ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 вересня 2020 року м. Київ № 640/18696/20
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Огурцов О.П.,
за участю:
представників позивача - адвоката Хомича Івана Олександровича (ордер від 10.08.2020 серії АА № 1041433),
відповідача - не прибув,
третіх осіб - не прибули,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доСолом'янського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
треті особи1) ОСОБА_2 , 2) Головне управління ДПС у м. Києві
про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (03036, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 76А, код ЄДРПОУ 35008087), треті особи: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), Головне управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267), в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову від 28.10.2013 про повернення виконавчого документа стягувачеві у виконавчому провадженні № 19917582.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити. Відповідач та треті особи у судове засідання не прибули, про розгляд справи повідомлені належним чином. Суд ухвалив продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є співвласником нерухомого майна (квартири) разом з ОСОБА_2 , усе належне на праві приватної власності майно якого конфісковане за рішенням суду. У ході виконавчого провадження з виконання рішення суду про конфіскацію майна ОСОБА_2 державним виконавцем були призначені прилюдні торги, які не відбулись, а стягувач не виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, у зв'язку з чим виконавчий документ було повернуто стягувачеві. При цьому, позивач вважає, що державним виконавцем не дотримано процедуру проведення публічних торгів, оскільки при неможливості проведення торгів з причини відсутності жодного учасника, виконавець зобов'язаний зробити уцінку майна та повторно призначити торги, що не було зроблено відповідачем. Наведене, на думку позивача, порушує його право на володіння спільною власністю.
Відповідачем та третіми особами у встановлений судом строк не було подано до суду відзиву та пояснень на позовну заяву, у зв'язку з чим суд розглядає справу за наявними у матеріалах доказами.
Під час судового розгляду справи судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 є власником 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 10.08.2020 № 219740063.
ОСОБА_2 є власником 1/4 частки зазначеної вище квартири, що підтверджується договором міни від 28.01.2004, укладеним між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_5 , з другої сторони, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Калпуном Ю.В та зареєстрованим за № 475.
У подальшому, вироком Оболонського районного суду міста Києва від 17.12.2009 у справі № 1-1020/2009 конфісковано усе майна, належне ОСОБА_2 на праві приватної власності. Зазначений вирок було звернуто до примусового виконання.
Так, постановою головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції м. Києва Подпоріна Р.О. від 28.10.2013 у виконавчому провадженні № 19917582 повернуто стягувачеві виконавчий лист від 10.06.2010 у справі № 1-1020/09 щодо конфіскації всього належного ОСОБА_2 на праві приватної власності майна.
Позивач, вважаючи, що виконавцем порушено порядок реалізації конфіскованого майна, звернулась з відповідним позовом до суду.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з положеннями частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Завданням адміністративного судочинства, як визначено у частині першій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
Отже, вищезазначеними правовими нормами передбачено, що обов'язковою умовою звернення до суду є наявність порушеного права.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
У частині другій статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
Позивач, у поданій позовній заяві посилається на те, що дії державного виконавця суперечать статтям 62, 63 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) та підзаконним нормативно-правовим актам, які були прийняті на виконання зазначених положень.
Відповідно до частини другої статті 64 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація конфіскованого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах протягом двох місяців майно підлягає уцінці державним виконавцем, що проводиться в десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів чи аукціону такими, що не відбулися, або закінчення двомісячного строку реалізації майна на комісійних умовах. Майно може бути уцінене не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється в такому самому порядку, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п'ята статті 62 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до частини третьої статті 64 Закону України «Про виконавче провадження» порядок подальшого розпорядження конфіскованим майном, не реалізованим у порядку, визначеному статтею 62 цього Закону, та майном, яке не підлягає реалізації, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Позивач вважає, що державним виконавцем не дотримано зазначену процедуру, оскільки майно не було уцінене та повторно виставлено на торги, а тому державний виконавець не мав підстав для повернення виконавчого документа стягувачу.
Водночас, позивач зазначає, що на спірну частку квартири більш ніж 10 років накладено арешт, а ОСОБА_2 не бере участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного нерухомого майна. При цьому, зазначені обставини створюють для позивача суттєві перешкоди, адже накладений арешт на частку ОСОБА_2 не дозволяє позивачу придбати зазначену частку, що тривалий час порушує її право на збільшення своєї частки у спільній власності.
З даного приводу суд зазначає, що за приписами пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі.
З огляду на вказане, нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
Зважаючи на наведені вище положення Кодексу адміністративного судочинства України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів оскаржений наказ є актом індивідуальної дії, оскільки:
- виданий відповідачем у результаті здійснення публічно-владних управлінських функцій між стягувачем та боржником у відповідному виконавчому провадженні,
- не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи,
- не розрахований на багаторазове застосування, а вичерпує дію після виконання.
Таким чином, на думку суду, право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Оскільки ОСОБА_1 не була, станом на час виникнення спірних правовідносин, учасником виконавчого провадження, не заявляла про участь у публічних торгах щодо реалізації конфіскованого майна, тобто учасником (суб'єктом) правовідносин, передбачених в оскарженому акті індивідуального характеру (постанові державного виконавця), то такий акт не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення з цим адміністративним позовом.
Доводи позивача щодо позбавлення її права на придбання частки ОСОБА_2 не спростовують вищевикладеного висновку суду, оскільки адресатами актів індивідуальної дії, тобто особами, для яких у зазначених актах передбачені права та/чи обов'язки, завжди є конкретно визначені, персоніфіковані суб'єкти (ці організації) незалежно від того, чи може вчинення визначених в наказі дій потенційно вплинути на невизначене коло суб'єктів (наприклад, на осіб, які бажають прийняти участь у публічних торгах).
Відтак, законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Подібна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16.10.2018 у справі №9901/415/18 (провадження № 11-531заі18).
Суд також відхиляє посилання позивача на порушення її прав як співвласника квартири, яка не може відчужити чи збільшити свою частку та якій завдається шкода тим, що ОСОБА_2 не приймає участі в управлінні та збереженні спільного майна, оскільки спори щодо права власності, а також спори між співвласниками майна не підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Згідно із частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на викладене, та те, що постановою від 28.10.2013 про повернення виконавчого документа стягувачеві у виконавчому провадженні № 19917582 не порушено жодних прав та законних інтересів позивача, а інших доводів адміністративний позов не містить, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 241, 243, 244, 245, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (03036, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 76А, код ЄДРПОУ 35008087), треті особи: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), Головне управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267) про визнання протиправною та скасування постанови - відмовити повністю.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 287, 295-297. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.П. Огурцов