Єдиний унікальний номер справи 752/14943/19
Провадження №22-ц/824/8017/2020
10 вересня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Тімуш Д.І.
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації та служба у справах дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання малолітньої дитини та стягнення аліментів на утримання дитини,
В липні 2019 року позивач звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини та стягнення аліментів на її утримання дитини. В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на наступне:
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року шлюб між сторонами було розірвано. Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Останній рік сторони проживають окремо, позивач проживає разом з дитиною. Починаючи з початку 2019 року відповідач не надає своєї згоди на реєстрацію дитини за місцем їх проживання, чим на думку позивача порушує її права та права дитини. Окрім того, оскільки дитина весь час знаходиться на утриманні позивача, вона вважає необхідним стягнути з відповідача аліменти. За таких підстав просила суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю, а також стягнути з відповідача на користь позивача аліменти на утримання дитини у розмірі ј частини від всіх видів доходу (заробітку) починаючи із часу винесення рішення судом щомісяця до досягнення дитиною повноліття, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року вищевказаний позов задоволено, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю; присуджено до стягнення з відповідача аліменти на утримання сина у розмірі 1/4 частини всіх видів доходів щомісяця до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 19.07.2019 року. Також було стягнуто з відповідача судовий збір в розмірі 768, 40 грн. в дохід держави та 768,40 грн. на користь позивача.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове з врахуванням утримання дитини батьком та згоди на проживання дитини з матір'ю, однак за конкретно визначеною адресою. Вважає рішення незаконним і несправедливим з підстав невідповідності висновків, викладених у рішенні, обставинам справи, порушення норм процесуального права та невірного застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Обґрунтував скаргу тим, що висновки суду щодо ненадання відповідачем дозволу на реєстрацію дитини за місцем її проживання не відповідають дійсності, суд дійшов хибного висновку про утримання дитини одноосібно позивачем, оскільки рішенням суду у справі № 752/18082/18 про розірвання шлюбу встановлено протилежне. Зазначає, що суд не дослідив всі належні докази надані відповідачем щодо здійснення ним утримання дитини, не визначив участь матері в утриманні дитини та не надав їм належну оцінку.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти доводів апеляційної скарги вважає безпідставними, а рішення суду - законним і обґрунтованим, яке в повному обсязі відповідає завданню цивільного судочинства.
У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для його зміни чи скасування відсутні.
В ході розгляду справи судом першої інстанції було належним чином встановлено наявність підстав для стягнення з відповідача ј частки аліментів на утримання його малолітнього сина.
Свою незгоду із стягненням аліментів на утримання його малолітнього сина у визначеному судом розмірі апелянт обґрунтовує тим, що він належним чином надає дитині утримання, однак такі обставини не були враховані при вирішенні спору. Крім того апелянт не погоджується із встановленням місця проживання дитини з матір'ю без визначення конкретної адреси, де вони мають проживати.
Статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Положеннями ст. 180 СК України передбачений обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно із ст. 181 СК України, способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду із відповідним позовом (п.17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року).
Згідно ст.182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Зважаючи на вищенаведені норми свої твердження про здійснення ним утримання дитини апелянт повинен був підтвердити відповідними належними та допустимими доказами. В той же час в даному випадку такий обов'язок виконано не було. Представлені відповідачем докази не можна вважати належними з цього приводу, оскільки в своїй масі стосуються відпочинку апелянта з дитиною, що в розумінні ст. 183 СК України не є витратами на утримання дитини, оскільки такі витрати полягають у забезпеченні щоденних потреб дитини, зокрема з харчування, проживання, одягу, тощо. Витрати на розваги і відпочинок дитини є безумовно важливими аспектом у вихованні дитини, однак їх не можна вважати витратами на забезпечення життєвих потреб дитини, а саме на це направлені аліментні обов'язки.
Не є доказами забезпечення життєвих потреб дитини і посилання апелянта на те, що ним відкрито картковий рахунок на ім'я дитини та регулярно переводяться кошти на нього. По-перше, доказів стосовно того, хто і яким чином розпоряджається таким рахунком, до суду представлено не було. По-друге, отримувачем аліментних коштів має бути та особа, з якою проживає дитина, оскільки саме вона забезпечує реалізацію життєвих потреб дитини. Таким чином, навіть за умови належного доведення посилань апелянта на надання безпосередньо дитині коштів(чого в даному випадку здійснено не було), такі кошти не можуть вважатися належним виконанням аліментних зобов'язань, так як дитина в силу свого віку не може самостійно забезпечити свої життєві потреби. Таким чином доводи апелянта з цього приводу не можуть бути прийнятті судом апеляційної інстанції.
Не може бути прийняті й доводи апелянта щодо преюдиційності факту утримання дитини саме ним, який за його твердженням було встановлено рішенням суду при розгляді справи про розірвання шлюбу сторін (а.с.150 т.І). Як вбачається з тексту вказаного рішення, факт утримання дитини апелянтом не був предметом дослідження суду при вирішенні питання розірвання шлюбу. Окрім того, такі обставини зазначеним рішенням суду не встановлювалися, безпосередньої вказівки на це текст рішення не містить.
Не може погодитися колегія суддів апеляційного суду й з доводами апеляційної скарги в частині неналежного вирішення з точки зору апелянта питання щодо визначення місця проживання дитини. Апелянт, не заперечуючи проти того, аби дитина проживала разом зі матір'ю, просив суд встановити конкретну адресу, за якою мають проживати мати з дитиною.
Положеннями ст. 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. В такому випадку суд вирішує питання щодо того, з ким саме із батьків буде проживати дитина, однак не може встановлювати конкретну адресу місця проживання того з батьків, з ким залишається дитина, адже встановлення такої конкретної адреси було б порушенням конституційного права та свободи особи на вільний вибір місця проживання.За таких умов зазначена позиція апелянта не може бути прийнята судом апеляційної інстанції.
Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що зазначені в апеляційній скарзі доводи не спростовують законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду. Розглядаючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи відповідно до наявних у ній на час розгляду матеріалів та представлених сторонами доказів, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, відтак рішення є законним та обґрунтованим, правові підстави для його скасування чи зміни відсутні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько