Справа № 567/513/20
22 червня 2020 року м. Острог
Острозький районний суд Рівненської області у складі:
головуючий суддя - Василевич О.В.
секретар - Клімович О.О.
з участю позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, -
В Острозький районний суд звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову вказує, що йому належить будинковолодіння, що розташоване в АДРЕСА_1 , як спадкоємцю за заповітом після смерті бабусі ОСОБА_3 , на підставі рішення Острозького районного суду Рівненської області від 24.12.2010р. № 2-699/10. Державну реєстрацію права власності на вищевказаний будинок здійснено 25.10.2011р.
10.02.2010р. ОСОБА_3 померла та з того часу у будинку ніхто не проживає, однак числяться зареєстрованими: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (батько позивача), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (дядько позивача), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (брат позивача), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (брат позивача). Зазначає, що у зазначеному житловому будинку, зареєстрований, але не проживає відповідач ОСОБА_2 .
Вказує, що ОСОБА_2 фактично не проживає у вказаному будинку за своїм зареєстрованим місцем проживання, оскільки він у 2005р. виїхав закордон до м.Москва Російської Федерації, за 5 років до смерті матері ОСОБА_3 . З того часу ОСОБА_2 в Україну не повертався, зв'язків з родичами не підтримує, у нього немає жодних контактів для зв'язку з відповідачем, як і невідомо адресу його фактичного проживання. Всі особисті речі та майно відповідача за даною адресою відсутні.
Посилаючись на те, що відповідач не проживає у належному йому будинку, а факт його реєстрації створює йому перешкоди в користуванні своїм майном, просить визнати відповідача такими, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Ухвалою Острозького районного суду від 02.06.2020р. відкрито провадження у справі та призначено судовий розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, відповідачу було встановлено строк протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження для подачі відзиву на позовну заяву.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку, заперечень проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження не подав, правом подати відзив на позовну заяву не скористався.
15.06.2020 року на адресу суду повернувся конверт з копією позовної заяви та судової повістки з відміткою поштового віддділення «адресат ОСОБА_7 за адресою АДРЕСА_1 не проживає».
Відповідно до ч.2 ст.131 ЦПК України, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Суд, розглянувши справу, відповідно до ст.ст.274-279 ЦПК України, за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, заслухавши пояснення свідків, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 заявлені позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в позовній заяві, просив суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житлом, а саме будинком за адресою : АДРЕСА_1 . Вказав, що відповідач по справі є його дядьком, який з 2005 року виїхав за кордон в Російську Федерацію у м.Москва. З того часу він в Україну не повертався, жодні зв'язки між ними відсутні, йому не відомо за якою адресою та де саме на даний час знаходиться відповідач. У будинку відсутні будь-які особисті речі відповідача, участі в оплаті комунальних послуг за житловий будинок відповідач не приймає. Вказав, що факт реєстрації відповідача створює йому перешкоди в користуванні своїм майном, у зв'язку з чим він вимушений звернутися до суду. Судові витрати просив залишити за ним.
Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснив, що проживає в АДРЕСА_2 , та є батьком позивача. Зазначив, що відповідач по справі є його рідним братом та рідним дядьком для його сина, який є позивачем по справі. Зазначив, що брат ОСОБА_2 в 2005 році виїхав за кордон в Російську Федерацію у м.Москва на заробітки та з того часу в будинок, який знаходиться в АДРЕСА_1 за місцем реєстрації не приїжджав. Вказав, що в будинку відсутні будь-які особисті речі ОСОБА_2 .
Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що проживає в АДРЕСА_3 та є рідним братом позивача по справі. Зазначив, що відповідач по справі є для нього рідним дядьком. Пояснив, що дядько ОСОБА_2 , в 2005 році виїхав на заробітки закордон в Російську Федерацію у м.Москва і з того часу в будинок за адресою АДРЕСА_1 не приїжджав. Зазначив, що дядько фактично вже більше 15 років не проживає за місцем реєстрації. Останній раз бачив його на похороні у бабусі в 2010 р.
Суд, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до наступного висновку.
З досліджених в судовому засіданні письмових доказів судом встановлено наступні обставини.
