Єдиний унікальний номер справи 363/4951/18
Провадження №22-ц/824/8943/2020
10 вересня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Тімуш Д.І.
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 вересня 2019 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки,
В листопаді 2018 року позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Свої вимоги обґрунтовував наступним:
05.12.2007 року ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11263196000, з додатковими угодами від 05.12.2007 року та № 1 від 06.02.2009 року. Згідно договору позивач надав кредит у розмірі 30 000,00 дол. США, а відповідач зобов'язався повертати наданий кредит кожного місяця в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту, але не пізніше 05.12.2016 року, якщо інше не застосовується відповідно до умов договору.
Додатковою угодою № 1 було продовжено кінцевий термін повернення кредиту до 05.12.2026 року, змінено схему погашення кредиту на ануїтетний платіж. В свою чергу позичальник зобов'язався погашати кредит та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетного платежу в розмірі 335, 00 доларів США 25 числа кожного місяця.
В забезпечення виконання кредитних зобов'язань між АТ «УкрСиббанк» та відповідачем було укладено договір іпотеки № 71768, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 54,00 кв.м, житловою площею 27.6 кв.м. та земельну ділянку площею 0, 0960 га.
Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 19.07.2016 року, вирішено стягнути з ОСОБА_2 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитом в загальному розмірі 24 815, 25 доларів США, що за курсом НБУ станом па 19.07.2016 року еквівалентно 616 820 грн. 26 коп. та 15 344 грн. 54 коп., а також судовий збір у розмірі 8 842 грн. 61 коп. Однак на час звернення банку до суду з даним позовом рішення суду залишилося не виконаним, заборгованість не погашена.
Станом на листопад 2018 року заборгованість за кредитним договором становить:
- по кредиту та процентам 34 507, 30 дол. США, що за курсом НБУ на 21.11.2018 року (27.763875 грн. за 1 долар США) еквівалентно 958 056, 36 грн.;
- по пені 136 503, 32 грн., з яких 36 706, 07 грн. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом за строк з 21.11.2017 року по 21.11.2018 року; 99 797, 25 грн. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за строк з 21.11.2017 року по 21.11.2018 року.
На підставі викладеного банк звернувся до суду та просив в рахунок погашення заборгованості, що виникла внаслідок невиконання позичальником умов кредитного договору, звернути стягнення на предмет іпотеки.
Заочним рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17 вересня 2019 року вищезазначений позов задоволений, звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитом, встановлено спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною на рівні звичайних цін на такий вид майна на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Посилався на те, що суд не повно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному об'єктивному та неупередженому її розгляду, а тому вважає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим. Свою апеляційну скаргу обумовлював наступними підставами:
- спірне майно є постійним місцем проживання відповідача, у нього відсутнє інше житлове майно. Майно передане в іпотеку в забезпечення виконання кредитних зобов'язань в іноземній валюті. Відтак відповідно до встановленого в Україні відповідного мораторію на нього не може бути звернено стягнення;
- даним рішенням порушено норми Конституції України щодо гарантованого права на житло;
- матеріали справи не містять доказів досудового врегулювання спору;
- судом не встановлено правомірності розрахунку суми заборгованості;
- договір не підлягає виконанню, оскільки кредит видано в іноземній валюті, і банк не попередив відповідача про можливі валютні ризики;
У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для його зміни чи скасування відсутні. Вказані апелянтом доводи не можуть бути прийняті судом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно ст.3 Закону «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмету іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.
Частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Колегія суддів апеляційного суду не може прийняти посилання апелянта щодо неможливості ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з дією Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». З аналізу положень вказаного закону вбачається, що його дія має тимчасовий характер та направлена на зупинення здійснення фактичної примусової реалізації майна іпотекодавців в рахунок погашення їх заборгованості за валютними кредитами на період до набрання чинності відповідним законом, який врегулює вказані питання. Такий закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, відтак не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою для призупинення органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вжиття заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього закону на період його чинності. За таких умов суди мають задовольняти позовні вимоги даної категорії за наявності для цього відповідних підстав, однак фактичне примусове виконання таких рішень тимчасово обмежена. Зазначена позиція знайшла своє відображення в ряді судових рішень як Верховного суду України, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 01 лютого 2018 року у справі № 340/173/13-ц.
Наступним доводом апеляційної скарги є те, що з точки зору апелянта позивачем в порушення процесуальних положень цивільного законодавства не дотримано порядку досудового врегулювання спору, відтак не підтверджено правомірності звернення до суду з позовною заявою. Статтею 124 Конституції України встановлено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Лише у прямо встановлених законом випадках може бути визначений обов'язковий досудовий порядок врегулювання спору. В даному випадку такі обмеження відсутні, відтак доводи апелянта з цього приводу не можуть бути прийняті судом.
Статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
На підтвердження своїх вимог позивачем було представлено до суду як докази щодо надання кредиту боржнику, так і щодо неналежності виконання прийнятих боржником зобов'язань, внаслідок чого за кредитом утворилася заборгованість. Розмір кредитної заборгованості було обґрунтовано відповідним як представленими документами щодо видачі кредиту, так і розрахунком, який відповідає умовам кредитного договору. За таких умов з точки зору суду позиція позивача щодо такої заборгованості належним чином обргунтована. З іншої сторони відповідач, посилаючись на неналежність розрахунку заборгованості, на підтвердження своєї позиції належних доказів не надав, як і не представив до суду відповідного контрозрахунку в спростування посилань позивача. За таких умов позиція відповідача з приводу невідповідності розрахунку заборгованості залишилися недоведеною, відтак не може бути прийнята судом.
Не можуть бути прийняті судом й доводи апелянта щодо незаконності укладення кредитного договору у зв'язку із видачею кредиту в іноземній валюті або неналежного інформування іпотекодавця про ризики, пов'язані із таким договором.
Положеннями ст. 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка полягає в тому, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Апелянт в своїй апеляційній скарзі та його представник в судовому засіданні зазначив, що у них відсутні належні відомості щодо неправомірності договору кредиту та іпотеки. Такі договори ними не оскаржувалися, а чинне законодавство не містить прямої вказівки на недійсність зазначених правочинів. За таких умов такі договори є дійсним і підлягають виконанню відповідно до їх умов.
Не вбачає колегія суддів й порушень оскаржуваним рішенням суду гарантованих Конституцією України житлових прав апелянта, оскільки він, володіючи спірним майном, самостійно розпорядився своїми правами, передавши належну йому нерухомість в іпотеку з метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань боржника.
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, в результаті чого дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 вересня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько