26 жовтня 2020 року м. Кропивницький справа № 340/2736/20
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Жука Р.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного (письмового) провадження справу
за позовомОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 )
до треті особи Держави України в особі Державної казначейської служби України (01601, м.Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ - 37566764) Державна судова адміністрація України (01021, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ - 26255795) Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області (25006, Кіровоградська область, м. Кропивницький, вул.Велика Перспективна, 40, код ЄДРПОУ - 26241445)
простягнення коштів, -
І. Зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернулась до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить стягнути з Держави Україна за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на мою, ОСОБА_1 , користь 261000 гривень (двісті шістдесят одна тисяча гривень) у відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади прийняттям неконституційного правового акту.
ІІ. Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що згідно частини першої статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453 суддя, який вийшов у відставку, мав право на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року № 1166, який набрав чинності з 01.04.2014 року, із Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453 статтю 136 виключено.
13 липня 2016 року, маючи необхідний стаж роботи позивачкою подано заяву про відставку.
На підставі Постанови Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року №1515-VIII «Про звільнення суддів», відповідно до п.9 ч.5 ст. 126 Конституції України позивачку звільнено з посади судді Ленінського районного суду міста Кіровограда у зв'язку і поданням заяви про відставку.
Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області (далі ТУ ДСА), розпорядником коштів, не здійснено нарахування та виплату вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що передбачалося ч. 1 ст.136 Закону України від 07.07.2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, до внесення змін Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VII від 27.03.2014 року.
Рішенням №2-р(П)/2020 від 15.04.2020 року Конституційний Суд України визнав неконституційним положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року№1166-VII.
Вважаючи, що прийняття неконституційного правового акта та невиплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат при виході у відставку завдало їй майнової шкоди, позивачка звернулась із даним позовом до суду.
Представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі в зв'язку із тим, що позивач немає законного права вимагати стягнення майнової шкоди у вигляді недоотриманої вихідної допомоги, оскільки в рішенні Конституційного Суду України передбачено, що дана норма втрачає чинність з моменту ухвалення даного рішення. Також вказав, що відповідачем не порушено жодних прав та інтересів позивача, відповідач не вступав із позивачем у правовідносини та не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу діями інших суб'єктів (а.с.52-54).
Представники третіх осіб подали до суду пояснення в яких просили відмовити у задоволенні позовних у повному обсязі (а.с.35-41, 44-50).
ІІІ. Заяви (клопотання) учасників справи інші процесуальні дій у справі.
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 22.07.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с.27).
17.08.2020 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (а.с.52-54).
13.08.2020 року від Державної судової адміністрації України надійшли пояснення (а.с.35-41)
14.08.2020 року від Територіального управління Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області також надійшли пояснення (а.с.44-50).
19.08.2020 року від позивача надійшла відповідь на відзив (а.с.59-62).
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно з частиною 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Враховуючи перебування головуючого судді по справі у відпустці (інший неробочий день), з урахуванням положень ч.ч.1, 6 ст. 120 КАС України, дана адміністративна справа вирішується судом у межах строку, визначеного ст.258 КАС України.
ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Розглянувши подані сторонами документи, з'ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням доказів судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 з рудня 1986 року по січень 1993 року працювала народним суддею Хамзінського районного народного суду міста Ташкента Узбецької РСР.
З 31 травня 1993 року по 19 лютого 1900 року працювала заступником начальника Управління юстиції по судовій роботі Кіровоградської облдержадміністрації.
Згідно Указу Президента України № 122 від 10.02.1996 року обрана суддею Ленінського районного суду м. Кіровограда.
У відповідності до Постанови Верховної Ради України № 3564-10 від 16.03.2006 року обрана суддею Ленінського районного суду м. Кіровограда безстроково (а.с.15-22).
04 серпня 2016 року Вищою Радою юстиції прийнято рішення №1892/0/15-16 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у зв'язку з поданням заяви про відставку» (а.с.7).
На підставі Постанови Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року №1515-VIII «Про звільнення суддів», відповідно до п.9 ч.5 ст. 126 Конституції України, позивачку звільнено з посади судді Ленінського районного суду міста Кіровограда у зв'язку і поданням заяви про відставку.
Наказом в.о. голови Ленінського районного сулу м. Кіровограда №411-К від 23 вересня 2016 року позивачку відраховано з 23 вересня 2016 року зі штату Ленінського районного суду м.Кіровограда у зв'язку із звільненням з посади у відставку (а.с.6).
Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області не здійснено нарахування та виплату вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що передбачалося ч. 1 ст.136 Закону України від 07.07.2010 року №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, до внесення змін Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VII від 27.03.2014 року.
Прийняття неконституційного правового акта та невиплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат при виході у відставку, на думку позивачки, завдало їй майнової шкоди, в зв'язку із чим вона звернулась із даним позовом до суду.
