішення в частині визнання протиправним та скасування запису про право власності№33881841, за яким за Акціонерним товариством «АльфаБанк» зареєстровано право власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 42,3 кв.м, у тому числі житловою площею 28,9 кв.м підлягає скасуванню з підстав порушення норм матеріального права.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні майном.
Відповідно до частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Згідно з пунктом 51 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141 (з відповідними змінами), внесення записів про скасування державної реєстрації прав здійснюється за заявою особи, заінтересованої у внесенні відповідних записів, а також у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У Державному реєстрі прав під час внесення записів про скасування державної реєстрації прав за допомогою програмних засобів його ведення автоматично поновлюються записи про речові права, їх обтяження, що існували до проведення державної реєстрації прав, що скасована, у разі їх наявності в Державному реєстрі прав.
ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
На підставі частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Судом першої інстанції встановлено, що Акціонерним товариством «Альфа Банк» чиняться перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Тому суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні власністю шляхом заборони чинити перешкоди у користуванні квартирою та вселення.
Керуючись п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України, колегія суддів
постановила:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа Банк» задовольнити частково.
Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 31 липня 2020 року в частині визнання протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Козлової Наталії Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ІН 49392312 від 28 жовтня 2019 року, за яким за Акціонерним товариством «АльфаБанк» зареєстровано право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,3 кв.м., у тому числі житловою площею 28,9 кв.м змінити з підстав зазначених в мотивувальній частині.
Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 31 липня 2020 року в частині визнання протиправним та скасування запису про право власності №33881841, за яким за Акціонерним товариством «АльфаБанк» зареєстровано право власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 42,3 кв.м, у тому числі житловою площею 28,9 кв.м. скасувати.
У позові ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа Банк», приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Козлової Наталії Володимирівни з участю третьої особи ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання протиправним та скасування запису про право власності відмовити.
В решті залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення 2 листопада 2020 року.
Головуючий Н.Ю. Половінкіна
Судді Н.К. Височанська
М.І. Кулянда