03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 757/23850/19
Головуючий у першій інстанції - Бусик О.Л.
Номер провадження № 22-ц/824/8212/2020
30 вересня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Владімірової О.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» м. Києва Алієва Гусєйна Азіза Огли, Акціонерне товариство «Альфа-Банк», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів та повернення майна, -
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, в якому просила скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 46603008 від 23 квітня 2019 року про реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна: нежиле приміщення АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», прийняте державним реєстратором КП «Світоч» м. Києва Алієвим А.О., номер запису про право власності 31304563 та повернути вказане нежиле приміщення у власність ОСОБА_1 . Судові витрати покласти на відповідачів.
Позов обґрунтовано тим, що 22 березня 2007 року ОСОБА_1 та АКБ СР «Укрсоцбанк» уклали кредитний договір №10-29/3134, за умовами якого позивач отримала 315 000,00 доларів США зі сплатою 13% річних та порядком погашення основної заборгованості до 10 числа кожного місяця згідно з графіком, який передбачений договором зі строком погашення до 21 березня 2017 року. Цього ж дня сторони уклали договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нежитлове приміщення АДРЕСА_1 .
Позивач зазначала, що 01 липня 2009 року сторони уклали додаткову угоду № 1 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до якої ОСОБА_1 були передані кошти в сумі 333 425, 55 доларів США зі сплатою 14 % річних з кінцевим терміном погашення основної суми заборгованості до 21 квітня 2022 року згідно з графіком. І в той же день сторони уклали договір про внесення змін до договору іпотеки, яким було внесено зміни до пункту 1 щодо забезпечення іпотекою та строків повернення кредиту.
Вказувала, що відповідно до п. 4.5 статті 4 Договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса або шляхом передачі іпотекодержателю прав власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає задоволення вимоги іпотекодержателя, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Позивач наголошувала, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя сторонами не укладався, однак банк зареєстрував право власності на іпотечне майно в порушення вимог чинного законодавства без відома ОСОБА_1 , чим порушили її право власності на спірне нерухоме майно, тому остання була змушена звернутись до суду.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16 липня 2019 року, а саме: арешт на нежиле приміщення АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, відповідно до якої просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апелянт вважає, що судом першої інстанції не вірно було застосовано статті 33 та 36 Закону України «Про іпотеку», а банк не мав законних підстав для реєстрації права власності на майно ОСОБА_1 , оскільки у відповідності до Договору іпотеки, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки одним із способів за власним вибором: на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 вказаного вище закону. Однак, правовою підставою для реєстрації права власності на іпотечне майно є договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу прав власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання.
Тобто, апелянт вважає, що на момент укладення договору іпотеки обов'язковою умовою для реєстрації права власності на іпотечне майно є окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя та наголошує, що таких договорів між сторонами не укладалось, а ОСОБА_1 не надавала своєї згоди на передачу прав власності на іпотечне майно іпотекодержателю при підписанні договору іпотеки.
ОСОБА_1 вказує, що право іпотекодержателя на застосування застереження, передбаченого пунктом 5 іпотечного договору не є абсолютним, а можливість його реалізації залежить від ряду умов, зокрема, договором передбачено надсилання повідомлення із зазначенням способу позасудового способу звернення стягнення обраного іпотекодержателем, строками добровільного виконання зобов'язання, ціну, за яку буде звернено стягнення тощо.
Апелянт посилається на те, що ніколи не отримувала від банку листів з інформацією про намір звернути стягнення на предмет іпотеки та вважає надане відповідачем зворотне повідомлення неналежним та недопустимим доказом, оскільки підпис на ньому не належить ОСОБА_1 , проставлений в рядку «за дорученням», без зазначення прізвища особи, що його отримала, що в свою чергу унеможливлює ідентифікувати таку особу. Вказує, що сама ОСОБА_1 не надавала нікому таких доручень. Виходячи з наведеного, твердження банку щодо отримання нею листа про усунення порушень іпотечного договору є хибним та не підтверджені належними та допустимими доказами.
Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.
Позивачка у справі ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи до суду апеляційної інстанції не з'явилися, тому суд відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України розглянув вказану справу у їх відсутність.
Представник відповідача у справі АТ «Альфа банк» Гамор Н.В. при апеляційному перегляді справи заперечила щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просила залишити її без задоволення, а рішення місцевого суду без змін. Вважала, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм процесуального законодавства та висновок суду відповідає нормам матеріального права. Зокрема, вважає необґрунтованими посилання апелянта на те, що оскільки між сторонами іпотечного договору не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, що є підставою для скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки. Договором іпотеки укладеним між сторонами було передбачено іпотечне застереження щодо права Банку зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки в разі невиконання позичальником взятих на себе зобов'язань в частині повернення кредиту та сплати процентів. Зазначений порядок визначений ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Тому вважає доводи апелянта безпідставними.
Безпідставними вважає і посилання позивача на те, що вона не отримувала від Банку письмової вимоги про необхідність виконання зобов'язань, а в разі не виконання такої вимоги банк зареєструє за собою право власності на предмет іпотеки. Із матеріалів справи вбачається що таке повідомлення було направлено 07 грудня 2017 року Банком на адресу позивачки ОСОБА_1 та отримано нею 12 грудня 2017 року, що підтверджується зворотнім повідомленням. Зазначені обставини позивачем не спростовані належними та допустимими доказами.
Представник відповідача у справі ОСОБА_4 , адвокат Глущенко М.М. при апеляційному розгляді справи заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі позивача та просив її залишити без задоволення, оскільки рішення суду в частині щодо стосується вимог до його довірителя судом ухвалено з дотриманням норм матеріального права і апелянт ніяких доводів щодо незаконності рішення суду в частині законності набуття ОСОБА_4 права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 не зазначає.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідачів у справі, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, суд першої інстанції при розгляді вказаної справи, встановив що 22 березня 2007 року ОСОБА_1 та АКБ СР «Укрсоцбанк» уклали кредитний договір №10-29/3134, за умовами якого ОСОБА_1 отримала 315 000 доларів США зі сплатою 13% річних та порядком погашення основної заборгованості до 10 числа кожного місяця згідно з графіком, який передбачений договором зі строком погашення до 21 березня 2017 року (а.с. 16-18 т.1).
Цього ж дня сторони уклали договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нежитлове приміщення АДРЕСА_1 (а.с.21,22 т.1).
01 липня 2009 року сторони уклали додаткову угоду № 1 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до якої ОСОБА_1 передані кошти в сумі 333 425, 55 доларів США зі сплатою 14 % річних з кінцевим терміном погашення основної суми заборгованості до 21 квітня 2022 року згідно з графіком. 01 липня 2009 року сторони уклали договір про внесення змін до договору іпотеки, яким було внесено зміни до пункту 1 щодо забезпечення іпотекою та строків повернення кредиту (а.с.19,20 т.1).
Відповідно до п. 4.5 статті 4 Договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріус або шляхом передачі іпотекодержателю прав власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає задоволення вимоги іпотекодержателя, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (а.с.23 т.1).
23 квітня 2019 року державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч» м. Києва Алієвим Г.А. огли за АТ «Укрсоцбанк» зареєстровано право власності на нежиле приміщення №31 (в літ. А) у будинку АДРЕСА_1 (а.с. 39-41 т.1).
05 липня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» уклав з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежилого приміщення №31 (в літ. А) у будинку АДРЕСА_1 (а.с. 118,119 т.1).
Суд вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведеними та безпідставними, з невірно обраним способом захисту права, та поданими виключно з метою ухилення від взятих на себе зобов'язань, позивачем взагалі не доведено, чим же порушуються його права, задоволенням вимог кредитора шляхом позасудового врегулювання спору в порядку ст.37 Закону України «Про іпотеку» та Іпотечного договору, при невиконаному зобов'язанні щодо погашення заборгованості за чинним Кредитним договором, та чинним Іпотечний договором і, як наслідок, не підлягають задоволенню.
Апеляційний суд в цілому погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає.
Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК Українивизначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова, установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку").
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Так, матеріалами справи було підтверджено, що з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №10-29/3134, укладеного 22 березня 2007 року ОСОБА_1 та АКБ СР «Укрсоцбанк», було також укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нежитлове приміщення АДРЕСА_1 .
Розділом 4 зазначеного Іпотечного договору сторонами вказаного договору у відповідності до положень ч.1 ст. 627 ЦК України було погоджено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та способи його реалізації.
Пунктом 4.1 Іпотечного договору Сторонами було погоджено, що у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем основного зобов'язання, Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Пунктом 4.2 Іпотечного договору Сторонами було погоджено, що у разі порушення Іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим Договором, Іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Також пунктом 4.5 Іпотечного договору були встановлені способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
- 4.5.1. на підставі рішення суду; або
- 4.5.2. виконавчого напису нотаріуса; або
- 4.5.3. шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання по кредитному договору в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
У зв'язку із порушенням позичальником ОСОБА_1 умов кредитного договору у іпотекодержателя АТ «Укрсоцбанк» виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки у досудовому порядку.
07 грудня 2017 року на адресу ОСОБА_1 . Банком було направлено повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, що підтверджується описом поштового вкладення.
12 грудня 2017 року зазначену вимогу було одержано ОСОБА_1 , що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.
Дану обставину позивачем спростовано не було.
Зокрема, саме вказаним договором іпотеки було визначено, що іпотекодержатель має право на задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна у разі невиконання або неналежного виконання боржником взятих на себе зобов'язань.
Окрім того, матеріали справи також містять вимогу про усунення порушення зобов'язань від 07 грудня 2017 року вих.№08.306-297/3551, яку банк надіслав на адресу ОСОБА_1 , де зазначено, що ОСОБА_1 не виконує умови кредитного договору, а станом на 30 жовтня 2017 року загальна сума заборгованості за кредитним договором №29.29-50/969К від 08 жовтня 2007 року складає 606 729,27 доларів США (а.с.72, т.1).
Банк у вказаній вимозі вимагав у тридцяти денний строк з дня отримання цієї вимоги усунути порушення кредитного договору №10-29/3134 від 22 березня 2007 року та погасити заборгованість перед ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 606 729,27 доларів США. Вказано, що у випадку непогашення ОСОБА_1 у встановлений строк заборгованості перед АТ «Укрсоцбанк» за договором кредиту №10-29/3134 від 22 березня 2007 року у повному обсязі останнім, відповідно до вимог діючого законодавства, буде звернуто стягнення на майно, що було передано в іпотеку згідно з Іпотечним договором №02-10/754 від 22 березня 2007 року.
Відправлення вказаної вимоги на адресу ОСОБА_1 підтверджується копією квитанції та описом вкладення (а.с.75-76, т.1) й вказану вимогу ОСОБА_1 отримала 12 грудня 2017 року (а.с.77, т.1).
Вищевикладене свідчить про те, що банком було дотримано вимоги закону щодо надсилання боржнику письмової вимоги про виконання взятого на себе зобов'язання за кредитним договором, проте ОСОБА_1 вказаного не виконала й банк був змушений задовольнити свої вимоги за рахунок звернення стягнення на іпотечне майно.
Доводи апелянта щодо того, що вона не отримувала вказаної вимоги банку про виконання зобов'язання та що на зворотному повідомленні було проставлено не її підпис, апеляційний судом відхиляються, оскільки вказане не було спростовано у належний спосіб, зокрема не було проведено почеркознавчої експертизи вказаного.
За змістом частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності (23 квітня 2019 року) , у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Чинним законодавством передбачене право оспорити в суді рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, пред'явивши позов до органу державної реєстрації. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 725/3303/16-ц (провадження № 61-22130св18).
Обраний спосіб правового захисту відповідає частині першій статті 393 ЦК України та частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", що визначає підставу для внесення запису до відповідного державного реєстру, а не спосіб правового захисту. Тому колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо неправильного обрання позивачем способу захисту порушеного права.
Разом із тим колегія суддів повністю погоджується із висновком суду першої інстанції, щодо того, що позивач не довів належними та допустимими доказами неправомірність дій державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» міста Києва Алієва Г.А.о. при реєстрації ним права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» як іпотекодержателем у зв'язку з невиконанням позичальником ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від №10-29/3134 від 22 березня 2007 року.
Зокрема, частинами першою, другою статті 18 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.
Згідно з абзацом першим пункту 6 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.
Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав, та документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав (абзац перший пункту 9 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав. Під час розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор обов'язково використовує відомості Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, які є архівною складовою частиною Державного реєстру прав, а також відомості з інших інформаційних систем, доступ до яких передбачено відповідно до законодавства, у тому числі відомості з Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (абзаци перший-другий пункту 12 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації (абзац перший пункту 18 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав (пункт 19 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Пунктом 40 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та цим Порядком.
Згідно з пунктом 61 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 37 Закону України "Про іпотеку" порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц (провадження № 14-661цс18).
З врахуванням викладеного колегія суддів вважає, що реєстрація державним реєстратором комунального підприємства «Світоч» міста Києва Алієвим Г.А.о. права власності на нежитлове приміщення № 31 (в літ. А), по АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» як іпотекодержателем у зв'язку з невиконанням позичальником ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від №10-29/3134 від 22 березня 2007 року була проведена правомірно і підстав для скасування рішення про державну реєстрацію права власності не має.
З врахуванням того, що ПАТ «Укрсоцбанк» у передбаченому чинним законодавством порядку (ст.. 328 ч.1 ЦК України) набув права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 то і його дії пов'язання із відчуження вказаного майна є правомірними, оскільки саме власникові належить право користування, володіння та розпорядження майно (ст.. 317,319 ЦК України).
Тому колегія суддів вважає що суд першої інстанції вирішуючи вказаний спір прийшов до обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог та правомірно відмовив у задоволенні позову. Посилання суду щодо неправильного обраного способу для захисту порушення права як підстава для відмови в позові, не може бути підставою для задоволення поданої апеляційної скарги оскільки спір судом по суті вирішений правильно.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Інші доводи апеляційної скарги також не дають підстав для зміни чи скасування рішення суду.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року залишити без змін із мотивів, викладених у цій постанові.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови виготовлено 02 жовтня 2020 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв