П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 серпня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/222/20
Головуючий в 1 інстанції: Радчук А.А. Дата і місце ухвалення: 16.03.2020р., м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Лук'янчук О.В.
суддів - Бітова А.І.
- Ступакової І.Г.
при секретарі - Черкасовій Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
В січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №247 від 24.12.2019р. про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Афганістану, однак не може та не бажає користуватися захистом країни громадянського походження, оскільки ОСОБА_1 та його дружина є медичними працівниками, які змушені були покинути країну походження внаслідок переслідування та погроз зі сторони представників талібан, які пов'язанні з професійною діяльністю родини. При зверненні до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач отримав повідомлення, що наказом №247 від 24.12.2019р. йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначений наказ ОСОБА_1 вважає незаконним та посилається на те, що міграційним органом при його прийнятті не враховано ситуацію в Афганістані, де продовжується внутрішній збройний конфлікт. Позивач стверджує, що він має об'єктивні побоювання за своє життя та здоров'я, а тому його заява не може вважатися очевидно необґрунтованою.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не повне з'ясування судом обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 16.03.2020р. та ухвалити нове судове рішення, яким направити справу до суду першої інстанції для подальшого розгляду у зв'язку з об'єднанням справи №420/221/20 із справою №420/222/20 в одне провадження.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що інформація про країну походження, у відповідності до ч.3 ст.78 КАС України та абз.3 п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 25.06.2009р., належить до загальновідомої інформації, яка не підлягає доказуванню. Відповідачем у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведена інформація по країні походження, яка не відноситься до жодного належного джерела, зазначеного у пункті 1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011р. №649.
Також, апелянт посилається на те, що справу розглянуто неповноважним судом, що, у відповідності до п.1 ч.3 ст.317 КАС України, є безумовною підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення по справі. Зокрема, ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2020р. у справі №420/221/20 об'єднано в одне провадження адміністративні справи за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №247 від 24.12.2019р. та зобов'язання вчинити певні дії, та за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №247 від 24.12.2019р. та зобов'язання вчинити певні дії (справа №420/222/20), присвоївши їм загальний номер №420/221/20. Підставою для об'єднання вказаних справ в одне провадження стало те, що позивачі у справах №420/221/20 та №420/222/20 є подружжям та їх переслідування має місце за однакових обставин. Однак, незважаючи на вказану обставину, судом не передано справу №420/222/20 для її розгляду в складі об'єднаної судової справи та 16.03.2020р. ухвалено рішення по суті спору.
Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідач зазначає, що під час звернення за набуттям міжнародного захисту позивач не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистого переслідування за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення щодо виїзду з Афганістану. Твердження ОСОБА_1 про переслідування в країні його громадянського походження носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Сама по собі інформація по країні походження не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із заявою, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача та учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стать чоловіча, є громадянином Афганістану, уродженцем м.Мазарі-Шаріф, провінція Балх; за національністю таджик, віросповідання - мусульманин-суніт, рідна мова - дарі, сімейний стан - одружений на гр. Афганістану ОСОБА_3 , з якою має трьох малолітніх дітей.
Позивач має вищу медичну освіту, яку здобув на території Афганістану у період 2014-2019рр. в приватному університеті «Туркістан».
З території Афганістану ОСОБА_1 вибув 20.08.2019р. авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) - Москва (РФ) на підставі паспортного документу серії О 0884494, який (зі слів позивача) був зіпсований при перетині кордону України.
На території Російської Федерації ОСОБА_1 перебував більше трьох місяців. За міжнародним захистом не звертався.
28.11.2019р. позивач нелегально в'їхав на територію України (м.Харків).
19.12.2019р. ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Причиною звернення за захистом у вказаній заяві позивач зазначив переслідування з боку угрупування «Талібан» в країні громадянської належності. Зокрема, зазначив, що 20.07.2019р. троє невстановлених озброєних осіб відвідали медичний центр, в якому він з дружиною були працевлаштовані. Один із відвідувачів нібито мав вогнепальне поранення та потребував операційного втручання, однак ОСОБА_1 повідомив, що не має достатньої компетенції та необхідного обладнання для проведення відповідної операції, в результаті чого зазнав фізичного насильства зі сторони одного з невідомих. Представники поліції заборонили надавати допомогу людям, які мають відношення до угрупування «Талібан». Заявник стверджував про неодноразове отримання ним погроз з боку радикальних угрупувань.
