м. Вінниця
28 жовтня 2020 р. Справа № 120/3421/20-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування рішення,-
ОСОБА_1 звернулась в суд з адміністративним позовом до податкового органу з вимогою визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Обгрунтовуючи позовні вимоги зазначає, що вона зареєстрована як фізична особа-підприємець та з жовтня 2016 року по жовтень 2019 року підприємницькою діяльністю не займалась, доходу від неї не отримувала. Страхувальником позивача на загальнообов'язкове державне соціальне страхування було управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації. Отже, контролюючий орган безпідставно сформував оскаржувані вимоги, тому вони підлягають скасуванню.
Відповідач позов не визнав, у наданому суду відзиві на позовну заяву зазначив, що згідно реєстраційних даних ОСОБА_1 була зареєстрована фізичною особою - підприємцем з 2007 року. У зв'язку з чим їй нараховано єдиний соціальний внесок та станом на 31.10.2019 року за нею рахується борг в сумі 23785,08 грн., що підтверджено інтегрованою карткою платника податку.
У зв'язку з наявністю у позивача недоїмки зі сплати єдиного внеску відповідачем сформовано вимоги № Ф-313047-50 від 13.12.2018 року та 12.09.2019 року. Узгоджену вимогу № Ф 313047-50 сформовано та направлено до центрального ДВС відповідно до ст. 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування". Відтак вважає, що вимоги про сплату боргу були сформовані правомірно, відповідно підстави для їх скасування відсутні. Просить у задоволенні позову відмовити.
Позивачем подано відповідь на відзив, в якій заперечує щодо тверджень зазначених у відзиві, а також наголошує на тому, що роботодавець з яким позивач перебувала у трудових відносинах сплачував за неї не усі необхідні податки та збори. У зв'язку з чим просить позов задовольнити.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що позивач ОСОБА_1 13.03.2007 року зареєстрована як фізична особа - підприємець.
З жовтня 2016 року по жовтень 2019 року вона перебувала у трудових відносинах з управлінням праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації, яка в свою чергу сплачувала за позивача страхові внески, що підтверджується випискою з індивідуальних відомостей про застраховану особу (форма ОК-5) / а.с. 21-22/.
Податковим органом відповідно до ІС "Податковий блок" сформовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-313047-50 від 13.12.2018 року на суму 15819,54 грн. та № Ф-313047-50 від 12.09.2019 року на суму 7965,54 грн /а.с. 13, 14/.
Узгоджену вимогу № Ф-313047-50 направлено до центрального ДВС. На підставі постанови центрального ДВС відбувся арешт коштів боржника.
З метою з'ясування обставин, які слугували блокуванню банківської карти, позивач звернулась до виконавчої служби із заявою про ознайомлення з виконавчою справою /а.с. 15, 16/.
Зазначає, що на свою поштову адресу жодної кореспонденції від податкових органів не отримувала, тому дані обставини свідчать, що оскаржувані вимоги є неналежно вручені. Щодо суті позовних вимог.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок) консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 4, п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є, зокрема, роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" у разі якщо платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Разом з тим, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який відповідно до ст. 7 цього Закону і є базою для нарахування єдиного внеску.
Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
З огляду на предмет та обставини даного спору, суд зазначає, що оскільки метою збору внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього в період, за який винесені оскаржувані вимоги, нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок зі сплати в цей період єдиного внеску позивачем додатково як особою, яка має статус фізичної особи-підприємця, проте фактично господарську діяльність не здійснювала та не отримувала від неї дохід.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19, в якій сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
В іншому разі необхідність сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують) та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Як встановлено з матеріалів справи позивач зареєстрована, як фізична особа-підприємець однак взагалі не здійснювала підприємницької діяльності. Протягом 2016-2019 років працевлаштована та єдиний соціальний внесок за позивача сплачував її роботодавець, з яким вона перебувала у трудових відносинах.
Натомість відповідач всупереч нормам Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" продовжив нарахування єдиного соціального внеску.
Виходячи із зазначеного у податкового органу не було правових підстав для нарахування позивачу єдиного соціального внеску за період з 2017 року по 2019 рік, прийняття вимог про сплату боргу (недоїмки) № Ф-313047-50 від 13.12.2018 року на суму 15819,51 грн. та від 12.09.2019 року на суму 7965,54 грн. А також не було правових підстав для примусового виконання вимоги про сплату боргу через відділ ДВС.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач зазначає, що позивач, який у спірний період мав статус фізичної особи-підприємця, зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати і сплачувати єдиний внесок. Проте відповідачем не враховано, що за цей період роботодавцем позивача сплачено за нього єдиний соціальний внесок у розмірі, не нижче встановленого мінімального розміру, у свою чергу, доходу від підприємницької діяльності у позивача за спірний період не було і таку діяльність вона фактично не здійснювала. Доказів протилежного відповідачем не надано.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Враховуючи викладене, перевіривши оскаржувані вимоги про сплату боргу (недоїмки) на відповідність вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України, суд вважає дані рішення необгрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, а позовні вимоги ОСОБА_1 такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Разом з тим суд звертає увагу, що відповідно до п. 29 рішення ЄСПЛ від 9 грудня 1994 року у справі "RuizTorija v. Spain" статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
За змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
З приводу розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Вирішуючи питання стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.
Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1 - 3 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат належить:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Приписами ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з ч. 5, 6 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно ч. 7 ст. 139 КАСУ України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Зі змісту вказаних норм встановлено, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, позивачем подано ряд підтверджуючих документів, а саме: договір про надання правової допомоги від 02.07.2020 року за № АА20 /а.с. 23-24/, додаткову угоду № 1 до договору про надання правової допомоги № АА 20 від 20.07.2020 року із детальним описом робіт /а.с. 25/, меморіальний ордер № 63383885.1 від 13.07.2020 року про переказ коштів за послуги надання правової допомоги згідно договору № АА20 на суму 5000 грн. /а.с.26/, ордер серії ЧК № 168169 на право представляти інтереси позивача відповідно до договору № АА 20 /а.с. 29-29/, свідоцтво видане Фещенку Л.М. на право займатись адвокатською діяльністю /а.с. 30/.
Згідно додаткової угоди № 1 від 02.07.2020 року до договору про надання правової допомоги № АА 20, встановлено, що адвокат Фещенко М.Л. надає ОСОБА_1 наступні послуги: - консультацію, збирання доказів, підготовку та аналіз законодавства з перспективи подання до суду позовної заяви щодо стягнення та скасування боргу за вимогою ГУ ДПС у Вінницькій області 1,5 год-1500 грн (термін виконання до 10.07.2020 року), - написання та оформлення позовної заяви до Вінницького окружного адміністративного суду 2,5 год-2500 грн. (термін виконання до 13.07.2020 року), - підготовка написання та оформлення відповіді на відзив відповідача, подання до суду 1 год-1000 грн. (за датою визначеною в ухвалі суду) всього 5000 грн.
Оцінивши додаткову угоду із детальним описом виконаної роботи згідно договору про надання правової допомоги, судом встановлено, що розмір витрат на професійну правничу допомогу є співмірним з наданими послугами адвоката, пов'язаними із розглядом даної справи та підлягає відшкодуванню позивачеві у сумі 5000 грн.
На переконання суду, розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, що становить 5000 гривень, підтверджується належними доказами, а тому, зважаючи на відсутність клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на правничу допомогу (або заперечення всієї суми витрат), заява про ухвалення додаткового судового рішення підлягає задоволенню з урахуванням положень ч. 1 ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної податкової служби України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, ЄДРПОУ 43142454) про визнання протиправними та скасування рішеннь задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування № Ф-313047-50 У від 13.12.2018 року на суму 15819,54 грн та № Ф- 313047-50 У від 12.09.2019 року на суму 7965,54 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 840,80 грн, що був сплачений при зверненні до суду та витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 грн, за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, ЄДРПОУ 43142454).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Суддя Альчук Максим Петрович