V. Оцінка суду.
Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, наведеними учасниками справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб'єктний критерій.
За змістом пункту 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Пунктом 17 частини 1 статті 4 КАС України закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Відповідно до висновків викладених Великою Палатою Верховного Суду у справі №686/23445/17, оскільки предметом спору у справі за позовом до держави України в особі Управління Державної казначейської служби України про відшкодування збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, є стягнення збитків у вигляді не отриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання особи, яка перебувала на публічній службі, то спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання. Спори, пов'язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні регулюють Конституція України, Закон України від 07 липня 2010 року №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (втратив чинність частково; далі - Закон №2453-VI) та Закон України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (чинний, далі - Закон №1402-VIII).
Частиною першою статті 136 Закону №2453-VI (в редакції до 01 квітня 2014 року) передбачено, що суддя, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Однак, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України", який набрав чинності 01.04.2014, було внесено зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та виключено ст.136 даного Закону, в якій зазначалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
В подальшому Верховна Рада України прийняла Закон України від 02 червня 2016 року №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №1402-VII, набрав чинності 30 вересня 2016 року). Згідно з пунктом 2 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами), крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу. Частиною першою статті 143 Закон №1402-VII установлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
З наведеного слідує, що у період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року суддям, звільненим з посади у відставку, не було передбачено виплату вихідної допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачка звільнена у відставку саме у цей період - 08 вересня 2016 року, вихідна допомога при звільненні у відставку позивачці виплачена не була.
15.04.2020 рішенням №2-р(ІІ)/2020 Другого сенату Конституційного Суду України у справі № 3-311/2018(4182/18, 4632/19, 5755/19) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII.
Конституційний Суд України зазначив, що юридичне регулювання питання вихідної допомоги судді в разі його виходу у відставку законодавець неодноразово змінював.
Статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Конституційним Судом України в Рішенні від 15 квітня 2020 року № 2-р(11) 2020 вказано про втрату чинності положеннями Закону саме з дня ухвалення цього Рішення.
Так, згідно із частиною третьою статті 43 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ зі змінами (далі - Закон № 2862) (втратив чинність на підставі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, далі - Закон №2453) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Законом №2453-VI змінено розмір суддівської винагороди (стаття 129), зокрема встановлено поетапне збільшення посадового окладу судді і відповідно зменшено розмір вихідної допомоги судді у зв'язку з виходом у відставку (стаття 136).
У підпункті 1 пункту 2 розділу ХІІ "Прикінцеві положення" Закону № 2453 було передбачено втрату чинності статтею 43 Закону № 2862 з 1 січня 2011 року, тобто через п'ять місяців після набрання чинності Законом № 2453, отже, законодавець встановив достатній перехідний період (розумний часовий проміжок) з моменту офіційного опублікування Закону № 2453-VI до втрати чинності нормами, які регулюють питання виплати вихідної допомоги судді у разі його виходу у відставку.
Відповідно до Закону № 1166, який набрав чинності з 1 квітня 2014 року, із Закону № 2453-VI, зокрема, виключено статтю 136, що передбачала право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).
У контексті принципу верховенства права важливим є встановлення при внесенні змін до законодавства розумного часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набранням ним чинності.
Згідно з частиною п'ятою статті 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Конституційний Суд України наголосив, що Закон №1166 був ухвалений парламентом 27 березня 2014 року та опублікований 31 березня 2014 року в газеті "Голос України", що підтверджують загальнодоступні відомості, розміщені на офіційному вебпорталі Верховної Ради України. За положенням абзацу першого пункту 2 розділу ІV "Прикінцеві положення" Закону № 1166, у якому визначено умови набрання чинності окремими положеннями Закону № 1166, підпункт 1 пункту 28 розділу ІІ Закону № 1166 набрав чинності з 1 квітня 2014 року, тобто з наступного дня після опублікування Закону № 1166.
Оскільки можливість реалізації суддею права на вихідну допомогу в розмірах та порядку, встановлених до внесення змін оспорюваним положенням Закону № 1166, залежала від фактичної можливості судді реалізувати право на відставку, то зміни в юридичному регулюванні цього питання (зокрема, виключення статті 136 із Закону № 2453-VI ) мали б бути зваженими, обґрунтованими та доведеними до суддів заздалегідь, тобто з дотриманням достатнього перехідного періоду.
Верховна Рада України, скасовуючи вихідну допомогу суддям, що виходять у відставку, мала встановити достатній перехідний період (розумний часовий проміжок), пов'язаний з набранням чинності положенням підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону № 1166.
