м. Вінниця
28 жовтня 2020 р. Справа № 120/579/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Крапівницької Н.Л.,
розглянувши письмово вмісті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом:
ОСОБА_1
до військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 та просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 листопада 2016 року по 22 січня 2019 року включно;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 листопада 2016 року по 22 січня 2019 року включно в розмірі 450859,20 гривень (чотириста п'ятдесят тисяч вісімсот п'ятдесят дев'ять гривень 20 копійок).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що він звернувся до відповідача із заявою про здійснення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 25 листопада 2016 року по 22 січня 2019 року включно.
Листом відповідача №350/180/1/208/пс від 04.02.2019 року, відмовлено позивачу у нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вважаючи таку відповідь відповідача протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Ухвалою суду від 25.02.2019 року суддею Дончиком В.В. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №120/579/19-а.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду у задоволенні позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії, - відмовлено повністю.
Постановою 7ААС від 19.06.19 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення ВОАС від 19.03.19 без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03.09.20 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 березня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2019 року скасовано, а справу №120/579/19-а направлено на новий розгляд до Вінницького окружного адміністративного суду.
У відповідності до статті 31 Кодексу адміністративного судочинства України проведено автоматичний розподіл, за результатами якого визначено головуючого суддю у справі Крапівницька Н. Л.
Ухвалою від 19.08.2020 року прийнято до свого провадження адміністративну справу 120/579/19-а за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії. Ухвалено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Крім, того відповідачеві встановлено 15 - ти денний строк з дня вручення копії ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
16.10.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. Зазначив, що заперечує щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки нормативно правові акти, які передбачають порядок фінансування, нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, не визначено такого поняття, як середній заробіток.
19.10.2020 року від позивача надійшла відповідь на відзив, у останній не погоджується із твердженнями відповідача зазначеними у відзиві на позовну заяву з підстав, які більшою мірою зазначені у позовній заяві.
Дослідивши наявні у справі докази, та письмові аргументи, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
У період з червня 2012 року по 25 листопада 2016 року ОСОБА_1 проходив військову службу у Центральному територіальному управлінні внутрішнього аудиту Міністерства оборони України на посаді начальника управління, у військовому званні полковник.
25 листопада 2016 року наказом Міністра оборони України (по особовому складу) №1107 відповідно до п. «г» (у зв'язку з проведенням організаційних заходів) ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», звільнено з військової служби начальника Центрального територіального управління внутрішнього аудиту полковника ОСОБА_1 .
На виконання вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від] 17.07.1992 року № 393 Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій; і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей (Далі - Постанова №393) військовою частиною НОМЕР_1 , де військовослужбовці Центрального територіального управління внутрішнього аудиту, у тому числі позивач., перебували на фінансовому забезпеченні, з ОСОБА_1 було проведено розрахунок по грошовому забезпеченню, однак не у повному обсязі.
З метою захисту свого порушеного права Позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 28 серпня 2018року в адміністративній справі №802/1900/18-а, залишеного в силі постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю, та:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 25.11.2016 року включно.
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 25.11.2016 року включно.
Окрім цього, судом встановлено, що невиплата належних звільненому військовослужбовцю сум грошового забезпечення відбулася з вини командування військової частини.
Рішення суду вступило в законну силу 05 грудня 2018 року.
18 грудня 2018 року Позивач звернувся із заявою до Відповідача про виконання, рішення суду та виплату йому заборгованої індексації грошового забезпечення.
На виконання рішення суду 22 січня 2019 року військовою частиною НОМЕР_1 проведено виплату індексації грошового забезпечення. Таким чином, фактично остаточний розрахунок з Позивачем здійснено 22 січня 2019 року шляхом зарахування на картковий рахунок останнього грошових коштів в сумі. 341,59 гривень.
24.01.2019 року Позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, при звільненні з 25.11.2016 року по 22.01.2019 року.
08.02.2019 року Позивач отримав відповідь за вихідним №350/180/1/208/пс від 04.02.2019 року, якою Відповідач відмовив у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.11.2016 року по 22.01.2019 року. Вказана відмова мотивована тим, що норми КЗпП України не можуть бути засновані до даних правовідносин, оскільки Позивач був військовослужбовцем, а не працював по трудовому договору.
Отримавши відмову у проведенні нарахування, та виплати середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Згідно наданих позивачем розрахунків середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 450859,20 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з таких мотивів.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.
Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 №2011-XII).
Однак, Законом від 20.12.1991 №2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення передбаченої нормами ст.117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Враховуючи наведене, та фактичні обставини справи, суд бачить підстави для стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 118,4 грн керуючись такими мотивами.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Як видно з матеріалів справи виплачений розмір грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення становить 341,59 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Беручи до уваги наведе, слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем
Аналізуючи обставини справи, і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення позивача розмір облікової ставки НБУ становив 16% річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів 341,59 грн, 16% річних від цієї суми становитиме 54,65 грн. Отже, приблизний розмір майнових втрат працівника протягом одного року становить 54,65 грн (04,55 грн в місяць), а враховуючи загальний період затримки розрахунків ( із 25 листопада 2016 року по 22 січня 2019 року = 26 місяців) 118,4 грн.
Таким чином, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 118,4 грн, яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (25.11.2016) по час розрахунку з ним (22.01.2019) та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Так, саме тривалість періоду затримки виплат зумовила зростання розміру середнього заробітку. Надаючи оцінку діям роботодавця, суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення норм щодо компенсації невикористаної додаткової оплачуваної відпустки та індексації грошового забезпечення.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку та індексацію не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 118,4 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, питання про його стягнення у цій справі суд не вирішує.
Керуючись статтями 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд,
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 листопада 2016 року по 22 січня 2019 року включно.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 листопада 2016 року по 22 січня 2019 року включно в розмірі 118,40 грн (сто вісімнадцять гривень 40 копійок).
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , тел. НОМЕР_3
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , Код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
Суддя підпис Крапівницька Н. Л.
Згідно з оригіналом
Суддя
Секретар