За результатами розгляду заяви Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області склало висновок від 24.12.2019р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зокрема, у вказаному висновку зазначено, що за результатами розгляду матеріалів особової справи можливо визначити, що історія ОСОБА_1 не містить будь-яких обставин або умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме: пов'язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що, в свою чергу, не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та по покарання 1984 року та п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.12.2019р. №247 було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
08.01.2020р. ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за №5/1-447 від 24.12.2020р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з правомірністю наказу №247 від 24.12.2019р. ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду про його скасування.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що за результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Афганістану позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів. За висновками суду першої інстанції, позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI.
Так, згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до ч.1 ст.8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
За правилами ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
З наведеного вбачається, що підставами для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованість заяви, особи яка звернулась за захистом, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
При цьому, слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
Однак, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною його звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань.
Як вбачається з матеріалів справи, наявність підстав для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 20.07.2019р. троє невстановлених озброєних осіб відвідали медичний центр, в якому, зі слів позивача, вони з дружиною на той момент були працевлаштовані. Один з відвідувачів нібито отримав вогнепальне поранення та потребував операційного втручання, однак, позивач повідомив невстановленим особам, що не має достатньої компетенції та необхідного обладнання для проведення такої операції, в результаті чого зазнав фізичного насильства зі сторони одного з невідомих. Після того, як інші відвідувачі медичного закладу пояснили вказаним трьом особам, що така допомога їм насправді не може бути надана - вони пішли, проте неодноразово позивачу надходили погрози з боку радикальних угрупувань.
В той же, час, при проведенні органом ДМС анкетування, позивач вже зазначив, що фактично єдина погроза надійшла позивачу у вигляді телефонного дзвінка від невідомого, однак довести факт здійснення цього дзвінка саме представником угруповання «Талібан» не є можливим.
Крім того, у відповідності до отриманих пояснень в протоколі співбесіди, позивач влаштував виїзд родини до м. Кабул 23.07.2019р., а сам приблизно місяць знаходився в столиці Афганістану. Права позивача та його близьких родичів на Батьківщині жодним чином не порушувались, проблем з органами державної влади Афганістану вони не мали.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно наголошено, що позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Афганістані. Твердження позивача в позові щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину чи переслідування його родичів.
Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками, які стали підставою для його виїзду з країни громадянської належності.
При вирішенні спору колегія суддів враховує, що до прибуття в Україну позивач протягом трьох місяців перебував на території Російської Федерації та не здійснював спроб щодо звернення за міжнародним захистом, в той час як Російська Федерація підпадає під визначення третьої безпечної країни.
В свою чергу, позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує міжнародного захисту 19.12.2019р., тоді як кордон з територією України він перетнув 28.11.2019р.
Як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше, протягом п'ятиденного строку, встановленого Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», звернутись до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
Факт зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС України в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України.
Також, колегія суддів враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Проте, відповідачем вірно вказано на те, що про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить обставина, що позивач покинув країну громадянської належності легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань.
Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності.
Також, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання йому статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, так і в ході судового розгляду справи, позивачем не зазначено та, відповідно, не надано жодних доказів, що свідчать про реальні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Відносно додаткової форми захисту, колегія суддів зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача та матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою.
Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Також, аналізуючи ситуацію в країні походження позивача, відповідачем було встановлено відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Інформація по країні походження позивача, яка враховувалась відповідачем при розгляді заяви позивача, є додатком до відповідного висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту.
Крім того, аналіз актуальної інформації за країною походження (ця інформація також досліджувалась і відповідачем) свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки.
Згідно з інформацією за країною походження НАТО підтверджує прихильність до співробітництва з Афганістаном. В Брюсселі відбулося відкриття зустрічі начальників штабів НАТО, в ході якої готується розгляд перспектив місії військового альянсу в Афганістані. Крім цього, голова військового комітету НАТО зазначив, що ситуація з безпекою залишається непростою, однак афганські сили оборони та охорони правопорядку докладають великих зусиль для того, щоб забезпечити безпеку своєї країни і виключити її перетворення в притулок терористів.
Складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану в цілому та у регіоні попереднього постійного місця проживання позивача є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Судова колегія враховує загальновідомий факт підписання 29.02.2020р. між США і радикальним рухом «Талібан» історичного мирного договору, в якому зазначено, що США і «Талібан» прагнуть до позитивних відносин один з одним. Протягом 135 днів США та їх союзники виведуть війська з 5 військових баз в Афганістані. У відповідь «Талібан» гарантує, що країна не стане притулком для терористів та почне мирні переговори з урядом в Кабулі. Мирна угода може стати великим кроком до закінчення війни.
Більше того, інформація по країні походження позивача сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд у постановах від 06.03.2019р. по справі №826/14576/16, від 06.03.2019р. по справі №815/2505/17, від 04.03.2019р. по справі №815/2505/17, від 01.07.2020р. по справі №420/3057/19.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини, відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підстави для скасування цього рішення відсутні.
Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про не повне з'ясування судом першої інстанції обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
В обґрунтування своїх посилань на порушення судом першої інстанції норм процесуального права ОСОБА_1 посилається на те, що справу розглянуто неповноважним судом, що у відповідності до п.1 ч.3 ст.317 КАС України, є безумовною підставою для скасування рішення від 16.03.2020р.
Зокрема, апелянт посилається на те, що ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2020р. у справі №420/221/20 об'єднано в одне провадження адміністративні справи за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №247 від 24.12.2019р. та зобов'язання вчинити певні дії, та за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №247 від 24.12.2019р. та зобов'язання вчинити певні дії (справа №420/222/20), присвоївши їм загальний номер №420/221/20. Однак, незважаючи на вказану обставину судом не передано справу №420/222/20 для її розгляду в складі об'єднаної судової справи та 16.03.2020р. ухвалено рішення по суті спору.
Колегія суддів критично ставиться до таких доводів апелянта виходячи з наступного.
Зі змісту ст.172 КАС України слідує, що об'єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою, одного і того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного і того ж відповідача. Об'єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є перешкодою для прийняття судом протилежних рішень.
Дійсно, з відомостей веб-порталу «Єдиний державний реєстр судових рішень» колегією суддів встановлено, що ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2020р. по справі №420/221/20 об'єднано адміністративні справи №420/221/20 та №420/222/20 в одне провадження, присвоївши їм загальний номер №420/221/20. Також, ухвалено витребувати через Відділ надання судово-адміністративних послуг та аналітичної роботи Одеського окружного адміністративного суду справу №420/222/20.
Однак, колегією суддів встановлено, що в матеріалах судової справи №420/222/20, постановлене в якій 16.03.2020р. рішення є предметом перегляду в апеляційному порядку, ні станом на 16.03.2020р., а ні станом на дату подання апеляційної скарги та направлення справи до суду апеляційної інстанції (17.06.2020р.) не було будь-яких відомостей щодо об'єднання справи зі справою №420/221/20 та про необхідність її передачі для розгляду іншому складу суду.
При цьому, з відомостей веб-порталу «Єдиний державний реєстр судових рішень» також вбачається, що ухвалу від 13.03.2020р. про об'єднання позовів надіслано судом до ЄДРСР 16.03.2020р. та оприлюднено її 18.03.2020р.
Зазначене у сукупності дає підстави колегії суддів для висновку, що станом на дату постановлення судового рішення по справі №420/222/20 суд першої інстанції не був обізнаний про об'єднання справи з іншою адміністративною справою, а також не мав можливості про це дізнатися з відомостей ЄДРСР.
При таких обставинах, на думку колегії суддів, відсутні підстави вважати про порушення судом першої інстанції норм процесуального права та щодо розгляду справи неповноважним складом суду в розумінні п.1 ч.3 ст.317 КАС України.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 27 серпня 2020 року.
Головуючий суддя: О.В. Лук'янчук
Суддя: А.І. Бітов
Суддя: І.Г. Ступакова