На думку Конституційного Суду України, встановлений перехідний період, пов'язаний з набранням чинності оспорюваним положенням Закону № 1166, з 31 березня по 1 квітня 2014 року є очевидно недостатнім, оскільки не охоплює фактичної тривалості встановленого законодавством порядку реалізації суддею права на відставку. Внаслідок цього судді, які станом на 1 квітня 2014 року вже мали право на відставку та вихідну допомогу, але продовжували перебувати на посаді судді, стимульовані вихідною допомогою, не змогли належним чином підготуватися до нового юридичного регулювання.
Зважаючи на викладене, Конституційний Суд України констатував, що перехідний період між опублікуванням Закону №1166 та набранням чинності положенням підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону № 1166 (менше одного дня) був явно недостатнім для того, щоб суб'єкти права (судді, які на момент набрання чинності Законом № 1166 мали право на вихід у відставку, але станом на 1 квітня 2014 року ще ним не скористалися) змогли адаптуватися до законодавчих новел та скоригувати свої дії для реалізації права на відставку і, відповідно, отримати вихідну допомогу в розмірі, встановленому законодавством до внесення змін Законом № 1166.
Наведене дає підстави стверджувати, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону № 1166 суперечить частині першій статті 8 Конституції України з огляду на його невідповідність принципові верховенства права у частині, що стосується легітимних очікувань особи.
Положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Разом з тим, для визначення наявності матеріальної шкоди, обумовленої несправедливістю, яка виникла в минулому з боку Держави, внаслідок відсутності норми в певний період часу судом вбачається наступне.
Згідно з довідкою ТУ ДСА України в Кіровоірадській області № 939 від 26.09.2016 року заробітна плата ОСОБА_1 за останньою посадою судді Ленінського районного суду м. Кіровограда становила 26100 гри., яка обрахована відповідно до положень ст.133 Закону України №2453-VІ (а.с.5).
Відповідно до ч.2 ст.133 Закону України №2453-VІ суддівська винагорода складається, зокрема. З посадового окладу та доплат за вислугу років.
Частиною 3 статті встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Враховуючи, що Законом України «Про Державний бюджет України па 2016 рік» №928-VIII від 25.12.2015 року розмір мінімальної заробітної плати з 01.05 до 01.12.2016 року встановлено в розмірі 1450 грн. посадовий оклад судді місцевого суду станом на 23.09.2016 року складав 14500 грн. (1450 грн. х 10 = 14500 грн.).
Частиною 5 ст.133 Закону №2453-VІ передбачено, шо суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків. більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків почадового окладу.
Згідно з розрахунком стажу роботи судді для визначення стажу ОСОБА_1 , що дає право на отримання щомісячної доплати за вислугу років станом на 23.09.2016 року складав 37 років 03 місяці 01 день, тому дає право на отримання доплати за вислугу років в розмірі 80% посадового окладу, що складає 11600 грн. (14500 гри. х 80% = 11600 грн.).
Таким чином, розмір заробітної плати ОСОБА_1 за останньою посадою становив 26100 грн. (14500 грн.+ 11600 грн.), а розмір неотриманої вихідної допомоги внаслідок неконституційного виключення ст.136 із Закону №2453-VІ склала 261000 грн. (26100 грн. х 10).
При цьому, Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області, яка є розпорядником коштів, не здійснено нарахування та виплату позивачці вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що передбачалося ч.1 ст.136 Закону України від 07.07.2010 року №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, до внесення змін Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VІІ від 27.03.2014 року, який набрав чинності з І квітня 2014 року).
Суд звертає увагу на те, що на час виходу позивачки у відставку чинним був Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VІ в редакції Закону України «Про забезпечення права па справедливий суд» від 12.02.2015 року№192-VШ.
Застосовуючи принцип правової (юридичної) визначеності, а саме її загально-правову категорію як «законні очікування» судом встановлено, що позивачка мала сподівання на отримання зазначених виплат і була впевнена в тому, що гарантовані її права є непорушними та підлягають належному захисту.
У свою чергу Закони - сукупність правил загального характеру, які щодо конкретних осіб застосовуються через виконавчі акти.
Суд зауважує, що шкода є наслідком не тільки наявності неконституційної норми закону чи іншого правового положення, а акту їх застосування.
З огляду на вищевикладене судом встановлено причинно-наслідковий зв'язку між неконституційністю положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII і матеріальною шкодою, заподіяною ОСОБА_1 щодо недоотримання доходу у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у сумі 261000 грн.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові №6-237цс16 від 18 травня 2016 року, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Тому, позивачкою доведено, що на підставі закону (окремих положень) визнаного неконституційним, ТУ ДСА в Кіровоградській області були вжиті конкретні дії спрямовані відносно неї, та внаслідок застосування неконституційного акта вона зазнала шкоди.
Як вже зазначалося судом, 15 квітня 2020 року Конституційним Судом України відновлено дію ст. 136 Закону №2453, що передбачала право судді при виході у відставку на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Зокрема, як норми ст.152 Конституції України, так і положення Закону України «Про Конституційний Суд України» декларують перспективний характер рішень Конституційного Суду України, правовим наслідком чого за загальним правилом є те, що неконституційність певної норми може застосовуються лише до правовідносин, що виникли або продовжують існувати після оголошення рішення Конституційного Суду України.
Однак, негативні наслідки порушення Конституції України повинні бути адекватно усунені шляхом забезпечення поновлення порушеного права особи внаслідок застосування у її справі положень закону, які не відповідали Конституції України.
Зокрема, у справі «Лелас проти Хорватії» (заява № 55555/08) Європейський суд з прав людини зазначив, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»).
Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці також неодноразово звертав увагу на те, що вказаний принцип не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (рішення у справі «Москаль проти Польщі», «Рисовський проти України»).
Таким чином, застосування до особи положень закону, визнаних неконституційними (конституційними), з метою поновлення порушених прав та свобод, є одним із проявів «відповідальності» держави та відповідального публічного урядування. У такий спосіб держава виконує свій обов'язок поновити права, які вона сама й порушила, ухваливши акт, що став об'єктом судового конституційного контролю і визнаний неконституційним.
Саме під часі дії Закону № 2453 (в редакції, чинній до 01 квітня 2014 року) у позивачки виникло право на відставку. Тобто, факт виникнення права на відставку, а отже і право на отримання вихідної допомоги, мав місце під час дії Закону №2453 (в редакції, чинній до 01 квітня 2014 року).
Відповідно до ч. 3 ст. 152 Конституції України, матеріальна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Згідно з ч.1 ст.22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Приписами ч.2 статті визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі ст. 1 протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Діями держави у вигляді прийняття неконституційного закону та його подальшої реалізації третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, було порушено право власності позивача, гарантоване ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 321 ЦК України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, відповідачем у даній справі є держава Україна, та завдана фізичній особі шкода, в розумінні вимог чинного законодавства України, відшкодовується за рахунок державного бюджету.
Частиною 1 статті 25 Бюджетного кодексу України визначено, що Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Згідно з ч.1 ст.43 Бюджетного кодексу України при виконанні Державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає:
1) розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства;
2) контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, реєстрації взятих бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов'язаннями;
3) ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку в державному секторі та інших нормативно-правових актів Міністерства фінансів України;
4) здійснення інших операцій з бюджетними коштами.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.22 Бюджетного кодексу України за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників.
Частиною 1 статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 р. №4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 р. №845, затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників (далі за текстом - Порядок №845), який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами).
Відповідно до пп.3 п.35 Порядку №845 Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації): шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності.
Пунктом 38 Порядку №845 встановлено, що для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок.
Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.
З огляду на п.25 Порядку №845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 р. №294-IX затверджено бюджетну програму "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів" за кодом 0501150.
Отже, Державна казначейська служба України не є розпорядником бюджетних коштів, а здійснює списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за відповідним рішенням та є належним відповідачем у справі щодо стягнення матеріальної шкоди.
Посилання представника третьої особи на те, що рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(11) 2020 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, будь - яким чином не впливає на вирішення спору, оскільки даним рішенням не встановлюватися будь - які права чи обов'язки осіб та на підставі цього рішення не виникли нові правовідносини. Навпаки цим рішенням констатовано, невідповідність Конституції України, положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VІІ. При цьому він суперечить Конституції України не з часу прийняття рішення Конституційним Судом України, а з часу прийняття закону, який визнано неконституційним.
Суд погоджується з твердженням представник третьої особи, що положення ст. 1175 ЦК України не застосовуються до спірних правовідносин, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з підстав визнання закону неконституційним, а не з підстав визнання незаконним нормативно-правового акта, прийнятого органом державної влади та його скасування.
Виходячи з наведеного, враховуючи, що шкода була завдана позивачці в результаті прийняття закону, який був визнаний неконституційним і втратив чинність, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги є такими, що підлягають задоволенню.
VI. Судові витрати.
Розподіл судових витрат в порядку ст. 139 КАС України не здійснюються.
Керуючись статтями 132, 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 287, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Сягнути з Держави Україна за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) 261000 гривень (двісті шістдесят одна тисяча гривень) відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади прийняттям неконституційного правового акту
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені ст. ст. 255, 295 КАС України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання його копії.
Згідно до пп.15.5 п.1 Розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 26.10.2020 року.
Суддя
Кіровоградського окружного
адміністративного суду Р.В. Жук