Згідно рішення Острозького районного суду Рівненської області № 2-699/10 від 24.12.2010р. за ОСОБА_1 , як спадкоємцем за заповітом після смерті баби - ОСОБА_3 , визнано право приватної власності на житловий будинок з надвірними будівлями, які знаходяться в АДРЕСА_1 (а.с.8).
Згідно витягу про державну реєстрацію КП «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» № 31790865 від 25.10.2011 р. за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, які знаходяться в АДРЕСА_1 , на підставі рішення суду № 2-699/10 від 24.12.2010р. (а.с.9).
Відповідно до довідки Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області №262 від 05.05.2020 року, виданої ОСОБА_1 , про те, що в житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . В будинку на час складення довідки ніхто не проживає (а.с.13).
Таким чином, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим у вказаному вище житловому будинку з надвірними будівлями, який належить позивачу ОСОБА_1 та знаходиться в АДРЕСА_1 , однак фактично в такому будинку не проживає впродовж більш як 15 років.
Водночас судом встановлено, що між позивачем, який є власником будинку, і відповідачем не існує договірних відносин щодо цього будинку, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався та у виконавчому комітеті Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області не реєструвався.
Відповідач не проживає в даному будинку більше п'ятнадцяти років та не є членом сім'ї позивача.
Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч.1 ст.379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Відповідно до ч.1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Частиною першою ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої ст.156 ЖК УРСР, до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм, правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
В судовому засіданні встановлено, що відповідач не є членом сім'ї власника будинку в розумінні ст.156 ЖК УРСР, не проживає разом з нею та не веде спільне господарство, що підтверджується поясненнями свідків.
Доказів, які б підтверджували наявність правовідносин між відповідачем та позивачем, як власником житла на даний час, відповідачем суду не надано.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Водночас суд враховує, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Як вже зазначалося, судом встановлено, що відповідач не є членом сім'ї позивача, а також не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема статтями 16, 386, 391 ЦК України.
Положеннями ч.1 ст.317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
У разі порушення своїх прав власник, згідно зі ст.391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При цьому положення ст.391 ЦК України підлягають застосуванню у тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Згідно положень ст.405 ЦК України члени сім'ї власника, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Зазначені норми матеріального права визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
В судовому засіданні встановлено, що відповідач не є співвласником спірного житлового приміщення, не є членом сім'ї власника, факт реєстрації відповідача у спірному будинку створює позивачу безумовні перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном та порушує право позивача на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю, в тому числі реалізації його прав на соціальний захист та майнових прав як власника будинку.
Окрім того, Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2016 року в справі №6-709цс16 зазначив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Водночас, відповідно до ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Таким чином, як вбачається із вказаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.
Отже, виходячи з того, що вказаний Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст.7 цього Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Тому, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з цим одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою та про оголошення фізичної особи померлою.
Статтею 41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим кодексом.
Відповідно до ст.ст.76-83 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
В судовому засіданні з позовної заяви, пояснень свідків, досліджених письмових доказів, які не викликають сумніву у їх об'єктивності, встановлено, що відповідач не проживає в належному позивачу будинку більше п'ятнадцяти років, при цьому залишив будинковолодіння позивача самостійно, поважних причин непроживання за адресою реєстрації та підстав для продовження терміну зберігання за ним права користування житловим будинком не встановлено, особисті речі відповідача в житловому приміщенні відсутні, участі в оплаті комунальних послуг за житловий будинок відповідач не приймає, що свідчить про втрату ним інтересу до зазначеного житлового будинку як до свого постійного місця проживання, реєстрація відповідача за місцем проживання у будинку, належному позивачу є перешкодою для розпорядження ним своїм майном.
Одночасно, вирішуючи спір, суд враховує, що право позивача, як власника спірного житла, є абсолютним і полягає у здійсненні права беззаперечного користування і розпорядження своїм майном, а відтак його право підлягає захисту, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 . Одночасно, суд вважає, що визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, в цілому відновить порушене право позивача.
На підставі ст.ст. 383, 391, 405 ЦК України, керуючись ст.ст.10, 12, 258-259, 263-265 ЦПК України,
Позов ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 ) про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житлом, а саме будинком за адресою : АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду через Острозький районний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Острозького районного судуВасилевич О.В.